Роздвоєння

Журналістка про балансування між двома країнами та страх лишитися непочутою

12 Липня 2023

Коли перетинаю кордон з Україною, видихаю.

Видихаю місяці, проведені не вдома, видихаю численні переїзди-пошуки житла-садочків-зустрічі-виступи за кордоном. 

Видихаю самотність.

Коли запитують, як мені у Німеччині, стримано відповідаю: «Добре, не скаржусь». Бо що таке логістичні проблеми, відсутність житла, вибудовування домашнього простору з нуля, коли нема навіть кухні й холодильника, брак допомоги з дитиною порівняно зі справді важкими історіями, коли сімʼї втратили дім, а дехто — й життя?

Мій чоловік — українець, але громадянин Німеччини. Працює у Мюнхені. Ми й без того жили на дві країни, але через повномасштабне вторгнення Росії в Україну ваги гойднулися у небажаний для нас бік. Ми вирішили тимчасово переїхати до Німеччини через нашу доньку, якій на початку війни було півтора року. Отже, ми вимушено покидаємо рідне місто. Переконую себе, що за кілька місяців ми повернемося. Що все тимчасово. Втім, оте «за пагорбом» ніяк не настає.

Коли мене запитують як я, кажу, що тримаюсь. Тримаюсь, заземлююсь, стараюся вигрібати, коли на руках маленька дитина і літня мама, яка потребує постійного догляду. 

А коли приїжджаю в Україну, видихаю. 

Це відчуття не порівняти ні з чим. Кажуть, дитина може провести багато часу з іншими дорослими, бути радісною, але, повернувшись до батьків, починає плакати. Чому? Бо батьки створюють відчуття, що можна розслабитися. Отже, можна розповісти-виплакати свої емоції.

Перетинаючи кордон з Україною, видихаю. У тілі фізично відчуваю полегшу. Хочу плакати і сміятися водночас. 

Без жартів: хочу впасти й притулитися до землі, щоб відчути її ближче. 

Адже місяці розлуки такі болючі. Голос прикордонниці українською звучить найсолодше. Кава на першій заправці смакує значно краще, ніж у найкращих кавʼярнях Європи. 

Отже, видих. 

І вдих. 

***

Заходжу до своєї квартири, яка з лютого 2022 перетворилася на пункт тимчасового прихистку. Тут жили люди з Києва, Сум, Краматорська, Чернігова, Запоріжжя. Я вже й не згадаю й не перелічу всіх сімей. 

Квартира чистіша, ніж я її покинула. Хочеться обійняти кожну річ. Кожну книжечку в бібліотеці. Оскільки квартира біля ТЕЦ, мені часто снилося, що туди прилітає і все горить. 

Заснути у своєму ліжку. Привітатися із сусідами. Продавчині у найближчій крамничці сказати: «Сихівський батон, будь ласка». Дрібниці, які додають відчуття присутності.

О 4 ночі нести каремати й ковдри в коридор, аби перекласти дитину, — це вже інша частина реальності і присутності.

Моя дитина знає, що таке тривога. Де б не були, вона каже: «Мамо, кацапи, треба ховатися». Це так дивно чути з вуст тепер трирічної дівчинки. Про війну ми говоримо мало, хіба іноді вона вихопить щось із новин. І питає: «А чому кацапи хочуть нас убити? А чому вони стріляють?»

Як я маю відповісти на ці дорослі питання?

Коли на майданчику Анна стоїть на деревʼяному кораблі і «пливе», я питаю її:

— Куди?

— В Україну, — відповідає не замислюючись.

Так само каже своїй бабусі, яка після важкої хвороби втратила памʼять:

— Бабо, ми скоро поїдемо в Україну, от побачиш. Правда, мамо? 

*** 

Що я зауважую у Львові?

Видимість «нормального життя». Кафе, ресторани, музеї, галереї відчинені. У місті, як і раніше, квітне культурне життя. Хіба що розтрощені російські танки на площі Ринок нагадують про реальність, яка десь за нашою спиною. 

Коли тривога розлунює вулицями міста, ніхто не біжить в укриття. Не біжать в укриття й мої друзі з Києва. Коли я приїхала до столиці на подію від Українського ПЕН і пролунала тривога, ніхто не рвався бігти у сховище. У місті, де кожного дня прилітає.

