Інтерв`ю

Олеся Островська-Люта

Директорка Мистецького Арсеналу — про книжкове дитинство, творення трендів у мистецьких проєктах та фестивалях, поєднання насиченого інтелектуального життя з адмініструванням

Хемій Мар'яна, Данило Павлов
9 Грудня 2020

Олеся Островська-Люта очолює Мистецький Арсенал упродовж чотирьох із половиною років. Своєю місією на цій посаді вважає трансформацію найбільшого мистецького комплексу країни в сучасну інституцію культури, яка посилює спроможність людини та суспільства через естетичний та інтелектуальний досвіди взаємодії з різними мистецтвами. 

Олеся Островська-Люта стала однією з перших керівниць державних культурних інституцій, призначених за результатами конкурсу, менеджеркою, яка прийшла з недержавної сфери. За час роботи Островської Арсенал зазнав помітної трансформації, тут відбулося багато знакових виставок. У 2019 році Міжнародний літературний фестиваль Книжковий Арсенал визнано найкращим літературним фестивалем світу. 

Ми поговорили з Олесею про фундаменти, які їй дала освіта, її цікавість до сучасного мистецтва та найбільші виклики, що постають у роботі.

 

Як виявлялась ваша цікавість до мистецтва у дитинстві? 

Я була таким собі книжковим червом. У моєму радянському дитинстві існувало набагато менше розваг, ніж тепер, вибирати особливо не було з чого. Хоча я зростала у Львові, який пропонував тоді найбільшу кількість, як би нині сказали, культурних активностей у країні, загальний ландшафт був іншим — не порівняти з нинішнім. Залишалися книжки. Дитяча публічна бібліотека була одним із моїх улюблених місць.

У самому дитинстві в мене було дві улюблені серії — велика серія «Казки народів світу», яка занурювала у фантастичну казкову реальність, і збірка «Дванадцять місяців», яку нам щороку дарували на Миколая. Це щось схоже на альманах, в якому був такий мікс: і головоломки, і смішні історії, і віршики, і повчальні історії, і народні прикмети.

У моєму дитинстві всі читали Дюма — від першого до останнього тому. Мене сформувало читання історичних (та псевдоісторичних) романів: Дюма, Моріс Дрюон, Гюго, Дікенс, сестри Бронте, пізніше Флобер — що було доступно в радянській бібліотеці, а це переважно французька й англійська класика XIX століття. Плюс, звичайно, український сентиментальний роман на зразок Квітки-Основ’яненка.

Років у 14 виявилося, що страшенно люблю детективи (я досі їх читаю, з цього сміється мій чоловік). Мій улюблений момент — коли пазли зрештою складаються в загальну картину і ти раптом розумієш, хто убивця. Елементи детективу можна знайти в багатьох видатних творах, наприклад, у «Братах Карамазових» Достоєвського (це одна з моїх улюблених книжок).

Могилянка видавалася пригодою, особливо у 16 років

Мабуть, я більшою мірою людина книжкової культури. Ми з чоловіком у якийсь момент зрозуміли, що вдома майже немає творів візуального мистецтва, але багато книжок, і це повністю описує нас як людей. Ми сприймаємо мистецтво як абстрактний або чуттєвий досвід, а не як конкретний предмет, тому нормально, якщо воно в музеї, а не вдома на стіні.

Як ви вибрали культурологію?

Я була юна: коли вступала в Могилянку, мала 16 років. У такому віці ще не знаєш точно, що хочеш вивчати. Та це був перший експериментальний рік (1994), коли можна було одночасно вступати в кілька вишів. І перший рік, коли тести вступників оцінювалися машинно, — тобто різко впала можливість корупції. Я вступала одночасно в Могилянку та у Львівський університет.

До Львова на англійську філологію, а в Могилянці не було розподілу на спеціалізацію — всі вступали на загальний гуманітарний факультет, всередині якого були культурологія, філософія, історія, філологія, але вибір спеціальності відбувався пізніше. У моїх вступних документах було зазначено, що я збираюся вивчати філософію, але зрештою вибрала культурологію.

Я також вступила на англійську філологію Львівського університету, і це страшенно втішило моїх батьків. Та Могилянка видавалася пригодою, особливо у 16 років. Вона ще була овіяна міфологією, окрім того, це інакша спеціалізація. Натомість у Львові все було зрозуміло: вивчаєш англійську і потім працюєш секретарем-референтом. Мова з точки зору ремесла важлива, але у 16 хочеться пригод, а не ремесла. Тим паче, в Могилянці англійська була робочою мовою, тобто можливості розширювалися, і я вибрала Академію, як ми тоді її називали — слово “Могилянка” ще не було таким вживаним. 

