Якщо ви не знаєте, хто такий Олекса Негребецький, ви все одно його чули. Найчастіше — жуючи попкорн у глибоких кріслах кінотеатрів чи вдома, вмостившись перед екраном ноутбука для перегляду фільму. У тому, що такі персонажі, як Альф, Шрек, Джек Горобець чи Гаррі Поттер стали улюбленими для мільйонів українців, чимала заслуга й Негребецького. Адже впродовж п’ятнадцяти років він працював перекладачем і режисером дубляжу для більш ніж сотні кіно та мультфільмів.
Пан Олекса говорить красивими словами, з широкими інтонаціями та чіткою артикуляцією. А розмовляючи про мову, стає емоційним, а моментами навіть різким.
Пане Олексо, ви перекладач і режисер дубляжу з дипломом біолога. Чи працювали за фахом?
Працював, звісно. Спочатку у відділі цитології Інституту ботаніки. Потім, після армії, в Ботанічному музеї. Далі був Гідрометеорологічний інститут, Центр радіаційного контролю Укргідромету. Загалом за фахом я пропрацював з 1978 до 1990 року.
З біологів виходило чимало творчих людей. Наприклад, письменник Тарас Прохасько, видавець Владислав Кириченко, музикант і журналіст Роман Чайка. Або грузинський реформатор Каха Бендукідзе. Композитор Микола Лисенко свого часу захистив дисертацію про розмноження нитчастих водоростей. Мовознавець Володимир Даль написав підручника з зоології.
Мабуть, люди, що цікавляться основами життя, не можуть не мати специфічного складу розуму, який спонукає приносити у світ щось нове. А ще так виходило, що мехмат, фізмат, хімфак, біофак у совєцькі часи ставали прихистком для творчих людей. У глухі 70-ті ми собі стільки дозволяли, що на історичному чи факультеті журналістики не могли навіть уявити. У нас був значно слабший ідеологічний прес, допускалося певне вільнодумство. Хоч іноді КГБ щільненько цікавився й нами.
Як після біологічного факультету і чималого стажу роботи ви почали перекладати?
1989-1990 — це часи величезного суспільного зламу, який супроводжувався ще й вибухом неформальної преси. Професійні журналісти сиділи по всіляких партійних газетках і в нові ЗМІ боялися йти. Тому пішли такі, як я. Працював спочатку в рухівському бюлетені «Оглядач», потім у «Голосі» — це була газета міжрегіонального депутатського клубу, яку створили народні депутати СРСР Володимир Черняк, Володимир Лановий, Володимир Яворівський. Тоді ж почали з’являтися перші комерційні телерадіокомпанії. І в одну з таких мене буквально по знайомству, «по блату», й покликали. Тепер її називають ICTV, а тоді вона мала правильну назву «Міжнародна комерційна телерадіокомпанія», її засновниками були приватна американська Story First Communications і Український державний концерн РРТ. Я працював там редактором, однак була велика проблема з перекладачами.
Перекладачі старої школи так само, як і згадані вище журналісти, не вірили в серйозність змін, сиділи по видавництвах, журналах і не бажали, чи не могли, йти у нові медіа. Не хотіли ризикувати. До нас приходили хіба що студенти, які перекладали вкрай кепсько. Тому часом доводилося братися за переклад і мені. Отак і почав.
Який фільм переклали найпершим?
Мій перший фільм називається «Експрес жаху». Таке собі, страшилка. Міжнародна комерційна телерадіокомпанія тоді мала ліцензію на право записувати програми супутникового каналу «SuperChannel». Потім ті передачі сяк-так перекладали, бо робити це зі звуку дуже важко. А вже з 1993 року почали закуповувати продукти зі сценаріями й стало простіше. Пішли серіали. Найперший, що ми почали показувати, — мексиканський «Доля». Потім «Я купую цю жінку», «Пасіонарія квітка пристрасті», мексиканський дитячий серіал «Карусель».
Працювати на телебаченні мені подобалося. Це було щось абсолютно нове, і ми мали значну свободу творчості. Країна тоді тільки відкрилася для всього зарубіжного, була на нього голодна після обмеженого радянського раціону, і ми їй це зарубіжне запропонували.
А коли з’явився дубляж фільмів українською?
Добре, що ви знаєте різницю між закадровим озвученням, яке робилося для телебачення з початку 90-х, та дубляжем для кінотеатрів, який, як масове, індустріальне явище, з’явився 2006 року. До речі, я ще з початку 90-х боявся, що він в Україні з’явиться і мені доведеться там працювати. І нарешті в 2006-му він з’явився, і мені таки довелося там працювати! Стартом стала відома постанова, яку знають за прізвищем В’ячеслава Кириленка (16 січня 2006 року Кабмін видав постанову №20 про «Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів». Документ передбачав обов’язкове дублювання та субтитрування всіх іноземних фільмів українською мовою — TU).
Я думаю, що рушієм цієї постанови був Богдан Батрух, засновник кінотеатральної мережі «Кінопалац» та кінодистриб’юторської компанії, і що саме він спонукав Кириленка, який тоді був віце-прем’єром з питань культури, проштовхнути ту постанову. Я не втомлююся повторювати, що поява в інформаційно-культурному полі України української мови в таких обсягах — надзвичайне явище навіть у масштабах століть. І роль Богдана Батруха в його появі й розвитку — унікальна.
Перший дубльований мультфільм, який ішов в українському прокаті і який я перекладав, називався «Тачки». Потім я переклав «Пірати Карибського моря: Скриня мерця», і результат мені вкрай не сподобався. Аж до того, що посеред сеансу я вийшов з кінозалу. Було потім над чим думати й аналізувати помилки.
А чому так? Це були перші фільми, які в принципі не могли одразу вдатися ідеально?
Саме так. Хоч найперші «Тачки» вийшли прекрасно. Попри те, що з багатьма нюансами я був не згоден. Там багато фраз не мої. Було так: сидить повна студія людей, і хтось каже: а давайте тут зробимо смішно! А як це зробити? Треба згадати оболонські гаражі! О, смішно! А давайте ще «Валєру»!
«Тачкам» я зробив тексти і мову, придумав Сирника, але багато перлів, як «ітіть-колотіть» чи той «Валєра» — не моє. Я був проти, і від того аж сценаріями об підлогу кидав. Але якось так зробили, що все-таки загалом вийшло добре, публіці сподобалося. А от з «Піратами» вийшло не дуже. Та потім ми навчилися робити краще, почали набирати більше акторів і вийшли на хороший рівень.
З 2006 року я був режисером дубляжу десь 50 фільмів. А переклав для роботи іншим режисерам загалом, може, сотню чи й більше.
Ви сказали, що боялися появи українського дубляжу. Поясніть чому?
Бо це дуже важка робота. Дуже нетворча, коли ти кожну фразу маєш повторити багато-багато разів. Слова треба безкінечно совати, переставляти, бо все має звучати синхронно з губами людей на екрані. Якщо просто закадрова озвучка, то там головне, щоб збігалася довжина фраз. А при дублюванні неможливо навіть, щоб дихання якесь пропустити, бо потім на екрані видно, що актор дихає, а звуку немає.
При дублюванні неможливо навіть, щоб дихання якесь пропустити, бо потім на екрані видно, що актор дихає, а звуку немає
Найгірше — це оте переставляння слів для синхронності. Соваєш їх туди-сюди, шукаєш, просіюєш буквально тисячу тонн словесної руди, як Маяковський писав, заради єдиного слова. З мультфільмами легше, а коли живі актори, то уявіть: 16 метрів екрана в кінотеатрі, і майже на всьому тому полотні — губи, наприклад, Джулії Робертс, яка каже з паузами: «Ооо… мааай… ґааад!» І що туди вкласти?! Як воно має звучати українською?!
Тому кінодубляж — це виснажливо і малооплачувано. А ще шкідливо для нервів, хребта і очей. У мене зір впав з мінус трьох до мінус шести за цей час.
Наведіть ще приклади неперекладного.
Ох, неперекладного дуже багато. Той же «О май ґад» — мені якось було вдалося добре його перекласти, але вже забув як… Бачите, настільки складно, що навіть якщо і вдається, то аж запам’ятати годі. Складно перекладати короткі слова: Hello! Hi! O no, Yeah тощо.
Багато неперекладного трапляється тоді, коли американські сценаристи починають цитувати якісь їхні славетні серіали минулого. Ті, що виходили, наприклад, ще в 1964 році. Я можу знайти і зрозуміти, про що там мова, а от глядачі точно не знатимуть. Вигадати щось не можу, бо заборонено. Я ж зі свого перекладу роблю бектранслейшн, зворотний переклад, і відсилаю творцям фільму на узгодження. І ті можуть сказати — неправильно, не можна!
Що думаєте про порівнювання вас із перекладачем Миколою Лукашем? Мовляв, ви в кіно — як він в літературі.
