Ольга Будник: «В умовах війни кожен університет має унікальну можливість — перевинайти свою роль»

Як університети переосмислюють свою роль під час війни

29 Червня

З початком повномасштабного вторгнення Росії вища освіта України зіштовхнулася з низкою викликів: від того, як уберегти та підтримати людей, подбати про безпеку освітнього процесу, захистити інформацію на серверах та перемістити університети з особливо небезпечних регіонів у безпечніші, до того, як відновити навчальний процес та провести вступну кампанію в країні, де щодня існує загроза ракетних обстрілів.

Про те, як університети продовжують навчати і навчатися в нових реаліях, які старі проблеми загострила війна і, водночас, які можливості відкрила, а також якими українські виші мають бути після війни, розповіла Ольга Будник, радниця-уповноважена Президента України з питань Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту.

[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]

§§§

Які проблеми у вищій освіті України виникли з початком повномасштабного вторгнення Росії?

Із настанням 24 лютого проблеми почали виникати поступово. Найперше з’явилося питання, як захистити людей, допомогти в евакуації та збереженні їхніх родин. Перед керівниками університетів стояло завдання зберегти та убезпечити дані, всю інформацію, яка міститься на серверах, а також як зберегти чи вивезти майно, техніку тих університетів, які перебували під високою загрозою обстрілів. 

Коли ці питання були більш-менш врегульовані, буквально за два тижні після початку повномасштабного вторгнення, почали відновлювати навчальний процес. У перші тижні було не до кінця зрозуміло, де перебувають студенти та викладачі.

Як згодом ми дізналися, багато з них мали дуже непростий шлях евакуації з небезпечних регіонів і навіть пройшли так звані фільтраційні табори, які влаштували окупанти. Дехто вимушено залишався під окупацією. На жаль, також траплялись випадки колаборації — і про це теж не треба боятися говорити.

Керівники університетів, які були на тій території України, де не відбувались активні бойові дії, мали надати інформацію про наявні можливості для прийняття та допомоги тим закладам освіти, які вимушені були переміститись. Принцип внутрішньої підтримки працював на всіх рівнях.

Міністерство освіти і науки зобов’язало керівників закладів вищої освіти вжити всіх необхідних заходів для захисту учасників освітнього процесу, після чого вирішили запустити навчання онлайн, адже після досвіду ковіду для нас це не було великою проблемою. Деякі університети вдалося перемістити у відносно безпечні області і, так би мовити, проблема фізичного простору частково була вирішена. Інша складність полягала у тому, що, слідом за викладацьким складом, треба було перемістити і студентів, з подальшою метою відновлення очного навчання. 

В ідеалі переміщені університети мали б отримати фізичний простір для очного навчання хоча б частини студентів. Виші пробують вирішувати це питання. Так само як і шукають шляхи забезпечення студентів гуртожитками у нових містах. Міністерство допомагає в координації цього процесу, але також вірить, що університети, маючи автономію, зможуть самостійно справлятися із цими викликами. І якщо держава дає їм своє замовлення на підготовку тих чи інших спеціалістів, це означає, що вона вірить, що на наступний рік ці університети спроможні набрати студентів і підготувати фахівців. 

Власне зараз як ніколи переміщені університети показали свою спроможність до реальної автономії. Як приклад — Маріупольський державний університет, який зараз фізично перебуває у Києві. Він не лише зміг відновити навчальний процес, а й став осередком об’єднання маріупольської громади. Ці люди, зокрема не лише студенти, уже думають, у який спосіб відбудовувати місто, розробляють стратегію розвитку Маріуполя та готуються до повернення. 

Війна ще ясніше показала нам, що сучасні виші повинні виходити за класичні межі розуміння університету як лише місця навчання студентів. Сьогодні це також центри єднання людей, після перемоги університети можуть і мають стати центрами регіонального розвитку, які здатні будуть напрацьовувати рішення для відновлення галузей, готувати спеціалістів для розвитку своєї території, бути осередками розвитку інновацій — десь це буде медтек, десь будуть розвиватись найкращі практики розмінування територій. У такий спосіб ми зможемо побачити, в чому сила конкретного вишу. Тобто в умовах війни кожен університет має унікальну можливість — перевинайти свою роль. 

Чи загострила війна і питання надмірної кількості університетів? 

Війна справді оголила ті питання, на які ми раніше заплющували очі або відтерміновували їхнє вирішення. Одна із таких проблем — це кількість наших університетів і їхня спроможність надавати освіту такої якості, за яку не було б соромно.

Закладів, які називаються університетами, в Україні забагато, і частково через те, що на вищу освіту невиправдано високий попит.

В Україні досі існує стереотип, що якщо людина не закінчила вишу, то не може бути фаховим спеціалістом і знайти високооплачувану престижну роботу. Насправді це не так. Якщо людина бачить себе дуже швидко на ринку праці, вона може і має йти в заклад професійно-технічної освіти. Ринок потребує таких спеціалістів, які не обов’язково повинні мати вищу освіту. Це природно. Натомість в університети мають іти люди, які тяжіють до наукової та дослідницької роботи, до глибокого вивчення тієї чи іншої галузі. Та ж магістратура передбачає ґрунтовне навчання, різноманітні дослідження, опрацювання багатьох джерел.

В умовах війни ми лише вкотре зрозуміли, що потребуємо оптимізації мережі закладів вищої освіти. Але також не можна просто скласти список і сказати, які університети треба закрити. Повинен бути продуманий виважений підхід. У моєму розумінні, об’єднання університетів може відбуватись за таким принципом, як свого часу здійснювалась реформа децентралізації. Це може бути приблизно так: спершу держава в особі Міністерства освіти і науки, за результатами професійних обговорень, повинна визначити ключові критерії та принципи для об’єднання. Потім дослідити, де готують фахівців для стратегічних галузей промисловості та які потреби будуть у підготовці вузькопрофільних спеціалістів, враховуючи виклики та потреби в рамках програм відновлення. А тоді дати університетам можливість самостійно домовитися і об’єднатися. Це може відбуватися у три кроки. Спочатку об’єднуються ті, що вже мають точки дотику; потім ті, які ще вагалися, але побачили успішні приклади інших університетів і зрозуміли, що цей процес незворотний; і, нарешті, завершити об’єднання, допомагаючи тим, хто не зміг домовитись самостійно. 

Але щоразу, коли ми починаємо цю дискусію, багато хто каже, що це неможливо. Однак голови громад домовилися під час реформи децентралізації, тому, думаю, і ректори теж зможуть об’єднатися між собою, якщо у них буде чітке розуміння, для чого все це. Зрозуміло, що з боку держави можуть бути якісь мотиваційні фактори, наприклад, додаткові фінансові стимули, заохочення, але університети повинні бути самостійними на цьому шляху.

Якщо об’єднатися вдасться, то ми зможемо сформувати адекватну кількість університетів. Зараз я не назву чіткої цифри, але, наприклад, в Ізраїлі на 9 мільйонів населення — 9 державних вишів. Тобто на один мільйон — один університет. Зрозуміло, що в України, можливо, інша специфіка, але це гарний приклад, який теж може бути цінний. Головна мета — щоб кількість переросла в якість. Це допоможе нам просунутися у міжнародних рейтингах, запрошувати на навчання іноземних студентів. Насправді ми ще не до кінця знаємо, скільки бенефітів отримаємо від цього. Зараз, через те, що частина університетів дуже сильні, а інша частина — слабкі, середній показник якості освіти нижчий, ніж міг би бути. І це також не дає нам правильно прокомунікувати себе назовні.

Розкажіть про вступну кампанію в умовах війни. Як вона відбувалася?

Вступна кампанія стала викликом для системи освіти, адже не всі потенційні абітурієнти на момент проходження ЗНО і подачі документів були на території, підконтрольній Україні. Відповідно, міністерство ухвалило рішення про відкриття тимчасових екзаменаційних центрів за кордоном.

