img

Під вітрилами надії

16.05.2016 Діана Колодяжна

Сім’я — найкраще середовище для дитини. Цю істину українська система інтернатів сприймає вкрай неохоче, побоюючись власного реформування. І поки окремі благодійні організації великими зусиллями намагаються змінити державні підходи до роботи з дітьми у кризових ситуаціях, у Слов’янську вже існує особливий дитячий притулок. «Вітрила надії» — це не типовий розподільник для сиріт, це провідник до світла у тунелі безвиході, місце, де усі прагнуть одного: збереження сімей та повернення дітей до рідних домівок.

Суповий проект

— Дивіться, діти, це — наш сьогоднішній гість, — тримаючи в руках ляльку говорить вихователька. — Але вона сумна. Як думаєте, чому?

— Бо у неї немає мами, — відповідає хлопчик років чотирьох.

В ігровій кімнаті сидять восьмеро дітей дошкільного віку. Вихователь проводить для них урок християнської духовності.

Навколо — всього удосталь: телевізор, ноутбук, аркуші, олівці та безліч різноманітних іграшок. 17 років тому нічого цього не було, а сама ідея створення недержавного дитячого притулку видавалася вельми сміливою.

Тоді пастор церкви «Добра звістка» Петро Дудник отримав від свого німецького друга пропозицію — годувати безпритульних дітей. Після тривалих обговорень Петро все ж погодився, і так 1999 року у Слов’янську розпочалася благодійна діяльність церкви для дітей.

Маленька спільнота кожного дня годувала безпритульних дітей. Для цього місцеві бізнесмени безкоштовно надали їм приміщення ресторану

— Уперше ми запросили на обід чотирьох хлопців із вокзалу, — пригадує пастор. — Вони там зазвичай «мультики дивилися» — клей нюхали. Ми їх нагодували та запросили наступного дня прийти знову. Сказали, аби вони брали із собою друзів. Так у нас почався «суповий проект».

Маленька спільнота кожного дня годувала безпритульних дітей. Для цього місцеві бізнесмени безкоштовно надали їм приміщення ресторану. Щодня до них приходило їсти 30-50 малих безхатченків. Згодом учасники спільноти почали займатися з дітьми: вчили їх писати, читати та просто розмовляти з ними про їхні проблеми. Але часом у волонтерів опускалися руки: вони називали затію «тупиковим проектом», бо кожного вечора дітей доводилося знову відпускати на вулицю.

Але одного разу все змінилося.

— Того дня ми, як завжди, годували дітей. Потім говорили з ними ще довго, та все ж настав час іти. На вулиці лив страшний дощ. І тут четверо дітей (а вони жили біля ринку під кіосками і мокнути зовсім не хотіли) попросили залишитися на ніч у цьому ресторані. Куди діватись? Розмістили їх на тих самих столах, де вони й їли. З цього і почався наш дитячий притулок.

Спочатку організатори не мали жодного плану чи концепції щодо створення притулку. Виділили в тому ж ресторані дві кімнати для дітей, військова частина з Артемівська віддала їм ліжка. Так і жили. А вже через рік Петро Дудник з однодумцями зареєстрував благодійний фонд «Вітрила надії». З часом вони змогли через конкурс приватизувати будівлю старого дитячого садочка, де притулок розташовуються дотепер. Будівля стоїть на краю міста, а одразу за нею — поля та пагорби. Вихователі нерідко виводять дітей у далекі прогулянки та на пікніки.

Петро Дудник

— Ми довго думали, як назватися. А тоді мені згадався Олександр Грін зі своїми «Пурпуровими вітрилами». Так придумав наші «Вітрила надії». Це дає майбутнє. Не тільки нам, а й усьому суспільству.

Корабель любові

У великій ігровій кімнаті притулку «Вітрила надії» діти співають пісню про маму. «Самая любимая, но самая родная, но самая красивая есть мама у меня», — маленький Тарас найголосніше викрикує ці рядки.

