Подолання добровільного забуття

«Я не сумніваюся в нашій перемозі, і нехай ніхто не сумнівається. Я дуже вдячна, що зараз, у цьому двобої зі злом, ви поруч з нами і ви нам допомагаєте. Без вас нам було б важко вистояти. Я дуже вам вдячна. І, тому, що ви та інші добрі люди з нами, — я не сумніваюся в нашій перемозі. І тим, хто сумнівається, кажу — припиніть. Ми переможемо».

Цими словами Ольга Гейко, одна з жінок-політв’язнів радянської системи, досі активна, привітала глядачів зі сцени Національного театру в Празі. Там наприкінці листопада 2024 року їй вручили відзнаку «Пам’ять народу».

Навряд чи українське суспільство добре знає Ольгу Гейко, учасницю Української Гельсінської групи, першої правозахисної організації в радянській Україні. У 1980-х жінка відсиділа в радянських таборах — спершу в Одесі, потім у Мордовії — шість років за те, що була правозахисницею. І те, що вона, як і більшість українських дисидентів, не широко відома в Україні.

За тодішніх історичних обставин такий спосіб постання незалежності був єдино можливим варіантом — незалежна Україна у серпні 1991 року стала результатом компромісу між національно-демократичними силами, зокрема колишніми політичними в’язнями радянської системи, й радянською номенклатурою, яка домінувала. Українська революція тими днями не відбулася. Не сталося й переоцінки цінностей та переосмислення власного минулого. Люди, які ще вчора вчиняли злочини проти українців, здебільшого втримались на своїх посадах, а вчорашні дисиденти залишилися тими ж «дисидентами», лишень в іншому контексті — тепер уже за незалежної України.

Ідеали та цінності прав і свобод людини, гуманізму, антирадянський етос були надто неповороткими у надмірно гнучкій політичній системі нової України. Драматична економічна ситуація дев’яностих зосереджувала увагу людей на складному сьогоденні, і для того, щоб переосмислювати минуле, залишалося геть мало простору. А ще міфи про «братні народи», «спільну історію» чи «престиж російського», що їх постійно насаджувала російсько-радянська пропаганда, здавалися такими комфортними й безневинними, що більшість українців не ставили собі за мету розмежувати власну картину світу у чіткій дихотомії, відповівши самим собі на запитання — хто були нашими ворогами і хто були наші герої? А нав’язаний чужий герой і чужа пам’ять — типовий, виразний симптом колонізованої спільноти, який непросто здолати.

Цей симптом частково добровільної амнезії, а подекуди просто інтелектуальних лінощів українська спільнота долала поволі. Видається, для багатьох українців лютий 2022 року став шоком не лише через те, що перші ракети впали на їхні рідні міста, а через те, що ці ракети — саме російські. На очах руйнувались міфи про «братерство» і «дружбу народів». Українці, які вірили в ці міфи, ставили собі запитання: як таке могло трапитись? І, шукаючи відповідей, вони відкривали власне минуле — і виявили, що є багато людей, які розуміли ворожість Росії і брали відповідальність за свої переконання ще до падіння радянської імперії.

Прикметно, що український правозахисний рух мав виразно національний і, у певному сенсі, антиколоніальний характер. Недарма Микола Руденко, свого часу відданий партієць і успішний письменник, очоливши в 1976 році Українську Гельсінську групу, одразу ж пояснив, що вона зосередиться на захисті прав людини, але всі розуміють, що більшість порушень прав людини в радянській Україні відбувалися за національною ознакою. Василь Стус, один з найбільших талантів модерної української літератури, який після першого свого ув’язнення долучився до Гельсінського руху, ще замолоду, вчителюючи в Горлівці, писав, що на його очах відбувається трагедія — денаціоналізація всього народу. Так як і Стус, у радянських таборах загинув Олекса Тихий, педагог і правозахисник. Він іще в 70-х роках пророкував: радянська русифікація Донеччини рано чи пізно доведе до конфлікту між українцями та росіянами. Так само й Василь Макух, перед тим як у протесті запалити себе на Хрещатику в листопаді 1968 року, написав листа Петрові Шелесту, і був прямим: «Біла імперія перетворилась на червону». Їх були десятки, вони бачили й намагалися пояснити, що імперія була і є ворожою до України, ще задовго до того, як українська ППО вдарила першим залпом, збиваючи російські ракети над Києвом.

Нині пам’ять почала оживати. Адже соратники тих, хто загинув у боротьбі проти російсько-радянської імперії, — люди, які знали, які боролись і приймали відповідальність перед обличчям радянського репресивного левіафана, — досі серед нас: Мирослав Маринович, Йосиф Зісельс, Микола Матусевич, Мустафа Джемілєв, Ольга Гейко і ще багато інших. Для багатьох українців їхні імена стали відкриттям. Адже ці люди ніколи не опинялися в центрі уваги. Їх лише іноді нагороджують патетичними «титулами» на кшталт «совість нації» чи «моральний авторитет» у спорадичних статтях до нечисленних ювілеїв дисидентського руху.

Зараз, ніби раптово, вони повертаються. В розкуплених книжках про дисидентів, у назвах вулиць наших міст або у чергах на художні виставки шістдесятників. Жорстоке протверезіння від міфів російсько-радянської пропаганди водночас відкриває для нас самих власну культуру.

Українська спільнота все ще вчиться шанувати своїх героїв. На державному рівні дисиденти, які віддавали своє здоров’я, час та життя, все ще отримують сміховинну пенсію.

Ми все ще не маємо власних масштабних премій на кшталт міжнародної премії «Пам’ять народу», яку вручають у Празі щорічно в листопаді тим людям, які протистояли тоталітаризму і сваволі. Але ми починаємо їх чути. І вони знову стають важливими і гострими голосами нашої спільноти.

Ольга Гейко під час невеликого інтерв’ю для організаторів відзнаки «Пам’ять народу» згадувала, що лише після арешту відчула себе справді вільною. Адже нарешті змогла прийняти сповна ту відповідальність, яку відчувала. Здається, вся українська спільнота зараз вчиться приймати відповідальність за власну історію та відновлює власну пам’ять, яку в неї й далі намагаються відібрати. Ми прагнемо вийти за межі постколоніальних кліше і відновити власний пантеон колись відсторонених героїв. Це непростий та болючий процес. Це відповідальність за власну непідмінену історію. Але, мабуть, уміння прийняти відповідальність — це і є свобода.

Ілюстрація — Вадим Блонський