Ха! Хто це таке міг сказати? Це настільки некоректно. Ми зовсім різні, в нас геть різна робота. Лукаш творив, а я ремісник. Він перекладав для душі, так би мовити, малював картини, ваяв скульптури, а я робив табуретки і прагнув досягти одного — щоб стирчаки не кололи в дупу.
В одному зі своїх інтерв’ю ви згадували фільм «Не займайте Зохана». Кіно дуже специфічне, але під час перегляду отримуєш задоволення не так від сюжету й діалогів, як від дубляжу: слів, голосів та інтонацій. Можливо, сатисфакція від таких вдалих робіт вам хоч трохи компенсовувала ті зусилля, нерви і втрачений зір?
Це один з перших фільмів, 2007 рік. Я був там режисером дубляжу, перекладачем і автором синхронного тексту. Його робити було дуже важко, бо тоді ми ще тільки вчилися. Ще й актори були дуже гонорові, яких треба було обламувати, щоб робили по-моєму, а не так, як звикли. Бо всі актори виробляють собі шаблони для роботи. Менш талановиті мають їх один чи два, більш здібні — до дев’яти. І от вони бачать роль і одразу прикладають якийсь зі своїх шаблонів і в ньому працюють. Щоб з того не виходив ширпотреб, я намагався витягнути їх з тих шаблонів. Тому були матюки, сварки і образи. А ще й фільм такий, що я коли його перекладав, то часто виходив на балкон, бо нудило.
На жаль, я не завжди бував у кінозалах, коли йшов якийсь зроблений мною фільм. А це потрібно для перекладача, для режисера — бачити реакції людей на фільм, на різні сцени, на різні фрази. Але часто я не міг викроїти часу на перегляд. Іноді ходив на перші, прем’єрні покази, для журналістів. З часом у мене почало складатися враження, що журналісти на прем’єри ходити перестали, а залишилися тільки тусовщики.
Збоку професія режисера кінодубляжу виглядає дуже привабливо і романтично.
Нічого там романтичного нема. Це, як я вже казав, тяжка, невдячна праця. Сидиш день і вимучуєш гарне, смачне речення, а потім у студії режисер чи звукорежисер каже: «Нє лажіцца». І раз-раз — самотужки все змінив на плоске й банальне. Колись я написав був такий есей про свою роботу:
«Отже, працюю я так. Спочатку вириваю собі ребро. Воно потім, звісно, відростає, як у стародавнього прикутого до скелі типа відростала печінка, — та все одно ж болить, зараза. Беру я те ребро і долотом, за образом і подобою фільму-оригіналу, витесую з ребра юну дівчину. Красуню довгоногу й синьооку, тонкостанну й тонкоброву, з золотим шовковистим волоссям і з перламутровими зубами. А яка вона красномовна, яка вишукано дотепна, яка не по літах мудра…
І віддаю я цю дівчину режисерові, сподіваючись, що він зробить їй чудову зачіску, майстерний манікюр, вбере в тонку дорогу білизну, у вишукану сукню й елегантні туфельки — і представить добірному товариству.
Режисер без зайвих балачок хапає молота й мою красуню з усього розмаху по голові — бах! “Щоб не була така розумна”. А тоді робить їй пластичну операцію — пришиває на носі бородавку завбільшки як слива, ніжну персикову шкіру добросовісно дзьобає віспою. Далі накидаються актори. Одна актриса передає красуні свій целюліт, друга — по сорок кілограмів обвислого жиру на живіт і стегна. Молодий актор вибиває перламутрові зуби і вставляє залізні — через один. Старий актор відрізає колишній красуні язика й навчає шепелявити. Корифей з національного академічного висмикує коси й наставляє синців, а потім накидаються актори другого плану й роблять таке-е…
І випихають на широкий екран. Глядач приходить і бачить бомжиху в рейтузах з начосом і в засмальцьованій куфайці. Недорікувату й тупу. Бруд під нігтями, вени вузлами, зуби через один. Та ще й, падлюка, “балакаєт на мовє”»…
Наскільки важливо для роботи з мовою бути носієм цієї мови?
Дуже важливо. На телеканалі, де я працював, усі редактори були україномовні. Тепер мене дивує, що бувають редактори, які працюють з українською, а самі російськомовні. Це для мене когнітивний дисонанс, бо не розумію, як так можна. Зізнаюся, за все своє життя я 20 хвилин фільму переклав російською, бо зривався ефір і попросила одна хороша людина. Але загалом російською перекладати я не беруся. А от російськомовні люди, які не дуже дружать з українською, запросто лізуть перекладати українською. Це, щонайменше, негарно.
