Роберт Сапольські: «Самотність — це величезний фактор ризику для здоров’я»

Родинне коріння Роберта Сапольскі, всесвітньо відомого нейробіолога зі Стенфордського університету, сягає околиць Києва. У розмові для The Ukrainians вчений розповідає про свій зв’язок зі Східною Європою, говорить про цілющі властивості любові та аналізує психологічні аспекти війни. Він стверджує, що українські воїни мають унікальну перевагу над росіянами — чітке розуміння, за що вони борються, і міркує, як це може впливати на здатність протистояти травмі. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

КИЇВСЬКІ КОРЕНІ

З ваших давніших інтерв’ю у The New York Times ми дізнаємося, що ваш батько емігрував із Російської імперії, інші джерела стверджують, що з Радянського Союзу. Розкажіть про вашу східноєвропейську спадщину — звідки походить ваша родина? Чи відомо вам щось про родину, яка все ще може проживати десь у Східній Європі?

Мій батько приїхав із царської Росії до Америки приблизно в 1917 році, якраз перед тим, як там вибухнула революція. Він виїхав іще дитиною зі своїми батьками, тобто дуже давно. 

Його батьки мали променшовицькі погляди. Багато старших родичів були залучені до спроби революції 1905 року, яка закінчилася невдало, тому всі вони також утекли до Сполучених Штатів. Я виріс серед цих людей. 

Цікаво, що мій батько не навчив мене жодного російського слова. Він не хотів мати нічого спільного з усім цим після переїзду сюди. 

Сім’я моєї матері була іншою. Моя мати приїхала сюди ще у лоні власної матері. Її родина була родом з околиць Києва. Більше родичів мешкало навколо Мінська, Пінська та Вільнюса. 

Не хочу видаватися песимістом, але я майже впевнений, що після Другої світової війни там не лишилося жодних родичів.

Чи було вам колись цікаво відновити зв’язок з вашою східноєвропейською спадщиною?

Надзвичайно. Я почуваюся дуже східноєвропейською людиною, хоча й не знаю, як це точно визначити. Я точно відчуваю, що західноєвропейська культура дуже відрізняється від того, що мені знайоме. Музика, яку я слухаю, переважно східноєвропейська — Шостакович, Барток, — я їх слухаю значно більше, ніж західних композиторів. 

Але у Східній Європі я ніколи не був. Близько восьми років тому я думав, що зроблю щось на кшталт книжкового туру Росією та Україною. Але Державний департамент вирішив, що це не дуже безпечно, тому мені все скасували. Мені було б дуже цікаво побачити ту частину світу.

Як іммігрантська дитина у Брукліні, чи стикалися ви з якимись труднощами, пов’язаними з вашою культурною та етнічною спадщиною?

Ні, бо моє східноєвропейське коріння повністю єврейське, а та частина Брукліна, в якій я зростав, була дуже східноєвропейським єврейським районом. 

Проте, звісно, траплялися певні проблемні ситуації, бо частина району була південноіталійською і мала схильність до організованої злочинності та насильства.

Насправді я став помічати свою відмінність, лише покинувши Бруклін. Це зараз він є дуже модним і цікавим місцем для життя, але тоді точно таким не був. Тоді це був маленький етнічний анклав іммігрантів із різних етнічних груп.

Багато хто з першого покоління іммігрантів почуваються не зовсім американцями. У моїй уяві американці високі на зріст, їздять верхи на конях, носять ковбойські капелюхи. Просто виростаючи в такому місці, як Нью-Йорк, у першому поколінні, ти все ще почуваєшся трохи чужинцем. Тим не менш, тоді це була спільнота, наповнена такими ж людьми, тому особливо самотньо не було. 

Чому люди відчувають потребу знати про свої корені, історію своєї родини? Чи є якесь наукове пояснення цьому?

Ні, окрім відчуття тяглості, яка є надзвичайно потужною річчю. Тяглість — це одна із сил релігії. Це усвідомлення того, що ви здійснюєте ритуал — і в усьому світі пів мільярда інших людей роблять те ж саме в цю саму ніч, або того, що ваші предки робили це упродовж 500 років до вас. Відчуття причетності до чогось більшого, ніж ти сам, є дуже привабливим і потужним на тлі індивідуалізму.

Я завжди дуже заздрив людям, у яких є світлини прапрадідусів, як вони працюють на фермі чи ще десь.

Обидва мої дідусі померли, коли їм було за тридцять, тож я ніколи їх не бачив. Я начебто знаю їхні імена, але це все, більше мені про них нічого не відомо. Тому це відчуття тяглості дуже приваблює.

Серія «Інтерв’ю батька та нащадка» (Robert Sapolsky Father-Offspring Interviews), де ваша донька збирає питання аудиторії та обговорює їх із вами, публікуючи це згодом у форматі коротких епізодів, — одна з найкращих речей, які зараз існують в інтернеті. Чия це була ідея?

Це була ідея нашої доньки Лізи. Вона була вдома, здається, влітку минулого року. Вона займається театром і розуміється на відеомонтажі. Виростаючи в цьому середовищі, вона також багато знає про мозок, і якось це все зійшлося в ідею зробити такий формат. В соціальних мережах вона бачила, що багато людей залишали свої запитання, і в неї виникла ідея зробити такі інтерв’ю. Ми відзняли наш останній епізод близько двох годин тому. Вона зараз на іншому кінці країни, тож ми робили це дистанційно. Але дуже круто робити це з нею. 

ЛЮБОВ

В Україні ми зараз багато говоримо про любов попри біль війни. Що є потужнішим — любов чи ненависть?

Якщо ви відчуваєте ненависть, то вона, безумовно, набагато гірше впливає на здоров’я.

Особливістю як любові, так і ненависті є те, що вони дуже схожі одна на одну — на фізіологічному рівні одна не є сильніша за іншу. Я завжди наводжу одну цитату: «Протилежністю любові не є ненависть. Протилежністю любові є байдужість».

Фізіологічно сильна любов і сильна ненависть практично Ñ