Різдво на кінчиках пальців

Різдвяні історії: Лариса Денисенко

09.01.2017 Лариса Денисенко

Барановський-старший із жахом дивився на іграшкові санчата, запряжені не то оленем, не то лосем — хто ж їх розбере! — на яких сидів блискучий Санта (вже сам дебілкувато-оптимістичний вираз обличчя того бороданя доводив Барановського до сказу) і які наїхали йому на праву ногу.

— А я тобі казала: носи вдома капці або хоча б шкарпетки! Босі ноги то є негігієнічно! Але ти, звичайно, все знаєш краще, — почув він буркотливий голос пані Барановської, яка неодмінно підвищувала тон на середині фрази та чітко акцентувала висновок наприкінці. І взагалі, його дружина часто говорила так, наче була черевомовцем.

Біль ще не досягнув піку, тому Барановський узявся розміркувати про те, чи не є його сантоненависницька думка проявом расизму або ж дискримінації: його менше дратував Дід Мороз, а від святого Миколая він був у цілковитому захваті. Чи буває таке — дискримінаційне ставлення до казково-міфічного персонажу?

Барановський-молодший зачаровано спостерігав за тим, що відбувалося на підлозі. Пані Барановська не стала очевидицею тих захоплюючих подій, тому що готувала на кухні пісні вареники з капустою, картоплю з грибами, пампушки з чорницями до вечері напередодні Різдва та слухала якесь соціальне шоу. Ведучий з підкресленим «а»-акцентом допитувався у представників двох родин, чому наречена у день весілля пограбувала родину майбутнього чоловіка та зникла в невідомому напрямку, і як вони почуваються у зв’язку з тим. Згодом мав розпочатися концерт… Барановський старший ненавидів ці святкові балагани: пародійні пісні, гуморески, тупий конферанс і в усіх такі самі погляди, як в того лося-оленя з санчатами. «Невже атмосфера свята створюються завдяки тому, що хочеться всіх розстріляти або отруїти олів’є?» — часто думав Барановський. «Дзень-дзень!» — то у рекламі задзвонили, мовби церковні дзвони, келихи з шампанським.

Барановський продовжував дивитися на свою ногу. Намагався поворушити пальцями — було боляче, певне, зачепило нігтя. Спробував витягнути ногу з-під санчат, але зрозумів, що той шалений сантаклаусівський транспорт втягнув у себе щонайменше два його пальці. Яскравий китайський непотріб пішов у наступ на Барановського-старшого та захопив його у полон. Він як передчував щось: одразу не хотів купляти цю іграшку, ну бо кому й навіщо потрібні ці санчата, посріблені, з вогниками, цей пришелепкуватий Санта в червоному з порожнім лантухом за спиною і цей лось-олень, що витріщився зараз на нього?.. Але ж ні, Барановська сказала, що не треба бути таким жлобом, крім того, якщо малому не сподобається, це буде «чудовий і недорогий подарунок для інших дітей». Наче вона не знає, що малому Барановському подобається все рівно доти, доки він його не пошкодить. Але замість розібрати цю кляту штукенцію, він напустив кривавого санко-вершника на власного батька…

Барановський уявив, що буде, якщо самотужки впоратися з цим Сантою не вдасться. Доведеться їхати в травмпункт, де згодом цей випадок переказуватимуть з уст в уста всі травматологи («Уяви, під Різдво нам привези чувака, котрого скалічив іграшковий Санта»), а потім Барановська почує про це в одній з тих гидких гумористичних програм, які вона переглядає час від часу, зве дегенеративними, але все одне маркує в телевізійній програмці. 

— Наталка! — Барановський-старший гукнув дружині і майже відразу зрозумів, що його окрик запустив у рух Барановського-молодшого: той вийшов зі стану зачарованості і, не чекаючи ані миті, підповз до батька та рвучко потягнув санчата на себе.

 — Назаре, ні-і-і-і! — Барановський-старший відчув такий біль, наче гострі, безжальні бурульки проштрикнули його вуха своїм крихким холодом, а потім розтанули і розтеклися по тілу гарячим вологим болем. Здається, в нього луснули вуха та відвалилися пальці. Він вирішив, що помирає і що тепер над ним реготатимуть працівники «швидкої», а тоді знепритомнів…

Отямився за столом, прикрашеним квітучим гостролистом. Навпроти нього сидів лось. Або олень. «Нічого собі, ніхто таких вартових не малював, коли зображав пекло або ж Едем…» Лось-Олень не звертав на нього жодної уваги, він трусив сіль з порцелянової солонки у формі ялинки на пивну піну.