Може вони сприймають це як свою табуретку? Мовляв — ну ок, російською розмовляємо, але працюємо українською — і так витесуємо табурет.
З такої табуретки можна впасти. Вона завжди кособока, і з неї стирчать величезні сучки. Коли я з такою табуреткою працюю редактором, то і клею додаю, і шліфую, але вона все одно хитається. Бо перекладати людина повинна на свою рідну мову. Я вважаю, що українець чи росіянин не може перекладати з української, чи російської, на англійську або якусь іншу мову, так, щоб це було бездоганно. Обов’язково десь закрадеться неоковирна фраза, з якої англомовна людина сміятиметься.
Серед десятків ваших перекладів був серіал «Альф», про який згадують чи не найчастіше. Виходив ще всередині 90-х. Чи не дратує, коли вас досі запитують насамперед про «Альфа»?
Трошки дратує, бо справді, минуло 25 років. Я ж переклав не тільки його. Тим більше «Альф» був, коли я тільки вчився перекладати і там стільки помилок. Коли працював над ним, то трохи чогось не знав, трохи хотів повипендрюватися, а тепер дивлюся — воно часто «мимо каси».
Колись був такий журналістський штамп: «Негребецький — батько українського Альфа». Я йому не батько, а радше працівник ОВІРу. Я його не народжував, я видав йому посвідку на проживання, так само, як Шреку, пінгвіну Ковальському і багатьом іншим.
Якою своєю кінодубляжною роботою задоволені найбільше?
Кількома. Дуже добре вийшов фільм «Анонім» режисера Роланда Еммеріха. Це кіно про Шекспіра, там довелося його рядки перекладати наново, щоб усе збігалося з жестами й губами. «Лускунчик і чотири королівства», один з останніх фільмів, де я був режисером дубляжу, також загалом добре вийшов. А останнє кіно, над яким працював, було про якихось алігаторів — уже й не згадаю, що там.
У вашому випадку мова йде вже про певний статус. Чи не могли обирати, над якими фільмами працювати, а над якими ні?
На жаль, ні. Міг хіба що відмовитися від якогось фільму. Я люблю фільми жахів, як той, про алігаторів. Там мало говорять, багато виють, кричать — таке приємно перекладати. Переклав швиденько фразу і слухаєш, як воно там в темряві горлає. Не треба вигадувати якісь хитромудрі цитати, як, наприклад, для фільмів, у яких є виступи в суді. Бо бувало таке, що персонажі по п’ять хвилин говорять перед журі присяжних, багато юридичної термінології, мені це займало день. Страшна робота.
Ви стартували у перекладі в часи, коли українська мова була, м’яко кажучи, немодною. Як ви тоді протистояли, і чи протистояли, цьому стереотипу?
Тоді якраз почалося мовне відродження. Україна була морально до нього готова, громадяни вважали, що як ми вже проголосували за Незалежність, то логічно, що все буде українською мовою. Мені розповідали, як у Херсоні, в одному з конструкторських бюро люди говорили: ну що ж робити, скажуть нам перейти в роботі на українську, то й перейдемо. Але ніхто їм так і не сказав. У нас народ такий, що на нього треба ногою тупати. Якби на них тоді, в 91-му, тупнули, сказали: «Ось вам інструкції, допоміжні матеріали і відтепер тільки українською», то не було б проблем. А коли людей залишили напризволяще, то й почалося – «я не хочу», «я не буду». Згаяли тоді час. Та й не було кому тупати, прошарок мовних революціонерів був дуже тоненький.
Що думаєте, коли і сьогодні деякі канали заявляють, буцім українською неможливо зробити серйозну любовну історію?
Українською мовою можна зробити все. А особливо любовну історію. Але хочу сказати про інше — тепер спостерігаю дивну ситуацію, і це дуже серйозна тема, коли просувають мову, непридатну взагалі ні для чого. Прийшла ціла когорта молодих філологів, журналістів, які викручують українській мові рученьки й ніженьки так, що вона не підходить ні армії, ні технічним наукам. Колись Шевченко писав: «В Україну ідіть, діти!» Тепер журналісти пишуть: «Прибув до України». Україна — хіба тітка якась, щоб «до неї» прибувати? Або «я йду до кімнати». Це означає, що я підійду до дверей і зупинюсь? Чи все таки зайду в кімнату? Такий вплив польської мови, який нав’язують всій Україні. Раніше я «ішов до хати», але «заходив у хату». А тепер всі йдуть до хати. Чи до туалету. І думай потім, чи він зайшов у той туалет, чи наробив перед дверима?