У нас були чудові викладачі. Брюховецький та Іванюк запровадили неймовірну культуру — значно горизонтальнішу, ніж в інших місцях. Викладачі ставилися до студентів як до співрозмовників, а не як до об’єктів, яким треба щось вкласти в голови. Ми часто сперечалися з ними, і вони це толерували, ставилися як до природної частини процесу. Наприклад, одна з особливих рис легендарного Олександра Івашини — він заохочував дискусію зі студентами і не ставився до неї зверхньо. Він виховав цілі покоління закоханих у нього студентів.

Як Київ сприймався після Львова?

У 1994-му, коли я туди приїхала, Київ нагадував радше обласний центр, а не столицю країни. Різниця в тому, що обласний центр — таке місто, що має свою сильну регіональну ідентичність, а столиця — місто для всіх, яке мусить бути відкритішим. Тобто, скажімо, Берлін чи Нью-Йорк — міста для всіх, і Київ поступово ставав таким містом. Не мусиш бути людиною з певним типом ідентичності, щоб знайти тут своє місце, бо тут є різні ніші.

Київ відповідає тобі так, як ти з ним говориш. Наприклад, для мене Київ українськомовний, часом кажуть, що це російськомовне місто, але я такого зовсім не відчуваю. Воно відповідає тобі твоєю мовою. Звикаєш до того, що маєш право бути таким, як ти є, і Київ це приймає. Через прив’язаність до Могилянки та її інтелектуальної спільноти не було причин сумніватись у своєму місці в цьому місті.

DSC_8143

Як вам вдалося весь час працювати за фахом?

Я не вірю в концепт «за фахом», якщо це не прикладний фах на зразок лікаря, який справді пов’язаний з певним ремеслом. А серед гуманітарних дисциплін, мені здається, одна з найглибших — філософія. Якби я обирала знову, обрала б філософію, а не культурологію. Вона дає солідний фундамент освіти, з яким можеш робити, що хочеш: бути фінансовим аналітиком, політиком, управлінцем, художником чи поетом. Це фундаментальна річ, але культурологія теж близька до цього.

Мене цікавить саме гуманітарний погляд на світ — те, що можна назвати розвитком людини та її інтелекту, уяви, — саме цим займається мистецтво. Загалом мене цікавить розвиток людини, і культура в цьому — природна сфера інтересу. Чи це робота за фахом? Не можу собі уявити, що означає «фах культуролога».

Один із моїх однокурсників, який вивчав східну філософію, працює в бізнесі в Китаї. І це теж можна вважати роботою за фахом, оскільки він обрав певну зону, яка його цікавила. Так спрацювало і в мене. Але якщо подивитися на моїх найближчих студентських друзів, вони всі працюють за фахом, але всі трошки інакше.

Наприклад, Андрій Бондар, який теж був культурологом, — поет, письменник і перекладач. Катя Ботанова — редакторка, кураторка й організаторка великого фестивалю. Мій чоловік, Тарас Лютий, — професор філософії, теж починав із культурології. Вадим Карп’як — журналіст і ведучий політичного ток-шоу. Іще одна наша подруга, Іра Кучма, займається розвитком університетської освіти в так званих країнах третього світу. Катя Щоткіна пише про релігійне життя в Україні.

Коли у вас з’явилася цікавість до сучасного мистецтва?

На початку 90-х я вперше занурилася в мистецтво — у Центрі сучасного мистецтва Сороса. Воно було дивне, містило елемент загадки — мусиш розкодувати і зрозуміти, що б це могло означати. Тобто, з одного боку, видобути для себе значення, а з іншого, відчути фізичний вплив об’єкта, пережити його естетично чи фізично. Я думаю, це мене і сформувало. Вже пізніше мене почала цікавити історія мистецтва.

Я була студенткою Могилянки, тому це була природна комбінація — ми мусили цікавитися сучасним мистецтвом. Однак я була культурологом, а культурологи були заглиблені в теорію. Це не прикладне знання предмета мистецтва, тобто самого твору, це ближче до культурної антропології. І ця теоретичність сучасного мистецтва, його символічність, відсилання до значень, які треба для себе розпакувати, часом придумати, була привабливою, з одного боку, а з іншого — як Могилянка була нехарактерним феноменом для навчального ландшафту України, так і Центр Сороса був нехарактерним феноменом. Це була така скринька у скриньці.

У Центрі Сороса в ті часи показували твори найвищого світового рівня: наприклад, Яніса Кунеліса, Білла Вайолу. Крім того, це був міжнародний світ, тобто я бачила, як, наприклад, хтось у Мексиці рефлексує про свою мексиканську дійсність. Спочатку переживаєш ейфорію цього дивного контакту, але за якийсь час починаєш розуміти, що ці мистецькі феномени такі тому, що вони є наслідком певної історії, певного розвитку не тільки суспільства, а й мистецтва. І починаєш глибше цікавитися історією мистецтва.

Мене цікавить інтелектуальна культура в ширшому сенсі

Я б не сказала, що мене цікавить саме мистецтво у вузькому сенсі. Мене цікавить інтелектуальна культура в ширшому сенсі. У творчості вона виразно проявлена зокрема через мистецтво. Література смислоцентрична, з неї насамперед видобуваєш якісь значення і сенс, а візуальне мистецтво працює не так.

Якби мистецтво було очевидним і працювало тільки на видобуття значень і сенсів, тоді достатньо було б написати статтю, не треба було б мучитися з галереями. Але мистецтво працює як поезія, є велика частка того, що не можна раціоналізувати. Цінність цього досвіду в тому, що не можна перекласти його раціональними термінами.

Його не можна зробити інакше, бо якби можна було, воно було б інакшим. Коли можеш чітко зрозуміти, що хотів сказати художник, то взагалі не варто було робити все оце мистецтво. Мистецтво, як і поезія, має велику частку непевності, і це робить його інтригуючим.

Як ви себе визначаєте — людиною, схильною більше адмініструвати чи працювати з мистецькою складовою? Наскільки це у вас поєднується?

Найбільше мене цікавить організація спільного життя людей, англійською це зазвичай називають «governance», українською «урядування». Люблю створювати й налаштовувати системи, а не робити кожен окремий крок. Не люблю занурюватися в деталі, моя сильна сторона — швидше загальна картинка, ніж деталізація. Організація спільного життя, в давньогрецькому сенсі «політика» — організація полісу, міста, а таким собі умовним полісом може бути що завгодно: організація, власне місто, на вищому рівні — країна чи на найвищому — міжнародні системи. 

Сфери культури, науки та освіти — інтелектуально найскладніші, найнасиченіші, густі з точки зору інтелектуальної взаємодії. Сфера культури мені близька — мій шлях складався так, що я трохи занурена в літературу, трохи у візуальне мистецтво, трохи в музейну спільноту. Це допомагає досить легко переміщатися з однієї сфери в іншу.

Для вас дуже важлива команда. Як ви залучаєте й мотивуєте людей?

Люблю створювати можливості. Тобто мені не йдеться про реалізацію власного окремого твору — коли хочу створити картину і презентувати, щоб її всі побачили. Мене цікавить платформа, на якій може бути налаштовано багато чого. З іншого боку, це взагалі неможливо зробити самому. Для мене стрес-тестом була робота в Міністерстві культури у 2014-му. Там були класні люди, але вони не знали, як працювати разом. І ти розумієш, як нічого не працює через те, що певна кількість талановитих людей поодинці нічого не може зробити. Це був цікавий управлінський досвід — побачити, як не працює.

DSC_8143

Я стараюся створити не так систему, як атмосферу для росту. Тоді з’являються талановиті, віддані й цікаві люди, яким добре працювати в цій атмосфері. Люди розкриваються, і може з’ясуватися, що хтось, стосовно кого не очікували великих здобутків, справді має фантастичний потенціал. Просто не було можливості його розкрити.

Робота моя і моїх заступників — Мар’яна, Юлі й Володимира — спрямована на те, щоб створювати атмосферу і можливість, у якій має щось рости. А робота наших «програмників» і не програмних працівників (юристів чи закупівельників) полягає в тому, щоб робити конкретні речі в атмосфері відносної, наскільки це можливо, інтелектуальної та емоційної безпеки.

Щоб змонтувати виставку, треба провести спочатку тендер на закупівлю послуг із монтажу, а для тендера потрібно створити технічне завдання, за яким потенційні підрядники можуть подавати свої пропозиції. Але оскільки це технічне завдання на створення виставки, то там купа нетипових, навіть дивакуватих, з точки зору підрядника, речей. Наприклад, для виставки Андрія Сагайдаковського технічний директор виставки, Сергій Диптан, мусив порахувати силу удару в стіну м’ячем. Потрібно було збудувати стіну, яка витримує удар такої-то сили, а для цього поекспериментувати, якої саме сили має бути удар, і все це закласти у техзавдання на тендер.

Наша робота — це створення платформи, де люди можуть перебувати разом

Або, наприклад, треба закупити старе, 40-річне, обладнання зі шкільних спортивних залів. Коли вчишся писати такі технічні завдання (а це теж цікавий творчий і аналітичний процес), вкладаєш у них усі ці  дивакуваті речі, але в раціональний спосіб — щоб потім їх могли виконати. І це спеціальний скіл. Коли знаєш, як перетворити архітектуру проєкту в техзавдання і в тендер, це демонструє твою високу фаховість і надихає. Я цього, до речі, не вмію — це вміють мої колеги.

Загалом організація працює як організм із різними функціями, де різні відділи виконують різну роботу. Це не буває супергладко — виникають проблеми, втома, виснаження, конфлікти. Та коли працюєш як частина організму, це додає сили кожному працівнику.

Які з проєктів, що були реалізовані в Арсеналі, видаються вам найуспішнішими та саме вам найбільше зрезонували?

Закохуєшся в кожен проєкт. Наприклад, зараз я закохана в проєкт Сагайдаковського як виставку, всю його онлайн-частину, відео і каталог. Книжковий Арсенал 2019 року — мій улюблений серед Книжкових — з чудовою атмосферою, з частиною нашої роботи книжковою раціональною мовою.

Зараз думаємо, якою має бути атмосфера Книжкового Арсеналу, тому що великою мірою (це стало зрозуміло під час локдауну) люди приходять на культурні події і взагалі в будь-які культурні інституції відсотків на 70 для того, щоб бути одне з одним — не щоб оглянути виставку. Навіть у кіно прийдуть парою чи групою, хоча всі сидять окремо і дивляться на екран. Тобто людям потрібен цей претекст для перебування разом і матеріал для обміну. Коли вони разом слухають виступ Оксани Забужко, потім їм, умовно кажучи, є про що поговорити.

Стало зрозуміло, що наша робота — це створення платформи, де люди можуть перебувати разом. І це велика частина роботи над Книжковим Арсеналом — думати, як створити ситуацію, де людина може отримувати емоційний та інтелектуальний заряд одночасно. Бо якби ми хотіли тільки емоційний, то робили б, напевно, якісь кунсткамери, розважальні виставки; якби хотіли тільки інтелектуальні, то це, напевно, були б наукові конференції та реферати, але це мають бути різні виміри. І, мушу сказати, нам страшенно цікаво дискутувати.

Намагаємося знайти баланс між високочолою та більш глядацькою програмою

Щоліта після Книжкового Арсеналу ми переглядаємо, як він відбувся, і організовуємо його стратегічне планування надалі. Цьогоріч особливо складно, бо, по-перше, важко збиратися, а по-друге, ситуація зовсім не типова і ще не знати, як вона розвиватиметься. Тому думка, як зберегти радість перебування разом з книжками, одне з одним, письменниками в одному просторі й дотримуватися безпеки — шалено цікава і складна інтелектуальна вправа.

Коли готуєте проєкти, чи дбаєте про те, щоб потрапляти в тренд? Як відчуваєте, що на часі?

Не думаю, що ми коли-небудь пробували потрапити в тренд, швидше намагалися зробити, що нам самим було цікаво, або пропонували інтерпретацію, яка здавалась нам цікавою. Про актуальність думаємо в одному випадку — Книжкового Арсеналу. Міркуємо над фокусною темою, що має потрапити у нерв часу. Це складно, бо її треба запланувати за 9 місяців, а світ став стрімким і за цей час може відбутися щось непередбачуване. 

У всіх інших випадках думаємо про цікаві процеси чи лакуни у художній сцені, на які можемо зреагувати. Наприклад, так виникла наша лінійка про 1990-ті — ми просто почали говорити, що бракує книжок, текстів, виставок, які розказували б, що відбувалося у 1990-ті — першій половині 2000-х. Потім виникла програмна лінія — художники, які мали великий вплив на розвиток українського мистецтва впродовж 30 років, недостатньо проговорені й показані. Сагайдаковський є частиною цієї лінійки.

У нас є програмна рада, яка збирається регулярно, ми обговорюємо те, що видається нам цікавим. Намагаємося знайти баланс між високочолою та більш глядацькою програмою. Часто це виставки, які базуються на спадщині — або на нашій, або на запрошеній колекції. Такими були «Дивовижні історії Криму», коли ми намагалися через колекції розказати про Крим як історичний феномен.

У нас в країні немає концепту good governance

DSC_8143

Це прозвучить нахабно, але в мене є враження, що якісь тренди ми сформували і в такий спосіб народився ширший тренд — як, наприклад, інтерес до 90-х. Він виник великою мірою з виставки Олександра Гнилицького. Коли ми її зробили у 2017 році, стало очевидно, що Гнилицький, творчість якого пов’язана з періодом якраз кінця 80–90-х — початку 2000-х, — не актуальний процес, це вже новітня історія мистецтва. І з цього народилася наступна рефлексія, що до Революції Гідності 2014 року 90-ті тривали, а Євромайдан закінчив цей період і почався наступний. І, оскільки він закінчився, його вже цікаво вивчати, бо вже не живемо в ньому.

Поговорімо про виклики. Що для вас найскладніше у роботі?

Складно давати раду з хаотичною зміною правил. Люди в якийсь момент виснажуються, і це впливає на все. В Україні немає концепту good governance — доброго урядування. В англійськомовній традиції є поняття good society — добре суспільство і good governance — добре урядування, які практично не наявні у нас чи в політичному, чи в інтелектуальному дискурсі. Частиною good governance є сталість, передбачуваність і раціональність правил.

В Україні ж люблять запроваджувати правила як форми покарання, а не як раціоналізацію оцього доброго порядку, який веде до доброго суспільства. Це контрпродуктивно, тому втомлює. І, оскільки немає відчуття, що існують політичні інститути, сфокусовані передусім на доброму урядуванні  (а це мав би бути уряд, парламент), це породжує непередбачуваність дій і недовіру між усіма акторами.

Ще одна складна річ, з якою зовсім не вмію давати раду, — традиція «думання надвоє», здатність одночасно думати протилежні речі. Коли кажуть одне і роблять інше, але якось наче суміщують, погоджують це для себе. Наприклад, коли кажуть, що всі громадяни мають носити маски в публічних місцях, а в уряді цього не дотримуються. Це ще радянська традиція, коли казали одне, а робили інше. Оскільки Могилянка була перезаснована в 90-х роках, ця спадщина «думання надвоє» туди не потрапила. І цього не було у фонді «Відродження» й Центрі Сороса, де я працювала, — через міжнародність інституцій. Так формується сліпота до подвійності, яка панує у суспільстві.

Як ви справляєтеся з обмеженнями в держструктурі?

Я обстоюю такий підхід, коли справи та слова мають збігатися. Це може бути страшенно тяжко, і закони можуть суперечити один одному. І втомлює навіть не густота сітки обмежень (вона в нас страшенно густа — обмеження на обмеженні), а хаотична й непередбачувана зміна цих обмежень. Ти можеш не знати, що щось порушив, бо трапляються непередбачувані й хаотичні зміни, або практика різних державних органів така, що кожен трактує якісь норми на свій лад, зовсім не враховуючи суспільного інтересу.

І це виснажує — людина, котра має управляти процесом, постійно перебуває у напруженні, бо невідомо звідки може прилетіти якась новація, понад те, ця новація може мати зворотну дію в часі, тобто застосуватись до попередніх місяців.

Мене мотивує візія змін суспільних стосунків і країни загалом

Як приклад: минулого року ми як державне підприємство мали відраховувати 30 % чистого прибутку в бюджет щокварталу, але у грудні уряд ухвалив рішення про збільшення відсотка до 90, і він мав бути зворотним, тобто слід було перелічити відрахування з початку року. Це руйнівним чином впливає на кожного управлінця, бо немає впевненості, що ті правила, які є сьогодні, будуть у розумний спосіб змінені завтра, або що вони будуть сталі, або що хтось не потрактує їх у непередбачуваний спосіб. Начебто біжиш по воді по палях, а ці палі весь час переміщуються і зникають під водою.

Що дає вам рівновагу і сили втриматися?

Мене цікавить організація і налаштування великих систем, способу життя разом як суспільства. Коли дивитися з більшої перспективи на елементи, розумієш, що шлях набагато довший, вплив того, що відбувається, набагато більший. Якщо тут не вийшло, то не кінець світу, вийде і компенсується деінде — головне продовжувати роботу. Це дає сили рухатися.

Що вас наповнює, що дозволяє прокидатися вранці й відчувати бажання жити?

У мене такий психотип: я — людина-обов’язок. Аж до того, що коли треба зробити щось, що важко дається, треба штучно створити собі обов’язок. Скажімо, якщо треба подзвонити комусь, а я не хочу цього робити, нотую це в записник. Тоді відчуваю обов’язок, що це треба виконати. Такий мій мотивуючий принцип. Але цей обов’язок має бути не абсурдний, маєш відчувати, заради чого врешті-решт це робиш.

Мене мотивує візія змін суспільних стосунків і країни загалом. Можливість змін мене переконує. Моя подруга-соціологиня Вікторія Бриндза дуже добре сформулювала суть української мрії — це відчуття спроможності впливати й досягати позитивних змін у суспільстві. Це можливо в такому суспільстві, як наше, де багато речей сирі. Відчуття, що реально можна вплинути і щось буде кращим за 10 років, мотивує і надихає. Воно вимагає терплячості, тобто здатності рухатися в одному напрямку, але мені здається, це з’являється з віком. Що більше прожив, то більше циклів встигаєш побачити, та й для аналізу є більше поле.

Я директорка Арсеналу тільки чотири з половиною роки, це небагато часу. Одна наша колега працює в Арсеналі 50 років і знає про нього все. Цікавий феномен — як людина зберігає лояльність до організації, яка змінюється, радикально трансформується — із заводу чи військової частини на мистецьку інституцію. Вона часом проводить для нас екскурсії — як тут що було в 1975-му році. Ми це цінуємо і любимо. 

Яке місце займає робота у вашому житті?

Чи є в мене хобі? Ні, немає. Зізнаюся, що я навіть не дуже розумію концепт хобі: подорож — це хобі чи життєва необхідність? Думаю, що розподіл між дозвіллям і приватним чи публічним життям стає все умовнішим. Коли ви пишете щось на фейсбуці — ви працюєте чи живете своїм приватним життям? Думаю, що навіть критерії особистого настільки зміщені після хвилі #metoo, що ти вже не маєш чітких меж, адже історія про дуже особисте стала настільки публічною.

Успішність можна буде оцінити — в найпозитивнішому сценарії — у глибокій старості

Є фізичні особисті межі, але жорсткого розрізнення між приватним і публічним життям більше не існує. Тому не можу розділити, в який момент закінчується робота і починається приватне життя. Наприклад, основний ракурс, з якого я бачу свого чоловіка вдома, — у профіль,  коли він сидить за столом і щось пише у комп’ютер.

Він працює чи займається хобі? Це дуже важко розділити, однак це відбувається постійно. Є люди величезної самодисципліни, котрі призначають собі: з восьмої до десятої я пишу дисертацію. Але це не наша сім’я. Та я би не сказала, що хтось від цього страждає, у нас такий спосіб життя.

Чи вважаєте себе успішною? Що є критеріями успіху для вас?

Кожне життя настільки складне і люди можуть носити в собі такі страждання, що просто не можна це вмістити у концепт успішності. Мені він здається частковим. Я думаю, що успішність можна буде оцінити — в найпозитивнішому сценарії — у глибокій старості. Чи мало твоє життя позитивний вплив на щось? Мені більше подобається концепт самореалізації, ніж успіху.

Успішна жінка — це Рут Гінзбург, суддя Верховного суду у Сполучених Штатах, котра була символом для цілих поколінь. Це, безумовно, можна назвати суспільним успіхом. Яким було її життя всередині, як вона його переживала, звичайно, може знати тільки обмежене коло людей. Чи є успішним життя Віктора Януковича? Це впливовий чоловік, у поганому сенсі. Я б казала, що ні, це життєва поразка, але залежить, як міряти.

Чи вірите ви у призначення?

Я бачу свою місію в Арсеналі у тому, щоб встановлювати позитивні прецеденти. Не знаю, скільки ще буду директоркою Арсеналу, це конкурсна позиція. Але те, як функціонує Арсенал, — це прецедент, який матиме вплив, незважаючи ні на що. Навіть коли щось поламалося, пішло не так, то воно матиме потенціал відновитися за 5 чи за 10 років, оскільки вже є ґрунт, на який можна спертися, приклад, на який можна посилатися.

Я не фаталістка, не вірю у призначення. Вірю в те, що люди прагнуть самореалізуватися. Наприкінці життя мені б хотілось відчувати, що життя мало значення для чогось, що позитивно на щось вплинуло. Чи це вдасться, залежить від великої кількості непередбачуваних, часом хаотичних обставин. Але це не означає, що не треба про це мріяти.

Теги
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.