Також університети не до кінця розуміли, як узагалі заохочувати вступати до них. Коли раніше свої маркетингові кампанії виші будували на збільшення місць державного замовлення, то це була одного типу комунікація. З початком повномасштабного вторгнення державне фінансування зменшилось і також скоротилась кількість потенційних абітурієнтів, адже частина з них виїхала за кордон. Українські університети змушені були перебудуватися і конкурувати за вступників не лише між собою, а й із закордонними вишами. У цей час іноземні університети відкрили двері для наших молодих людей. З одного боку, вони дуже допомогли нам, а з іншого боку, поставили у непросте становище.

Якщо попереднього року спрацювала інерція і ми закрили вступну кампанію, то цьогоріч буде складніше. Безпекова ситуація в країні плюс-мінус зрозуміла, навряд чи ми зможемо повноцінно повернути всі університети на свої території. Наприклад, херсонські, миколаївські виші не можуть бути фізично у місті — частина кампусів зруйнована, ще частина переміщена. 

Але сильні університети максимально включилися в роботу і користуються з тих можливостей, які для них створені, — і самі творять свою окрему історію розвитку навіть в умовах війни.

Як нашим університетам конкурувати за українських вступників з тими ж європейськими вишами? 

Найперше, ми пропонуємо нашим абітурієнтам можливість отримати подвійні дипломи. Вступивши в магістратуру деяких українських університетів, ви зможете навчатись в Україні і, скажімо, у Великій Британії, Франції, США чи Канаді — і після завершення навчання отримати два дипломи державного зразка — України та країни-партнерки. Навчальні програми будуть синхронізовані і взаємопідтверджені.

Але важливо, щоб спрацювала ціла екосистема. Тому ми починаємо говорити з бізнесом, урядовцями щодо пропозицій для людей, які будуть мати цей унікальний досвід подвійних дипломів. Важливо, щоб вони отримали можливість швидко працевлаштуватися в Україні і продовжити шлях самореалізації тут. Це дуже цінно, коли молода людина два-три роки навчалася за кордоном і повернулася в Україну уже з ширшим світобаченням. 

Як працювати з тими, хто після навчання все ж залишиться за кордоном, і з українськими науковцями, дослідниками, які уже тривалий час живуть в тій чи іншій країні? 

Передовсім ми будемо заохочувати до співпраці тих, хто має ідеї, чим Україна може бути цікава для світу. Також ми зараз працюємо над об’єднанням наукової діаспори. Є певна кількість українців за кордоном, які не готові повертатися в Україну, але хочуть сприяти її розвитку. Ми заохочуватимемо їх гуртувати довкола себе міжнародну спільноту, щоб реалізовувати науково-дослідницькі проєкти в Україні. І тут дуже важливо правильно прокомунікувати свою унікальність. Якщо ми будемо виходити з минулих практик і поганих історій, то в Україну ніхто не захоче приїжджати. Ми можемо бути країною тих, хто плаче, а можемо бути країною тих, хто показав усьому світові, як можна продовжувати боротися та жити, а не виживати, бути навіть зараз країною, де можливо втілювати найамбітніші проєкти та експерименти. Наша життєстійкість та підприємливість буде цікавою для багатьох.

Особисто моя велика мрія, щоб бренд «країна можливостей», який тривалий час закріплений за США, належав і Україні.

Тому вкрай важливо, у що ми віримо і як транслюємо себе світу. 

Насправді було дуже багато викликів, з якими ми справилися. Всі вони потребують наукового осмислення. Ці кейси мають бути покладені в основи навчальних програм. Уже зараз ми зібрали запити з різних міністерств, у яких сферах, питаннях їм дуже потрібні дослідження. Так ми хочемо покращувати якість української політики. Також є інтерес іноземних університетів, які хочуть створювати з нами спільні програми, на яких ми могли б передати їм не теорію, а свій унікальний практичний досвід вирішення конкретних проблем. Тому зараз ми шукаємо науковців у наших університетах, які змогли б покласти в основу освітньої програми, скажімо, енергетичну систему України в умовах війни чи кібербезпеку. В майбутньому на подібні програми ми змогли б запрошувати навчатися іноземних студентів.