Колись Шевченко писав: «В Україну ідіть, діти!» Тепер журналісти пишуть: «Прибув до України». Україна — хіба тітка якась, щоб «до неї» прибувати?
Далі — клична форма. Як її використовувати, наприклад, в армії? Поки вимовиш «пане генерале», то бій закінчиться. Чи «Солдате Петренку, до танка, бігом руш!» Я гарантую, що солдат за принципом економії сил підбіжить до танка і стане. Я це все кажу до того, що багато царин, сфер, областей людської діяльності повинна обслуговувати мова функціональна, однозначна.
Потім — ми ніяк не можемо вирішити з термінологією. Наприклад, узяли польське «kawiarnia», зробили «кав’ярню», хоч насправді добре старовинне «кав’яр» — це те, що нині зветься «ікра». І для тих, хто знає мову, виходить, що кав’ярня — це заклад, де їдять ікру, кав’яр. Щоб уникнути такого непорозуміння, дехто пропонує жахливе і неприємне слово «каварня». Воно мені звучанням чомусь нагадує «корівник». Виходить, що як тільки ми привчили людей до «кав’ярні», починаємо знову міняти на нове. Від такого і з’являються в Києві «кафєйні». Треба вже спинитися, не можна весь час реформувати вже усталене. А то навіть таке нормальне слово, як «упаковка» в держстандарті ДСТУ 2887-94 змінили на «паковання», з наголосом на о. Так, воно було у словниках 20-х років. Але що це за слово таке? За законами якої мови воно створене? Як ним оперувати? Такі речі, ніби й дрібниці, але роблять мову нефункціональною.
От ви розпочали розмову з «фотографині», ну це просто якась «трагедія вольного народа». Є фемінітиви усталені й органічні, але навіщо робити оці брязкальця, ламати словам ребра й пхати, наприклад, «синоптикиню»?!
Клична форма і кличний відмінок доречні й цілком притаманні українській мові. Та інша річ, що є такі слова, які в кличному відмінку звучать просто кумедно. Особливо в тій царині, в якій я працюю. Іноземні імена всілякі, як от Пол. «Поле»? Але до чого тут «поле»? Або «сер». Мені якось редактор в одній книжці поробила всюди «сере».
Українська — така мова, що нею можливо висловити все. Вона насправді придатна для всіх царин. Якщо підходити зі здоровим глуздом і отим лікарським принципом «не нашкодь». На жаль, люди шкодять і шкодять сильно. На мою думку, є шкідники свідомі, які вставляють оті «пакОвання» і «паркОвання», і несвідомі, які думають: «О, свіженьке! “Синоптикиня”, “отоларингологиня”! Як гарно, давайте так казати!»
Якби молодий колега попросив у вас поради — як балансувати між красою слова і літературщиною, неживою мовою і ризиком наробити русизмів, то що б сказали?
Сказав би, що не можна стримуватися і не варто озиратися. Треба писати так, як тобі душа лежить, а потім полірувати. Ну і ніхто насправді не знає, що таке русизми, бо часто так обзивають питомо українські слова. Я нещодавно сварився у фейсбуці за слово «жарко». Нормальне, українське слово від слова «жар». Є ж «лампочка розжарювання», «жаростійкий» і все таке. Чому треба витягувати із закапелків калічне «спекотно»?
Можливо, це результат того, що українську мову тривалий час намагалися наблизити до російської? Переписували словники, забирали українські слова і замінювали синонімами, які є в російській.
То хай поки що і буде те слово, яке близьке до російської. Міняти треба плавно, а не різко. Одна ф-і-л-о-л-о-г-і-н-е-с-а пропонує замість автомобільного заводу «автомобілярню», а ртутний завод називати «живосріблильня». Але воно так не працює. Спочатку варто вивчити те, що є, а вже потім вдосконалювати. Бо якщо ми тій нещасній людині, яка все життя говорила російською мовою, раптом запропонуємо «живосріблильню», яку вимовити неможливо, то в неї закипить мозок і вона не сприйме.
Я раніше був за революційні перетворення в українській мові, а тепер за еволюційні. Чомусь люди люблять словесні брязкальця, різні торохкотливі слова. І замість краси речення, краси тесту обирають нагромадження брязкалець.
Раніше був за революційні перетворення в українській мові, а тепер за еволюційні
Якщо українську мову пояснювати метафорою ріки, то наскільки теперішня наша річка є широкою і глибокою, порівняно з усіма попередніми періодами?
Я дуже люблю цю метафору. Раніше річка була вузесенька, але глибока. Було кілька душ, які не боялися, говорили й творили українською, хоч суспільство й витискало тих людей на маргінеси. Бо з українською мовою кар’єру можна було зробити хіба що десь у видавництві, в якійсь газетці, бути заслуженим сопілкарем району чи вишивальницею хрестиком. У фізиці чи авіабудуванні україномовна людина не могла себе реалізувати. А тепер річка стала широ-о-ока, але мілка. Багато людей спілкується українською, але знають по 90 слів. І то це якісь письменники, а прості люди — взагалі по 50-60. Тому коли вживаєш слово за межами цих шістдесяти, то треба обережно це робити, бо людина, яка слухає, може втопитися й на мілкому.
Це чудова метафора, бо, справді, річка коли розливається, то загалом мілкішає.
Тому наше завдання рити русло, поглиблювати фарватер. Але обережно. Торік ми з товаришем сплавлялися по Дніпру, і перед Черкасами ріка розділяється на дві протоки. На березі однієї глитаї набудували собі вілл і палаців. І захотілося їм, щоб рукав коло них був зручний для катерів і яхт, не зарослий лататтям, глибокий. І вони земснарядом порили дно. У результаті течія Дніпра змінилася, вода почала підмивати берег там, де водозабір на всі Черкаси. Ледве його врятували.
Так само й люди, які працюють з мовою, — часто поглиблюють там, де не можна, не розуміючи, що течія мови наробить великої шкоди в іншому місці. З цими речами треба поводитися дуже й дуже обережно.
Як з цими речами поводиться держава?
Колись Микола Рябчук сказав: радійте, що держава не шкодить. Схоже, в нас тепер узагалі немає держави в цій сфері, тому вона принаймні не заважає. Я б радив майстрам слова забути про існування держави і творити, поки є змога.
Є скептики, які говорять, що якщо пройтися Києвом і слухати перехожих, то абсолютна більшість говоритиме російською. Є ті, що кажуть: іще 10-15, а тим більше 20 років тому, столиця була значно більш русифікована, ніж сьогодні, тому прогрес дуже вагомий. Що думаєте ви?
У 80-х я якось їхав з товаришем в автобусі і поряд стояла компанія латиноамериканських студентів. Щебетали собі іспанською мовою, і ніхто на них не звертав уваги. Та коли я тихо сказав товаришеві: «Може, вийдемо на наступній?», то весь автобус озирнувся на мене, як на якогось інопланетянина.
Або коли я дзвонив кому-небудь, а його не було вдома і брали слухавку, наприклад, батьки, то потім той мені віддзвонював, навіть якщо я не представлявся. Відразу вираховували, бо «ти толька адін у нас на украінском разгаваріваєш». Було тяжко, був сильний, я не побоюся так сказати, національний гніт. А тепер у мене таке враження, що навколо взагалі всі українською говорять.
«За все життя, скільки працюю, я навчив суспільство єдиного слова, та й то польського — дупа», — таке ви сказали одному з інтерв’ю. Яких слів хотіли б навчити ще?
Треба навчити не слів, а українського способу мислення й говоріння. Щоб відчувати мелодику української мови. Тараса Шевченка так сприйняла тогочасна українська громадськість, а через неї й український народ тому, що його твори мелодикою, навіть способом дихання, лягали в українську, як це сказати… фізіологію чи що.
Треба навчити не слів, а українського способу мислення й говоріння
От як народні пісні — їх легко співати українцеві, бо там довжина слів, їх порядок у реченнях, паузи для вдихів-видихів — усе природне, органічне, навіть організмене, і про це можна написати не одну дисертацію. І я намагаюся робити саме таку мову. Кожен перекладений чи написаний мною текст я промовляю — щоб не було скупчення важких для вимови приголосних, щоб шиплячі не занадто шипіли, свистячі не занадто свистіли, глухі не глушили, дзвінкі не занадто дзвеніли, щоб слова стояли на природних місцях, а не товклись, як радянські громадяни в черзі по мило. Щоб мова була як пісня, щоб вписувалася в «українську фізіологію», додавала здоров’я, а не болю в горлі і голові.
