Інтерв`ю

Ольга Решетилова: «До професійної правозахисної діяльності мене привела війна»

Правозахисниця й журналістка — про свій перший прояв позиції в школі, місію у професії та відчуття країни як дому

Юлія Бондар, Катя Акварельна
22 Квітня

Волонтерка, журналістка, правозахисниця та одна із засновниць фонду «Повернись живим» та Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова колисає на руках 3-тижневого сина та розповідає про випадок в університеті, з якого почалася її журналістська діяльність. 

Ольга знає, як обстоювати свою позицію, коли тобі 15, що потрібно змінити, аби зруйнувати систему неофеодалізму в Україні, та як пережити емоційне вигорання через роботу з воєнною тематикою.

В інтерв’ю The Ukrainians Ольга розповіла про ідею створення Медійної ініціативи за права людини, роботу у фонді «Повернись живим», позитивні зміни в Україні, а також про те, чому маємо підтримувати розвиток громадянського суспільства.

 

Ви вивчали політологію в Національному університеті «Острозька академія». Чому обрали саме цей напрям? 

Під час вступу постав вибір: історія, іноземна мова чи соціологія. Будувала багато різних планів на життя і ніяк не могла їх поєднати. Приїхала в Острозьку академію, зайшла до приймальної комісії, побачила табличку «спеціальність політологія» і зрозуміла це воно! Наука, що поєднує все, чого я хотіла від життя. Жодного дня не працювала за фахом, але ця освіта допомагає в будь-якій діяльності. 

DSC_8143

Однак мушу сказати, що я не була найкращою студенткою. З третього курсу почала працювати, а ще на другому пережила пригоду. Ми випустили студентську газету «Віче», де описали проблеми у студентському самоврядуванні та ректораті. Нам тоді здавалося, що самоврядування перетворилося на закриту елітарну структуру, яка вирішувала свої питання, а не захищала інтереси студентства. Як редакторка, я випустила матеріал про те, що ситуацію покриває керівництво університету, й написала статтю про одного з найяскравіших представників цього самоврядування.

100 примірників газети розійшлися як гарячі пиріжки: їх ксерили, переписували, фотографували й передавали далі. Це був єдиний примірник газети, який вийшов. Після баталії вчена рада заборонила нам випускати «Віче», і ми стали просто аркушем у загальностудентській газеті. А герой мого матеріалу, студент четвертого курсу, збирався подати на мене в суд за наклеп. Долучилися навіть магістри права, які його консультували. Це здавалося грою: я виконувала роль «великої» журналістки, а вони чиновника та його адвокатів. 

З другого курсу я почала загартовувати свій характер та звикати, що потрібно обстоювати свою позицію, коли всі проти тебе, пояснювати людям те, чого вони не хочуть розуміти. Ще зі шкільних років я бунтарка: коли щось не подобається обов’язково повинна про це заявити. Бешкет закінчився нічим. Я звернулася до ректора, на що він мені сказав: «Це ваші проблеми. Головне щоб це не вийшло за межі університету».

Острозька академія досить камерний виш, який сильно розворушили. Мене почали впізнавати. (До суду так і не дійшло). А замість покарання чи виключення з академії ректор запропонував мені роботу в університетському пресцентрі. В цьому його мудрість вміти спрямувати юнацький максималізм у конструктивне русло. З цього й почалася моя журналістська діяльність з багатьох помилок. Потім я ще п’ять років усі сили віддавала академії, працюючи спочатку в пресцентрі, а потім у відділі зв’язків із громадськістю. 

Як ця ситуація вплинула на вас?

Загартувала не тільки ця історія, але вона стала першою, яку я важко переживала. Ти прокидаєшся, а весь університет обговорює твоє прізвище. Тебе ставлять перед аудиторією в 1000 студентів, щоб пояснити їм твою позицію. Такі моменти карбують характер. За кожним разом стає простіше знаходити аргументи й комунікувати. Мій запальний характер неодноразово заганяв мене у глухий кут, бо я спочатку діяла на емоціях, а потім розуміла свої аргументи. Але людям не пояснювала, як до них прийшла, і стикалася з нерозумінням. Навіть мій чоловік часто каже, що я одразу видаю готове рішення, але не пояснюю логічного ланцюжка, як до нього прийшла. А в критичних ситуаціях вчишся обґрунтовувати свою позицію. 

Резонувати може тільки те, що вибиває людей з їхньої рутини

Історія з газетою примусила нас вийти із зони комфорту й долучитися до суспільних процесів. Резонувати може тільки те, що вибиває людей з їхньої рутини. Іноді мусиш свідомо шокувати людей не тому, що хочеш зробити їм неприємно. Просто тільки так можеш викликати суспільну дискусію. 

Ви сказали, що зі шкільних років відчували себе бунтаркою. Які ситуації в школі спонукали вас висловлювати свою позицію?

Мій перший бунт стався у 15 років. Я вчилася в Житомирському обласному педагогічному ліцеї на околиці міста, у проблемному районі Мар’янівка. Кінець 90-х часи, коли на районах були бійки «стінка на стінку», або якщо чужий потрапляв на район, то місцеві мали за обов’язок його побити. Насилля вважалося нормою. А наш ліцей був обласним, багато учнів приїздили з інших сіл та міст області. І шлях до школи виглядав так: зупинка транспортуМар’янівкаліцей. 

У ліцеї ми організовували дискотеки. Якось, коли поверталися додому, мешканці Мар’янівки побили нас. Мене шокувало, що адміністрація закладу не може забезпечити охорони. Наступного дня на нашому шкільному радіо я виступила з промовою, в якій звинуватила адміністрацію ліцею в тому, що вони нас не оберігають. Маму викликали в ліцей, а мене мали виключити. Додому ми з нею поверталися в тиші, але в цьому мовчанні я відчувала підтримку. 

Попри ці проблеми, ситуація викликала зміни: в ліцеї з’явилася охорона й не пускала на територію чужих, ми стали краще організовувати заходи, навіть ліцейний  автобус став підвозити нас до зупинки громадського транспорту після дискотек.  

Як такі історії сформували ваші цінності? 

Тут протилежний причинно-наслідковий зв’язок: мої цінності спричиняють такі ситуації. Це може звучати банально, але в мене дійсно загострене почуття справедливості. Коли бачу, що когось ображають і я можу допомогти, це спрацьовує як тригер і я починаю боротися. Це супроводжує мене впродовж усього життя. 

Ситуації, які переживала у школі чи університеті, дали мені зрозуміти важливість комунікації. Образити людину легко, а повернути все назад неможливо. Навчилася цінувати почуття інших людей, навіть своїх опонентів. Намагаюсь мінімізувати шкоду, якої може завдати інформація чи мої висловлювання. 

Свою журналістську кар’єру ви почали зі студентської газети і працювали в газеті «День». Як ця діяльність вплинула на вас?

Років 5 працювала редакторкою відділу кореспондентської мережі в газеті «День». Ця робота дала мені можливість зрозуміти Україну та її історію. Позиція головної редакторки Лариси Івшиної була такою, що ми маємо не тільки писати про історію, а й бачити ці історичні місця, тому я багато подорожувала. Можна сказати, що ці 5 років вивчала Україну. 

Потім пішла в декрет, після якого вирішила не повертатися у журналістику, бо журналістика й дитина це робота 24/7. Знайшла легку роботу піар-директоркою на нішевому каналі. Вийшла на роботу 12 листопада 2013-го, а вже 21 листопада почався Майдан. Не можу сказати, що багато часу приділяла революції: спочатку ходила туди з дитиною, а після побиття студентів ситуативно допомагала їжею чи речами. Тому мене з головою кинуло у війну через відчуття провини, що не була на революції. Але не шкодую. Сподіваюся, старший син зрозуміє, чому мами так часто не було вдома. На нього це теж вплинуло: в кімнаті у нього висять подаровані прапори від військових, все обклеєно шевронами. Все його свідоме життя в Україні йде війна. Думаю, це впливає. 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток якісної людиноорієнтованої українськомовної журналістики. Дякуємо!

Як ви почали займатися правозахисною тематикою? 

Якщо ми говоримо про правозахист із точки зору Конвенції ООН, де кожна людина, яка обстоює справедливість, є правозахисником, то все життя цим займаюся. А до професійної правозахисної діяльності мене привела війна. 

На початку бойових дій я приєдналася до Віталія Дейнеги, Вікторії Стократюк і Тетяни Ромах, які заснували фонд підтримки армії «Повернись живим». Півтора року свого життя фактично віддала фонду. Багато часу проводила на фронті, крім доблесті наших військових, бачила й нешляхетні речі. Був убитий мій друг, який хотів розібратися з контрабандними потоками. Бачила, як наші підрозділи перестрілювалися між собою за якийсь контрабандний маршрут. Знаю, як знущалися з цивільних чи як волонтери потрапляли під пресинг військових. І взагалі не розуміла, як із цим бути. З одного боку, суспільство вважає, що тут герої, і тут справді вони. З іншого боку, бачила, що є негероїчні речі, про які потрібно говорити, але які люди не готові сприймати.

Якщо оцінювати будь-яку ситуацію з точки зору дотримання прав людини, це відразу розставляє все на свої місця

Багато про це думала, не спала ночами. Пожалілася подрузі Марії Томак, яка вже працювала у правозахисній організації. Сказала їй: «Я журналістка й повинна про це розповідати, але не знаю, з якого боку підійти, як оцінювати, як розплутати клубок». Вона мені відповіла, що велосипед уже вигадали це права людини й міжнародне гуманітарне право. І неправильно, коли порушують фундаментальні права людини. Без різниці, де це відбувається. Прийшло розуміння, що робити. Що якщо оцінювати будь-яку ситуацію з точки зору дотримання прав людини, це відразу розставляє все на свої місця. Так виникла ідея створити громадську організацію «Медійна ініціатива за права людини», яка успішно діє вже 5 років. 

Чим конкретно займається Медійна ініціатива за права людини? 

Щоб дати відповідь на це питання, ми з коліжанками нещодавно навіть провели виснажливий мозковий штурм, адже спектр питань, до яких дотична наша організація, величезний. 

Справа в тому, що спочатку МІПЛ створювалась як організація, яка проводить журналістські розслідування порушень прав людини у зв’язку з війною в Україні. Ми зробили кілька розслідувань, які фактично стали нашою візитівкою. Пізніше зрозуміли, що володіємо таким обсягом інформації про ситуацію в зоні бойових дій, на окупованих територіях, у Збройних силах і в правоохоронних органах, що не можемо обмежуватися тільки текстами. Так у нашій діяльності з’явилась адвокаційна складова. Згодом почали готувати ще й аналітичні дослідження. І зараз відбувається плавний дрейф від суто правозахисної діяльності до адвокаційно-аналітичного центру. 

Постійно виникають нові ідеї, ресурсу на які не вистачає, а тому ми визначили конкретні питання, над якими працюємо: розслідування злочинів, скоєних в умовах війни; правосуддя у справах війни; звільнення заручників ОРДЛО; міжнародна адвокація кримського питання та санкційної політики. Ще — права військовослужбовців. Неодноразово намагалась відмовитися від цього напряму через його ресурсозатратність, але не можу — питанням прав людини в українському війську мало хто займається. 

Як працювали далі попри ті емоції, які переживали? 

У 2016-2017 роках багато хто переживав такий стан через утому. Це була межа, яку не всі перейшли. Я, наприклад, пішла з волонтерства, але й далі їздила на фронт як журналістка. Продумала теми, над якими працювала для російського ліберального видання Грани.Ру, офіс якого розташований у Франції через заборону працювати в Росії. 

До того ж адреналінова залежність не вивітрилася. В 2015 році з Марією Томак та Іваном Любишем-Кірдеєм поїхала в окупований Крим, звідки дивом вибралися. В 2016-му їздили в Чечню на суди над українськими політв’язнями Карпюком та Клихом, яких утримували в Росії з політичних мотивів (зараз вони вже звільнені). Там на нас нападали кадирівські тітушки. 

Переломним став момент, коли ми з чоловіком поїхали в Кам’янець-Подільський святкувати його день народження. Він привіз мене на міст Стрімка Лань для роупджампінгу. Стрибнула і залежність від адреналіну вивітрилася. Зрозуміла, що легше не буде, якщо зі мною щось станеться. 

Знову про це подумала, коли вбили Катю Гандзюк. В останньому листуванні з нею я писала пафосні речі, що вона наш символ боротьби, бо не знала, як іще підтримати людину. А вона написала мені таку річ, яку я дуже добре відчула і зрозуміла. Катя відповіла: «Я собі цього не обирала». 

Я теж не обирала таке життя воно робить вибір за нас. Певною мірою можу жалкувати про це, але як жити інакше, навіть не уявляю. 

А якою є ваша місія?

Моя місія збігається з місією Медійної ініціативи за права людини зміна внутрішньої та зовнішньої політики України для інтеграції у вільний світ. Як і будь-яка мета, це звучить пафосно. Хотілось би ще за життя побачити завершення війни. Тому роблю все можливе, щоб наблизити її закінчення й настання перемоги; щоб причетні до розв’язання конфлікту були покарані. 

Унікальна риса українців об’єднуватися в критичних ситуаціях, якщо комусь потрібна допомога

Але хочу зазначити, що війну бачу на кількох фронтах. Це не лише лінія розмежування на Донбасі та окупований Крим. Їх багато, і вони проходять всередині країни. Великою нашою перемогою стане відділення олігархату від управління державою. Ми живемо в системі неофеодалізму, й коли повалимо цю систему, боротьба за територіальну цілісність України стане легшою. Бо країна просякнута якщо не зрадниками у класичному розумінні, то тими, хто не розуміє необхідності нашої боротьби. Це війна не тільки з Росією це бій із «русскім міром» всередині країни. 

Що ви маєте на увазі, коли говорите про неофеодалізм в Україні?

У кожному містечку є свій князь, якого обслуговують правоохоронні органи, суди, чиновники та криміналітет. І що найважливіше в кожного феодала є свої піддані. За потужного громадського тиску князя можна змістити та притягнути до кримінальної відповідальності, але майже неможливо змінити думку громадян із патерналістським світоглядом. Це ті люди, що цькують активістів за боротьбу за справедливість, пропагують стиль життя «сиди й не висовуйся». Вони фактично створюють активістам імідж міських божевільних, хоча насправді божевільні вони самі, адже погоджуються жити в цьому світі несправедливості й беззаконня, обслуговують своїх феодалів, терплячи утиски. 

DSC_8143

Як кожен може долучитися до відбудови незалежної демократичної правової держави? 

Якість одна з необхідних умов для перемоги. Студенти чи школярі можуть допомогти тим, що отримають якісну освіту. Потім — якісно виконувати свою роботу.

Важливо не бути сторонніми спостерігачами. Волонтерство та правозахисна діяльність дали мені усвідомлення, що я ніколи не залишуся сама. Це унікальна риса українців об’єднуватися в критичних ситуаціях, якщо комусь потрібна допомога. На жаль, це відбувається лише у кризові моменти. 

Не створювати собі ідолів і політичних кумирів. Ставити питання, чи нормально це жити і знати, що десь у Кагарлику зґвалтували жінку у відділку поліції, що п’яні поліцейські вбили 5-річного Кирила Тлявого, що незаконно сидить за ґратами Андрій Антоненко, що переслідують Сергія Стерненка, що вбивають активістів, а поліція жодним чином на це не реагує? 

Якщо кожен буде дотримуватися цих умовних правил, то в нас є майбутнє політичної нації. 

Чому громадські активісти важливі для суспільства? 

Вони є буфером між населенням і владою, мафією та правоохоронними органами. Вони першими підпадають під небезпеку, під інформаційні атаки. Якщо не буде цього буфера, то небезпека пошириться на все суспільство відразу. Людям не буде до кого звернутися, ніхто не стане на захист звичайного громадянина. Тому вони потрібні кожній цивілізованій країні, це й називається громадянським суспільством. 

В Україні як у країні з демократією, що розвивається, громадські діячі мають бути на вагу золота. Громадянське суспільство не таке сильне, щоб реформувати все й одразу, але достатньо могутнє, щоб впливати. І ця кількість нападів та погроз свідчить лише про те, що вони творять зміни. Ризикуючи своїм життям, вони розбудовують державу.

Які позитивні зміни бачите в Україні? 

Незважаючи на мої песимістичні дописи у фейсбуці, Україна змінюється на краще, хоч і повільно. Ми постійно просіюємо крізь виборче сито політичні еліти. І в цьому відборі рано чи пізно мають відсіятись ті, хто реально є елітою без негативного підтексту, хто здатен взяти на себе відповідальність за державу. 

Починаючи з 90-х і до сьогодні, ми перебуваємо в ситуації Попелюшки, якій мачуха перемішала горох із гречкою і сказала розібрати їх на купки. Оце ми зараз і робимо. І треба розуміти, що фея не приїде й не махне чарівною паличкою. Ми самі повинні зробити цю роботу. А поки що ніяких «балів та принців». 

Це нудна, складна, кропітка робота, яка потребує надзусиль. Однак є люди, які все це рухають. Їх постійно відкидають назад, вони встають і рухаються далі й далі вперед. Живуть цим. День і ніч вишуковують інформацію про певних суддів, пишуть матеріали, зустрічаються з міжнародниками. Намагаються тримати ці теми на плаву. І це ж не один рік. 

Результати вже видно. Ще два роки тому суспільство не усвідомлювало необхідності реформувати судову систему. Це сталося завдяки тій невеликій спільноті людей, яка далі форсує ці теми. П’ять років тому в нас не було системи Prozorro. Хай якою є держава у смартфоні, але додаток «Дія» справді полегшує життя. Я змогла зареєструвати новонароджену дитину, отримати їй свідоцтво та ідентифікаційний номер і потрапити у список пацієнтів за 20 хвилин, не виходячи з дому. 

Втім, є речі, що лишаються незмінними: податкова, яка просто є інструментом для жахання бізнесу, гнилий державний апарат, не реформована правоохоронна система. Це залежить від людей, які будуть рухати зміни й тягнути все вперед. І їх потрібно максимально підтримувати, навіть якщо здається, що вони перегинають палицю. Бо вони є двигунами всіх змін. 

Чи ви говорите про права людини, про те, що відбувається в Україні, зі старшим сином? 

Постійно. Я така мама, що ще можу довести дитину до сліз своїми історіями. Він уже іноді каже: «Ні-ні, мамо, не розказуй цього». Але він цікавиться і роботою, і окремими історіями, особливо питаннями війни. Йому 9, у нього зараз період осмислення. 

Найкраще виховання любові до своєї країни відбувається через подорожі нею

Бачу, що в тіктоці він викладає відео про те, що Україна переможе Росію, і дуже радіє, коли набирає велику кількість лайків. Але перед цим ми вирішували, якою мовою вести блог. Більшість обирає російську. А дитині важко бути стрижнем, і він схилявся до того, щоб теж вести блог російською, хоч і не дуже добре нею володіє. Я запропонувала спробувати українською й подивитися, скільки буде підписників. Він прибіг до мене з очима, повними радості, бо його відео набрало 340 лайків. Зараз він осмислює весь бекграунд, отриманий за 9 років, і формує власну позицію. Сподіваюся, ми заклали хороший фундамент для розуміння, в якій країні він мешкає і що таке права людини. 

Як потрібно виховувати дітей, щоб вони працювали далі над розбудовою України? 

Найкраще виховання любові до своєї країни відбувається через подорожі нею. Пам’ятаю, як із сином слухали новини. Пролунало щось про Одесу, а він зреагував: «Ой, а я був в Одесі». І почав згадувати, що він бачив, де фотографувався. Почав відчувати країну як свій дім. Ось це дуже важливо відчуття того, що вони в себе вдома, що це їхнє. Якщо сидіти на своїй вулиці й не виходити за її межі, то дитині бракуватиме відчуття, що це її країна. А коли вона її проїхала, знайшла друзів із різних міст, бачила на власні очі, зробила фотографії та отримала спогади це зовсім інше відчуття й розуміння своєї країни. Передусім відчуття того, що це твій рідний дім, а за свій рідний дім завжди відчуваєш відповідальність. 

DSC_8143

Що особисто вас мотивує боротися далі?

Найперше мої діти, бо в нас немає планів виїжджати з України. 

Друге це оточення, коліжанки з організації Медійна ініціатива за права людей, які працюють з ранку до ночі. Коли ти поряд із ними, не можеш дозволити собі щось не зробити, розслабитися. Немає шансу спинитися. 

Третє люди, яким вдається допомогти. Навіть якщо ми тільки у процесі встановлення справедливості, підтримка допомагає вірити їм у те, що вони не самі. Для цього й працюю. 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини