Справедливість і свобода завжди були головними цінностями Павла Дідули. Найпалкіше він захищав їх на Майдані — у складі 15-ої сотні Самооборони «Вільні люди».
Як і багатьом іншим українцям, йому добряче дісталося за громадську позицію від беркутівців і міліціонерів епохи Януковича. Проте жодного разу він не пошкодував про це. Бо захищав своє. Захищав своїх.
Після Революції гідності Павло вирішив створювати проекти, які допомогли б зберегти революційну іскру та не забувати про майданівські ідеї. Тому разом із друзями заснував у Львові «Вільний простір» — місце гуртування вільних і небайдужих людей.
Про «альтернативні гуртожитки» як середовища взаємодії та розвитку молоді, неформальну освіту та цінності — читайте в інтерв’ю.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Як ти став тим, ким ти є зараз?
Очевидно, що мене теперішнього сформувало середовище, у якому виріс і навчався.
Моєю найголовнішою цінністю у житті є справедливість. Через це я був у 15-й сотні Самооборони на Євромайдані. У той час саме навчався на філософсько-богословському факультеті УКУ. Ця освіта навчила мене під іншим кутом зору дивитися на проблеми та виклики, вміти шукати відповіді на непрості запитання та не стояти осторонь, а бути справжнім громадянином своєї держави. Попри свою натуру, на Майдані я займав доволі мирну позицію. Думав, що це має бути саме мирний супротив. Тоді ж зрозумів, наскільки важливо вміти чути своє внутрішнє «я» та іти за ним.
Я не вважаю себе громадським активістом, але намагаюся відгукуватися на внутрішній поклик, на своєрідну місію, а також реагувати на проблеми, які мене хвилюють або чіпляють за живе.
Окрім громадських справ, займаюся створенням відео. Зараз формую свою команду, щоби разом професійно зростати. Співпрацюю з громадською організацією «Львівська освітня фундація» і платформою «Будуємо Україну разом».
Ти кажеш, що не вважаєш себе громадським активістом. Кого ж, на твою думку, можна так називати?
Громадським активістом, мабуть, я буду тоді, коли мій проект покаже вагомі результати, які позитивно вплинуть на громаду. Тобто зрозумію це вже постфактум.
Для мене громадський активіст — це своєрідний титул, який треба заслужити. І виклик. Потрібно досягти певного рівня довіри, ефективно вирішити суспільну проблему, інвестувати у неї весь свій час і ресурси. Про активізм не говорять голосно, його бачать.
Для мене громадський активіст — це своєрідний титул, який треба заслужити
Як виникла ідея створити «Вільний простір»?
В Україні є проблема з гуртожитками. І я розумів, що потрібно щось робити, адже це місце, де впродовж тривалого часу формуються цінності та погляди молодих людей. Саме там багато студентів проводить найбільше часу. Гуртожитки мають сприяти формуванню особистості, а не її деградації, як це часто буває.
Під час навчання в Інституті лідерства та управління УКУ виникла ідея створити спільноту, яка була б свого роду відповіддю на цю проблему. Концепція така: гуртувати навколо себе однодумців, людей, які хочуть щось змінювати. «Вільний простір» — це великий експеримент.
Сам я у гуртожитку ніколи не мешкав, але мені хотілося створити якесь таке місце, де студенти могли би вчитися один у одного, ділитися досвідом, спілкуватися з представниками різних організацій. Так і народилася ідея заснувати своєрідний унікальний гуртожиток. Гуртожиток, де впродовж року ти можеш жити у хороших умовах із цікавими правилами співжиття.
Якось я йшов вулицею та побачив ідеальне місце: центр Львова, історичний будинок, тераса. Постукав у двері — тиша. Запитав у сусідів, хто там живе, і, не маючи жодних ресурсів, сказав, що хочу це приміщення орендувати. У думках я вже почав реалізовувати цю ідею та розставляти меблі. Однак насправді просто запам’ятав те місце та пішов.
Гуртожитки мають сприяти формуванню особистості, а не її деградації, як це часто буває
Коли я повернувся з Майдану у лютому 2014-го, то багато думав про те, як добре було б спілкуватися з однодумцями, підтримувати контакт, бути готовим до нових викликів. Вважав, що осередки Майдану будуть на місцях і всі недоговорені ідеї потрібно обговорювати та втілювати надалі. Такою була ідея простору.
Я шукав квартиру, зателефонував знайомому та запитав, чи він, бува, не знає місця, де можна щось схоже організувати. Поділився із ним своєю ідеєю. На той час Роман Васьків був головою Школи української мови і культури та теж шукав приміщення для своїх студентів. Сказав, що є одне місце. Коли я прийшов за адресою, то зрозумів, що вже стукав в ці двері три роки тому! (Усміхається)
Для мене це якийсь містичний момент. Те місце ідеально годиться для «Вільного простору». Була необхідна архітектура: гостьові кімнати, кухня, спільна кімната, два поверхи. Звісно, домовився про оренду.
Коли на сході почалася війна і люди мігрували на захід країни, то «Вільний простір» став місцем для тих, хто у певний момент загубився: для переселенців і студентів, які не мали де мешкати. За козацькою традицією, вирішили дати військові назви мешканцям нашого осередку: «сотник», «скарбник», «писар» і «господарники».
За яким фінансовим принципом працював «Вільний простір»?
Коли я пішов навчатися в Інститут лідерства та управління УКУ, то хотів покращити свої менеджерські вміння. Після кожної лекції у мене виникали нові ідеї, які я щоразу хотів втілити у «Вільному просторі».
Пригадую один важливий момент: на лекції з фандрейзингу дали завдання залучити 10 тис. гривень у свій проект. Жартували, що ті, хто не досягне цілі, щоб на наступну пару не приходили. І мені вдалося це зробити! Зараз розумію, що це вже не такі й великі гроші, але тоді завдяки цим коштам і допомозі друзів нам вдалося зробити косметичний ремонт і купити меблі.
Чимало працювали над брендингом закладу, зокрема над внутрішньою і зовнішньою ідентичністю. Люди, які хотіли працювати з нами, мусили прийти у «Вільний простір» зі своєю ідеєю. Потім з’явилися власні традиції: приймання гостей і спільна понеділкова вечеря.
«Вільний простір» розташований на перехресті мого життєвого досвіду і досвіду моєї команди. Це мала система. Колегіум УКУ — це місце, де формується особистісний стержень людини.
На лекції з фандрейзингу дали завдання залучити 10 тис. гривень у свій проект. Жартували, що ті, хто не досягне цілі, щоб на наступну пару не приходили. І мені вдалося це зробити!
Майдан — це солідарність. Інститут лідерства та управління УКУ — це розвиток проектів. Українська академія лідерства — це річна освітня програма. «Будуємо Україну разом» — це волонтерство. Десь на перехресті цих ідей виник «Вільний простір». Дотепер він продовжує вибудовуватися та формуватися. Все це є серцевиною, основою.
Зараз є три осередки простору. І кожен з них — це доволі децентралізована система, але і кожен з них є ідеалом. Немає жодного контролю за тим, як людина волонтерить, немає контролю за тим, чи людина виконує план свого проекту.
«Вільний простір» не має жодного фінансування. Люди платять оренду. Вони живуть, але також погоджуються на правила гри. Гаслом простору є свобода. Це і про відповідальність: є правила гри, під якими ти підписався, і мусиш їх дотримуватися. Щопонеділка ми організовували спільні вечері, аби подивитися в очі одне одному. І щоб зрозуміти, чи ми хоч трішки рухаємося у напрямку наших цілей і чи дотримуємося внутрішніх правил.
Скільки людей мешкало у «Вільному просторі»?
Завжди йшлося про малу групу — 12 людей. Інколи було і 15, бо частиною простору завжди мусила бути гостьова кімната. Завжди там зустрічалися різні люди. Важливо, щоб у цей казан, де всі варяться, приєднувалися й інші, нові люди.
Це була річна програма. На наступний рік могли залишитися ті, хто зміг передати ідею простору іншим і хто був готовим бути у проводі. Провід — це керівники: «сотник», «скарбник», «писар» і «господар».
Як діє і діятиме львівський проект?
15 лютого проекту виповнилося три роки. Ми закрили цей експеримент, але зрозуміли, що на практиці ця ідея має сенс і може бути самоокупною. Зрозуміли, що простір може давати кращі умови, ніж типові гуртожитки, які потребують зовнішнього контролю і де немає сталих правил гри. Це дійсно хороша альтернатива. І дешевша, і цікавіша за банальну оренду квартири.
Ми запропонували модель і вишліфували її. Тепер інші активісти, які захочуть її розвивати, можуть нею користатися. Ми їм даємо концепцію і досвід створення.
Наша теперішня ціль — створити можливості для старту перших автономних просторів. Йдеться про інвестицію розміром щонайменше 100 тис. грн, яка повинна окупитися впродовж трьох років.
Головний виклик — побудувати команду, яка зможе підтримати ті молоді ініціативи, які захочуть відкривати нові простори. Тоді ідея зможе поширюватися, як епідемія і буде заразною.
Які ваші наступні кроки? Ви надалі будете розвивати ідею і створювати простори самостійно?
Думаю, що так. Звичайно, що найкраще — це підтримувати і ділитися досвідом із тими молодими людьми, які хочуть спробувати таке зробити. Організовувати для них навчальні семінари, знайомитися з містом і людьми.
Поговорімо про освіту. Наскільки знаю, ти навчався у США. Що з того періоду тобі найбільше стало у пригоді?
Коли я почав створювати «Вільний простір», то це був чималий виклик. Це було чимось зовсім іншим. Схожих проектів не було, відтак не було рольових моделей, на які можна було б рівнятися.
Схожий досвід я знайшов у США. Це Catholic Worker Movement, і саме його вирішив досліджувати у межах своєї магістерської роботи. Мені було цікаво потрапити туди і побачити, як живуть ці спільноти. Саме тому вирішив поїхати у Вашингтон. Але це була моя особиста програма. Самостійно розпланував програму і за власні кошти з’їздив туди. Поїздка мені дуже допомогла.
Мій оптимальний ритм — це мандрівка. Щороку має відбутися якась подорож, і цей ритм збігся із тим, що я не міг знайти аналогів простору і впевнитися, що це все справді може працювати. Було багато сумнівів і не дуже хотілося вкладати багато часу у справу, яка не матиме продовження.
«Вільний простір» — це також простір та пошук свободи. Саме вибір такого способу життя й громадської активності, служіння й розвитку проектів є тим, що робить студентське життя іншим
Важливою особою і підтримкою тоді був отець Олександр Чумаков. У Одесі він організовував «Світлий дім» і працював із сиротами й наркоманами. У нього був досвід організації притулку. Це трохи інша ідея, у порівнянні з моєю, але він також робив те, чого ніхто ніколи не робив до нього. Він був завжди поруч і допомагав нам розвивати ідею.
«Вільний простір» — це також простір та пошук свободи. Саме вибір такого способу життя й громадської активності, служіння й розвитку проектів є тим, що робить студентське життя іншим. Таким, яке хочеться згадувати з приємністю.
Вирішив поїхати подивитися, пожити в їхніх осередках. Збіглося так, що там також до певних процесів залучені українці. Цікаво, що їхній головний офіс розташований на Манхеттені на Шостій стрит — це три хвилини ходу до нашого Собору святого Юрія. Цей рух організувався і розташовувався в українському Ukrainian Village Нью-Йорка. Фактично цей рух заснувався в середовищі також і українців.
Очевидно, що і наші там відігравали певну роль. Але я зрозумів, що це абсолютно інша ідея. Однак вона зреалізувалася лише тому, що Дороті Дейл свого часу відгукнулася на внутрішній поклик. Свого часу вона вирішила багато соціальних проблем і відіграла важливу роль. У період «великої депресії» у США було багато проблем, і вона взяла на себе відповідальність.
Чи є схожі проекти в Україні?
При монастирях у Києві є гуртожитки, де мешкають люди. Але саме такого немає.
Але у тому випадку це доволі очевидно. Коли ти розумієш, що це гуртожиток релігійного типу, то це очевидно, що це будуть люди трохи з іншою логікою, поведінкою та діями. У нас — трохи інше. Воно не обов’язково несе в собі, наскільки я розумію, якусь дуже чітку релігійну прив’язаність. Йдеться про власне людськість, перш за все.
Мабуть, аналогів немає. Чому? Думаю, такий імпульс пішов після Майдану. Люди захотіли інших виявів і форм діяльності.
Зараз все помітнішою і поширенішою стає sharing economy. Є багато різних проектів навіть в Україні. Але чи, на твою думку, є суспільна довіра, яка допоможе їм розвиватися?
Коли ми оселялися у приміщенні простору, то також з цим зіштовхнулися. Але потім ми знали кожного в обличчя і вдало пережили той момент тотальної недовіри. Нас по-різному називали і хвилювалися, щоб ми, бува, у будинку не натворили чогось поганого. Стереотипно вважають: якщо там студенти, то буде зле. В принципі, дивлячись на пересічні гуртожитки українських університетів, люди мають право так думати. Але ми намагаємося відновити довіру до певного неформального способу життя.
Саме ці волонтерські правила гри, на які люди підписуються, дають можливість відібрати людей певних цінностей. Людей, які готові разом жити і у цій відповідальній свободі.
«Вільний простір» — це простір зі своїми правилами гри. Це гуртожиткове життя. Це не про вседозволеність і розпусту, а про громадський активізм, відповідальність та ініціативність.
Наскільки тобі вдавався проектний менеджмент? Чи вистачає, на твою думку, цих навичок середньостатистичному українському громадському активісту?
Не вистачає, звичайно ж. Але це дуже необхідно! Важливо, щоб люди з навичками проектного менеджменту обов’язково були в команді. Коли є поруч людина з іншим досвідом і коли є команда з різними поглядами, то проект матиме шанс на успіх.
Важливо, врешті-решт, зуміти сформувати команду. Це те, чого бракує нашому проекту і загалом громадському сектору. Нам усім бракує проектного мислення і гнучкості.
«Вільний простір» не народився б, якби ми не шліфували його об реальність. А реальність — це люди, які також щось бачать, бо це знання і довіра, яка подвоюється.
Важливо, щоб люди з навичками проектного менеджменту обов’язково були в команді. Коли є поруч людина з іншим досвідом, то проект матиме шанс на успіх
За час навчання на Програмі з управління неприбутковими організаціями ти отримав нові знання і досвід. Яка навичка найбільше вплинула на розвиток «Вільного простору»?
Пам’ятаю, як на одній із лекцій Євген Глібовицький розповідав про запуск «5 каналу». Цільова аудиторія, на яку вони орієнтувалися, була дуже маленькою, але також і дуже конкретною. Вони чітко розуміли, хто має побачити ті новинні сюжети.
З «Вільним простором» схожа історія. На початках було важливо правильно визначити цільову аудиторію. Це дуже важливо.
Які п’ять кроків потрібно зробити, щоб стартувати схожі простори у своїх містах і середовищах?
По-перше, важливо мати команду. Це щонайменше троє людей, які розуміють місію проекту, а також те, як діють правила гри «Вільного простору».
По-друге, важливо зрозуміти, чи є цільова аудиторія, тобто люди, які зацікавлені у проекті.
По-третє, важливо також володіти навичками фандрайзингу і мати компетенції задля залучення ресурсів.
По-четверте, треба вміти організувати цей простір. Це певний виклик, бо, на перший погляд, можна орендувати квартиру з усіма зручностями, але простір потрібно саме організувати.
І по-п’яте, треба бути готовим втілювати в життя цей ритм «Вільного простору» і тримати марку.
Процес розбудови проекту — це творення команди і середовища. Бо «Вільний простір» — це не лише люди, які в ньому мешкають, а й середовище.
Як працювати й волонтерити так, аби уникнути професійного вигорання?
У мене такий підхід: маю декілька видів діяльності і завжди між ними балансую, бо не можу довго сидіти на одному місці. Колись я віддавав «Вільному простору» більше часу і почувався дуже виснаженим. А зараз це вже справді збалансовується.
Коли проект може існувати самостійно, то відчуваєш радість. Важливо розуміти, у що ти інвестуєш, мати чітке розуміння проблеми, яку ти вирішуєш і яка формує твій внутрішній голод. Важливо усвідомлювати, що ти робиш щось важливе і що справа має сенс.
Для молодої людини, яка ще не знайшла себе, волонтерство — це внутрішній пошук і, великою мірою, необхідність. І байдуже, чи це роздавання буклетів, чи фотографування, чи будь-що інше. У нас немає обмежень щодо діяльностей, в яких людина може волонтерити.
Всі учасники «Вільного простору» придумували, де служитимуть, і волонтерили по кілька годин щотижня. В Європі в університетах це є нормою, а у нас все трохи по-іншому. Головне — важливо займатися тим, що до душі.