***

Мою книжку (Наші інші. Історії українського різноманіття — TU) переклали пʼятьма мовами, тож через інтерес до України часто запрошують на читання й дискусії. Я відмовляла лише тоді, коли садили за один стіл з росіянами. 

Десятки розмов з читачами й читачками минали не завжди легко. Я впиралася в ілюзію європейців щодо Росії, її культури й історії, куди ж без Достоєвського. Мені доводилося пояснювати речі, які для нас виглядають щонайпростіше. 

Ми, українці, знаємо, що таке Росія.

Депортації, репресії, вбивства — це справжнє обличчя Росії.

Після заходів упередження зникало, я отримувала вдячні відгуки.

Але страх бути непочутою залишався.

*** 

Сон. Прилетіла в далеку країну і зайшла до величезного помпезного залу. Аудиторія налічувала понад пʼятсот людей з усіх куточків світу. 

Мене засліпило мерехтіння і виблискування прикрас жінок, які сиділи у першому ряду, їхні вишукані сукні, білосніжні сорочки ведучих. 

Я ж була у звичайній футболці, джинсах та куртці, з якою завжди їздила в подорожі Україною. У 2019 році в цьому ж одязі була в Маріуполі, коли писала про греків України. Тоді ходила доглянутими площами, робила світлини біля драмтеатру й захоплювалася інфраструктурою, більш розвинутою, ніж у рідному Львові. 

Після урочистого представлення я ступила на сцену і намагалася розгледіти обличчя тих, що сидять у залі. Вони викликають у мене симпатію. Мені муляє те, що я у брудних репортерських штанах. Знадобилося кількадесят секунд, аби прийти до тями й почати говорити. Я обережно взяла мікрофон і сказала:

«Коли мандрувала Україною й досліджувала життя національних спільнот у нашій країні, я й не думала, що книжка, яку напишу, стане архівним матеріалом. У моїй памʼяті назавжди залишиться гостина у турків-месхетинців, які жили біля Бахмута, жіночі східні убрання невістки, які я приміряла на себе, і трилітрова банка маринованих помідорів, без якої не відпустив мене додому Жасім Іскондаров. Я памʼятатиму каву, яку пила зі шведкою Марією Мальмас у селі Зміївка Херсонської області. Памʼятатиму теплий прийом ромів міста Торецьк Донецької області. Памʼятатиму смак грецького пирога «шмуш», який спекла мені 82-річна пані Олімпіада у Маріуполі».

Після початку повномасштабної агресії Росії проти України турки-месхетинці виїхали.

Старосту села Зміївка, у якого я жила, росіяни взяли в полон, обізвавши нацистом. Його відпустили аж після двадцяти чотирьох днів допитів та катувань.

Місто пані Олімпіади та її доньки Афіни росіяни знищили вщент. Після трьох тижнів у підвалі без запасів їжі та води, під бомбами, вони залишили рідний Маріуполь, унікальну бібліотеку грецької літератури, рідний дім, якого, можливо, вже й не існує. 

Війна, розв’язана Росією, змінює етнічний ландшафт в Україні, і все, що мені залишається, — це документувати нові хвилі міграцій.

Я почала записувати історії про депортації українських громадян до Росії. У фільтраційних таборах людей перевіряють на прихильність до української влади чи причетність до української армії. Тих, хто не проходить фільтрацію, піддають тортурам. Або ж вони просто зникають безвісти…»

Коли я дійшла до цього моменту, не могла далі говорити. У горлі застряг клубок невимовленого. 

«Без вас України вже б не існувало, — вдалося вимовити. — Ми неймовірно вдячні вам за вашу підтримку. Будь ласка, допоможіть нам зупинити це зло і насильство. Допоможіть…»

Ведучий у білій сорочці підійшов до мене і спробував підтримати, щоб я не впала. Я відійшла набік і побачила як до мене наближається жінка зі світлим каре, у червоному піджаку, з перловим намистом на шиї.

