Майже 20 років тому, ранньою студенткою, я прочитала книжку «Жити серцем». Я була вражена її мудрістю, глибиною і простотою, хоч там були й терміни з психології, які я запам’ятала на все життя, — вони добре пояснювали мотиви людей.
Автор книжки — Олег Романчук, психотерапевт, дитячий та підлітковий психіатр, автор низки документальних фільмів, фахових і популярних книжок. Сьогодні він — директор Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, засновник центру «Коло сім’ї».
Ми зустрілися з паном Олегом, щоб поговорити про те, як бути психологічно стійкими у часі війни; чи культура у чомусь винна; про стан психотерапії в Україні сьогодні.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну українськомовну журналістику. Приєднуйтеся тут.]
§§§
З якими проблемами працюють сьогодні, у часі війни, українські психотерапевти і наскільки ці проблеми різняться в різних категорій потерпілих?
Війна є великим викликом, який торкається абсолютно всіх. Напевно, в Україні немає людини, яка б сказала, що спокійно реагує на сьогоднішні новини, — всім притаманні тривога і лють, які, звісно, виснажують, порушують сон, викликають дратівливість. І це — нормальна реакція на ненормальну подію. Сьогодні у мене були клієнти — мама з дітьми. Маму хвилює, що діти малюють танки, стали дратівливіші, часто плачуть. Вона їм пропонує бавитися ляльками, а вони ні, бавляться у війну, імітують ракети. Моє завдання було у тому, щоб запевнити маму: це — нормальна реакція на ненормальну подію. І часто робота психотерапевтів полягає зараз у тому, щоб допомагати дорослим справлятися з цими емоціями та допомогти батькам підтримати їхніх дітей. І головне завдання у відповідь на цей загальний стрес — плекати психологічну стійкість.
Сьогодні багато хто каже: у перші дні я думав, що ми всі помремо, а тепер якось адаптувався, почав спати, міркую, де моє місце у спільній роботі на перемогу. Саме так стійкість і виробляється.
Стійкість — це не щось вроджене, це радше подібно до м’язів: тренуєш їх — вони ростуть. Тренуєш їх правильно — вони міцнішають, викривляєш — можуть бути розриви зв’язок.
Але є друга категорія пацієнтів — це ті люди, які пережили щось справді жахливе. Наприклад, їхали машиною, був обстріл, хтось із машини загинув, а вони вижили. Чи маму розстріляли, а хлопчика поранило — тепер його привезли до Львова, в нього перед очима вдень і вночі розстріляна мама, і, хоч діагноз посттравматичного стресового розладу (ПТСР) можна поставити лише через місяць після події, але ми розуміємо, що в хлопчика вже є ознаки цього розладу і він потребує помочі. У часі війни посттравматичний стресовий розлад зростає в кілька разів. Це не значить, що всі, хто бачили війну, матимуть цей розлад, але міжнародні дослідження свідчать: ПТСР стається у 20-25 % людей, які були в зоні бойових дій, тоді як у мирний час його мають лише 7 % людей.
Тобто чи буде, чи не буде розлад, залежить не так від того, чи людина стійка, як від того, наскільки об’єктивно важка подія?
Розвиток ПТСР залежить від взаємодії кількох факторів: сили і тривалості психотравмуючої події, стійкості особи, ресурсів підтримки. Це як перелом руки — він залежить від сили удару і від міцності кістки. Водночас, яка б не була міцна кістка, є удари такої сили, що все одно перелом буде. Та й наслідки психотравмуючих подій бувають різні — деякі рани душі невеликі і швидко загоюються, а з деякими треба йти до фахівця, вони потребуватимуть терапії.
ПЛЕКАТИ РЕЗИЛІЄНТНІСТЬ
Якщо стійкість подібна до м’язів, то як тренувати м’яз стійкості? Є курси домедичної допомоги — а чи існують курси психологічної допомоги, що вчать допомагати і собі самому, і близьким, які страждають?
Поняття «перша психологічна допомога» існує. Це те, чого мають учити в школі, в університеті: що робити, коли в когось поруч стається кризова подія. Перша психологічна допомога надається в період після кризи — вона невідкладна, це як із раною, яку відразу треба перев’язати, а вже після того людину везуть у лікарню.
Інша річ — так званий тренінг психологічної стійкості, або резилієнтності. Це речі, які варто плекати постійно, а не тоді, коли сталася криза. Це так само як ходити в спортзал профілактично, а не так, що стався інфаркт і тоді людина почала дбати про серце. Стійкість — це здатність справлятися з життєвими випробуваннями, проходити крізь них, зберігаючи психічне здоров’я і особистісну цілісність. А життя сповнене випробувань, адже всі переживають якісь втрати: усі можуть захворіти, постаріти, стати жертвою шахрайства, зрештою, жити в країні, де йде війна. І всім потрібна психологічна стійкість, щоб могти справлятися з такими речами. Стійкість є індивідуальна, сімейна, командна, національна. Пояснити, що таке резилієнтність, або стійкість, можна через порівняння тенісного м’яча і ялинкової прикраси. Якщо їх обох кинути об землю, то м’яч може подряпатись, увігнутись, але він резилієнтний, тому не трісне, не зламається.
Які основні методи плекання психологічної стійкості?
Перше, що важливо розуміти: стійкість — це вибір. У будь-якій складній ситуації ми його маємо. Якщо впали, то можемо лежати й чутися жертвою — а можемо таки вирішити піднятися. Коли людина щось втрачає, то вона думає або «все, життя скінчилося», або «так, я щось втратив, але я не здаюся» — це теж справа вибору.
Про це, зокрема, говорить Віктор Франкл у книжці «Людина у пошуках справжнього сенсу».
Так само й Едіт Еґер у книжці «Вибір». Отже, ми стаємо резилієнтні, коли робимо вибір реагувати на життєві виклики резилієнтно. Тому, я думаю, найперше — важливо розуміти: перед людиною є вибір, в якій би ситуації вона не була. Вибір зберігати силу, реагувати на темряву світлом, на ненависть любов’ю, на страх мужністю. Друга річ — цінності, бо наші цінності — це сенс життя. Коли маєш заради чого жити, то за будь-яких обставин у тебе є компас. Наприклад, чи війна заважає нам любити Україну? Цінності — це те, що є завжди з нами, що не підвладне ворогу, що робить нас незламними. Недарма ж казали козаки: «Якщо чуєш Правду в собі — ти незборимий».
Чи можемо тоді сказати, що люди, в яких цінності переважно матеріальні, зараз програють перед тими, в кого цінності нематеріальні?
Уточню: ми говоримо про цінності не як про те, що ми хочемо мати, а як про те, ким ми хочемо бути, як і заради чого прагнемо жити. З таким визначенням немає поляризації цінностей на матеріальні та нематеріальні. Бо усе визначається сенсом, заради чого. Матеріальні речі можуть служити нашим цінностям — наприклад, ми можемо використовувати кошти на добрі справи. А можуть бути відірвані від цінностей — людина ставить собі за ціль заробити мільйон, але вона не свідома, заради чого, як це пов’язано зі змістом життя.
Якщо продовжувати про стійкість, то, щоб бути стійкими, треба своїми цінностями ще й жити. Наведу аналогію: цінності — це як дзвіночок на столі. Одна річ, що він у мене є, інша — що я в нього вдаряю і він звучить. Він дзвенить, і я резоную.
Мало просто мати цінності в кишені — нам треба, щоб вони звучали.
Тому, щоб бути резилієнтними, треба мати зв’язок із цінностями. Тоді вони надихають, наповнюють, дають силу, відвагу і кличуть до дії. Отже, другий компонент резилієнтності — це дія, пов’язана з цінностями. Найкращий спосіб справлятися з випробуваннями — це діяти. Не просто сидіти в новинах, думати, аналізувати на дивані, а спитати себе: як ти можеш діяти в цій війні? Де твоє місце у строю? В кожного це місце інше: хтось на фронті в лавах ЗСУ, хтось виховує дітей, хтось лікує, хтось працює на своєму робочому місці, хтось волонтерить. Слід робити те, що має сенс, у який ти віриш. Треба зайняти місце і діяти з надією.
З іншого боку, щоб діяти, нам треба не забути дбати про себе. Якщо ми не спимо достатньо, не їмо, не відчуваємо, що слід прогулятись парком, на мить забути про війну і подивитись на небо, — тоді ми швидко вигоримо. Турбуватись про себе — це не егоїзм, це наче наказ командира солдатові: в тебе зараз відбій, я тобі наказую йти спати, бо якщо ти зараз не поспиш, то заснеш потім на варті. Тобто дія — це також і турбота про себе, про рідних, близьких.
Третє — це світлі мудрі думки. Як люди доводять себе до поганого стану? Думками відчаю, катастрофічності на кшталт «Боже, все пропало, України не буде», «За що це все?». Нас може затягнути у вихор некорисних виснажливих думок, нарікань, стогону. Тоді може закрутити тривога аж до паніки або злість, яка хоче усе трощити. Треба контролювати мислення, але контроль не означає насильство. Контроль — це дати собі думки, за які можна триматися. Це як перила: дме сильний вітер, а ти тримаєшся за перила. Віруючі мають молитви і мантри, хтось колекціонує мудрі вислови, поезію. На фейсбук-сторінці нашого міністра оборони можемо знайти взірці таких думок, наприклад, у кінці допису: «Світанок близько, тримаймо стрій». Це все, що сьогодні треба: надія («світанок близько») і дія («тримаймо стрій»).
Едіт Егер писала, що коли вона була у концтаборі, їй мама сказала: вони можуть контролювати твоє тіло, твої дії, але не можуть контролювати твої думки, тому внутрішній світ — це суто твоє і залежить лише від тебе. Це інший приклад думок, які допомагають нам ясно бачити у темряві свій шлях і добре навігувати на складних роздоріжжях життя.
Четверта річ — це стосунки. Вони неймовірно важливі. Але стосунки бувають такі, що зміцнюють резилієнтність, а бувають такі, що її руйнують. Варто плекати глибокі, люблячі стосунки з людьми з такими ж цінностями, як у нас. Бути добрими одне до одного, пробачати, запитувати «як ти сьогодні?», робити одне одному приємнощі, хай і маленькі, казати добрі слова — це неймовірно важливо, бо разом — ми велика сила.
П’яте — позитивні емоції. Комусь це може здатися дивним, мовляв, хіба війна — час для позитивних емоцій? Але подивіться, скільки їх зараз є. Наприклад, зворушення від духовної краси людей. Гордість — за народ, за героїв, нашу відвагу. Відчуття цінностей, сенсу. Гумор — теж важлива річ, гарний спосіб зняти напругу. Сміх з абсурду, що його чинять сили темряви. І ми це знали в часі різних випробувань: і на Помаранчевому Майдані, і на Революції Гідності люди підтримували одне одному настрій, бо коли ми сміємося, зворушуємося, відчуваємо вдячність, наш мозок відновлюється.
Позитивні емоції мають великий вплив саме з біологічної точки зору. Коли ти занурюєшся в них — виходиш свіжий, відновлений.
Слід пам’ятати: темрява велика, але зорі ясні. Нам не треба задивлятись на темряву, тонути в ній — нам треба дивитись на зорі й берегти їхнє світло всередині. Це саме стосується й злості. Злість — дуже важлива емоція для війни й загалом для життя, бо вона допомагає боротися за правду. Але одна моя клієнтка гарно сказала: одна річ — коли злість зовні тебе: ти в танку, а зовні є вогнемет — злість, скерована на ворога. Це добра злість. А погана — це коли той вогнемет усередині тебе і руйнує і тебе, і людей поруч.
Праведна лють дає нам енергію, силу, відвагу боротися, але при цьому важливо, щоб ми залишалися воїнами світла. Що це означає? Що ми не хочемо вбивати російських дітей, катувати полонених, бути нелюдами. Це неприйнятно, бо ми розуміємо: так ми втратимо силу правди. Мати лють — це одне, залишатись людиною — це інше. Можна залишатись людиною, відчуваючи лють. Варто стежити за тим, щоб не дати ненависті заполонити наш внутрішній простір.
Ми з колегами зараз працюємо над гуманітарною ініціативою “Вистояти. Перемогти. Відродитися” про те, як плекати резилієнтність, — робимо публікації, готуємо аптечку технік резилієнтності, реалізуємо освітні проєкти, організовуємо фахову допомогу. Є окрема сторінка з матеріалами для психологічної допомоги в часі війни. Нам потрібен бронежилет стійкості, і його можна виготовити самотужки. Ми навіть прописали рецепт: береш цінності, кидаєш активності, додаєш трошки мудрих думок, збовтуєш, п’єш… Щодня ми вчимося це застосовувати.
Більшу частину свого професійного життя ви працюєте з дітьми. Дослідження свідчать, що діти, які під час бомбардування Лондона в Другу світову війну залишались у місті зі своїми батьками, мали по тому менше психологічних проблем, ніж діти, яких відправили у безпечні села, проте без батьків. Як бути сьогодні українським батькам, які й далі перебувають під обстрілами, під окупацією?
Всі дослідження вказують на те, що діти неймовірно резилієнтні, коли перебувають у добрих стосунках, мають безпечну прив’язаність. Отож, найміцнішим бронежилетом для дітей є батьки, стосунок із ними. Чи з іншими близькими людьми — бабусею, хресним татом, тіткою. Тому дорослим так важливо дбати про себе, щоб могти подбати про дітей. Звичайно, батькам не завадять кілька порад про те, як говорити з дітьми, як їх емоційно стабілізувати. Але в цілому батькам важливо дбати про себе, бо вони передають свій стан дітям.
Нам варто також пам’ятати, що назагал діти хочуть і потребують усе розуміти. Вони не бажають, щоб ми заховали їх у якийсь бункер і замовчували все, що діється. Тому важливо говорити з ними про війну. Більше того, цей досвід може допомогти дітям стати ще мудрішими та сильнішими. Деякі покоління, пройшовши крізь великі випробування, були загартовані ним, потім вони завжди знали, що таке цінність доброти і взаємопідтримки. Тому для дітей війна — це і велике страждання, і водночас можливість росту через цей непростий досвід. Тому слід не лише говорити, осмислювати, а й разом діяти, бо ж діти також хочуть волонтерити, наприклад, відсилати малюнки на фронт, — хочуть бути частиною спільної дії.
Проте слід пам’ятати й про те, що частина дітей пережила справді психотравмуючі події. Маріуполь, Харків, Чернігів — багато з тамтешніх дітей пережили усе жахіття війни, і їм зараз потрібна підтримка, щоб загоїти рани. Тому, якщо батьки бачать, що дитина раз по раз згадує пережиті важкі події, має порушення сну, відчуває постійну тривогу чи є дуже дратівливою, слід звернутись до фахівців.
На другому тижні війни я бачила у фейсбуці багато дописів про почуття вини — і то за дуже різні, часто протилежні речі. Хтось почував вину за те, що поїхав зі свого міста, хтось — за те, що не поїхав вчасно, не вивіз родину. Хтось — за те, що чогось не робить, хтось — за те, що щось робить. Як справлятися з цим?
Почуття провини може бути важливим сигналом. Воно може вказувати, що ми маємо щось зробити, що не можемо бути осторонь. І тоді питаємо себе: яка моя роль, що я можу зробити як частинка свого народу у цій битві за наше майбутнє і нашу свободу? І діємо відповідно до свого покликання. Але інколи почуття провини є дезадаптивне, некорисне — замість того, щоб діяти ефективно, ми витрачаємо енергію на беззмістовні докори. Тому важливо не займатися марними докорами, а діяти. Наприклад: я психіатр і психотерапевт і моє покликання зараз — допомагати потерпілим, працюючи тут, у нашому центрі «Коло сім’ї» у Львові. Картати себе, що в цю мить я не в Маріуполі, — який у цьому конструктив? Я думаю, зараз треба забрати з Маріуполя всіх. Я роблю те, що можу робити, і не буду собі докоряти, бо це зайва витрата енергії.
Наведу складніший приклад: я консультував чоловіка, у якого загинула під обстрілом співробітниця, яка виїхала на завдання. Його вини в цьому не було, але він думає, що, може, це він мав поїхати замість неї. Але він не навмисне її скерував, не навмисне відмовився їхати сам. Я кажу цьому чоловікові: чи ви знали, що так станеться? Ні. Чи те, що ви собі докоряєте, щось змінює? Ні. Чи ви можете зробити щось справді корисне у відповідь на цю болісну втрату? Так, можу вшановувати пам’ять своєї колеги, дбати про її батьків. Адаптивною відповіддю на почуття провини є усвідомлення реалістичних меж власної відповідальності та ефективна дія у відповідь на ситуацію. Якщо ж ти вже робиш те, що від тебе залежить, і ці самозвинувачення просто розпорошують твою енергію, то скажи: ні, я не буду в це входити, це втрата енергії, часу — і відпусти це. Звісно, це не так просто зробити, як мені дати таку пораду, особливо якщо в нас змалечку розрісся внутрішній критик, — тож часом із цим треба працювати у психотерапії.
ЧИ ВИННА КУЛЬТУРА?
Запитаю вас як автора книжки «Жити серцем», яку ви вибудовуєте на основі твору Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц»: чи може культура бути у чомусь винна? Зараз у мистецьких колах багато говорять про те, що російська культура також винна за те, що зараз діється. Чи ви з цим погоджуєтесь?
Ми звикли думати, що культура — це завжди щось добре, але культура буває і кримінальна, шовіністична тощо. Культура — це свого роду групова свідомість, із системою переконань і орієнтирів. І російська шовіністична культура виплекала концепцію «ми великий народ, а всі інші мають нам підкорятись, поважати нас зі страху». Нинішня війна справді народилася з цієї культури.
У психіатрії є поняття нарцисичного розладу особистості, коли людина вважає себе особливою, винятковою і не відчуває емпатії до інших, вважає, що має право використовувати інших для своїх цілей. Шовіністичній російській культурі теж можна поставити такий діагноз, але, звісно, я не хочу сказати, що всі росіяни є частиною цієї шовіністичної культури, бо в російській культурі є і антишовіністичні, гуманістичні компоненти, і я не хочу, щоб ми думали чорно-біло.
Проте очевидно, що російський шовінізм є формою групового нарцисизму, аналогією фашистського расизму — і це абсолютно не здорова форма, яка засліпила людей, тому вони так надаються до пропаганди, тому їм потрібен такий президент.
Така культура токсична, вона веде до деградації людини в людині, з неї породжена ця війна, тоталітаризм і безліч інших деструктивних явищ. У росіян є надія на світле майбутнє тільки у разі одужання від цієї шовіністичної, імперської культури.
У нас зараз багато закликів до іноземних країн, щоб бойкотували заходи, в яких задіяна Росія, — як ви до цього ставитесь?
Коли Росія кидає на іншу країну ракети і бомби, катує людей, розстрілює і ґвалтує мирних жителів, то весь світ має зробити все, щоб кожна людина в Росії відчула: їхня країна робить щось неприпустиме. Ми всі вимагаємо найсуворіших і негайних санкцій для Росії. Звісно, при цьому терплять діячі культури, які можуть заявити: чому ми маємо теж страждати, ми пропагуємо культуру, — але годі порівняти втрати їхньої балерини, яка не виступить у Монреалі, і тих дітей, які загинуть у Маріуполі. Якщо заблокувати культурні, освітні, наукові заходи для росіян, то і балерина, і письменник, і вчений подумають: якщо ми хочемо жити у відкритому світі, то маємо подбати, щоб наша країна була частиною цивілізації любові, а не ненависті.
В цьому випадку ви колективно несете відповідальність, тому колективно маєте щось зробити у своїй країні. І це не про те, що ми маємо плекати ненависть до росіян, не про те, щоб увесь світ їх ненавидів, не про осудження чи дискримінацію на основі національності, а про те, що весь світ дає Росії посил: ви маєте зупинити те, що робить ваша країна. Ви всі за це відповідальні. Тому, я думаю, за умов війни такі жорсткі санкції — один із важливих кроків. Імовірно, єдиний виняток має бути, за можливістю, до росіян, які активно протидіють режиму Путіна, — вони повинні мати змогу бути частиною міжнародних подій і організацій, скерованих на протидію режиму.
Сьогодні багато закордонних діячів культури, а також психологів організовують онлайн-події, спільні для українців і росіян, — мовляв, аби почули одне одного й помирилися. Чи можливий цей мир поміж діячами культури й психологами з двох воюючих країн?
Примирення не може бути одностороннім.
Примирення можливе, коли агресор пішов із твоєї домівки, усвідомив усю заподіяну кривду, розкаюється, просить вибачення і усвідомлює необхідність спокутування.
Тоді ти можеш подумати, чи віриш йому, чи хочеш мати з ним стосунки, — і прийняти рішення. Але в нашому з росіянами випадку це питання на дуже далеку перспективу. Бо поки що ми не бачимо жодних ознак каяття, вони не пішли з України, не те що усвідомили свою провину. Те саме — з прощенням. У християнстві ми кажемо: треба прощати ворогам. Але це не означає дозволяти їм далі чинити зло. Прощати ворогам — означає: ти їх зупинив, прогнав, але після цього ти не хочеш жити ненавистю. У цьому розумінні простити — це звільнити себе від ненависті. Бо я не хочу до кінця життя тільки думати, як я ненавиджу, й хотіти, аби вони мучились. Мені шкода моєї енергії на те, щоб постійно про них думати. Тому в психотерапевтичному розумінні простити — це звільнити свій внутрішній простір, щоб не бути схожими на них, щоб могти жити своїми цінностями, бути сповненими світла й любові. Але це завдання на потім, зараз у нас зовсім інші завдання.
ПСИХОТЕРАПІЯ В УКРАЇНІ З 2014 РОКУ
Я знаю, що з 2014 року в нас розвинулася робота з травмою, перша психологічна допомога, кризова підтримка. Цей розвиток відбувся, зокрема, з допомогою американських, ізраїльських фахівців. З іншого боку, було й багато зв’язків із російськими психотерапевтами і багато наших фахівців проходили супервізію у російських. Зараз таке моторошно уявити. Як буде далі? І як, зважаючи на війну, розвиватиметься психотерапія в Україні?
У наших психотерапевтів справді було чимало зв’язків із російськими. Тепер для багатьох це стало немислимим. Але й це не означає, що всі російські психотерапевти підтримують Путіна. Наприклад, деякі наші колеги в Росії були арештовані, бо вийшли на протести, деякі мусили виїхати з Росії, бо їх переслідували за антивоєнні переконання. Тобто важливо вирізняти людей, які абсолютно не приймають цієї війни та борються проти неї. На жаль, таких небагато. Але, звісно, в контексті різного роду санкцій припинення співпраці — це теж спосіб сказати, що усі росіяни мають діяти, щоб Росія припинила цю криваву війну.
