Ремзі Бекіров — громадянський журналіст громадської ініціативи «Кримська солідарність» і кореспондент видання «Грані». Народився 1985 року в місті Бекабад в Узбекистані, оскільки його сім’я, як і всі кримськотатарські родини, була депортована з Криму за наказом Сталіна. Ремзі повернувся на півострів у семирічному віці разом з батьками. Випускник історичного факультету Таврійського національного університету імені Вернадського. Студентом познайомився зі своєю майбутньою дружиною Халіде. Зараз у них троє неповнолітніх дітей.
Ремзі був затриманий ФСБ, а згодом арештований у російському місті Ростов-на-Дону, в межах наймасштабнішого арешту кримських татар — мусульман, так званої Другої сімферопольської «справи Хізб ут-Тахрір». Тоді, в березні 2019 року, протягом двох днів російські силовики заарештували 25 людей.
Через три роки, 10 березня 2022-го, Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону ухвалив вирок Ремзі Бекірову: 19 років позбавлення волі з відбуванням перших 5 років у тюрмі, а решту вироку у виправній колонії суворого режиму. Суд звинуватив журналіста в «організації діяльності терористичної організації» та «підготовці до насильницького захоплення влади».
§§§
[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
У родини Бекірових є город, де вирощують фрукти й овочі. Якось туди, а також у сусідські городи почав навідуватися хом’як і ласувати врожаєм. Сусіди скаржилися на хом’яка одне одному і обіцяли піймати, чого б їм це не коштувало. Якось тварина вийшла на город, коли сусід Ремзі порався на грядках, і той, схопивши лопату, побіг за пухнастим злодюжкою. Халіде Бекірова, дружина Ремзі, вийшла на ґанок у той момент, коли повз неї пробіг переляканий хом’як, за ним розлючений сусід із лопатою, а за сусідом — схвильований Ремзі, який кричав: «Не чіпай хом’яка! Не чіпай, шкода тварини!». Хом’як вижив. Гадаю, це найкраща історія для початку портрета, щоб читачі одразу збагнули, про яку людину йде мова.
Знайомство в університетському гуртожитку
Халіде познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком в університетському гуртожитку. Вона вчилася на математичному факультеті, він — на історичному. Її кімната була на 4-му поверсі, його — на 5-му. На той час Ремзі ініціював і проводив екскурсії Кримом для студентів університету. Одна з найяскравіших екскурсій для Халіде — поїздка в Чорноріченський каньйон. «Він підготував нас до того, що це далекий шлях, що будемо там із ночівлею. Ми брали намети, запас їжі. В результаті ми збилися зі шляху, залишилися на ночівлю не там, де розраховували, а рюкзак з їжею впав у річку і поплив від нас. Ми дуже змерзли, деякі обурювалися. Зрештою саме ця екскурсія запам’яталася найбільше. Ремзі вивчав історію і пам’ятки Криму. Йому й самому хотілося ближче все бачити і знайомити інших із Кримом. Ми їздили електричками і автобусами, хтось обов’язково брав із собою гітару, і ми співали просто в громадському транспорті», — розповідає Халіде.
Вони одружилися 2008 року і до 2014-го мали свій невеликий бізнес: Халіде працювала над ескізами кримськотатарської та ісламської символіки на чашках, кепках, футболках, а Ремзі працював із реалізаторами, розвозив замовлення. Халіде розповідає, що на той час це було ексклюзивом у Криму: «Можна було знайти тисячі чашок із привітанням до 8 березня, але жодної, на якій би було привітання з Рамаданом», — говорить жінка.
Добре пам’ятає, як після 2014 року реалізатори почали масово повертати товар: «Вони чудово знали, що через такий товар можуть бути проблеми. По суті, там не було нічого забороненого. Але була атрибутика, через яку кримський татарин заявляє себе кримським татарином, мусульманин — мусульманином. З історії Росії, з історії гонінь і репресій усі знали, що там таке не вітається. І як тільки Росія прийшла сюди, ми зрозуміли, що майбутнього в такого бізнесу більше немає», — говорить Халіде Бекірова.
Життя на кримській вулиці Свободи
Родина Бекірових живе у селищі Строганівка Сімферопольського району на вулиці Азатлик, що в перекладі з кримськотатарської (azatlıq) означає «свобода». За час окупації Криму з вулиці «Свободи», де розташовано з десяток будинків, ефесбівці забрали мешканців із шести з них. На сусідній вулиці в одному з домів 2016 року затримано одразу двох чоловіків — братів Теймура і Узеїра Абдулаєвих, тренерів із тхеквондо.
Журналістка і громадянська правозахисниця Лутфіє Зудієва каже, що, на її думку, арешт найближчих сусідів і друзів став для Ремзі «спусковим гачком» у його рішенні займатися громадянською журналістикою. Лутфіє пригадує, що з Ремзі познайомилася ще до створення ініціативи «Кримська солідарність». Він приходив на суди в політичних справах, вів стріми й писав замітки, які публікував на власній сторінці у фейсбуці.
Зудієва розповідає про першу зустріч медійного відділу ініціативи «Кримська солідарність»: «У нас була зустріч, на якій зібралися цивільні журналісти, які приходили до судів, будинків, де проходили обшуки, тощо. Ми окреслили для себе основні наші цілі й завдання. З багатьма ми тоді й познайомились. Ремзі теж був на цій зустрічі, і ми обговорювали плани, ідеї». Як свідчить правозахисниця, Ремзі горів роботою. Намагався потрапити буквально на всі суди. Для себе не розділяв: кого затримують, за якою ознакою, кримських татар, не кримських татар, мусульман, християн. «Якщо надходив сигнал, що десь відбувається обшук або затримання, Ремзі був тією людиною, яка поспішала потрапити скрізь», — описує колегу Лутфіє.
Журналістка й дружина Ремзі пригадують одну й ту саму історію. За три тижні до арешту самого Ремзі в Криму затримали архієпископа Климента (зараз має сан митрополита. — Авт.). Халіде розповідає, що напередодні вони з подругами та дітьми збиралися на якийсь захід у сусіднє від Строганівки селище і Ремзі пообіцяв їх відвезти й забрати. Халіде сміється і каже: першу частину обіцянки він виконав, а коли настав час забирати, то перепросив і сказав, що в нього з’явилася «термінова справа». «Ми кілометри два йшли пішки додому з дітьми, і я, пам’ятаю, навіть, трохи розсердилася на нього. А потім беру телефон і бачу, що Ремзі веде стрім наживо, з-під поліцейського відділку, куди доставили Климента».
Коли 2017 року затримали чотирьох літніх чоловіків у «справі Веджіє Кашка» (23 листопада 2017 року у сімферопольському кафе російські силовики затримали Казима Аметова, Асана Чапуха, Руслана Трубача, Бекіра Дегерменджі і 82-річну Веджіє Кашка, видатну ветеранку кримськотатарського національного руху; їх підозрювали у вимаганні в громадянина Туреччини Юсуфа Айтана повернути кошти. Ці кошти, як стверджували затримані, Юсуф Айтан вкрав у родини Веджіє Кашка. При проведенні «операції» Веджіє Кашка стало зле. Вона померла в кареті «швидкої». Силовики грубо поводилися з літньою жінкою, надягли на неї наручники, зі слів свідка, вдарили її прикладом автомата по голові. — Ред.), Ремзі сильно переживав щодо стану здоров’я арештованих. Тоді вперше він і його колеги почали порушувати питання умов утримання у СІЗО чи колонії літніх або недужих людей. А продовжив уже коли сам був в ув’язненні.
Лутфіє Зудієва свідчить: «Це завжди було дуже дивно — відчувати, бачити зовні таку досить масивну та нібито грізну людину: Ремзі високий на зріст, величезний — і при цьому в нього дуже м’яке серце. Тому, коли він опинився в ув’язненні, просто не міг спокійно миритися з тим, що там перебувають літні люди. У рамках кримінальної справи Ремзі були арештовані літні Сервет Газієв, Джеміль Гафаров, і Ремзі дуже переживав за їхній стан здоров’я».
Лутфіє пригадує, що коли йшли судові процеси і був тісніший зв’язок з адвокатами, родичами, слухачами, Ремзі завжди намагався передати якісь короткі відомості про те, як погіршується їхнє здоров’я, і просив активніше розмовляти з цього приводу і з правозахисниками, і з політиками, і з людьми, які так чи інакше причетні до обмінів, щоб саме літніх людей визволяли якнайшвидше. Ремзі так і казав, мовляв, у нас, молодших, є фізичний ресурс чинити тут опір. А в людей у віці цей ресурс на мінімумі. Ремзі дуже боїться, що їм забракне сили боротися до кінця. «Мабуть, у цьому й полягає його основна робота під арештом», — вважає Лутфіє Зудієва.
До арешту в 2019 році Ремзі Бекірова затримували двічі — і двічі під час виконання ним журналістської роботи. Вперше — під час обшуку в Кам’янці в будинку Марлена Мустафаєва 2017 року. Вдруге він був затриманий того ж року за допис у соціальній мережі «ВКонтактє» восьмирічної давнини, тобто ще до окупації Криму Росією. «Я хвилювалася за його безпеку, бо в останні роки викрадених активістів катували струмом. Я дуже боялася відпускати Ремзі у місто. Коли він туди їхав, у мене був дикий страх, що він просто зникне і все», — зізнається Халіде й додає:
Бути дружиною громадянського журналіста — означає дуже рідко бачити чоловіка.
«Один день він на обшуку, якщо це день обшуку. А якщо це не день обшуку, то він висвітлює суди. Щойно звільняється час, він уже на три дні в Ростові. Там вони передають передачі, посилки, відвідують судові засідання».
За цим описом можна зрозуміти, яким є потік політично мотивованих справ на півострові.
Обшук у домі Бекірових співробітники ФСБ провели зранку 27 березня 2019 року. Чоловіка не було вдома, і Халіде розповідає, що силовики дуже нервували, коли зрозуміли це. Його разом з Османом Аріфмеметовим і Владленом Абдулкадировим затримають у Ростові-на-Дону наступного дня. Чоловіки поїхали туди в переддень обшуку на чергове судове засідання. Запобіжний захід усім 25-м арештованим обиратимуть у Криму. «Тоді нас не пустили на суд обманом, — каже Халіде. — Сказали, що суду не буде. А потім, коли засідання почалося, повідомили, що заходити уже пізно, хоча ми стояли під дверима». Наступного разу Халіде побачила чоловіка через три місяці вже у суді в Ростові-на-Дону.
СІЗО на вулиці Українська
На одне із судових засідань у Ростов їздив разом із мамою старший син Бекірових, Мухаммед, якому на той час було 12 років. Він їхав ніч на засідання, на яке суддя його не пустив. Мухаммед лише з коридору зміг помахати батькові рукою в перерві, весь інший час провів надворі. Халіде згадує, що це тривало близько семи годин. Слідчий ізолятор, у якому перебував Ремзі з моменту його етапування з Криму і до апеляції на вирок, розташований у місті Ростов-на-Дону на вулиці Українська. Згідно з вироком, перші півтора року Ремзі має провести у жорсткіших умовах, ніж у колонії суворого режиму. Адвокати називають такі місця «в’язницею у в’язниці». Ремзі потрапив на Сибір, у в’язницю в місті Єнісейськ. Це понад 5 тисяч кілометрів від Криму. Через стан здоров’я Халіде не може потрапити до чоловіка на побачення — пояснює, що їй медично заборонені дороги такої складності.
Стисло описує побут у в’язниці, про який чоловік пише в листах. На ліжку засудженим дозволено перебувати з 22 години до 6 ранку. Весь інший час ліжка пристібаються до стіни. Із сидінь — залізний табурет, прикутий до підлоги. «В Рамадан треба їсти о 4 ранку. Їм заборонено вставати з ліжка — уночі йде тільки в туалет. Доводилося брати з собою якусь їжу в ліжко і їсти прямо там, щоб тримати піст. Зате є телевізор, де то Соловйов, то Скабєєва (російські пропагандисти. — Авт.). Таке в них іде зомбування. Ремзі постійно просить книжок, але проблема в тому, що на рік можна відправити лише одну посилку й одну бандероль», — розповідає Халіде. Вона сподівається, що за півтора року, коли Ремзі переведуть у колонію суворого режиму, це буде ближче.