Вона співчутливо глянула на мене й сказала: «Мені дуже прикро, що вашій країні доводиться проходити такі жахіття. Ви почали займатися темою депортацій, ви знаєте про фільтраційні табори. Може, ви допоможете нам у одному проєкті? Ми б хотіла профінансувати ремонт фільтраційних таборів».

Я почала панічно волати: «Ремонт? Для того, щоб росіяни вбивали українців у кращих умовах? Щоб було комфортніше відрізати руки і ноги, виривати нігті, здирати шкіру?! Ні, не робіть, цього, не робіть, будь ласка, я вас благаю!».

Утратила контроль над собою і зірвалася на крик. «Ви не розумієте!!!». Я кричала на всю величезну аудиторію так, що звук проходив крізь стіни і заглушив усе.

Прокинулась. Подушка була мокра. Не могла зупинитися.

***

Кілька днів тому на дитячому майданчику в одному з німецьких містечок моя Анна бавилася з іншими дітьми з України. Я майже щоразу бачу на майданчиках дітей з України — з мамами чи без. 

Цього разу це були роми з Вінниці. Анна зраділа, що можна говорити українською, а не німецькою. Після гри діти помили наші пасочки, ввічливо подякували й пішли. 

Кілька хвилин по тому ми почули тривогу. Таку, як в Україні. Її тестують тут щомісяця. Зазвичай моя Анна плаче від звуку тривоги, а цього разу заціпеніла. Я почала пояснювати, що це просто перевіряють сирену, що ми в безпеці, що ракета не летить. Вона вхопила мене за ногу і не відпускала, аж поки тривога не закінчилася. 

Як я маю вберегти її від цієї війни, якщо вона наздоганяє нас навіть у німецькому місті?

***

Поки Анна на три години в садку, я завжди працюю. Але сьогодні не виходить. 

У момент, коли дописую цю колонку, мені приходить новина про смерть Вікторії Амеліної. Української письменниці, членкині ПЕН, нашої колеги. 

Ще кілька днів тому я мала надію, що лікарі якось витягнуть її, нехай навіть із наслідками. Не можу повірити. Мене так розвезло, що ридаю просто в кафе. Навіть не знаю, чи приховувати ці сльози. 

Часто про це думала: якщо плачу на вулиці, на дитячому майданчику, на громадській зупинці, то, мабуть, справляю дивне враження. Поки хтось у Німеччині чекає на автобус і думає, що приготувати на вечерю, в Україні хтось втрачає життя і вже ніколи нічого не приготує. 

Сказати їм: ви знаєте, сьогодні в Україні загинуло 10 людей, а вчора 50, а позавчора 100.

Ви знаєте, я кожного дня читаю некрологи про моїх знайомих, друзів та близьких. 

Ви знаєте, улюблену Херсонську область, де я прожила кілька місяців, затопило. Тисячі людей залишилися без домівок. Кляті росіяни підірвали дамбу, ви знаєте, так. У новинах, щоправда, кажуть, що інформацію годі перевірити й невідомо, хто її підірвав. Дійсно, хто ж. 

Вам не подобається Зеленський, бо він вимагає зброю і ходить у футболці, а не сорочці? Йдіть до чорта.

Не дивіться на мене, коли я отримую сповіщення про чергові смерті. 

Не дивіться на мою дитину, коли вона ціпеніє від тривоги. 

***

Я чула, що сімʼї, які залишаються в Україні, психологічно легше переживають війну. Бо принаймні оточення розуміє тебе і нічого не треба пояснювати. 

У Німеччині ж я постійно мушу щось пояснювати — це тепер моя робота. Якби не донька, я б точно вже була десь на прифронтових територіях. Я часто картаю себе за те, що мала би бути там — з нашими військовими і журналістами пліч-о-пліч. Але відповідальність за маленьке життя занадто велика. Ходжу по колу, злюсь, роблю те, що можу.

Лють росте. Сивого волосся більшає. 

Мимоволі починаю думати німецькою. 

Мимоволі мільйони таких, як я, опиняються на межі різних мов та культур. Терплять тимчасовість. Марять домом. 

Роздвоюються. 

Щоб потім повернутися і знову відчути — видих.

Олеся Яремчук, журналістка, письменниця.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки