«Подивись яка», — пише мені в сигналі друг, що воює на запорізькому напрямку, і скидає відео із синичкою. Пташина підлітає майже до його простягної руки — мабуть, хоче розділити солдатський пайок. Синиця велика. У чорній шапці та жовтій камізельці. Але штука в тому, що помічаєш її на відео аж ніяк не одразу. Тому що спершу фокусуєшся на звуках: гуп-гуп-гуп. І на тому, як ледь здригається зображення, бо здригається телефон від вибуху. Це звичне аудіотло для того місця, де мій друг зараз перебуває. І звичний уже страх холодить мене на секунду — не від вибуху, ні, а за життя. Друга і його побратимів. За убереженність яких кожної нагоди читаю чи то мантру, чи то молитву, нанизуючи їхні імена, ніби вервицю, навіть якщо ніколи в очі не бачила більшості з них. Далі ж мозок прошиває абсолютно сміховинна нібито думка: а синиці ж там як? У зоні бойових дій. Між побитих уламками дерев і осель, при замінованій землі? «І лелек я тут уже бачив», — наздоганяє повідомлення в чаті.
«А їм як сюди повертатися?» — мимоволі думаю я і пригадую, як заселені лелеками гнізда в західній частині країни поволі порожніють із рухом на її схід або південь.
Той друг, дуже хороший фотограф, що однаково чуло ловить у кадр і глуху жорстокість війни, і всяку несосвітенну ніжність довкола себе, у природі й солдатському побуті, скидає мені фото найчастіше вранці або ввечері. Просто щоб дати знати — він є. Цілий. Іноді я теж скидаю йому фото з тих місць, де буваю, і зі свого рідного поля під Львовом. Дивись, мовляв, світ, який ти захищаєш, теж іще є. Часом він досі бачиться нестерпно красивим. Інколи та краса пробиває до сліз швидше, ніж страхіття кожноденних утрат, до яких психіка сяк-так адаптується, щоб можна було і далі функціонувати. Ми не пишемо такого одне одному, звісно. Ми взагалі малослівні. За нас, буває, значно краще говорять птахи.
Його — на фото чи відео зі схронів, посадок чи позицій. Мої — найчастіше з поля. Куріпки, жайворонки, щиглики й вівчарики, дикі качки… Поле дзвенить їхніми голосами, переливається шурхотом їхніх крил, змішаним із вітром. Часом над нашими головами — моєю і мого друга, у різних кутках країни — пролітають лебеді. До наших панельок у спальному районі повернулися серпокрильці. Друг скинув мені фото ластівок — ті відбудовують гніздо під дошками, що колись були дахом. А тепер крізь них сочиться світло призахідного сонця, бо дах — дірявий, мов решето. І ошмаття того, що раніше вкривало людську оселю, тепер ледве ховає під собою самоліпний пташиний дім.
Дивлюсь на фото і думаю про ластівок, що сновигають туди-сюди, наносячи грудочки глини, травинки, скріплюючи їх клейкою слиною, — і не можу витрусити з голови безглуздого: навіщо? Навіщо вити гніздо, вкладати стільки праці у те, що зітреться з лиця землі черговим російським ударом? Навіщо їм узагалі вертатися на цю землю, де все тріщить-горить-вибухає, зникає з мапи нормальності щонайменше два з половиною роки. Або й усі десять, якщо вести відлік від початку бойових дій на сході нашої країни.
Що змушує птахів виводити тут пташенят, які, ймовірно, наступного року знову прилетять до цього свого скривавленого дому? Відчуття рідності й неможливості інакше? Чи є воно у ластівок?
А у журавлів? Сірих і степових, украй рідкісних, але однаково тих, чиї домівки на Херсонщині та по узбережжях Чорного й Азовського морів нищить вогонь. Артилерійський. Від підриву мін. Або шкідницький, який окупанти ані зупиняють, ані не дають загасити іншим.
А в рожевих пеліканів, занесених до Червоної книги України, що мешкають на території Чорноморського біосферного резервату, до якого належить і відома, та, на жаль, тимчасово окупована росіянами Кінбурнська коса?
А у дрофи? Якій узагалі-то й тікати нікуди. Бо, на відміну від лелек, ластівок та пеліканів, вона частково осідла, їй потрібні простори, степи Херсонщини чи вподобані місцини на Тарханкуті, Керченському півострові, Присивашші. От тільки що відбувається зараз із цілинним степом, зокрема на території найбільшого в Європі степового біосферного заповідника «Асканія-Нова», годі уявити. Заповідник окупували в перші дні повномасштабного, проте до середини березня 2023-го там іще працювала українська адміністрація. А після передання «государственного автономного учреждения “Биосферный заповедник Аскания-Нова”» під юрисдикцію РФ інформації про стан тварин, ґрунтів, цінних колекцій до цивілізованого світу доходить надто мало. Та ж, що доходить — наприклад, про так званий «обмін», а фактично, вивезення тварин із Херсонщини до Ростова-на-Дону, — нічого доброго не обіцяє.
Зрештою, росіяни неабияк знаються на крадіжках (краще, мабуть, хіба лиш на брехні й насильстві). Чого тільки вони не викрадали бодай і за цю, відносно коротку в часовій перспективі, спробу загарбання: побутові речі з квартир у Бучі та Ірпені, експонати з Херсонського художнього музею, дітей, людей, голоси… Не жартую, на жаль. І пташині теж. Росіяни вкотре прийшли з війною на цю землю, і тепер зяблики, маленькі співочі птахи, навіть якщо знайдуть собі знову де жити, можуть утратити свої особливі регіональні способи співу. Просто забути їх. Як «забували» своє коріння, традиції, способи існування люди під тиском іперської системи, депортацій, перемішувань, ГУЛАГів, каральної психіатрії та липкої павутини пропаганди.
«Забували» хоча б тому, що так було умовно безпечніше. Поступитися частиною себе, щоб заціліло щось більше — рід.
А що трапиться, коли врешті інстинкт збереження роду рано чи пізно змусить котрийсь вид пернатих обминати території воєнних дій? Як це вже сталося, наприклад, із підорликом великим, що на шляху від місць зимівлі у Греції до місць розмноження в Білорусі пролітає тепер зайвих 85 кілометрів практично без перепочинку. А це означає, що наражається на виснаження і загибель, хоч і так уже є загроженим видом.
І хто з нас більше втратить, коли вони одного дня не повернуться, — птахи чи людство?
Саме людство як цілість, як вид, що мешкає на єдиній і незамінній планеті. Дивно і трохи пафосно думати так у час, коли загального кінця світу можна попросту не дочекатися, розпорошившись під вагою безконечного потоку маленьких і приватних. Але й не думати не виходить, коли твоя країна вперше в історії того самого людства розслідує злочини проти довкілля як воєнні злочини і щосили намагається закріпити поняття «екоцид» у системі міжнародного права.
Відриваю погляд від ноутбука, зупиняю його на розквітлій достобіса рано цього року липі. Вар’ятскі молоді сороки, поховавшись у її гіллі, нахабно передражнюють кота. На електричному дроті (струм у якому періодично нікуди не біжить, бо ж блекаути, і поновні удари росіян по енергосистемі) туркоче горлиця. А серпокрильці в голому небі креслять невидимі лінії танцю, мовби крихітні цивільні літачки, яких — великих і металевих — тут не бачили уже два з хвостиком роки як.
Усе квапиться жити, сповна, на все горло-стебло-душу, ніби свідоме своєї прискореної зникомості.
Особливо якщо мій друг — який оце щойно скинув мені відео зі степовим орлом, а потім із дощем-сіянкою і голосом фазана у промінні призахідного сонця, — якщо мій друг та тисячі його побратимів і посестер більше не зможуть його захищати.
Треба таки знайти для друга пір’їну із сойчиного крила, як давно вже хотілося, — дитячий символ надії.
Написано для словацького видання «Knižná revue» # 7-8, 2024.
Катерина Міхаліцина — письменниця, культурна менеджерка, членкиня Українського ПЕН.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