Щодо психотерапії в Україні, то останніми роками ми маємо великий прогрес, в нас росте потужна професійна спільнота. Звісно, нам іще багато вчитися, працювати, зростати, і зараз є висока готовність західних викладачів безкоштовно вчити й супервізувати нас. З іншого боку, ми стаємо психотерапевтами не на семінарах, а у роботі з нашими пацієнтами, коли здобуваємо практичний досвід допомоги. І зараз ми його таки здобуваємо, багато бачимо, переживаємо, стаємо, сподіваюся, мудріші та сильніші.
Виглядає, що в майбутньому українські психотерапевти зможуть учити інших роботи з травмою.
Так, ми будемо однозначно мати цінний досвід, яким зможемо поділитися. Втім, це не про те, хто здобуде статус учителя, — важливо, щоби ми творили таку фахову спільноту, де усі діляться, підтримують одне одного і де усі ми можемо все життя залишатися теж у позиції учня, спраглі глибше пізнавати, розуміти, ефективніше допомагати.
Ще одна особливість того, що діється зараз, — та, що наш досвід — це спільний досвід. Набагато важче допомогти дорослій людині, яка виросла в сім’ї, де її кривдили й це було таємницею, і вона це приховує, соромиться цього, — і набагато легше людям, які спільно пройшли важкі події і можуть обійняти одне одного в цьому досвіді, людям, які розуміють, що вони були на стороні світла.
Чи можна сказати, що якісь методи психотерапії краще зцілюють від ПТСР, а якісь гірше?
Для лікування ПТСР рекомендують два методи, які мають дуже добру доказову базу: травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія і метод десенсибілізації травми рухом очей (EMDR). Ці методи у цілому світі є в протоколах роботи з ПТСР. Це не значить, що завтра не буде нових досліджень і у списку дієвих методів не з’являться інші, але на сьогодні ми знаємо, що саме ці два показали високу ефективність і вони мають бути застосовані насамперед.
Знаю, що багато ветеранів більше довіряють психотерапевтам, які теж мають бойовий досвід. Як ви думаєте, чи це виправдано і чи після нинішніх випробувань люди не шукатимуть психотерапевтів, які так само пережили обстріли, втрати?
Загалом у військовій культурі довіра побратимам — це одна з найважливіших речей. І якщо військовим потрібна допомога у сфері психічного здоров’я, то ключову роль зіграють саме побратими, які скажуть «не соромся, піди до психотерапевта чи психіатра — це ознака твоєї мудрості». Тому нам важливо працювати в цьому середовищі, долати стигму психологічних проблем. Важливо, щоб у військовому середовищі була служба психічного здоров’я — і вона вже є, але її ще треба вдосконалювати.
З іншого боку, якщо у вас апендицит, вам не потрібно, щоб ваш хірург теж його пережив, бо це не має стосунку до професійності. Тому, щоб допомогти людині опрацювати травматичну пам’ять, психотерапевту не треба мати власний досвід ПТСР. Слід дивитися не на те, чи психотерапевт пережив щось схоже, а на те, чи він людяний, чи має належну освіту, акредитацію. Важко прийти на першу зустріч, але якщо прийшов і бачиш, що людина тебе розуміє, діє ефективно, професійно, пояснює дальші кроки, тобі з нею комфортно, вона хоче тебе зрозуміти, поводиться не зверхньо, а як партнер, то проблем із другою зустріччю не буде. Важливо зробити перший крок.
Як ви думаєте, ми здолаємо вплив цієї війни на наше психічне здоров’я?
Я переконаний, що ми загоїмо рани цієї війни. Ми не будемо скаліченим поколінням, яке роками оговтуватиметься, ходитиме в ПТСР. Ми маємо для зцілення і ресурси, і багато підтримки. І ми не просто відбудуємо нашу країну — ми відродимо її, будемо іншими, кращими, у нас буде більше глибини, єдності, мудрості, людяності — те, що називають посттравматичним ростом, те, про що пророче писав Шевченко: «І будуть люди на землі…»
