Не лише війна забирає життя українців. Щонайменше 9 людей щодня гинуть на дорогах через ДТП. І, за даними Патрульної поліції, причиною більшості цих смертей є перевищення швидкості.
Українське законодавство доволі лояльне до водіїв, які порушують правила: у нас низькі штрафи, які ще й можна сплачувати зі знижкою, а також існує норма, що дозволяє перевищувати швидкість на 20 км/год без штрафу. Тож попри те, що у містах правила дозволяють їхати зі швидкістю 50 км/год, фактично чимало водіїв їдуть швидше.
Цей «дозвіл на порушення» — смертельно небезпечний, адже, за даними ВООЗ, шансів вижити в ДТП на швидкості 70 км/год майже немає.
Зараз до Верховної Ради внесли законопроєкт, що має обмежити це «дозволене» перевищення до 10 км/год та розширити градацію штрафів. Цей закон міг би суттєво зменшити смертність на українських дорогах.
The Ukrainians Media у партнерстві з Центром демократії та верховенства права і Кампанією «За безпечні дороги» записав історії двох водійок та одного водія про те, що таке — безпека і чому поспіх у місті не дає результатів.
§§§
[Цей матеріал створений у партнерстві з Центром демократії та верховенства права]
§§§
Олександра Чучко
CSR Lead в компанії Intellias, директорка «Фонду Змін Інтелліас», учасниця волонтерської ініціативи Car4Ukraine, яка шукає та доставляє в Україну пікапи, джипи та буси для військових
У моїй родині за кермом завжди були лише чоловіки. Я ще з дитинства хотіла навчитися водити.
Для мене автівка була символом успішності та влади. Мовляв, щоб відбутися як людині, треба мати машину.
Але тато й дідусь завжди підколювали жінок за кермом, і я вирішила, що мушу стати хорошою водійкою, аби заперечити їхні стереотипи. Мій тато їздить дуже різко, тож я хотіла навчитися водити спокійно.
Ми з сестрою вчили теорію правил дорожнього руху, коли почалося повномасштабне вторгнення. Стало зрозуміло: дуже треба навчитися керувати авто. По-перше, це — власна безпека, аби мати змогу кудись виїхати. По-друге, тоді якраз почали возити «корчі» на фронт. Тож я пішла вчитися їздити на «механіці», аби могти допомагати військовим.
Всі інструктори починають зі слів: «Дай дурню дорогу». Друге, що мені сказали: «Дай собі час, аби їхати безпечно і мати можливість ухвалювати рішення. Не треба робити будь-яких рухів, поки це не буде безпечно. Краще почекати й зробити це спокійно».
Першим «корчем», по який я поїхала, був салатовий праворульний пікап Mitsubishi L200. Ми ще ніяк не могли його завести. Дуже хвилювалася, що не розберуся, як ним керувати, але вийшло все дуже швидко. Я почувалась маленьким ціпʼятком: ходила за іншими дівчатами, які вже перевозили машини через кордон, дивилася, що вони роблять і як. Це було хвилююче.
Згодом ініціатива, що займалась доставкою машин через кордон і до військових, яку ініціював Євген Лір, розпалася. Але учасниці нашого чату досі продовжують їздити по машини, тільки вже для інших ініціатив. Ми «перекидаємо» машини через кордон або возимо їх далі, на схід. Лише цього року я вже відвезла на схід сім автівок і пʼять — через кордон.
Один зі своїх перших штрафів я отримала, коли їхала 73 км/год. Але більше такого не було. У нас дуже, дуже лояльна система штрафів, а дозвіл перевищувати швидкість на 20 км/год нічим не виправданий.
Обмеження швидкості існують не просто так. Коли я тільки вчилася, то зрозуміла, що найбільш раціональна швидкість у місті — це 50 км/год. Тоді ти справді встигаєш зорієнтуватися і зреагувати. Іноді, коли я дуже втомлена, то помічаю, що автоматично їду з такою швидкістю.
Хоча, з емоційного погляду, я, напевно, як і більшість водіїв, буду на початках нервуватися і мене будуть дратувати зміни. Але я вважаю, що це не є раціональною причиною відмовлятися від того, щоб рухатися до загальносвітових норм. Адже всі, коли виїжджають в Польщу чи Угорщину, де правила дорожнього руху регулюються суворіше, одразу чемно їдуть і нікому нічого не заважає. Якось за межами України всі справляються із дотриманням правил.
Іноді я помічаю за собою, що коли ввечері затори, а я поспішаю, то починаю більше нервуватися. Але намагаюсь себе стримувати, пропускати людей. Я розумію, що вони теж нервують, але нам всім треба заспокоїтися. Бо від того, що станеться ДТП, ніхто швидше не приїде. Потрібно змінювати свій підхід до водіння. Можливо, відпустити й прийняти, що іноді ти не приїдеш вчасно, — і, скажімо, почати зустріч онлайн з іншого місця. Адаптуватися, а не намагатись змінити світ довкола.
Особисте благо не може стояти вище за загальне. І загальним благом є безпека. Мусимо бути добрішими одне до одного, особливо в такі прикрі часи. У нас є лише ми, і наші життя треба цінувати.
З цим можуть не погоджуватися лише люди, які не думають про інших, а керуються винятково власними миттєвими інтересами. Та у довгостроковій перспективі це не спрацює. Світ не обертається довкола мене чи когось іншого. Ми всі рівні, і на дорозі також.
Денис
головний сержант роти в Силах безпілотних систем
Коли я прийшов в армію, то не вмів водити. І загалом раніше ставився до машини не дуже. Я живу в Києві, і вважав, що своє авто в місті не потрібне, адже це створює купу проблем — де її запаркувати, що з нею робити.
Але так склалося, що у війську авто стало необхідною частиною мого життя. Тому довелося вчитися водити, щоб не просто бути мобільним, а й виконувати свої посадові обовʼязки.
Я вчився водити в бойових умовах. Там безпечна їзда означає «що швидше й непомітніше, то краще». Але розумів, що рано чи пізно буду їздити по місту серед цивільних. Хотілося мати офіційний статус водія, аби нести відповідальність, як і решта — адже ми всі учасники дорожнього руху.
Спершу мене вчив їздити побратим. Ми були тоді під Словʼянськом, у вільний час сідали в авто — і виїжджали на дорогу вчитися. Тож коли я вирішив отримати посвідчення, у мене був вже майже рік досвіду. Але досвід їзди у прифронтових територіях і в місті — це абсолютно різні речі.
В автошколу пішов вже у Дніпрі. Пояснив інструктору свою ситуацію, що вмію і на що здатен. Не скажу, що перевчитися їздити інакше важко. Хоча місто — це дещо інакший стрес, навіть враховуючи, що трафік у Дніпрі менший за київський. Та що більше практики в мене було, то спокійніше я це все робив. Тож скласти іспит було неважко.
Для мене є дві площини: на бойових виїздах ти передусім думаєш про власну безпеку. Там правила не діють. Але в місті треба думати про інших.
Ми якось верталися з бойового виїзду, і нас підрізала броньована машина. Розумію, коли виїжджають з «червоної» зони, то всі поспішають і намагаються якомога швидше це зробити. Але коли ви вже у безпечному місці, не бачу сенсу сильно гнати. Там, де можна було їхати спокійно, трапилася ДТП, нам пошкодили машину. Звісно, що ніхто не розбирався — це теж були військові, тож вони поїхали далі.
Кожен їздить по-своєму, в міру своїх навичок та досвіду. Наприклад, я знаю військових, дуже професійних водіїв, які на бойових, скажімо так, добре виконують свої функції — водночас абсолютно спокійно їздять у місті. А хтось справді любить поганяти, і для них немає межі між прифронтовими територіями і тиловим містом. Він просто постійно поспішає.
Важливу роль може грати навіть те, на чому ти їздиш: якщо це військова машина, пікап чи джип, то несвідомо очікуєш від решти водіїв, що тебе пропустять. Але коли пересідаєш на іншу, цивільну, машину, а звички лишаються ті самі, тоді вже треба себе переборювати. Так, це важко, але все залежить від виховання і від звичок кожного водія.
Моя порада — трохи згадуйте контекст, де ви, і не вважайте, що ви найголовніші на дорозі, кому треба найшвидше доїхати з точки А в точку Б. Просто поважайте інших.
Олеся Палагнюк
Статистична аналітикиня, колишня гонщиця, сьогодні — інструкторка з водіння
Я стала гонщицею, бо мені хотілося адреналіну.
З дитинства мріяла їздити на великій швидкості, але для цього треба мати неймовірну реакцію, вміти бачити ситуацію на дорозі на великій швидкості.
Мій тато взагалі не хотів, щоб я сідала за кермо. Але я була вперта. Тож коли мені виповнилося 16, він найняв тренера, який вчив професіоналів, що брали участь в перегонах. Це було складне навчання, що тривало шість років, — і далі я брала участь в перегонах, відтак долучилася до клубу BMW.
Я не планувала стати інструкторкою — працювала у своїй компанії, займалася статистичною аналітикою. Але мої друзі та колеги періодично просили їх повчити або підстрахувати, коли вони починали їздити. І я бачила, що рівень підготовки водіїв часто був дуже низьким. А потім мені подзвонила колега і запропонувала спробувати стати інструкторкою. Мені було вже 45 років, і я трохи наситилися цим адреналіном. Тож можна було спробувати. Скількох людей я навчила? Не памʼятаю. Може, три тисячі.
Іноді до мене приходять учні, які просять навчити їх їздити швидко. Але у місті найбезпечніша швидкість — 50 км/год. А є такі ділянки, де треба їхати і 30, і 40.
Я вчу, як реагувати на ситуації на дорозі, і найбільша швидкість, з якою працюю, — до 100 км/год. Якщо людина хоче їздити швидше, я цього не вчитиму принципово. Є змагання, є спеціальні місця для цього — якщо любите ганяти, то вам туди. Екстремальне водіння дуже небезпечне, тим паче у великому місті. Адреналін має залишатися на перегонах.
Швидкість не завжди допомагає кудись швидше доїхати. Звісно, якщо ти професійний стрітсейсер, ти можеш доїхати швидше. Але це працює лише якщо порушуєш певні правила. Насправді треба просто знати дорогу.
Ми якось з сусідом посперечалися, хто швидше доїде до місця призначення. Він летів, а я їхала 55-70 км/год, просто іншою дорогою. Ми доїхали одночасно, тільки він витратив 15 літрів пального, а я — 8-9. Тому я не бачу сенсу швидко їхати в місті.
Люди їздять швидко тому, що основний потік машин, особливо в Києві, дуже швидкий. Це стадний інстинкт — ми хочемо підлаштуватися, їхати в потоці. Для цього й потрібно контролювати правила дорожнього руху, аби їхати в місті було безпечно.
Як на мене, на кожній ділянці мають бути камери і кожному водію, який порушує, мають одразу приходити штрафи. Причому дуже великі, а не такі, як у нас, які можна оплатити ще й зі знижкою 50%. А ще нам потрібні штрафні бали, бо найстрашніше для водія — це перескладати іспит.
Водіям та водійкам варто не забувати, що життя — безцінне. Це дуже велика відповідальність перед іншими учасниками дорожнього руху. Тому правила треба справді знати, оновлювати ці знання, бо правила постійно змінюються. Якщо не хочете, можна ходити пішки.
Фото надані героями, головне фото — Intellias
