Повернення в Маріуполь

Міркуючи про зміни останнього десятиліття, ми попросили письменників та письменниць розповісти про те, які перетворення сталися з їхніми містами. Надія Сухорукова пригадує Маріуполь — таким, яким її місто береже її памʼять.

Коли я повернуся до свого міста, там усе буде інакшим і я його не впізнаю. Спочатку росіяни нівечили Маріуполь ракетами та вбивали бомбами, потім узяли його в полон, і тепер щодня катують брехнею та ненавистю. Того міста, до якого я звикла, більше не існує. Але є ми — його мешканці. І з тисяч спогадів і надій ми зможемо збудувати його наново. Спершу лиш треба вигнати звідти окупантів, а доти — берегти ті спогади у собі. 

***

От мені п’ять, і я купаюся в Азовському морі. Вдаю, ніби не чую й не бачу мами, а вона кричить з берега: «Нааадяааа!» і махає рукою.

Я не хочу виходити. Знаю, вона скаже: «Ти вже пів години у воді! В тебе губи сині! Сиди на березі, доки труси не висохнуть». А я не бачу сенсу ходити «на море», якщо сидиш на березі. 

З того часу пригадую ще те, яким величезним здавалося місто, море — найтеплішим, абрикоси в бабусиному саду — найсмачнішими.

А от мені десять, і я вертаюся з музичної школи. Надворі холодно — в Маріуполі колючий листопад. З неба летять крижинки і дряпають моє обличчя. І я чомусь серджуся не на негоду, а на місто. Чому осінній вітер такий пронизливий, а тролейбуси ходять так рідко?!

Мені шістнадцять, і я вперше закохана. Мого принца звуть Мишком, і у нас взаємність. Моє обличчя сяє так, ніби крізь нього проходить сонце. Маріуполь світиться разом зі мною. Ми з Мишком тримаємося за руки і гуляємо вулицями старого міста. У Маріуполі весна, і місто, здається, так само щасливе, як і ми з Мишком. Обережно гладить нас по щоках теплим вітром. Ви бачили, який Маріуполь красивий у квітні?!

За кілька років мені забракне тут простору і я поїду. А коли повернуся, Маріуполь здасться мені напрочуд маленьким і непоказним. Я знову звикатиму до нього й розповідатиму друзям з великих міст: «Тут час застиг. Усе стабільно і сіро». Він почує, але не образиться, адже я йому не чужа. Він знає мене багато років, від самого народження. І звик до моїх дивацтв. Він знову розкриватиметься для мене, як квітка після дощу, і я знову закохаюся в його вулиці й парки. Що ліпшого міста для мене годі й шукати, я зрозумію, лише коли втрачу його.

***

Ми ховаємося від смерті в середині березня. Конкретна дата лишилася у підвалі нашої дев’ятиповерхівки. Я видряпала її на стіні ключами від квартири: «16.03.22». 

Досі не можу пояснити, для чого я це зробила. Так безглуздо і по-дитячому. Просто я тоді думала, що ми ніколи не виберемося з міста, яке стало для нас пасткою. І хотіла, аби від мене лишилося бодай щось — хоч би й цей дурний напис на стіні.

Ми залишаємо місто, якого більше немає. Я подумки рахую від десяти до нуля, аби заспокоїтись і не ридати вголос. Шепочу цифри самими губами. Моя пам’ять фіксує все, що бачу. Ніби у голові клацає засув старого фотоапарата.

Десять. Підвал, у якому пекельно холодно і смертельно страшно.

Девʼять. Двір мого дитинства — у сусідній девʼятиповерхівці згорів цілий під’їзд.

Вісім. Стоянка на майдані Свободи і мертві люди на землі.

Сім. Розрізаний снарядами будинок на проспекті Миру, де мешкала подруга.

Шість. Величезна вирва від бомби, яку російський льотчик скинув на лікарню.