Які проєкти розробляє Фонд Президента України з підтримки освіти, науки та спорту?

Розвиток людського капіталу — один із наших ключових пріоритетів на найближче майбутнє. І в цьому контексті ми хочемо допомогти вишам стати затребуванішими.

Зараз, коли Росія веде загарбницьку війну (і ця загроза не зникне, аж доки країна-агресор існуватиме у такому вигляді, як зараз), через освіту ми можемо і повинні сприяти зміцненню сфери оборони та міжнародної політики. Саме ці два напрямки, які є основними конституційними обов’язками Президента, є й передумовою майбутньої перемоги України. А це можливо, тільки інвестуючи у розвиток талановитих людей. І те, що сьогодні, вперше в історії України, в уряді є віцепрем’єр з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій, показує, наскільки пріоритетним є питання освіти. 

Мета нашого Фонду — дати можливість талантам, реалізовуючи себе, розвивати Україну та посилити її лідерські позиції у світі. Ми займаємося інтернаціоналізацією освіти, освітньою дипломатією, сприяємо навчанню наших студентів та науковців за кордоном, їхній участі у конференціях та стажуваннях, аби згодом вони могли привозити найкращі практики в Україну. 

24 лютого 2022 року було заплановане засідання Ради фонду, на якому ми мали намір запустити першу програму президентських стипендій для навчання за кордоном. Уже тоді ми говорили про підготовку спеціалістів, які згодом зможуть повертатися в Україну і тут продовжувати професійний шлях. Ми не готувалися до війни в такому вигляді. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ці кошти були спрямовані на мілітарні потреби держави. Ми вирішили не чекати, коли фінансування відновлять, і ухвалили рішення: якщо ми не можемо бути фондом матеріальної підтримки, тоді станемо фондом координування можливостей, які почали хаотично надходити від закордонних партнерів. Фонд узяв на себе обов’язок транслювати для них потреби українських університетів. 

Таким чином ми сприяли співпраці британських та українських університетів у рамках Ініціативи Єднання, пропонованої британськими партнерами Cormack Consultancy Group та об’єднанням університетів Великобританії. В результаті налагодили програми обміну студентів. Британські університети відкрили свої бібліотеки, бази даних.

На перший погляд, це звучить не як щось дуже суттєве, але коли молодий дослідник має доступ до великої кількості унікальних та важливих джерел для своїх досліджень, то це змушує по-іншому мислити і сприймати процеси у світі. Це надважливий досвід. 

Також уряд Великобританії виділив кошти на спільні дослідження. З одного боку, це питання фінансової підтримки наших науковців, а з іншого — дало їм можливість дослідити нові практики та методичні підходи своїх британських колег. Однією із таких важливих ініціатив стали програми подвійних дипломів із британськими університетами. Вже цього року шість українських вишів відкриють можливості вступу на магістратуру за такими програмами, як продовольча безпека та стале сільськогосподарське виробництво, психологічний добробут та психічне здоров’я, інформаційні технології для сталого енергетичного розвитку та інші. 

І цього року ми таки запустимо програму президентських стипендій для навчання за кордоном, оскільки, прогнозуючи потреби відбудови та відновлення, ми вже знаємо, яких спеціалістів потребуватиме Україна. Зараз саме час інвестувати в розвиток людського капіталу. Тому найближчим часом буде оголошено конкурс та визначено перших переможців, які зможуть отримати відповідну державну підтримку від Фонду Президента України. 

Окремо ми сприяємо розвитку українських студій. Раніше культурна дипломатія як напрямок не існувала. Але сьогодні уже не виникає питання, що це таке і навіщо потрібне. Поняття «освітня дипломатія» досі немає. І це в той час, коли ми спостерігаємо, наскільки глобально і всеосяжно працює російська пропаганда. Росія веде також гуманітарну війну, і тому Україну і все українське світ досі сприймав крізь призму російських, славістичних, східноєвропейських студій. На жаль, справді, українського там було мало. Ми починаємо розвінчувати стереотипи і пояснювати, що насправді Київ має багаторічну історію, набагато давнішу ніж Москва. Але щоб донести подібні тези, потрібні підтвердження, адже люди запитуватимуть, де про це можна прочитати і хто це написав. Тому ми намагаємось виділити українські студії в окремий науковий напрямок.

Для нас важливо показати, що українські студії — це не лише про історію, культуру і мову, а також про те, як ми вирішуємо питання кібербезпеки, енергетичної безпеки, як працюють медична та освітня система в умовах війни, в умовах надзвичайних ситуацій.

Будь-який університет, бізнес-школа можуть взяти розроблені нами кейси, що створені за гарвардським стандартом, і вивчати їх з точки зору управлінських, безпекових, стратегічних рішень і так далі. У такий спосіб ми популяризуємо Україну.

Також у нас є проєкт безпечного освітнього середовища, який розробляємо спільно з Ізраїлем. Уряд уже прийняв концепцію безпеки закладів освіти. Концепт, який ми розробляємо на базі ізраїльського досвіду, охоплює як облаштування фізичної інфраструктури, так і створення системи управління безпекою на всіх рівнях — і фізичною, і психологічною, що включає, зокрема, підготовку учасників освітнього процесу з точки зору реагування в надзвичайних ситуаціях, навчання першої психологічної допомоги, основ життєстійкості тощо. Адже навіть факт завершення війни не означатиме, що ми можемо видихнути і більше ніколи не повертатися до цього питання.

Сьогодні в різних міністерствах, зокрема і в МОН, є нестача кваліфікованих спеціалістів. Чому так?

Сьогодні справді існує дуже великий запит на професіоналів. У державні структури повинні йти ті, хто готовий до викликів. Якщо у людини основний стимул — гроші, це не до держави, треба йти в корпоративний сектор, бо очевидно, що там можна заробити більше. Ми потребуємо людей з підприємницьким і креативним підходом, які могли б на певний час, скажімо, хоча б на два-три роки, долучатися до державних інституцій. Тобто пожертвувати цей час, а тоді, за бажанням, знову повернутися у бізнес. Усі міністерства шукають людей, які розуміють міжнародний контекст, які могли б вільно говорити з будь-яким університетом світу і правильно донести думку, чого ми потребуємо і що можемо запропонувати.

Часто потрібні кадри не йдуть працювати у державний сектор через необізнаність. Люди думають, що механізми держави не працюють, мовляв, це ж просто — внести два речення в якийсь нормативно-правовий акт і все можна змінити. Але коли ти опиняєшся у тому чи іншому міністерстві, то розумієш, що там існують свої бюрократичні закони. Часто ці закони сповільнюють швидкість змін та реформ, але їх позитив у тому, що вони тримають основу цієї системи, не дають їй розхитатися чи зруйнуватися.

Якими українські університети мають бути після війни? І чи варто будувати довгострокові стратегії? 

По-перше, університети мають бути середовищем розвитку людського капіталу в цілому. Як показує практика успішних сьогодні країн, що були в стані війни, після завершення вони почали активно інвестувати в розвиток талантів. А, по-друге, університети мають стати центрами розвитку регіонів. Туди мають приходити підприємці і бути впевнені, що знайдуть професіоналів. 

Щодо стратегії, то, звісно, непогано мати довгострокові візії, але мені здається, що зараз краще планувати меншими кроками, на термін не більше як три роки. Таким чином, у разі швидкої зміни обставин, вдасться швидше переформатуватися. Довгострокові стратегії — це також великий інтелектуальний продукт, який потребує сильного ресурсу, на який ми зараз можемо не бути спроможні. У тому числі через ментальне здоров’я, яке у більшості з нас сьогодні потребує відновлення. І в цьому контексті університетські стратегії мають бути орієнтовані і на те, щоб відновити людину — основну цінність, яка у нас є.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!