Про тризуб ніхто не знав

У 1917 році перед очільниками Української революції постало питання про затвердження державних символів. Коли ж щодо прапора виникало тільки питання про чергування смуг — синьо-жовтий чи жовто-синій, — то з гербом питань стояло значно більше і довго не могли знайти рішення. Пропонували небесного покровителя Києва архистрага Михаїла, Галицького лева, золоте рало, робітника із селянкою та ще безліч інших варіантів. Але критика знаходила слабкі місця: «занадто клерикально», «надто територіально», «дуже соціалістично».

Вихід знайшов історик Михайло Грушевський, який у коротенькій газетній замітці невпевнено звернув увагу на знак із княжих монет держави Володимира Великого — тризуб. Щоби підкреслити спадковість України від Русі, цей знак підходив блискуче.

Тільки-от була одна, але велика проблема: цього знака не розумів і відсоток мешканців тодішньої України.

Зображення тризуба виднілося на численних ілюстраціях до книжок з історії чи у спеціалізованих публікаціях нумізматів, але поза колом поціновувачів минувшини та старожитностей його не знали. Та й сам зв’язок України з Руссю міг видатися розмитим, аби не три слова, які стали вершиною наукового життя Грушевського. Йдеться про назву його багатотомної праці «Історія України-Руси», яка вказувала на тисячолітній етап української державності і різко відривалася від «всеросійських» та «російських» історій, що заполонили полички імперських, а затим і радянських книгозбірень.

Тризуб як герб України лаконічно й чітко лягав у концепцію наших тогочасних еліт як знак спадкоємності. Те, що його почали розміщувати на банкнотах, печатках, нарукавних знаках і прапорах війська, створило справжнє диво: за кілька років української боротьби за свою незалежність знак Володимира почав асоціюватися з Україною та її відсіччю окупантам.

Водночас із затвердженням тризуба національну валюту назвали гривнею, що підкреслило зв’язок України із середньовічною державою Русь іще більше.

Відновлення тризуба та гривні у 1918 році — це наслідок праці невеликої кількості інтелектуалів, які поклали струнку архітектуру ідентифікації в підґрунтя чергового етапу нашої державності на сторіччя вперед.

І ця коротка, але важлива оповідь демонструє базову ідею відновлення історичної справедливості: експертність, вчасніть, далекоглядність. У 1991 році Україна офіційно затвердила синьо-жовтий прапор як державний, у 1992 році — тризуб як герб, а у 1996 році — гривню як грошову одиницю.

Із перших же років незалежності Україна зіштовхнулася з неймовірною кількістю нагромаджених російських та совєтських міфів, які й далі розмивали національну ідентичність, утім процес відновлення все одно почався. Колосальний приклад цього відновлення — постать гетьмана Івана Мазепи, зображення якого розмістили на десятигривневій купюрі. Українське суспільство побачило зображення того, хто у більшості асоціювався зі зрадником та Полтавською битвою, яку росіяни глорифікували. Поготів — у колективному несвідомому гетьман на століття став пов’язаний з чимось поганим, немало й через оцінку, яку нав’язав російський поет Пушкін. Хоч термін «мазепинець», яким в імперії таврували інакомислячих українців, забули і його замінив спершу «петлюрівець», а потім — «бандерівець», Мазепа однаково залишався персонажем негативним навіть у совєтський час. І це при тому, що з точки зору комуністичної ідеології гетьман повстав проти гнітителя кріпаків Петра І, — але навіть цар-рабовласник у головах совєтської людини залишався ліпшим за Мазепу, бо цар — «русскій», а «русскій» — завжди взірець, бо «русскій» — еталон совєтської людини.

Отож, гетьман Мазепа потрапив на банкноту, а зображення на грошах — це найпопулярніше та найбільш видиме зображення в країні — і це таки зробило свою справу. На перших випусках гривні Мазепа — державник. Поруч із ним, на звороті, — Києво-Печерська лавра, тоді ще московської церкви, яка і тоді, і нині проклинає найбільшого православного мецената Київської митрополії як царевого зрадника. На наступних випусках Мазепа — шляхтич. Ці два образи гетьмана зробили його своїм для українців навіть без доброго знання історії. Прикметно, що влада так і не спромоглася поставити пам’ятник Мазепі у Києві. Такий є у США, в Румунії, в Австрії, у кількох українських містах, але в столиці — у столиці немає. І ось це — не про Відновлення.

У 1710 році гетьман Пилип Орлик, спадкоємець булави Мазепи, підписав документ «Договори та постанови», який знають за народною назвою «Конституція Пилипа Орлика». У першій статті зазначено: «А для ще більшої ваги… престолу митрополитського Київського та для зручності правління справами духовними ясновельможний гетьман після звільнення Вітчизни від іга московського має здобути у столиці Апостольській Константинопольській священноначальницьку первісну владу…». Те, що Орлик зафіксував 1710 року, сталося 2018-го — Православна церква України відновилася. Об’єднавчий Собор української церкви відновив підпорядкування Константинопольському патріархату, а ще за якийсь час ПЦУ стала автокефальною.

Усі ці події — чудові приклади відновлення історичної справедливості у всеукраїнському масштабі. Маємо й інші, менш помітні й триваліші процеси, але не менш важливі, як-от відновлення історичних назв або перейменування вулиць та міст. Тисячі вулиць, кілька сотень сіл, селищ, міст скинули ярмо нав’язаної російської культури та пропаганди, що красиво змінило топоніміку України: ми відродили самобутні історичні назви і вшанували тих, хто на це заслуговує. Я очолюю експертну групу з дерусифікації в Києві, і ми запровадили нові тренди посилення історизму, як-от уживання у назвах титулів «князь» та «гетьман», аби візуалізувати вертикаль різних етапів української державності.

Прикро, але у 2022 році все ще було що декомунізовувати, попри те, що цей процес за законом мав завершитися ще шість років тому. Між 2017-м та 2021 роком декомунізацію зупиняли, як не дивно, депутати місцевих рад. Гречки й солодких обіцянок замало, а міцний кістяк виборців вимагав не чіпати назв вулиць, до яких вони звикли. За мовчазної згоди далі все відбувалося так: ми не чіпаємо, а ви — обираєте. Це антидержавна позиція. Солдат-окупант, мобілізований з вулиці Жукова в російському місті N заходить на ту ж вулицю в українському місті, не долаючи жодного історичного кордону. Нині ситуація змінилася, але чи не лишилася відповідальність на тих, хто гальмував ці процеси?

На наших очах відбувається історичне відновлення — зміна назви «копійка» на «шаг». Саме шагом назвали на законодавчому рівні нашу монету в 1918 році. Як колись тризуб, незвичний і більшості невідомий за назвою, шаг стане ще одним маркером відкидання російського впливу. Нині це випробування мають пройти парламентарі: чи визнають вони потребу прибрати звичну копійку, назва якої суто московська, і запровадити нову (стару) назву розмінної монети?

Головна перспектива, яка відкривається нині, — це зміна історичних концепцій. Довгі роки написання історії зводилося до її нерозривності з російською. Подумайте, у сучасній польській історії в час правління Володимира Великого Великою Польщею правив польський князь, а згодом польський король Болеслав Хоробрий. А от Володимир залишався «давньоруським». Внутрішня пересторога говорила, що він київський князь, князь Київської Русі, але не український. 

Настав час повертати українську середньовічну державу Русь не як батьківщину кількох народів, а як нашу державу. Час і далі переосмислювати затавровані московською пропагандою постаті — останніми роками молодь відкриває для себе митців Розстріляного відродження й дисидентів. І крім приватної справи відновлення цих імен, необхідна й підтримка держави. Наше завдання — не боятися і цей виклик відновленню історичної справедливості не проґавити. Бо, повторімося, у 1917 році, коли прийняли тризуб, про цей знак не знав і відсоток мешканців тодішньої України.

Ілюстрація — Вадим Блонський