Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Як ми змінилися за ці три роки? А за одинадцять? Відповідь на таке питання — задача із зірочкою для тих людей, кого весь цей час теліпає у вирі подій без особливих шансів на зміну ракурсу. А без цього важко претендувати бодай на якусь об’єктивність.
Пам’ятаю, коли я ще вчилася на режисерку, викладачі пояснювали: в розкадруванні кожен план має свою власну задачу. Крупний план говорить про емоції героя, середній — це вже мова тіла, деталі акцентують на чомусь дуже конкретному, а от загальний і, тим паче, дальній плани мусять пояснити глядачеві, де перебуває герой, у якому контексті, куди прямує. Всі одинадцять років війни особисто мені бракує такої суперсили, яка б дозволяла відривати свій напружений погляд від усього, що дуже близько, боляче і сповнене сильних емоцій, переноситись на безпечну відстань і бачити цілісну картину.
Де ми? Куди йдемо? В якій точці нашої подорожі перебуваємо? Спробуй зрозумій, особливо враховуючи той факт, що війна триває далі.
Наразі я працюю над новим фільмом в експериментальному для мене жанрі, який ми з продюсеркою окреслили як «анімаційна докудрамеді». Однак особливої сміливості вимагає навіть не той факт, що я вперше зайшла на цю невідому мені територію, а те, що взялася поміркувати про ті тонкі зміни, які відбуваються зі мною і людьми мого кола під час війни. Це дуже особиста і навіть інтимна рефлексія, я дозволила собі говорити про себе і власну сім’ю, про різних знайомих зі сфери мистецтва, а ще про моє рідне місто Київ з усіма його химерними контрастами, які особливо загострилися в часи повномасштабного вторгнення.
Особливими викликами для створення повнометражної анімації є зазвичай те, що такі фільми вимагають великих бюджетів і років роботи. А ще, за певними правилами гри, режисерці якоїсь миті потрібно остаточно поставити крапку у підготовчому процесі і віддати все в руки інших людей — аніматорів, які цілими командами малюватимуть фільм кадрик за кадриком. Змінити щось пізніше — викинути сцену або додати, перекроїти ті чи інші художні рішення — буде практично неможливо, адже кожна секунда анімації коштує занадто дорого. А тому відповідальність за всі ухвалені на етапі підготовки рішення виростає в рази.
І саме в цьому полягає головний ризик.
Як проаналізувати й законсервувати в часі щось настільки живе і мінливе, як сьогоднішня реальність?
Ну але ми з командою все одно готуємо проєкт, талановита художниця вже створює концепт-арт, тобто візуальний світ фільму, незабаром ми почнемо робити розкадрування тощо, а я досі, знову і знову, в муках переписую свій сценарій. Корінь цих страждань лежить у тому, що у фільмі я розповідаю про життя великого європейського міста і його людей, які під час війни внутрішньо адаптувалися до багатьох раніше немислимих речей, нормалізували ненормальне, навчилися захищатися чорним гумором та іншими масками й балансувати між дуже контрастними досвідами.
Але як говорити про те, як ми всі тут змінилися, якщо війна триває і ми й далі змінюємось?
Зараз тилове життя в багатьох містах України виглядає нібито цілком звичайним. Як сказала мені одна німецька журналістка: «Коли я вперше під час повномасштабки приїхала в Київ, то здивувалася — а де війна? Це місто схоже на Берлін». Але ж насправді війна тут усюди, якщо придивитися уважніше. Вона в очікуванні дзвінків і «плюсів» із фронту, в набутій байдужості до небезпеки (за часи повномасштабного вторгнення у Києві прозвучали вже понад 1500 сирен — ну хто щоразу бігатиме у сховище?), у ранкових прильотах, у зустрічах із друзями на похоронах інших друзів, у красенях із протезами, яких дедалі більше бачиш на вулицях власного міста. Війна — в усвідомленні того факту, що лише серед моїх приятельок тепер є так багато молодих вдів. Війна — це коли твій син-підліток, який не пам’ятає довоєнного життя, захищається маскою цинізму, говорячи про трагічні речі.
Війна — це неможливість будувати плани на майбутнє, ну, наприклад, зачаття дитини, бо коли гінеколог каже тобі: «У вас сьогодні овуляція», ти відповідаєш: «Це чудово, але в мене сьогодні чоловік на фронті».
Ну й так далі.
При цьому люди й далі живуть у щоденній рутині, ходять на роботу, проводжають дітей у школу, п’ють увечері вино з друзями, відвідують театральні прем’єри й кінофестивалі, зализують рани вітальністю. І все це якось поєднується зі щоденними новинами про все більш немислимі злочини геноцидної війни Росії та клоунаду Трампа енд ко, тупим болем, волонтерською роботою, дикою тривогою за своїх близьких і рідних на фронті. «Нам потрібно більше гумору та самоіронії у фільмі. Мусимо уникати позиції жертви у фільмі», — міркуємо ми з продюсеркою. І от працюєш над сценарієм, насичуєш його жартами, але потім скролиш новини і раптом бачиш чергові кадри немислимих тортур росіян над українськими військовополоненими. І все, раптом знову зовсім не хочеться сміятися. Про яку дистанцію тут може йти мова?
Ну і ще один важливий момент: потрібно усвідомлювати, що такий фільм — це таке собі послання у пляшці від нас-сьогоднішніх людям із майбутнього. Адже він дійде до глядача не раніше, ніж за кілька років: процес виробництва анімації дуже довгий, як я вже згадувала.
От тільки що буде з усіма нами за кілька років? З моєю родиною? З Україною? З Європою? Та що там, зі світом загалом, який нині хитає, мов стару роздовбану каравелу у шторм під ошалілі вигуки п’яних корсарів.
Передбачити майбутній світопорядок і курс судна в бурхливих водах поміж Сциллою і Харібдою — це ще одна задача із зірочкою.
Так чи так, озиратися назад, аби хоч якось усвідомити, що з нами відбулося в минулому, говорити про нас нинішніх, але при цьому зазирати також і в майбутнє — дуже важливо. Це певна триєдність перспектив, і всі вони пов’язані між собою. Адже те, що відбувається з нами зараз, зовсім не нове, бо наші попередники в часи різних воєн, попри всі відмінності обставин, мали дуже схожі виклики і спроби виборсатися. І так само я певна, що попереду ми ще, на жаль, побачимо різні нові війни й універсальні повторювані сценарії пошуків нормальності існування в ненормальні часи. «Мені дуже цікаво, але й дуже моторошно читати твій сценарій, — сказала одна західноєвропейська колега. — Чомусь так легко приміряти все це на себе і моє власне місто». Що ж, я розумію, Київ та його життя — це не далекі екзотичні світи, які годі собі виразно уявити. Київ — це дуже близько для решти європейців, в усіх сенсах. І мені геть не хочеться лякати цих хороших і світлих людей.
Але якщо Зло лишається непокараним, воно зрештою відрощує щупальця для нових атак.
Тож усе цілком можливо.
Ну а поки наших колег і друзів з інших європейських країн накриває хвилею задушливої тривоги, ми, українці, з по-новому відрощеним дзеном стоїмо на перехресті і спостерігаємо за світом так, ніби проживаємо наше останнє дев’яте життя. Втомлені, дуже втомлені. Поранені вічною невідомістю майбутнього, яка перетворилася на хронічну хворобу (як жартує мій чоловік, «через двадцять років дембельнуся, і, може, хоч тоді нарешті будемо разом подорожувати»). Звичні до будь-якої турбулентності і навчені ходьби канатом над помиральною ямою. Часом злі та роз’єднані, а часом просвітлені й здатні до нашого фірмового стрімкого гуртування заради спільної мети. Мудрі чи не дуже, жорсткі або добрі до ближнього, сильні і дуже надломлені, ми справді дуже змінилися за всі ці роки. У чомусь зміцніли, а десь тонко і тому рветься. Але як же мені хочеться вірити, що нам як спільноті вистачить сил не зійти з дистанції раніше, ніж потрібно.
Ми вже надто багато втратили, аби дозволити собі втратити ще більше.
Ну і як би голосно це не звучало в часи певної розгубленості і зневіри, ми мусимо пишатися собою. Саме це мені також сказала вищезгадана німецька журналістка з помітною ноткою заздрості. А я на мить замислилася і раптом дуже впевнено підтвердила: «Так, ми мусимо пишатися собою, ми молодці, незважаючи ні на що». Саме про це я би зрештою подивилася фільм у кінотеатрі. А в ідеалі — зняла би.
Ірина Цілик, кінорежисерка, письменниця.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
