На горі Парашка, яка входить до Національного природного парку «Сколівські Бескиди», що на Львівщині, є особливе місце. Це гірський туристичний прихисток, де мандрівники можуть відпочити та зігрітися після довгої дороги. Його збудували у пам’ять про львівського пластуна Тараса-Тимофія Гаврилишина (із пластовим псевдо ТТ), який загинув під час артилерійського обстрілу неподалік Херсону.
Проєкт, розроблений командою пластових куренів «Чорноморці» та «Чорноморські хвилі», переміг у конкурсному відборі та був нагороджений Премією відповідальності Фонду родини Богдана Гаврилишина. З цієї нагоди пластуни організували дводенне сходження на Парашку, щоб ближче познайомити усіх охочих з історією Тараса.
The Ukrainians Media зібрали свої наплічники та вирушили в дорогу разом із усіма долученими до проєкту: пластунами та командами Фонду родини Богдана Гаврилишина й Фундації ЗМІН.
§§§
[Цей матеріал є частиною спільного проєкту The Ukrainians Media, Фундації ЗМІН та Фонду родини Богдана Гаврилишина у рамках Премії відповідальності Responsibility Award 2023]
§§§
«Пласт» і війна
«Документаліст Мстислав Чернов говорив про свій фільм “20 днів у Маріуполі” так: “Краще б усього цього не було”. От і я так про Прихисток наш думаю. Краще б ТТ був живий, а всього цього з нами не трапилося. Може, він би сам створив таке місце для інших.
Мене постійно наздоганяє думка, що ми не здатні замінити якимось проєктом людину.
Ну, є задум, є команда. Ну, на честь, ну, для пам’яті. Але людини нема більше, що б ми не зробили», — каже чоловік, що кутається у куртку при черговому пориві гірського вітру. Це Роман Балук, фотограф, пластун, друг ТТ та співзасновник проєкту прихистку на Парашці.
Ми сидимо на дерев’яній лавці навпроти Прихистку, завішеного ліхтариками на акумуляторах. Темне густе небо всипане зорями. У холодну гірську ніч спогади зігрівають краще за трав’яний чай, зварений у казані на ватрі.
«Я був трохи молодшим за Тараса, коли приїхав на пластовий табір, де вперше зустрів ТТ. Згодом, коли почав заглиблюватися у діяльність куреня “Чорноморців”, то вже тісніше з ним взаємодіяв.
Але знайомство з такими людьми ніколи не починається з банального: “Привіт, як тебе звати?” З такими людьми знайомишся в процесі. Ти не можеш перетнутися з ними й почати розмову на вулиці, в кафе чи на конференції. Таких людей зустрічаєш у пригодах.
Якби не спільні пригоди, ви б ніколи, може, й не зустрілися. Тож не дивно, що ми познайомилися в “Пласті”».
Тарас-Тимофій Гаврилишин вступив до «Пласту» в 1997 році: спершу до юнацького куреня імені Павла Полуботка у Львові, а згодом до 25 куреня УСП «Чорноморці» імені Святого Миколая. Він був учасником, а потім і комендантом десятків крайових таборів та вишколів. Тарас навчав молодих пластунів вітрильництва, картографії, мистецтва вʼязання вузлів, самозарадності та орієнтування за зірками. Як активний пластун сеніор, він не припиняв працювати з юнацтвом до останніх днів, передаючи пластунам свої знання. А на 100-річчя «Пласту» сталась зустріч, яку тепер хочеться вважати не випадковою: двох Гаврилишиних – Тараса і Богдана.
Курінь «Чорноморці» насправді не дуже великий, і майже половина його учасників пішла на фронт. Лише один із них на початок вторгнення був кадровим військовим. Решта пішли до війська добровольцями. У перші дні чорноморці створили фонд, щоб допомагати своїм хлопцям, які долучилися до ЗСУ. Роман каже, що якоїсь визначеної стратегії вони не мали, просто кожен робив максимум, що міг.
Уже з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну Тарас долучився до лав 45-ї артилерійської окремої бригади. Роман пригадує, що вони часто зідзвонювалися відеозв’язком. ТТ показував побут, розповідав про службу. На останньому такому дзвінку Тарас сказав, що далі вони йтимуть на Херсон, що там без варіантів.
ТТ не стало 1 листопада 2022 року. Символічно, що дата його загибелі припала на День листопадового зриву, важливої для пластунів події. Про його смерть чорноморці дізналися швидко. Поміж своїх новина поширилася миттєво. Майже десять днів вони не казали про це мамі Тараса – чекали, поки його сестра Марта прилетить зі Штатів. Домовилися із Сихівським військкоматом, аби звістку мамі не приносили, коли та буде на самоті. Роман пояснює: хотіли сказати про це у колі найближчих.
Церемонію прощання провели у Львові, у рідному місті ТТ. На Личаківському цвинтарі зібралося безліч пластунів в одностроях, з курінними прапорами. Прощання проходило з елементами пластових церемоніалів і традицій морського пластування. За морським звичаєм, могилу загиблого воїна окропили водою з Чорного моря.
«ТТ був дуже простим. У своєму побуті, комунікації з людьми. Але водночас був максимально цікавим. І життя його так складалось. Зараз в країні багато прощань із загиблими військовими. Гине багато публічних людей, на похорон яких приходять сотні людей, бо в них є кар’єра, вони публічні, їх знають. Тарас не був відомий. За межами “Пласту” його мало хто знав. Його відомість йшла не від нього. Бо відома людина мусить проєктувати себе світові, і вже тоді світ на неї реагує. А в ТТ було по-іншому. Він просто робив щось круте. І так мимоволі ширилася його слава, якщо це можна так назвати», – розповідає Роман Балук.
За життя та після нього
«А як мама?».
На що Роман видихає коротким реченням:
«Я не знаю».
А потім, після недовгої паузи, додає:
«Думаю, на це питання немає якоїсь глибокої відповіді. Донька за кордоном. Син загинув. Дітей у Тараса не було, тож онуків вона не має».
Ользі Гаврилишин — 80 років. Вона живе у Львові та щотижня приходить на зустріч із сином на Марсове поле Личаківського цвинтаря. Каже, що буває двічі на тиждень, а як пропустить бодай тиждень, то здається, що не бачилися з Тарасом цілу вічність.
«Мені не віриться, що Тараса немає. Не можу це прийняти. Але я щаслива, що в нього стільки друзів, які його пам’ятають. Коли не прийду на кладовище, завжди в нього повно живих квітів, усе доглянуто, охайно. Скільки молодих зараз йдуть туди. Там стільки цвіту [на Марсовому полі] у Львові — ви не уявляєте, які там красені. Вісімнадцять, двадцять років — вже в землі. З чим ми залишимося?»
Цього разу пані Оля вперше у Прихистку пам’яті її сина. Це витончена маленька жінка із сивим волоссям, дбайливо зібраним на потилиці, сидить, спираючись на палицю, спиною до гір. Позаду неї — підйом на Парашку, який їй допомогли подолати всюдихідним автомобілем. Вона спостерігає за молоддю, яка зібралася біля Прихистку, та радіє, що пам’ять про Тараса жива у людях, які його знали.
Підйом та дводенне гостювання у Прихистку організували морські пластуни, друзі Тараса, «чорноморські хвильки» — Юлія Гвоздович та Любов Цоп, а також чорноморець Роман Балук, які після загибелі свого товариша зібрали небайдужих та вирішили виконати останню волю ТТ.
Дерев’яна споруда, зведена на схилі Парашки, за задумом, має стати прихистком для усіх мандрівників, які досліджують карпатський хребет та відвідують Парашку. ТТ дуже любив гори, хоч і займався більшу частину життя морським пластуванням. Він працював гірським гідом і захоплювався маркуванням піших гірських маршрутів. Чому для нього була особливою саме ця гора — невідомо, проте саме таким було його останнє бажання. «Якщо я загину, поставте колибу біля Парашки, щоб частинка мене була там завжди», — сказав Тарас побратимам, сидячи під зоряним небом десь у полях Херсонщини. «Сам колись збудуєш!» — віджартувалися ті у відповідь.
Але він не встиг. Тож пластуни взялися до справи.
Щоб виконувати свою місію, споруда повинна мати міцну конструкцію, бути захищеною від води та вітру. За зразок взяли уже реалізовані подібні проєкти у Татрах та інших гірських масивах Європи. Прихисток, розташований за координатами 49°04’00.9″N 23°24’56.3″E, утворений з трьох частин: тераси перед входом із краєвидом на Боржаву і Тростян; приміщення для туристів — із триярусними лежаками, розрахованими на 6-18 осіб (із можливістю лежати на підлозі на карематах); а також службове приміщення з двоярусними лежаками, розрахованими на 3 особи. Також колибу оснастили захистом від блискавок на випадок грози.
Будівельні роботи тривали два місяці. Пластунам довелося подолати чимало викликів, аби офіційно оголосити про відкриття: домовитись із місцевою громадою, отримати всі дозволи для будівництва (адже Національний парк «Сколівські Бескиди», до якого належить гора Парашка, підпорядкований Міністерству оборони України), зібрати чимало коштів серед сотень небайдужих. Та врешті-решт підняти будматеріали на гору і звести Прихисток.
І їм це вдалося. Презентація проєкту відбулася «взимку», коли гора була вкрита снігом. Щоправда, на календарі була ще осінь, 25 листопада 2023-го, та у горах — свої правила. На вітрі майорів прапор військово-морського флоту, який ТТ завжди носив із собою. Тоді на Парашку прийшло багато людей, близько сотні, може, й більше — всі прибули, аби згадати свого друга, побратима й наставника поміж гір і вітру, які він щиро любив. Того ж року проєкт було відзначено Премією відповідальності Фонду родини Богдана Гаврилишина.
Прихистком можуть скористатись усі охочі без попереднього запису чи дозволів. Тут можна сховатися від негоди та за потреби залишитися на ніч. У цих стінах неодноразово зупинялися групи пластунів, а також інші мандрівники, які проходили цим гірським маршрутом. Про це свідчить зошит на підвіконні простору для ночівлі. Його чорноморці знайшли випадково.
«Надихайтеся горами! Слава Україні!» — і підпис «дружини полеглих Героїв».
«Дякую за такий чудовий прихисток!», «Це був перший похід мого 6-річного сина, дякую вам за місце, де можна відпочити!», «Дякую за це місце сили! Слава нашим героям!», «Дякуємо Тарасові-Тимофію Гаврилишину за захист! Слава ЗСУ!»
Ця імпровізована книга відгуків надихнула «чорноморську хвильку» Любов Цоп на створення справжньої книги пам’яті.
«Обкладинка цієї книги виконана зі справжнього дуба. А все тому, що в нас, пластунів, є гасло: “Сильно, красно, обережно, бистро”. Сильно, як дуб, красно, як калина, обережно, як мухомор, і бистро, як блискавка. Тому для мене було важливо закласти також і ці сенси. Бо вони були про Тараса. Завдяки цій книзі ми зможемо бачити, хто сюди приходить, як шириться ця історія. Як шириться історія ТТ».
Тарасові берці та зорі
Ми сидимо у довільному колі біля Прихистку: хтось на карематах, хтось на траві, хтось на сходах. Поміж людей бігає Афіна — чорна маленька собака, яку чоловік Любові (Любці, як її тут називають) Цоп привіз зі служби на півдні, з деокупованої Херсонщини. Евакуйована песиня, названа на честь богині війни, знає собі ціну. Їй не бракує завзяття ані у вимаганні уваги, ані у крадіжці сиру та м’яса з імпровізованого мандрівного перекусу. Усі присутні, хто знав Тараса, діляться своїми спогадами. Хтось пригадує про досвід спільних походів, хтось переповідає історії, що встигли стати легендарними: як Тарас мандрував Аргентиною, як спав у карпатському лісі поруч із вовками, як проніс у літак улюблений розкладний ніж, з яким ніколи не розставався.
Пригадують й інші Тарасові звички, як ось чорні масивні берці, яких той не знімав. У цьому взутті він сплавлявся на байдарках, ходив у гірські походи і навіть відвідував Чорноморський благодійний бал на підтримку «Пласту». Ось так просто й невимушено: краватка, костюм та берці.
Роман Балук пригадує, що ці берці часто були навчальним інструментом, який Тарас використовував на таборах: навіщо мати шнурок, якщо берці весь час під рукою?
Іншого взуття на Тарасові не пригадує ніхто. Кажуть, у нього навіть було кілька однаковісіньких пар. А в походах Тарас любив прокинутися зрання та натирати берці до блиску. Останню пару Тарасового взуття чорноморці закопали біля Прихистку, аби частинка ТТ символічно залишилася на Парашці.
Юлія Гвоздович розповідає про ще одну Тарасову силу: вміти домовлятися з погодою. Незадовго до відкриття Прихистку на Парашці здійнялася негода. Заметіль не вщухала близько тижня. На будівництві все зносило сильним вітром.
«Думали, що все. Якщо це не завершиться найближчим часом, із настанням зими Прихистку прийде кінець. Купа сил, грошей та часу змарновані. Тоді ми сказали: “ТТ, нарішай нам погоду. Ми багато зробили, тепер твоя черга”. І уявіть собі, Тарас включився. Останні дні перед відкриттям були теплими, сніг блищав. Тож ми подякували йому і сказали: “Сідай тепер десь там зверху і пильнуй все”. Він у нас головний по погоді».
Юлія каже, що таке ставалось не раз. Нещодавно пластуни приїздили на Парашку, аби покрити дерев’яні дошки колиби олією. У цей час почали збиратися чорні хмари. Дощ міг зашкодити щойно проробленій роботі. Тож Юлія знову звернулася до Тараса по допомогу — і ТТ не підвів.
Між собою пластуни жартують, що така здібність у Тараса від того, що мав неабиякий зв’язок із природою. Більшу частину свого життя він провів у вивченні світу, у якому жив. Особливе місце для ТТ займали зорі. Юлія Гвоздович пригадує Тарасове захоплення морським орієнтуванням за зоряним небом.
«Тарас у нас був одним з основних інструкторів морського пластування з навігації у морі. Саме тому наш Прихисток, зокрема, є також і астротуристичним. ТТ дуже любив астрономію. Він ще окремо, крім “Пласту”, викладав астрономію для дітей».
Тож чорноморці прагнуть, аби у Прихистку знайшлося місце і для Тарасових зірок. Тому планують облаштувати тут локацію для астрономічних досліджень зоряного неба. Прихисток стане першим на Львівщині з майбутньої мережі подібних прихистків, що формуватимуть концепцію «Парк темного неба», над якою пластуни працюють разом із членами Львівського астрономічного товариства.
У рамках цього проєкту вони планують придбати телескоп, який буде зберігатись в адміністрації парку чи лісництва і який можна буде орендувати для дводенної мандрівки. Зі свого боку, Львівське астрономічне товариство відповідає за підготовку інструкторів та фахівців, які допоможуть розібратись із його користуванням навіть новачкам, а також підготують покрокову інструкцію для мандрівників.
Тяглість історії
На вході до Прихистку висить дерев’яна табличка із гравіюванням: «Прихисток ТТ», а знизу меншим шрифтом: «Пам’яті пластунів куреня “Чорноморці”, що загинули за Україну». Роман Балук пояснює: на жаль, Тарас – не перший полеглий герой з їхнього куреня, що існує від 1927 року. Багато загинули у лавах УПА у боротьбі із тим самим ворогом.
Остання бойова втрата задовго до загибелі ТТ — пластун Роман Шухевич, який також належав до куреня «Чорноморців». Ще один військовий із куреня другий рік поспіль перебуває у статусі зниклого безвісти. Усі сподіваються, що чоловіка врешті обміняють і він повернеться додому, оскільки думати про його смерть не наважуються.
На висоті тисячі метрів Прихисток стоїть як іще одне свідчення цієї війни та життя людей, які боролися за перемогу.
Доки юрба Тарасових друзів сидить біля Прихистку та обмінюється спогадами, на горизонті з’являється вервечка постатей, що спускаються з вершини гори. Десяток чоловіків та жінок, вбраних у піксель, жваво перегукуються між собою. Одні спираються на милиці, інші несуть у руках букети гірських квітів та синьо-жовтий стяг. Військові з інтересом заходять всередину Прихистку, роззираються навколо. Ті з них, хто почув про Тараса вперше, розпитують про нього та фотографують меморіальну табличку, що висить на вході. Після колективної світлини на пам’ять лунають слова подяки та прощання, поплескування по плечу, рукостискання та «Слава Україні!». Після чого військові знову утворюють вервечку та продовжують свій шлях.
Проводжаючи їх поглядом, пригадую слова Юлії Гвоздович, яка розповідала, що на початку цього проєкту їхня команда мала сумнів, чи на часі вкладати кошти у будівництво під час війни. Зрештою, понад 900 тисяч гривень — чимала сума. Однак саме завдяки таким моментам, коли до цього місця приходять люди, коли запитують про Тараса, дізнаються про нього, про його шлях, відчувається, що зусилля були не даремні. Адже такі меморіальні проєкти несуть у собі значно більше глибини й сенсу, аніж дорогий хрест десь на могилі.
Того вечора, перш ніж усім розійтися по своїх наметах, Роман Балук завершує розмову словами про майбутнє:
«Я би хотів, аби Прихисток проіснував максимально довго. Нехай люди тут мають гарний час. Я впевнений, що це місце житиме. Це популярний маршрут, тож люди йтимуть, зустрічатимуть Прихисток, творитимуть його історію».
На щастя, сьогодні культура поваги до природи та прибирання за собою стає щораз популярнішою. Роман каже, що хотів би, аби у всіх було розуміння того, що люди, приїжджаючи на природу, є у неї в гостях. Це — одна з цінностей «Пласту», яку закладають новачкам ще змалку. З безпекових міркувань, у Прихистку немає опалення та електрики, як і постійного нагляду за місцем, тож команді засновників залишається розраховувати лише на чисте сумління мандрівників.
«Дуже сподіваюся, тут не буде якогось неадекватного двіжу. Усе ж це місце має інші сенси. А з іншого боку, я собі думаю, що навіть якщо це все і згорить через недогляд або недбалість, так і має бути. Значить, ця історія тривала рівно стільки, скільки їй було відведено. ТТ мав дуже добре почуття гумору. Гадаю, він просто з цього посміється, сидячи десь нагорі попід дахом. Скаже: “Що ж, друзі мої, так сі стало”».