Барановський-старший ніколи не розмовляв із лосями. Та й взагалі з тваринами. Хіба з комарами. Приблизно так: «Умри, паскуда!» — і хлоп його. Ну, ще з тарганами… Бувало, правда, що й з собакою батьків заговорював, але не можна ж розпочинати бесіду з незнайомим копитним, яке невідомо скільки часу накачується тут пивом, словами: «Гарний хлопчик, принеси м’ячик, апорт, апорт! Хто в нас такий спритний, хто хоче печеньку?»

Раптом Барановський зрозумів, що чує забагато звуків та слів різними мовами: англійською, португальською, польською, російською, французькою, українською — до біса різних мов. Потрусив головою. І побачив перед очима монітор, точно такий, як у банкоматах, з опцією «Оберіть мову». Інтуїтивно, поглядом, обрав українську, і з усіх боків почув привітання: здоровкалися гоголівські та вертепні персонажі, ялинка з київського Майдану Незалежності, блискучі кульки, віфлиємські зорі, снігурі, віслюк Діви Марії, дивний Скрудж з мальовничими вусами, маленькі гіпсові позолочені Ісусики, такі самі ангелики тощо. І ті кляті санчата тут! Але їм не вистачало нахабства привітатися. Убивці пальців! Ох, скільки їх тут! Наче на бобслей-перегонах…

«Гармидер який», — хитнув головою Барановський.

— Це ще не гармидер, — звернувся до нього Лось-Олень, який смакував солону піну. — От зараз почнеться бійка різдвяних ялинок, під якими поснули п’яні, оце, брате, буде гармидер так гармидер!

— Що-що?

— І дав Він людині вуха, щоб та чула… Але, певне, не усім з цим пощастило. Ваші цілком можуть виграти. Позаминулого року «зробили всіх», хоча росіяни та німці також старалися.

Барановський постійно озирався і не міг не помітити, що стелею ходять тіні велетенських лап, тягнуться до нього: чи торкнутися хочуть, чи привітатися, чи затягнути у свої темні хащі… Він спробував пригнутися, але це не допомагало.

— А, облиш це, не бійся. То привиди різдвяних ялинок. Вони штовхаються, бо в просторі вже замало місця для них, а ви, люди, продовжуєте вбивати їх щорічно, «малюкам на радість» — так у вас це зветься, брате, еге ж?

— У нас вдома штучна.

— Годиться, виправдався. Бачиш — відчепилися. Та вони безпечні, просто поговорити хочуть, достукатися до вас.

— Е-е-ем…А взагалі, де я? Що це?

— І дав Він людині думки та фантазію, щоб вона міркувала та творила… Але, певне, не усім з цим пощастило.

Барановський укотре потрусив головою і просто перед собою побачив у пластиковій мисочці оселедця під шубою. Одразу відчув, що зголоднів і потягнувся до страви пальцями, адже приборів не було, а голод уже допікав.

— Ти що надумав? Не псуй мені зовнішній вигляд! Припини! Інакше я покличу поліцію!

Барановський із жахом усвідомив, що з ним розмовляє салат. Невідомо в який спосіб у руках Барановського опинилася рекламна листівка із запрошенням узяти участь у кулінарному шоу «Пісні та різдвяні страви» з ведучим паном Оселедцем Хутряним.

— Ні, ні, — чомусь заперечив Барановський. — Оце вже ні. Навіть не намагайтеся!

— Жалюгідний боягуз, нездара, — огризнувся до нього пан Оселедець Хутряний голосом дружини Барановського або ж її мами. І зник.

Лось-Олень продовжував смакувати свою солону піну, пригощався й печивом у формі маленьких рибок, притрушених кмином.

— Вибач, а ти хто — лось чи олень? — наважився запитати Барановський.

— М-м-м… І дав Він людині очі, щоб та могла бачити та розрізняти предмети, істот та явища. Але, певне, не усім з цим пощастило.

— Дякую за ґрунтовну відповідь, — уїдливо відповів Барановський, який поряд з Лосем-Оленем почувався так само весело і затишно, як поряд з рідною тещею: хотілося зробити самому собі харакірі.

— Я — олень Рудольф. Ти що, ніколи не чув про мене?

Тут Олень Рудольф заспівав:

Якось в Святвечір туман зорі вкрав.
«Хей-гей, Рудольфе! — Санта заспівав.
Якби не твій сяючий ніс,
Хто б мене крізь ніч та мряку провіз?»

І миттю цю пісню підхопили геть усі присутні химери.

Барановський почувався зле. Навкруги все дихало Різдвом, він помітив, як персонажі Діккенса жартують з персонажами Гоголя; Стара Циганка та Жид вимальовують табличку «Ювелірна майстерня Марії та Йосифа Чорних»; Чорт розглядає свої копитця («Набійка чи що там в нього зносилося?»); Ірод кричить, що обов’язково довідається, хто поцупив його корону, і тоді лиха не оминути нікому. «Лиха ніколи й нізащо не оминути», — ввімкнув свій звичний «оптимізм» Барановський. Кілька дітей відкрили різдвяні листівки і звідти залунала однакова музика; потім вони закрили їх, але музика не зникла, а перетворилася на гомін, галас, викрики, постріли корків шампанського…

Барановський ненавидів Різдво. Ненавидів за те, що спочатку чекав на нього як на справжнє свято: приємні моменти зими, коли пахне мандаринами, цинамоном, хвоєю, духмяним глінтвейном. Але в реальності ніяким святом, ані дивом і не пахло: нав’язливий телевізор, повсюдна тупість, постійне споживання їдла та алкоголю, нестерпні гості, теща, яка щороку робила йому однакові зауваження (через це Барановський почувався невиліковним дегенератом та злодієм-рецидивістом); невимовлена туга, коли навіть бажання купляти подарунки розбивається об спини кількох хвацьких жіночок, що розхапають рушники з принтованими янголами серед ялинкових лап, свічки з запахами карамелі та ванілі, подарункові шкарпетки, фігурки пташок, картаті байкові сорочки тощо на виході з метро, а Барановський ціпеніє й не може вибратися на поверхню, відтак звертає назад, сідає в потяг та їде світ за очі, принаймні він так думає, але опиняється в наступній точці, де може придбати подарунки, і де знову його бажання розбивається об лікті та спини спритніших покупців. Тоді він вирівнює дихання, прилаштовується у хвіст черги і через кілька хвилин участі в «різдвяній боротьбі» стає володарем чарівного пластикового непотребу чи купки мотлоху…

Керівник їхнього офісу відправляв співробітників у неоплачувану різдвяну відпустку. «Катаємося на лижах!» — так це звалося. Катався на лижах тільки сам керівник та ще деякі заможніші за Барановського колеги. Він стирчав удома, сповнений презирства до телевізійних смаків власної дружини, нетерпимого ставлення до Барановського-молодшого, котрий марнував своє дитинство та мав паскудний характер…

— Можна звідси якось вибратися? — поцікавився Барановський в оленя Рудольфа, бо той вже закінчив співати.

— Це — Крісмас Тайм, брате! Зараз працюють тільки робітники служби побуту. Та й то не всі. Але можеш спробувати викликати таксі — потрійний тариф. Якщо порозумієтеся, тоді на Святвечір опинишся вдома.

Барановський застогнав.

— Але не поспішай. Тут також можна розважитися.

— Як?

— Можна сходити на конкурс краси віслюків Діви Марії.

— Хто в журі?

— Хтось із вертепу, вони щороку міняються.

— Я не хочу роздивлятися віслюків.

— Мені вони також не видаються кумедними, але про смаки не сперечаються. Ще можна потрапити на талант-шоу.

— Тільки не талант-шоу! — зіщулився від огиди та жаху Барановський.

— Дарма ти так. Там трапляються свіжі голоси. А коли заспіває хтось із привидів, можна на мить побачити колиску Бога… Ну, ще можеш піти на ярмарок. Якщо вдало закинеш адвент-вінка на соляний стовп — виграєш цінний подарунок.

— Який?

— Цінний.

— Дякую за «цінну» відповідь, — знову уїдливо промовив Барановський.

— Ти сам не знаєш, чого хочеш. Тебе все дратує, з таким настроєм й труну собі не вибрати.

— Мене дратує Різдво.

— Чим?

— Всім.

— Так не буває.

— Буває.

— А, може, ти передумаєш і сходиш на конкурс віслюків? Мені здається, що в тебе є шанси перемогти… І дав Він людині характер, щоб боротися, мріяти, любити, творити добро та перемагати… Але, певне, не усім з цим пощастило.

Барановський подумки фиркнув: «Так, досить різдвяних знущань!» Підвівся й пішов не знати куди. Вже віддаляючись від оленя Рудольфа він почув:

— Ти зможеш повернутися додому тільки тоді, коли полюбиш Різдво, хоча б на мить.

Барановський одразу впав у відчай: невже він ніколи не повернеться додому? Невже ніколи? Залишитися тут, в країні постійного Різдва? О ні!!! Краще потерпіти вдома тещу кілька днів, Барановського-молодшого, який розстрілює за компом прибульців, Наталку, яка переповідає подрузі, в якій сукні вона бачила Наталку Могилевську і як вдало схудла Ані Лорак. Бо після Різдва настануть інші дні, зовсім інші, коли Барановському усміхнеться удача…

Він і не помітив, як потрапив до гральної зали. Всюди верещали різноманітні істоти та гральні автомати. Пахло віскі, ужгородським коньяком, льодяниками та портвейном. Барановський підійшов до одного з автоматів і за кілька хвилин збагнув, що виграв: у віконцях випали три однакових різдвяних сюжети, з дзеленькотом посипалися золоті монетки.  До нього миттєво підскочила якась ґотка.

— Привіт! Я — Оксана. Принеси черевики Кері Бредшоу зі стрічки «Секс і місто», тоді я вийду за тебе, Вакуло!

— Що це в біса за вимоги, як ти трактуєш класику?

— Я з сучасної театральної постановки. У цьому місці зал падає від реготу, можеш мені повірити. О-ооо, та-ааак — вони заходяться від гигикання.

— Так, я не хочу цього чути. Ніяких сучасних театрів, зрозуміло? Ніяких гигикань. Не знаєш, як мені звідси забратися?

— Можеш ще пограти, адже тобі щастить. А можемо піти поворожити на чому завгодно або ж податися на різдвяний розпродаж.

— Ні, тільки не на різдвяний розпродаж. Ні!

— Та я не буду примушувати тебе щось мені купувати! Ну, якщо раптом ти сам цього схочеш, тоді, що ж…. о майн Гат, я ж не можу засмутити такого гарного чоловіка…

— Я хочу вирватися з обіймів Різдва. Розумієш? Не хочу ворожити, грати, купляти, жерти, вирячуватися на віслюків, сперечатися, пиячити, співати, веселитися! Не хочу цього Різдва, мене це бісить!

— Чому? Тобі ніколи не хотілося знати, як святкував свій тридцять третій день народження Ісус? Тобі не ставало добре, що ти за усіляких обставин пам’ятаєш день народження небайдужої до тебе і для тебе особи, га? Ти можеш залишитися самотнім, але ніколи не почуватимешся самотнім, бо тобі буде що та з ким святкувати, буде кого вітати…

Барановський відчув, що усміхається, дійсно, йому постійно дорікали, що він ігнорує і не запам’ятовує дат, якщо не налаштувати нагадування в телефоні — він не згадає дні народження Барановського-молодшого, Наталки, свого найкращого друга Микити, мами, тата, тітки Анжеліки, а Його день народження пам’ятає.

Барановський не знав, як то буває, коли теплішає на душі, але саме зараз відчув це тепло, наче його усмішка не тільки випускала добрих духів назустріч іншим людям, а й запускала щось добре в самому Барановському, як нагадування в мобільному телефоні…

Барановський почув як співають «Щедрик», йому захотілося плакати. Дзвінкі дитячі голоси виводили: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка». Розчулений Барановський вкотре пожалкував, що не знає слів повністю, а тільки перші рядки… і опинився на килимі посеред своєї хати. З пальцями все було гаразд, та про всяк випадок він обережно поворушив ними; Наталка гладила його по плечах, Барановський-молодший ревів, на кухні щось підгоріло.

Барановський не помічав, але продовжував наспівувати «Щедрика», ту єдину фразу, що знав.

— Ти в нормі? — турбувалася Наталка. — Просто взяв і відключився!

— Так, любонько, я в нормі я, так, любонько, в нормі я, — продовжував наспівувати мелодію «Щедрика» Барановський.

— Ти нічим не накидався?

— Ні.

— Тоді добре. Сходи за олією, бо закінчилася, а я заспокою малого. І купи йому щось. Шоколадку чи що… Ти санчата його зламав, ніяк не може втихомиритися.

— А я думав, він плаче через те, що мене ледь не скалічив, — Барановський із жалем облишив щедрівку.

— Хто, Назар? Не верзи дурниць, ти зламав його різдвяні санчата! Якого милого ти їх чіпав? Як дитина мала!

Барановський зітхнув, підвівся, пішов вдягатися, щоб купити олії. Пальці боліли, але ходити він ще міг.

В місцевості, де проживала родина Барановських, працював двірник-метросексуал Валентин, постать настільки персонажева, наскільки це можна собі уявити. Барановський думав, якби ґламурного двірника щодня бачив Лесь Подерв’янській по скайпу або Михайло Старицький з небес, то шановні митці вмивалися б росистими слізьми розчулення від справжності та реальності того, кого колись начебто вигадали.

Барановський підозрював, що багато хто з киян, котрі працюють на цілком «позірних та значущих» посадах, були б здивовані гонорарами, бізнес-чуттям та менеджерськими здібностями Валентина. Барановський Валентину несамовито заздрив. У Валентина не було керівника, тещі в нього також не було, ніхто не відправляв його «кататися на лижах», не заплативши й копійчини, ніхто не залякував його чужими показниками та власним звільненням. Якщо він і купував олію, то тільки тоді, коли це було потрібно йому самому, а не тоді, коли тобі причавили пальці й ледь не видерли нігті різдвяними санчатами.

Валентин зазвичай виглядав достойно: зачесаний, доглянутий, у чистому одязі, майже завжди тверезий. Він курив «Парламент» у відведеному ним самим місці та лаяв парламент усіма можливими нецензурними словами, а кандидатів у депутати від партії влади зустрічав  таким азартним цькуванням, що йому позаздрили б і хорти.

Валентин опікувався не тільки кількома київськими дворами, а й супермаркетами, салонами краси, аптеками та частиною базару. Всюди він ніби прибирає, але насправді прагматично використовує працю місцевих алкоголіків та безхатченків, котрих сумлінно доглядає, годує, тримає в товарному та вертикальному вигляді і допомагає не змерзнути та не здохнути в горизонтальному. У нього є свій офіс — двірницька, яку він розширив та непогано облаштував; свій бізнес-конкурент Вадим, офіс якого знаходиться в котельній; співробітники, а також, Благодійний фонд, про існування котрого Барановський дізнався випадково.

Барановський зустрів Валентина біля супермаркету, той велично походжав із великою картонною коробкою в руках. Барановський привітався, але не запитав, як справи, бо хотів швидше купити олії і потім трохи подихати повітрям на самоті. Втім, Валентин сам його зупинив, щоб показати биті ялинкові прикраси в коробці.

— Чуєш? — подзеленькав друзками скла Валентин. — Зібрав сміх янголів, несу дітям до художніх студій, щоб вони робили різдвяні полотна! Для справжніх різдвяних картин — необхідні саме різдвяні іграшки, бо вони несуть дух добра та милість Божу. А ще ми так продовжуємо іграшкам життя!

Барановський ніколи не чув, щоб двірник висловлювався настільки пафосно, тому зупинився трохи погомоніти. Додому повертатися не хотілося. Валентин перебував у піднесеному настрої, мав дуже задоволений вигляд, з чого Барановський зробив  висновок, що добрим казковим персонажем іноді хочуть бути навіть найпрагматичніші люди. «У кожного мізантропа бувають такі моменти, що він навіть фокуси залюбки подивиться, а тільки потім приб’є ілюзіоніста разом з кроликами, чарівними коробками, хустками, мріями та ілюзіями», — так говорив приятель Барановського Микита.

— А я був у країні втраченого Різдва. Або набутого. Ще не розібрався…

— Ого. І що там?

— Те саме, що в нас.

— Гармидер?

— Гармидер. Бачив Скруджа з вусами.

— Щедро засіяна тими скруджами наша земля, паралельні реальності та потойбічні світи. І дав Він людині совість, щоб та чинила по-людськи, але, певне, не усім з цим пощастило.

Барановський труснув головою: на мить йому здалося, що Валентин перетворився на оленя Рудольфа. Двірник підморгнув та продовжив:

— Слухай, давай я тобі краще розповім про дітей.

Валентин тішився з того, що подарує дітям атмосферу свята, а вони своїми картинами подарують атмосферу свята іншим людям, і тільки так очищатиметься людство від «скрут та різного лайна».

Потім він пояснив, що завжди допомагає дітям творчо розвиватися, забираючи з супермаркетів купу списаних та зіпсованих речей, які «продавці вже не можуть жодному недоумку  втюхати, а залишки совісті в них є, то вони все віддають мені заради краси і добра».

— От в мене ж купа бізнесів, ти знаєш. І купа зв’язків. Але от що я тобі скажу, звичайно, всюди працюють самі базарники. От ти думаєш, пішов ти до автомобільного салону, і там має бути щось інакше. Дорожче, естетичніше, наприклад, так? Не таке, як в Люди на точці з мороженою рибою. А де воно візьметься, дорогенький мій, якщо весь бізнес прийшов із базару, приніс базар та на базар розрахований? Попустися!

Барановський пообіцяв, що попуститься, натомість запитав, а як же, наприклад, гроші, що прийшли до бізнесу іншими, не базарними шляхами?

— Це якими, бандитськими чи комсомольськими?

Барановський кивнув.

— За суттю своєю це той самий базар, а за формою — може бути чим завгодно. Тю, ти як маленький, чесне слово, воно ж видно!

Після короткої лекції про витоки та природу вітчизняного бізнесу, Валентин попросив зробити внесок до його Благодійного фонду. Барановський запитав, як той фонд називається, яка мета створення і чи є у них статут.

— Статути псують людей. Подивися на нашу армію, це ж страх Господній, прости Господи, — відказав Валентин. Мета ж його фонду була майже свята — дарувати свято людям у святкові дні. Лише тим людям, які на свято вже давно не надіються чи не можуть його собі влаштувати. Або тим, які це свято можуть подарувати іншим.

— В основному це — діти, хворі та митці, — уточнив пріоритети фонду Валентин.

Задзеленчав Валентинів мобільний. У повітрі залунали звуки «Щедрика». Барановський похнюпився.

— Не подобається? — не поспішав відповідати на дзвінок Валентин.

— Навпаки. Дуже подобається. Я жалкую, що так і не вивчив слів…

— То тримай, вчи! — з цими словами Валентин передав Барановському справжні ноти із текстом «Щедрика». — В мене багато примірників є, ми з дітьми співаємо. Приводь завтра свого малого до котельної, ми влаштовуємо там концерт!

Несподівано для самого себе Барановський пообіцяв, що вони з Назаром прийдуть і передав двірнику гроші.

— Знаєш, на наших вулицях стільки замороженого гною купами лежить… От хотів би крикнути Господу: «За що?!» — а в горлі замість голосу хіба бурульки деренчать. Прокидаєшся — треба душу розмуровувати, хоч як-небудь, у будь-який спосіб, тоді трохи легшає, зуби цокотіти перестають, руки не відпадають від морозу, і розумієш, що не все так зле. Бо ти можеш комусь подарувати свято, донести різдвяний дух і не розгубити його. Комусь у пляшці, комусь у квітах, а комусь — у битих іграшках. Саме так…

І Валентин пішов, обережно тримаючи у руках картонну коробку з різдвяним духом. А Барановський подався за олією, відчуваючи різдвяний дух у нотах та словах, які його серце прочитувало навіть через виплетений буркотливою тещею теплий светр. «Яке гарне Різдво!» — несподівано для самого себе подумав він.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
— Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.

 

Більше історій читайте у книзі «13 різдвяних історій».

Про книгу: Ці 13 різдвяних історій від сучасних українських письменників насправді дуже різні, і водночас вони взаємно доповнюють одна одну, як пазли великого полотна. Як саме життя. Як, зрештою, Різдво для кожного з нас, яке містить у собі значно більше сенсів, аніж традиційна картинка родинної ідилії — довкола столу з дванадцятьма стравами. Тут реальність і містика, гумор та іронія, філософське осмислення буття і трепетне світло любові, яка є істинним проводирем, як Вифлеємська зірка — крізь темінь різдвяної ночі.

Лариса Денисенко

Схожі публікації

Популярні публікації

28688 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians
44859 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
34197 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати