Павло Остріков: «Найважливіше — як ти реагуєш на кризові події. Це мірило людини сьогодні»

Павло Остріков — режисер, напевне, головного ігрового фільму цього року — «Ти — космос». Автор короткометражок про життя у провінції. Сценарист і стендап-комік. Потенційний шевченківський лауреат. Врешті, митець, за чиїм зростанням так цікаво стежити. 

Буквально за кілька годин до інтерв’ю я була у спортзалі і, вже сходячи з бігової доріжки, випадково почула, як фітнес-тренер радить своїй клієнтці подивитися фільм Острікова. Щоправда, вперто називаючи його «Я — космос», але сюжет вгадувався безпомильно. Павлові вдалося вийти за межі бульбашки, яка ходить у кінотеатр «Жовтень» і стежить за новинками на «Такфліксі». Пробити скляні стіни і, що вже приховувати, змусити мене двічі заплакати за сеанс. 

В інтерв’ю для The Ukrainians ми говорили про дитинство у провінції і юність в Києві. Про кар’єру правника, що так і не почалася, і ностальгію за сценою, з якої Павло ніколи і не йшов. Про перші касети вдома і про роботів. Нарешті, про магію кіно — адже в ній вся суть.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Почати хочу з дитинства. Ви народилися в Красилові Хмельницької області у 1990-му, тобто зростали у 1990-ті. Я з того періоду згадую довгі черги, постійну економію і звучання радіоточки на кухні. Які ваші перші спогади? 

Пам’ятаю наше життя в робітничому гуртожитку, де ми оселилися з батьками невдовзі після мого народження. Це були ніби невеличкі квартири для родин: дві кімнати без ванни й туалету. Сусідів за таких умов бачиш частіше, ніж хотілося б, наприклад, на спільній кухні. Попри це, батькам вдалося створити мені власний простір. Біля нас були гаражний масив та котельня, а ще пригадую собак на вулиці. Таке життя я сприймав як нормальний, органічний стан речей. 

У моєму сьомому класі ми перебралися у приватну квартиру. Радіо в нас не було, але було в бабусі, ми часто туди їздили. Село стало для батьків порятунком: мене можна було відправити туди, на природу, на ціле літо. У моєму дитинстві загалом було багато природи, тож, переїхавши до Києва, я певний час насолоджувався урбанізацією. Довго не розумів людей, які хочуть жити біля лісу в хатині. А тепер розумію.

1990-ті — моє дитинство, вагома частина життя. Втім, я не пригадую відчуття, що 1990-ті закінчилися. У маленькому містечку час застигає, зупиняється, деякі речі стаються пізніше або, навпаки, зникають раніше. Однак са́ме таке дорослішання допомогло мені сформувати базові цінності, а ще уникати спокус та зосередитися на тому, що подобається. У моєму випадку — на навчанні. Народитися у невеличкому містечку — це радше перевага, ніж недолік. З поправкою, що колись ти звідти поїдеш.

Чи вдалося у школі вибудувати взаємини з однолітками?

Так. Знаю, що в багатьох ці роки пов’язані з драматичними подіями, але мені у школі було страшенно затишно. Якщо чесно, я дуже люблю правила, і в школі вони є. Добре навчаєшся — отримуєш грамоту, а якщо багато років — то золоту медаль. Виграєш олімпіаду — їдеш на наступний етап.

У житті все складно, немає чітких правил, лише здогадки, як краще вчинити. А у школі все просто, для людини з моїм характером це зручна система.

Часта проблема відмінників — у тому, що вони не знаходять себе в класі серед однолітків. У мене теж було кілька непростих років, та з дев’ятого класу я зміг знайти себе в спільноті — насамперед завдяки гумору. Гумор почав народжуватися там, у школі.

Поговорімо про вплив вашої рідної Хмельниччини на персонажів. У фільмі «Ти — космос» головний герой Андрій Мельник навіть не раз, а двічі підкреслює, що він із Хмельницького, а згодом обговорює це місто з далекою співрозмовницею, згадуючи про головну принаду — найбільший в Україні базар. Таких гачків чимало: наприклад, у короткометражці «Випуск ’97» героїня купує «свєжайший» торт від хмельницької фабрики. Яке значення має для вас ця ідентичність?

Я не хочу розривати пуповину з рідним краєм. Так, я вже не можу себе повністю асоціювати з Поділлям. Та вірю, що важливо говорити, звідки ти, — кіно від цього збагачується. Часто автори працюють з універсальним образом українця: ти ніби й бачиш себе в героєві, а ніби й ні. Слід іти від конкретики, і в цій конкретиці кожен знайде себе або свого знайомого. Чому я постійно вставляю у свої роботи Хмельницький або Поділля? Це визначення і мене, і героїв. А ще я знаю цей край і цих людей. 

До речі, помітив із прогнозів погоди, що Поділля неможливо остаточно ідентифікувати: якісь канали відносять цей регіон до заходу, а якісь — до центру. Біль Поділля — невизначеність. Було б добре, якби подоляни нарешті відчували себе подолянами, не тулилися до когось. От є Галичина, Закарпаття, схід — хочеться, щоб і Поділля мало власні унікальні риси, адже там живуть чудові люди, що цінують добро і людяність, вони справді якісь інакші. У цьому я вбачаю свою місію.

Поділля — місце, куди я повернувся б із космосу.

Тобто ви творите міфологему Поділля у своїх фільмах?

Так. Щонайменше намагаюся частіше говорити про ці місця. У мене немає чіткого розуміння, чим саме ми відрізняємося, я просто хочу почати розмову, аби люди шукали відповіді на це запитання.

Повернімося у ваше подільське дитинство. Яке кіно ви дивилися з батьками? Мали відеомагнітофон? 

О так, від