Олексій Бессарабов народився 1976 року в Росії, проте змалку мешкав у Севастополі. Працював кореспондентом в інформаційному агентстві «Главред». Під псевдонімом Олексій Стрелецький публікувався в журналах «Судноплавство», «Чорноморська безпека», «Дзеркало тижня».
Із 2009 року — заступник головного редактора часопису «Чорноморська безпека», експерт Центру сприяння вивченню геополітичних проблем і євроатлантичного співробітництва Чорноморського регіону «Номос».
Затриманий у листопаді 2016 року. У квітні 2019-го засуджений до 14 років колонії суворого режиму за нібито «приготування до диверсії у складі організованої групи» (ч. 1, ст. 30; ч. 2 ст. 281 КК РФ) та «незаконне придбання, зберігання вибухових речовин або пристроїв, вчинене організованою групою» (ч. 3 ст. 222.1 КК РФ).
§§§
[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
Хоч народився на Новгородщині, Олексій завжди почувався севастопольцем. Його батьки перебралися до Криму, щойно хлопцю виповнився рік — у 1977-му.
В античні часи — Херсонес, в Османській імперії — кримськотатарське поселення Акʼяр, а в Російській — Севастополь: це місто лежить на берегах понад тридцяти бухт Чорного моря, тож є портовим. Окрім того, це головна база Чорноморського флоту.
— Усі хлопці в Севастополі хотіли стати моряками, — сміється Павло Лакійчук, близький друг Бессарабова.
Уперше вони зустрілися в Севастопольському військово-морському інституті імені Павла Нахімова. Вступити туди було ще тим завданням — охочих хоч греблю гати.
— Годі було не помітити Олексія, — ділиться спогадами про знайомство Павло. — Він мав власну позицію. Його розумові можна позаздрити. Я вже не кажу про золоту медаль зі школи й низку інших відзнак.
Олексій добре володів англійською, постійно вдосконалював свої навички. Коли після випуску 1999 року за розподілом подався до Одеси, то на міжнародних військових навчаннях працював перекладачем між командами. Багатонаціональні навчання «Sea Breeze» відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння і співробітництво в галузі оборонних та військових відносин між США й Україною проводили ще з 1997 року.
Тоді ж Олексій почав писати для міжнародного морського журналу «Судноплавство» про флоти іноземних держав, про кораблі далекого й прибережного плавання, зокрема військового.
Рішення стати моряком, яке Олексій ухвалив у 18 років, було дещо романтичним. Він мріяв про море й горів справою. Орендував житло в одеської бабусі, весь час віддавав службі. Про себе не піклувався.
Згадуючи курсантські роки, друг Бессарабова Лакійчук порівнює їхнє навчання:
— Я ходив на радянських навчальних кораблях, а Олексій — на шлюпках. Наприклад, із Севастополя до Варни. Вздовж берега Чорного моря хлопці веслували на шлюпках з вітрилами. Я сміявся, — згадує Павло. — Якщо хтось таку відстань провеслує, як козак, то вже точно моряк.
Але виходи в море закінчилися. Кілька років служби в Одесі — і в Олексія почалися проблеми зі здоровʼям.
— Маму слухатись треба, — зітхає Павло. — Їсти кашку на сніданок і борщик на обід. Тому що це лейтенантське життя в чужому місті до добра не довело. Олексій заробив собі виразку шлунка. Пізніше він перевівся в Севастополь, щоби працювати в штабі військово-морських сил. Але прослужив недовго. У 2005 році його звільнили за станом здоров’я.
Чорноморська безпека
Звістку про непридатність Олексій, звісно, сприйняв із гіркотою, хоч і знав, що військові можуть із цим зіткнутись. Отримавши статус капітана-лейтенанта в запасі й завершивши військову карʼєру, він вирішив здійснити другу свою мрію — стати журналістом.
У 2005 році вступив на бакалаврат Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Почав працювати кореспондентом із Криму для видання «Главред» й опублікував там цикл статей під назвою «Вибухонебезпечний Крим». Українська журналістка та амбасадорка Бессарабова від Українського ПЕН Мирослава Барчук пояснює, що Олексій писав не лише про проросійські організації у Криму, загрози й політичні наслідки перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі, а й про бізнес-скандали та корупцію, пов’язані з цим. Наприклад про будівництво житла для російських військових у Севастополі за гроші Лужкова.
Після роботи у виданні «Главред» Бессарабов згодився на посаду заступника головного редактора часопису «Чорноморська безпека», яке висвітлює питання світової енергетики, міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції в Чорноморсько-Каспійському регіоні.
Ще 2011 року Олексій передбачив окупацію Криму.
«Сьогодні Росія не застосовує воєнно-політичного тиску на Україну, надаючи перевагу захопленню її стратегічних активів та економічному поглинанню. Проте, через наявність в Україні сил (у т. ч. крупних власників), не задоволених перспективами втрати не лише прибутків, але й державного суверенітету, не виключена можливість зміни політичного курсу України, з чим Росія не зможе погодитись, оскільки вважає це загрозою для власних національних інтересів. Такий перебіг подій не виключає вірогідності переростання ситуації в конфліктну, в т. ч. із застосуванням сили», — написав він у статті, вміщеній у збірнику матеріалів Центру Разумкова «Крим, Україна в координатах Чорноморської безпеки» 2011 року.
Олексій Бессарабов досліджував порушення Росією пунктів двосторонніх угод Чорноморського флоту. Наприклад у жовтні 2013 року у величезному аналітичному матеріалі у «Дзеркалі тижня» написав про незаконне ввезення до Севастополя низки військової техніки: новітнього бронетранспортера, рейдового й рятувального буксира, водолазного корабля та ще «каравану суден» Чорноморського флоту. Про порушення прикордонного контролю з боку Росії сторожового корабля «Сметливый» і те, як Кремль розпочав економічний пресинг Києва й перейшов до відкритих форм протистояння з безпосередньою участю Чорноморського флоту.
Олексій Бессарабов був переконаний, що російське керівництво й надалі активно використовуватиме Чорноморський флот Росії у своїй грі.
«Сьогодні в Москві впевнені, що всі карти — в них і “дотиснути” Київ буде неважко, — написав він у «Дзеркалі тижня». — Важливо, за розрахунками Кремля, грамотно завершити розіграш роками вибудовуваної комбінації. Звідси й нахабна поведінка російського військового флоту на українській землі».
Журналіст запитував: як далі поводитиметься Україна, її політичне керівництво, зіштовхуючись із блефом та погрозами північного сусіда?
Крок у прірву
А що сталося далі, ми знаємо. На початку 2014-го перекинуті з Росії та кримських баз її Чорноморського флоту війська без розпізнавальних знаків, скориставшись моментом зміни влади в Україні внаслідок Євромайдану, окупували Кримський півострів.
Росія розпочала репресії проти всіх незгодних. У Криму панував хаос.
— Весна. Мій син якраз закінчував 10 клас, — пригадує Павло Лакійчук. — Підходжу додому, а під підʼїздом стоїть бронеавтомобіль «барсик». У ньому буряти сидять бухають і кулеметом крутять. В думках одне: що робити?
Напруга зростала. За членами редакції «Чорноморської безпеки» стежили. За Олексієм у тому числі. Головний редактор видання Сергій Кулик, колишній військовий, який у Севастопольській міській адміністрації був начальником управління внутрішньої політики, задля безпеки авторів та редакторів вирішив знищити архіви видання. Команда зібралася в редакції й думала — спалити чи порізати. Різали.
Багатьом прийшли послання від «співчутливих» про те, що треба виїхати.
— Це був останній день, коли ще гривні ходили, — згадує Павло. — Маршруткою можна було доїхати до місця, де підбере авто.
На автовокзалі сімʼю Лакійчуків зібралися проводжати близькі. Там був і Олексій Бессарабов, і їхній спільний друг Володимир Дудка.
— Вони розуміли, що рішення залишатися в Криму добром не закінчиться, але сподівалися, що пропетляють поміж краплинами, — міркує Лакійчук.
В Олексія Бессарабова хворіла мама. Куди її перевезти? Як із дитиною, яка постійно потребує догляду, медикаментів, огляду психіатра й невролога?
Олексій Бессарабов якось приїздив до Києва. Тоді зустрівся з другом. Казав, що збирається продати житло, переправити рідних у Херсон.
— У нього склався гордіїв вузол проблем, які треба було розплутати, — пояснює товариш.
Олексій ще зі шкільних років був опорою для своїх мами й сестри, адже виріс без батька. А тепер відповідальності ще додалося за дружину й сина.
— Я думав, він встигне все зробити, — ділиться Лакійчук. — Я тоді вже був у Центрі глобалістики «Стратегія XXI» у Києві й кликав його відроджувати «Чорноморську безпеку»
— От я вирішу свої проблеми й тоді… — затягував Олексій.
Але «тоді» не настало.
«Легенда» про трьох товаришів
У справах політвʼязнів російські спецслужби вигадують легенди, підпасовуючи «докази» для реалістичної картинки. Цього разу їм пощастило із сюжетом, адже для справи «севастопольських диверсантів» були аж троє друзів зі спільною історією.
Павло Лакійчук знав Володимира Дудку ще з навчання в Калінінградському училищі. Володимир служив у Військово-морських силах України й командував кораблем «Сімферополь». Павло згодом познайомив Володю ще з Олексієм Бессарабовим і Дмитром Штибликовим — ті разом працювали в «Чорноморській безпеці», писали про безпекові заходи в цьому регіоні та про флот.
І хоч Дмитро після окупації працював комірником на складі, Олексій перебивався підробітками, а Володимир працював у службі з надзвичайних ситуацій, для легенди ця трійця пасувала.
Щоб їх затримати, ФСБ організувала цілу спецоперацію.
9 листопада 2016 року, коли Олексій виходив зі шпиталю, де лежав на лікуванні, його затягли в чорне авто «Баргузин» із тонованими вікнами й відвезли в невідомому напрямку.
У той же час посеред вулиці співробітники ФСБ схопили директора міжнародних програм центру «Номос» Дмитра Штибликова. На опублікованому відео видно, як троє спецслужбівців посеред вулиці наскочили на Дмитра, заламали руки, притиснувши до капоту чорної машини, а потім запакували всередину.
Наступні кадри сміховинні: серед «доказів», які знайшли у нього вдома, — український тризуб, зброя (хоча знавці з першого погляду скажуть, що це зброя для страйкболу), нібито вибухівка й — вишенька на торті — візитка Дмитра Яроша, лідера «Правого сектора». Візитка керівника правої партії вдома у людини єврейського походження? Ці кадри публічно висміяли.
Того ж дня ФСБ викрала пенсіонера Володимира Дудку, друга Дмитра та Олексія.
Ти винний, інакше я тебе вбʼю
Тиждень після затримання про обвинувачуваних не було жодної інформації, їх переховували від рідних та адвокатів.
Потім зʼясувалося, що Олексій, Дмитро й Володимир — у Сімферопольському СІЗО. Окупаційна влада звинуватила їх у «незаконному зберіганні зброї і приготуванні до диверсії, вчиненої організованою групою».
Олексія та інших фігурантів справи поодинці затягнули в підвали приватних помешкань у Сімферополі співробітники ФСБ. Катували їх електричним струмом і змусили на камеру дати свідчення.
Володимира Дудку вивозили в ліс.
— ФСБ увімкнули електричну динамомашину й до електричного струму приєднали пальці — щоб на відео не було видно слідів [катування], — розповідає Марина Трофименко, цивільна дружина Володимира Дудки. — Він був за крок від смерті. Ефесбівці припинили тортуру, коли він знепритомнів. Довелося викликати швидку, щоб привести його до тями.
Марина пригадує, що на знятих відео одразу побачила, що міміка й темп голосу не притаманні Володимиру. Та й уся родина в унісон казала про дивну міміку, незвичні слова та звороти.
— Я знаю, як він розмовляє і командує, а на цьому відео поводився мов інша людина. А Олексій Бессарабов був геть зеленого кольору, — згадує Марина.
До того, як відео видалили служби ФСБ, їх устигли проаналізувати спеціалісти «Кримської правозахисної платформи».
— Було видно, що відео постановче, — пояснює голова правління «Кримської правозахисної платформи» Ольга Скрипник. — На записі немає адвоката, не видно посадових осіб, які ведуть допит, — це порушення. Окрім того, видно, що людина під впливом, тому що тримає позу, в якій важко поворухнутися. Це свідчить про тортури.
Факт катування підтвердили й інші адвокати, які працювали у справі Бессарабова, Дудки й Штибликова.
— Експерти заявили, що, судячи з розширених зіниць, підозрюваним ввели психотропні препарати. Ми не знаємо, які саме. Наприклад, які забирають сон. Але точно знаємо: всіх трьох залякували тим, що страждатиме родина, — каже Ольга Скрипник.
Правозахисниця наголошує на низці порушень у ході слідства.
Перше — порушення права на правову допомогу, адже були перешкоди для того, щоб із Бессарабовим працював незалежний адвокат за договором.
Друге — тортури, незаконні методи слідства, застосування фізичного й психологічного насильства.
Третє — постановчий відеодопит. Це є порушенням презумпції невинуватості і, відповідно, порушенням права на справедливий судовий розгляд.
Дмитро Штибликов через катування згодився на «співпрацю зі слідством». Йому дали пʼять років колонії суворого режиму. Натомість судові розгляди у справі Бессарабова й Дудки, котрі відмовилися визнавати провину, тривали понад два з половиною роки.
Після завершення першого судового розгляду окупаційний Севастопольський міський суд не зміг ухвалити вирок і повернув у прокуратуру «справу диверсантів» для «усунення недоліків».
Аж у серпні 2018 року в Севастопольському міському суді повторно розглянули справу. Апеляційні скарги підсудних на фальсифікацію і грубі порушення слідства Верховний суд РФ відхилив.
І Олексія Бессарабова, і Володимира Дудку засудили до 14 років колонії суворого режиму.
Чекаю
Олексія Бессарабова утримують у Кочубіївській виправній колонії № 1 у Ставропольському краї. Звʼязок із ним вкрай ускладнений, бо його сімʼя не виходить на контакт. Після увʼязнення його дружину, доцентку й кандидатку технічних наук, звільнили з Севастопольського державного університету. Правозахисники мають свідчення, що на сімʼю чинили тиск і залякували.
8 листопада 2021 року в Дмитра Штибликова завершувався строк покарання у справі «кримських диверсантів». Він мав вийти на волю. Однак того ж дня його етапували із СІЗО «Лефортове» до Ростова-на-Дону, де у Південному окружному військовому суді на нього завели нову справу, цього разу за статтею про «державну зраду».
Вирок — іще 14 років і 6 місяців позбавлення волі у виправній колонії суворого режиму й обмеження волі на один рік після відбуття покарання.
— У нього найсуворіші умови утримання, — каже Марина Трофименко, цивільна дружина Володимира Дудки, яка контактує з родиною Штибликова. — Зі слів дружини, його утримують окремо від решти в’язнів. Йому не дозволено спілкування і телефонні розмови. Навіть посилки він може отримувати не раз на квартал, а лише раз на пів року. Його ізолюють від усіх.
І Дмитро Штибликов, і Володимир Дудка схудли до невпізнання.
У Володимира Дудки проблеми з доступом до медицини. Він має низку хвороб. Втім, щоб потрапити до лікаря, треба чекати два дні в черзі, але що робити, коли підвищений тиск?
Син Володимира, Ілля Дудка, надсилає батькові медикаменти, але й пояснює, що це радше самолікування, а не професійна поміч.
— Кілька днів тому в нього був тиск 190 на 100, — розповідає Ілля. — Нічого не допомагає. Шлунок болить. Уже вісім років у нього немає належного лікування, — додає. — Я вже не вірю, що щось може змінитися.
Олексій Бессарабов переніс важку форму ковіду, до попередніх захворювань додались нові, зокрема у нього сильно падає зір.
Про умови утримання Бессарабова Марина Трофименко згадує як «доісторичні» — туалет надворі, холодно. Це барак, який складається з «отрядів», у ньому спить велика кількість людей: ліжко-тумбочка-ліжко-тумбочка.
Нещодавно Олексія змусили зробити вибір: чи він отримує новий термін, чи йде на фронт, чи починає працювати на підприємстві в тюрмі. Той вибрав останнє. Тож тепер працює шевцем.
Марині Трофименко вдалося зідзвонитися з Олексієм минулого року. Той розповідав, що після англійської мови взявся за німецьку. Просить надсилати йому підручники.
Щодня ввечері в’язні мають сидіти й слухати «політінформацію» з російських телеканалів. Питаю, чи знає Олексій про те, що діється в Україні. Марина Трофименко зауважує:
— І Бессарабов, і Дудка розуміють, що все, що кажуть по телебаченню, треба розуміти як протилежне.
Еквілібристика
Тарас Малишевський, виконувач обов’язків Генерального консула України в Ростові-на-Дону з 2018-го по 2022 рік, добивався можливості відвідувати українських політвʼязнів. Адже, згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини, має право використати свій мандат для захисту громадян України. Згідно з консульською угодою між Україною і РФ в пʼятиденний термін Росія мала би повідомити про затримання нашого громадянина.
— Звісно, нас ніхто не повідомляв у пʼятиденний термін. І не давав доступу до нього в перший час затримання, коли людину пресують і завдають тортур, аби та визнала провину. А потім уже надають доступ адвокатам, консулу й так далі. Але тоді вже пізно, бо людина підписала документ про те, чого не робила.
За чотири роки після довгого листування з Федеральною службою виконання покарань Тарасові Малишевському вдалося відвідати Олексія Бессарабова понад десять разів. Втім, розмови відбувалися через скло, під наглядом співробітника слідчого ізолятора, який записував усе на відео.
— Ці зустрічі — мовна еквілібристика, — пригадує Тарас Малишевський. — Бо я говорю 80 відсотків часу, а вʼязень — 20.
Логіка така: а раптом консул почне кампанію захисту вʼязня? Напише листи в Москву, російському омбудсмену, місцевому прокурору, посилаючись на скарги вʼязня. Отоді керівництво колонії згадає: ага, де ж це відео, коли консул сидів з нашим вʼязнем?
— Часто моїм завданням було не нашкодити й не накликати на вʼязня перевірки, — зізнається Тарас Малишевський. — Водночас сам факт зустрічі з консулом є певним захисним механізмом і повідомленням — «ви для нас важливі».
Це повідомлення, за словами ексконсула, адресоване як самому в’язню, так і адміністрації колонії, адже коли вони бачать, що до людини стільки уваги й піклування від одного з головних посадовців України в Росії, то обачніше з ним поводяться.
Після увʼязнення Олексія Бессарабова, Володимира Дудки й Дмитра Штибликова справа «севастопольських диверсантів» набула розголосу, тож у колонії знали, що цей вʼязень — «непростий».
Втім із кожним роком надія на визволення Олексія згасала. Його прізвище було у так званому «списку Сенцова» — переліку українських політичних в’язнів, яких утримують у Росії та на тимчасово окупованих територіях України. Свого часу в цьому переліку був і сам український режисер та письменник Олег Сенцов, із 2014-го по 2019 рік — політичний вʼязень у Росії. Чимало політвʼязнів із цього списку вдалося звільнити з-за ґрат. Однак не Олексія.
У травні 2021 року, напередодні візиту державного секретаря США Ентоні Блінкена до Києва, Олексій Бессарабов звернувся до нього з відкритим листом. Він написав: «Попри те, що моє імʼя, як і імена десятків інших політичних вʼязнів, є у списках таких правозахисних організацій, як Freedom House, “Меморіал”, ми майже забуті. Про нас памʼятають тільки наші рідні, друзі, колеги по роботі. Ми забуті, тому що проблематика Криму не обговорюється ні в “нормандському форматі”, ні в Мінських переговорах».
У серпні того ж року Ентоні Блінкен написав відповідь Олексію Бессарабову. Втім Тарас Малишевський зауважує, що оригіналу листа Олексій не міг побачити. Ексконсул зумів лише показати йому копію через скло.
— Це був приємний момент, хоч я не міг йому дати оригінал цього листа. Це накликало б на нього ще більшу агресію. Передавати жодних матеріалів не можна.
У відповіді Ентоні Блінкена йшлося: «Сполучені Штати й далі закликатимуть Росію звільнити всіх українських політв’язнів, яких вона незаконно утримує, аби Ви й інші політичні бранці знову повернулися на свободу, возз’єдналися зі своїми близькими й продовжили життя в суверенній демократичній Україні».
Востаннє перед тим, як Україна й Росія розірвали дипломатичні відносини, Тарас Малишевський відвідав Олексія у січні 2022 року. Консул згадує, що під час зустрічей той був «міцним горішком».
— Він тримався гідно і впевнено, твердо, — каже Тарас Малишевський. — Він завжди гарно виглядав і мав ясний розум. Ми говорили з ним про геополітику і про те, що відбувається за межами колонії. Адже Олексій аналітик. Він дуже тонко відчуває політичну ситуацію у світі.
Отже, знає, що неодмінно повернеться до рідного моря.
Колажі Анастасії Струк.