Проте й за таких умов Ремзі знаходить приводи для радості й вдячності. У своєму щоденнику, який веде з перших днів арешту, він пише: «У в’язниці я дізнався про силу єдності. Коли тебе підтримують грамотні, щирі адвокати; коли листи тобі пишуть люди, яких ти не знаєш, і то не лише з Криму, а з усього світу; коли передачі роблять твої дбайливі брати; коли до судів приходять люди, яких ти не знаєш, але вони знають тебе і твою позицію, твою невинність; коли твою сім’ю підтримують небайдужі люди, а діти політв’язнів стали спільними дітьми всього кримськотатарського народу. Хіба це не єдність? Хіба це не той випадок, коли один за всіх і всі за одного? Повірте мені, це багато чого вартує! Багато арештантів щиро заздрять нам, нашій єдності!».
«Любій мамі»
Діти Бекірових чекають переводу батька поближче, в колонію. І вже зараз збираються в майбутню дорогу разом із мамою. Особливо донька Сафіє, дуже схожа на батька рисами обличчя. «Вона поставила мені ультиматум, що на побачення ми поїдемо тільки разом. А іноді таке видає, от нещодавно каже: “От як мені в майбутньому знайти хорошого чоловіка, якщо найкращого забрала ти, мамо?”» — переповідає Халіде розмови з донькою.
«Я дуже сумую за тобою, за твоєю усмішкою. Дуже бракує твоєї ніжності, турботи. Дуже тебе люблю (малюнок серденька). Моя дорога Сафіє, як ти? Як твоє здоров’я? Навчання? Донечко, зараз настає місяць Рамадан — священний, благочестивий місяць мусульман! Я дуже сподіваюся, що ти проведеш його гідно: багато читатимеш Коран, учитимеш нашу головну книгу, будеш щедрою в цей місяць, даруючи свої іграшки, інші речі своїм братам і сестрам по вірі; сподіваюся, будеш правильно і щиро молитися. Можливо, ти зумієш тримати піст. Сподіваюся, Сафіє, тобі з мамою вдасться провести іфтар, щоб нагодувати тих, хто тримає піст”, — це один з листів Ремзі до доньки. В кутку листа малюнок — гілка чорного винограду, намальована кульковою ручкою.
Дружина Ремзі регулярно надсилає листи від дітей чоловікові. Каже, що старший син, Мухаммед, зазвичай пише коротко і по суті звітує батькові про справи в родині. Донька засипає Ремзі компліментами й словами про те, як сильно любить його. Середній син, Салахуддін, пише про побут, і Халіде жартома називає його «завгоспом». Він у листах до батька докладно розписує, що в них виросло на городі і як просувається справа з ремонтом. Салахуддін і Сафіє не бачили батька з дня, коли він поїхав з дому в березні 2019 року.
Переглядаючи листи Ремзі, можна побачити багато малюнків: квіти, фрукти, мечеті. У лютому цього року Ремзі надіслав листа своїй мамі Ельвірі зі світлинами, де він у тюремній робі, та малюнком букета троянд. Конверт підписав: «Любій мамі». Ще із СІЗО Ремзі передав малюнок і для мене.
На шматку білого простирадла намалював чорною ручкою вагони-теплушки, в яких депортували кримських татар із Криму. На кожному з них зазначені роки депортації: 1944 і 2014.
В одному зі своїх текстів, написаних у неволі, який Ремзі назвав «Моя депортація», журналіст описав процес свого етапування із сімферопольського СІЗО в СІЗО Краснодару. «Дорога була довгою та важкою. Крім того, що ми відчували кожен горбок на дерев’яних лавах, заснути не давало деренчання дверей залізної клітки. Проте найважчим було не це. У нашій залізній камері було дуже холодно. Річ у тому, що грубка для обігріву зламалась, а за бортом машини був 20-градусний мороз. До того ж надворі дув сильний вітер. Замерзаючи, я впав у роздуми… Коли тепер побачу свою сім’ю, друзів, свій прекрасний край? Коли скінчиться вся ця несправедливість, що чинять наді мною, з моїм народом? Навіщо мене відвозять так далеко від рідних місць?» — це фрагмент із тексту Ремзі.
Частина його щоденників опублікована на сайті Крим.Реалії, редакція зробила для Ремзі окрему сторінку кореспондента. Більша частина його текстів — опис і аналіз судових засідань. Звичайна робота для кримського громадянського журналіста. Тільки на лаві підсудних весь цей час сидів він сам. І просто з лави писав матеріали про власний процес.
Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано світлини авторки тексту, Олександри Єфименко, фотографії й ілюстрації із родинного архіву, а також Кримської солідарності.
