Подолання добровільного забуття

«Я не сумніваюся в нашій перемозі, і нехай ніхто не сумнівається. Я дуже вдячна, що зараз, у цьому двобої зі злом, ви поруч з нами і ви нам допомагаєте. Без вас нам було б важко вистояти. Я дуже вам вдячна. І, тому, що ви та інші добрі люди з нами, — я не сумніваюся в нашій перемозі. І тим, хто сумнівається, кажу — припиніть. Ми переможемо».

Цими словами Ольга Гейко, одна з жінок-політв’язнів радянської системи, досі активна, привітала глядачів зі сцени Національного театру в Празі. Там наприкінці листопада 2024 року їй вручили відзнаку «Пам’ять народу».

Навряд чи українське суспільство добре знає Ольгу Гейко, учасницю Української Гельсінської групи, першої правозахисної організації в радянській Україні. У 1980-х жінка відсиділа в радянських таборах — спершу в Одесі, потім у Мордовії — шість років за те, що була правозахисницею. І те, що вона, як і більшість українських дисидентів, не широко відома в Україні.

За тодішніх історичних