Пʼять. Дорога, на якій, наче змії, переплелись електричні дроти і синьо-жовті прапори, що впали разом із ними.

Чотири. Люди, які сунуть, ніби живі мерці.

Три. Зрізані снарядами дахи будинків та вирване з коренем дерево.

Два. Машина з написом «Діти», розстріляна й спалена на повороті дороги.

Один. Чорні від вогню танки, що розкинулися на виїзді з міста, ніби мертві тварини.

Нуль. Почорнілі від жаху будинки та вулиці — куди не кинь оком. 

Маріуполь — чорна безодня горя, моє найрідніше у світі місто.

***

Я завжди вибухаю, коли про нього говорять зневажливо: «Там розмовляли російською», «Багато хто чекав цього», «Самі винні».

Це брехня. Маріуполь був сильним, безстрашним та вільним українським містом. Настільки вільним, що під одним небом там співжили сотня національностей. Аж поки десять років тому не прийшли шанувальники «руского міра». Сказали, що «рятують своїх». Памʼятаю, якась жінка безстрашно протистояла натовпу збуджених і готових лізти у бійку людей, які зібралися на сходах міськради та били шибки в будівлі, щоби пробратися всередину. Вона промовила, дивлячись у вічі мужику з битою: «Ваших тут немає! Це українське місто!».

Тоді в місті оселилися страх і хаос. Озброєні люди обклали потворними мішками з піском центр міста, виставили у вікнах зброю, почали грабувати магазини і банкомати. Їх швидко вигнали, але вони причаїлися поряд. Геть близько. Всього за кілька десятків кілометрів. За рік вони полізли знову. Стерли кілька селищ поблизу, перетворивши їх на сіру зону.

Ми не знали тоді, що це звична для них справа: перетворювати живі міста на випалену землю. Але ми вже тоді протистояли навалі.

Пригадую Марію Подибайло та її сина Данила. Вони навчили мене не боятися. Десять років тому я почула, як Данило співає «Синьо-жовту балаклаву» — пісню про Майдан, свободу, готовність віддати життя за країну. Хлопець співав, його мама Марія милувалася ним. На початку літа 2014 року Маріуполь був окупований, але на випускній лінійці Данило з однокласниками тримали синьо-жовті прапори. Разом з іншими маріупольцями вони виходили на українські мітинги і співали гімн, коли на місто нахабно лізли російські танки.

Тисячі людей стояли на площі, аби розповісти світові, що Маріуполь — це Україна, у той час, коли місто гриміло боєм. А потім усі разом ішли на східну околицю і ставали в єдиний ланцюг, щоб підтримати українських воїнів. Беззбройні люди у вишиванках.

У 2022-му Данило Подибайло опинився в заблокованому Маріуполі. Йому вдалося вижити і врятувати родину, а одразу затим — він подався на фронт. Загинув 1 червня 2023 року під Бахмутом. Поет, музикант, солдат Збройних сил України, аеророзвідник з Маріуполя, Герой України. Хочу, щоб одна з вулиць Маріуполя згодом мала його імʼя — вулиця Данила Подибайла. 

***

Усі десять років Маріуполь відчував подих війни. Вона була такою близькою сусідкою, що люди навчилися жити поруч із нею. Вони вчили цього дітей.

За кілька років до повномасштабного вторгнення я познайомилася з Катериною Сухомліновою та її донькою Євою. Катерина організувала для місцевих дітей гурток. Вони збиралися у звичайній дев’ятиповерхівці на Морському бульварі, у кімнатці, яку звали «Світлицею». Катерина вчила дітей розуміти країну, але ще — виживати у критичних умовах та допомагати іншим. Діти вчилися надавати першу медичну допомогу, а я дивилася на це скептично, упевнена, що підліткам такі знання ніколи не знадобляться. 

Я вірила, що наше місто непереможне.
Життя показало, що я помилялася.

Під час облоги Маріуполя, коли бомби падали з неба так часто, що годі було дістатися паралельної вулиці, не те що лікарні, то діти зі «Світлиці» інколи єдині могли допомогти пораненим.

Катерина навчила мене бачити глибше, не вірити на слово та розраховувати свої сили. Вона встигала все: від величезних каструль із борщем для наших солдатів до курсів медичної допомоги для школярів. У 2022-му Катерина допомагала маріупольцям виживати — під обстрілами розвозила їжу та воду літнім і самотнім містянам.

А потім Морський бульвар, що пахнув щастям і морем, російські бомби та снаряди перетворили на руїну. Катерина поїхала з Маріуполя, щоб урятувати дочку Єву. 

***

Чотири роки тому, у 2020-му, я готувала репортаж про патрульну поліцію Маріуполя. Ми їхали в машині начальника Михайла Вершиніна, і раптом попереду зайнявся автомобіль. Вершинін зупинив машину і кинувся допомагати. Це трапилося так несподівано, що ми з колегою навіть не встигли відзняти відео. І я ще подумала: «Чи він би вчинив так само, якби нас не було поряд?».

Михайло Вершинін із позивним Кіт — статний, добрий, схожий на велику дитину чоловік, один із захисників Донецького аеропорту. Іноді я сварилася з ним. Не всі маріупольці знаходили спільну мову з його патрульними. Нарікали, що вони недостатньо ввічливі. Він пояснював, наводив аргументи й читав мої гнівні дописи в соціальних мережах. У березні та квітні 2022-го Михайло Вершинін та його «не завжди ввічливі» патрульні й далі допомагали маріупольцям. Першими кидалися розбирати завали, разом з рятувальниками гасили пожежі. Поки вистачало пального, розвозили їжу по підвалах, де ховалися жінки й діти, доставляли ліки хворим та людям з інвалідністю.

Коли росіяни скинули бомби на пологовий будинок, Михайло Вершинін приїхав на місце трагедії та рятував людей разом з військовими. Моя колега та подруга Наталя Дєдова бачила його — казала, він видавався брилою: надійний, сильний, незворушний.

Михайло Вершинін з позивним Кіт навчив мене не здаватися і далі робити своє, навіть коли це смертельно небезпечно.

Коли через вуличні бої пересуватися містом стало неможливо, він дістався «Азовсталі» і разом з українськими військовими продовжував чинити опір російським окупантам. Потім був довгий полон та повернення в Україну. Його обміняли, він вижив. Але я не впізнала його на спільній фотографії втомлених та змучених людей. Від брили залишилася половина. Навіть очі змінилися. Але він все одно усміхався.

***

Хтось із моїх маріупольців сказав нещодавно, що з кожним днем надії повернутися стає дедалі менше, а страху побачити місто геть незнайомим та чужим — дедалі більше. Після двох років розлуки здається, що Маріуполь такий далекий, що, аби дістатись до нього, знадобиться ціле життя. А може, і життя не вистачить.

Ми досі не знаємо, скільки саме людей там загинуло. Вочевидь, ідеться про десятки тисяч містян. Ті, хто вижив і зміг вирватися, розлетілися по світу. Їхні голоси звучать звідусіль. Їх усіх обʼєднує спільне бажання — вони хочуть додому.

Якось я отримала повідомлення від жінки, яка залишилася в Маріуполі. Вона не змогла виїхати з окупації, і вона також — от уже два роки — хоче додому. В те українське місто, яким Маріуполь був до вторгнення Росії. Вона надіслала мені світлину з маленьким українським прапорцем, який стоїть на підвіконні за шторою, та підписала фото: «До зустрічі готові!». Синьо-жовтий шматочок тканини визирає з уцілілого вікна на вулицю, де майже не лишилося будинків. І тому я вірю, що, коли ми повернемося до Маріуполя, нас буде кому зустріти.

Ілюстрація — Вадим Блонський