Спочатку колектив притулку опікувався сиротами та безпритульними дітьми, не втручаючись у їхнє оточення поза закладом.

— Коли діти досягали 18 років та виходили з нашого центру, частина поверталася до того самого життя, як і раніше: вулиця, наркотики, алкоголь. Для нас це був шок, — продовжує пастор, поки ми спостерігаємо за дітьми в ігровій кімнаті.

IMG_2442

Відтак керівництво «Вітрил надії» прийшло до нової стратегії: дитину потрібно виховувати в сім’ї. Якнайкраще — в рідній, біологічній. Якщо це неможливо, тоді шукати для дитини опікунів серед рідних чи прийомну родину.  

Тепер притулок збирає під своїм дахом дітей із малозабезпечених та неблагополучних сімей, в той час як фахівці працюють із батьками. Діти можуть перебувати як на денному стаціонарі, так і на п’ятиднівці: на вихідні та свята повертаються до батьків. Директор притулку Андрій Євгенович Самойленко впевнений — контакт із мамою й татом надзвичайно важливий.

Та й у самому центрі працівники намагаються створити атмосферу дому. Для дітей дошкільної та шкільної групи є свій розклад, але він, кажуть вихователі, насправді дуже гнучкий. От, скажімо, вночі, після умовного відбою, дітям нерідко дозволяють займатися улюбленими справами: дивитися мультики, читати, грати в настільні ігри.

— Діти, які приходять до нас, більше не хочуть іти, — каже одна з виховательок Оля. – Може тому, що для кожного працівника це не просто робота. Ці діти для нас, як власні.

Оля працює у притулку майже рік, її напарниця Світлана — близько чотирьох. Вони кажуть, діти відповідають на таку любов взаємністю, бо відчувають, що тут — їхня друга родина. Коли в них щось трапляється, вихователі завжди намагаються допомогти. До кожного знаходять свої шляхи.

Окрім психологічної допомоги, дітям тут стараються надати якісну освіту. З дошкільною групою проводять підготовчі заняття. Вчать літери, цифри, маленькі віршики та пісні. Школярів водять до найближчої школи. Після уроків вихователі роблять із ними домашні завдання. Для тих, кому потрібно, наймають репетиторів.

— Звісно, не всі вчаться добре, — каже Світлана. — Бувають і проблеми. Є діти, які взагалі не хочуть нічого робити.

Але й тоді вихователі докладають максимум зусиль.

У дошкільної групи зараз вільний час після прогулянки. Діти бавляться в ігровій. Сьогодні їх восьмеро. Взагалі-то в групі — 12. Але двоє зараз відпочивають у санаторії. Ще двоє — хворіють. Принаймні, так сказали батьки. Вихователі зізнаються — хворіти можуть насправді самі батьки, або ж їм просто ліньки приводити дитину.

IMG_2348

З невеликих колонок знову лунають дитячі пісні. За дивним збігом чи спеціально, але багато з них — про маму та родину. Діти граючись підспівують. Серед них — п’ятирічна Ліза. Вона живе з мамою, яка кожного дня приводить її сюди. Лізина історія — нетипова для притулку. Дівчинка не сирота і не з багатодітної родини. Просто її мамі складно працювати та наглядати за донькою.

Вихователі вголос говорять, що на дітях завжди позначаються усі родинні проблеми. Тому працювати з дітьми, постійно віддаючи їх назад у сім’ю, складно

— Хоча мама тут теж не дуже благополучна, — ділиться вихователька. — То один чоловік, то інший…

Цієї осені дівчинка піде до школи недалеко від свого будинку і більше не буде приходити в притулок. Говорить, що до школи не хоче. Хоча вчитися любить. Просто боїться втратити друзів, яких знайшла тут.

— У мене є найкраща подружка, Валя. Але вона зараз поїхала відпочивати, — діловито розповідає маленька. — А це Іра, — бере за руку дівчинку, яка стоїть поруч, — ми дуже сильно дружимо. А ще виховательки в нас добрі. Я їх усіх люблю.

Ірі теж п’ять. Вона живе з бабусею та батьком. А мама мешкає та працює десь в іншому місті, тож бачаться вони рідко. У притулку Іра залишається на повних п’ять днів.

— А в нас новий диван удома! — спішить розказати Іра. — І ковдра теж нова. Така тепла!

Дві течії роботи

— Я зараз точно буду п’яною! — кричить Ліза, поки розкручується на мотузковій гойдалці.

Вихователі вголос говорять, що на дітях завжди позначаються усі родинні проблеми. Тому працювати з дітьми, постійно віддаючи їх назад у сім’ю, складно.

— Ми їх за тиждень вдягнемо, викупаємо. А після вихідних деякі батьки приводять дітей знову брудними, в порваному одязі. І все починається спочатку.

IMG_2431

Аби мінімізувати збитки та повернути дітей вже в благополучні родини, працівники притулку  паралельно ведуть роботу з батьками. На базі центру постійно проводять семінари, тренінги, батьківські збори. Соціальні працівники допомагають залежним батькам влаштуватися в реабілітаційні центри. Також тут можуть допомогти і з пошуком роботи.

Директор притулку Андрій Євгенович каже, нерідко батьки приводять дітей з корисливих міркувань: щоб не купувати речей, отримувати їжу. І керівництво на першому етапі може таке прийняти. Проте минає трохи часу у спільній роботі над вирішенням нагальних проблем родини — і батьки починають усвідомлювати важливість змін.

— Родини, з якими ми починали працювати ще два роки тому, вже змінилися. Є батьки, які раніше від безвиході безпросвітно пиячили. Вже більш як рік вони взагалі не п’ють. Найчастіше дітей приводять у центр за порадою знайомих, які вже віддали сюди своїх чад.

Родини, з якими ми починали працювати ще два роки тому, вже змінилися. Є батьки, які раніше від безвиході безпросвітно пиячили. Вже більш як рік вони взагалі не п’ють

У таких випадках, каже Андрій Євгенович, люди дивляться на своїх товаришів, на їхні зміни та починають ворушитися самі.

Соціальні працівники центру постійно моніторять ситуацію в сім’ї кожної дитини. Коли батьки більш-менш стають на ноги, дітей повертають у родини. Проте ще кілька років співробітники притулку спостерігають за ними, допомагають у складних ситуаціях. Це називають «піклуванням на відстані».

— Була у нас одна мамочка, — розказує Андрій Євгенович. — Ми працювали з нею сім чи вісім років. Куди вона тільки не пірнала. Постійно була в боргах, її навіть місцева «мафія» шукала. У такі моменти я ховав її дітей від бандюків. Двічі щодо неї збиралася координаційна рада міста — хотіли позбавити батьківських прав. Сім років суцільного жаху. А потім, в один момент, усе змінилося. І от уже три роки це чудова мати. Вона забрала дітей. Тепер вони завжди охайні, нагодовані. Мають телефони, планшети.

Іще одним прикладом зміни життя завдяки роботі притулку є Олег — працівник тутешнього господарського відділу. Раніше він самотужки виховував двох донечок, але не справлявся — віддав дітей сюди. Час від часу на прохання дирекції щось ремонтував, допомагав у господарстві. Тож одного разу йому запропонували роботу у центрі. Пізніше він тут же знайшов собі дружину. Зараз вони виховують дівчат удома.

Мати сімох дітей якось сказала їм, що втомилася і хоче перепочити. Пішла і більше не повернулася

— Коли мені запропонували віддати у цей притулок доньок, я нічого не знав про нього. Прийшов сюди вперше, побачив Андрія Євгеновича. Його з усіх боків обліпили діти. Мені це нагадало, як квочку обсідають курчата. А в нього не просто вистачало на них усіх рук, в нього душа вміщала всіх.

Проте бувають і не такі щасливі фінали. Мати сімох дітей якось сказала їм, що втомилася і хоче перепочити. Пішла і більше не повернулася. За порадою сусідів старший брат звернувся до притулку. Працівники активно шукали матір три місяці. Минуло шість років, а знайти її так і не вдалося. Ніхто з колективу притулку не хотів віддавати дітей в інтернат, але і знайти родину для сімох дітей було нереально. Зрештою дітей довелося розлучити. Двох сестер удочерив директор притулку та його дружина. Інших також влаштували у прийомні сім’ї.

Подібні родини тут зараховують до групи ризику і тримають їх на подвійному контролі.

І хоча таких чимало, все ж значний відсоток дітей щороку повертається у свої родини. За останніми звітами, 2014 року батькам віддали 14 дітей. Нових цього року було тільки шестеро. Директор запевняє, що за всю історію роботи притулку вони не ініціювали жодного судового процесу щодо позбавлення батьківських прав.

IMG_2396

— Це не наш принцип, — пояснює коротко.

Проте навіть тоді, коли дитина з тих чи інших причин залишається без опіки рідних батьків, колектив притулку робить усе можливе, аби вона не потрапила в інтернат. Для неї шукають родичів та допомагають оформити їм опіку. У критичних ситуаціях дітей влаштовують у прийомні сім’ї. Деякі працівники самі беруть опіку над дітьми. Пастор церкви «Добра звістка» Петро Дудник теж узяв до себе в родину сиріт. Зараз у нього шестеро прийомних дітей.

Подих, що тримає вітрила

Наразі в притулку перебуває 22 дитини. Андрій Євгенович стверджує, кількість — не головне. Мета колективу — приділити увагу, навчити та забезпечити необхідним мінімумом кожного підопічного.

— Щодня на харчування однієї дитини ми витрачаємо 100 гривень. До того ж, кожного треба вдягти, полікувати, відправити на оздоровлення. Якщо ми взяли дітей — ми повинні про них піклуватися.

Притулок працює на кошти благодійного фонду, зареєстрованого у Швейцарії. Вже кілька років триває активна співпраця з благодійниками зі США. Крім того, за словами директора, на рахунок притулку надходить адресна допомога від жертводавців з Італії. Одним із головних своїх помічників працівники називають спільноту святого Егідія. Допомагають і місцеві українці. Переважно парафіяни церкви. Проте це, каже директор, ледь один відсоток від потреб притулку.

IMG_2299

Із місцевою владою адміністрація підтримує лише формальний зв’язок.

— Ми, звісно, подаємо списки дітей місцевій владі, — говорить Андрій Євгенович. — Утім, не шукаємо її допомоги. Держава дасть три копійки, а перевірок буде на три мільйони. Ми потім із цього не виліземо. Замість роботи будемо тільки звіти писати.

За словами Петра Дудника, це радше вони допомагають місту: підтримують родини, яким не може допомогти ані мерія, ані держава.

І зупинятися тут ніхто не збирається. Понад те, Петро Дудник мріє про розширення проекту: допомогу матерям-одиначкам та дівчатам, які рано народили.

Надія потрібна усім.

Усі фото авторки.

Діана Колодяжна

Текст Діана Колодяжна

Журналістка

Схожі публікації

IMG_8374
31307 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом

04.04.2014 Володимир Бєглов
IMG_4665
10778 14

Оксана Форостина

Розмова з українською журналісткою, відповідальною редакторкою часопису «Критика»

01.05.2015 Володимир Бєглов
Dobropillia (4)
5896 14

Вугільне серце

Як це — думати про майбутнє міста, якому пророкують швидку загибель

18.04.2016 Катерина Сергацкова

Популярні публікації

IMG_4297
59789 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
0D0A2266
27776 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
2
25502 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати