Сергій Рахманін

Розмова з українським журналістом та телеведучим

25.03.2015 Інна Березніцька

…Відповідальність за усе, що відбувається в Україні, мусять брати на себе не лише міністри й президенти, політики і чиновники, публічні інтелектуали і церкви. Всі вони — діячі. Ті, хто приймають рішення. Часто від них багато залежить, а інколи — усе. Однак чи не найбільша відповідальність лежить на журналістах — тих, чиєю професією і щоденною працею єінформування, розтлумачування й аналіз.

Адже саме журналіст може простими словами пояснити складні економічні формули або незрозумілі, на перший погляд, політичні рішення. Саме журналіст дає можливість усім сказати усе, або навпаки — змовчати й не договорити. Саме журналіст робить вибір, кому служити — власнику медіа чи своєму читачу. Не випадково і саме через це їх і називають «четвертою владою». І якщо ми говоримо про цінності в політиці чи економіці, то маємо так само гучно нагадувати про цінності в журналістиці.

…Успішного українця Сергія Рахманіна називають по-різному — від камертона до лакмусового папірця української дійсності. А він каже, що для того, щоб якісно виконувати свою роботу, у нього все є. Лишилося, аби читач читав вдумливо і критично.

   
   
   
    

Розкажіть, будь ласка, як Ви стали тим, ким Ви є зараз.

У моєму житті немає нічого надзвичайного. Проте його й одноманітним не назвеш. Усе — завдячуючи професії, тому що журналістика відкриває унікальні можливості для того, кому бодай трохи цікавий навколишній світ. Життя — це нескінченна галерея: облич, місць, ситуацій, образів, вражень. А в журналіста — довічна контрамарка на відвідини цього своєрідного реаліті-музею, на перегляд цієї захопливої нон-стоп-вистави.

Навіть якщо втрачаєш смак, жагу життя, професія примусово тебе занурює в нього і лікує від розгуби, повертає впевненість, відновлює гостроту сприйняття і водночас коригує орієнтири. І тому я журналістиці дуже вдячний, попри те, що став журналістом почасти випадково. Кажу «почасти», бо переконаний, що нічого не відбувається за довільним збігом обставин. І, до речі, нічого не минає даремно.

Переконаний, що в житті кожного журналіста знайдеться чимало повчального. І кожен журналіст має право та можливість вчитися на помилках тих, хто поряд. Тож коли в мене з’являється можливість поділитися власним досвідом, охоче це роблю. З одного боку, все зазнає змін, — світ, життя, політика, журналістика (я друкуюся з 1983 року, в штаті почав працювати з 1989-го, і за цей час журналістика змінилася до непізнаванності). З іншого, люди навряд чи змінюються суттєво: вони так само люблять, зраджують, сподіваються, сумніваються, хиблять, вірять. Багато хто з них так само не поспішає вчитися на чужих помилках, чимало бездумно виконують роботу, яку свого часу обрали.

Згодом виникло бажання писати цікаво — щоби тебе не лише друкували, а й читали

…Мені виповнилося чотирнадцять, коли до рук потрапила газета «Молода гвардія», де було надруковане оголошення про набір до студії молодого журналіста. Пішов туди заради цікавості, а залишився через впертість. Коли з’ясувалося, що трохи переоцінив свої здібності, кортіло довести, що можу писати. Згодом виникло бажання писати цікаво — щоби тебе не лише друкували, а й читали. Ну, мені ще й пощастило: працював у різних виданнях, пройшов вишкіл у різних відділах, писав про підприємництво, студентство, рок-музику, футбол… Єдиним, що свідомо оминав, була політика — ставився до неї упереджено, навіть дещо вороже.

А потім був 1992 рік, була газета «Київські відомості», що із здоровою нахабністю ламала усталені уявлення про вітчизняну журналістику. Там все було інакше: починаючи від зовнішнього вигляду видання, закінчуючи підходом до побудови текстів. У тій редакції зібралися люди, з якими хотілося попрацювати. Одначе, за збігом обставин, єдина вакансія була у відділі політики. І я пішов туди із твердим наміром перечекати якийсь час, щоби потім перевестися до іншого відділу. Проте не склалося. Що, власне, стало зайвим підтвердженням того, що немає більш постійного, ніж тимчасове.

Спочатку я звик писати про політику. Згодом мені це почало подобатися.

Що врешті Вас привабило в політичній журналістиці?

До політики варто ставитися як до гри. Вона буває жорстокою, подекуди — кривавою. Але вона лишається грою, причім, грою цікавою. Власне, все життя — гра, а політика — лишень частина тої гри, найбільш складна та захоплива її складова.

Пишучи про політику, варто зберігати холодну голову. Цього достатньо хоча б для того, щоби час від часу не збиватися на істерику чи безпідставний переможний настрій. Прагну називати речі своїми іменами, намагаючись не перебільшувати і не применшувати того, що відбувається. Те, що до політичної журналістики потрапив почасти випадково, має свої переваги: вдалося уникнути зайвих сподівань та розчарувань, особливих симпатій та антипатій серед політиків. Я досі ставлюся до них достатньо відсторонено. Не вважаю себе частиною світу політики, як дехто колег. Вважаю себе людиною, яка старанно фотографує його та уважно роздивляється світлини.

Політика — не чорна, не біла, вона строката, картата. Часто-густо —  сіра, і в цього сірого не 50 відтінків, а кілька тисяч. Щоразу треба відшукувати дуже влучні слова та необхідну інтонацію, аби якомога точніше передати те, що хочеш сказати. Інакше легко збитися на плюс-мінус, біле-чорне, друг-ворог, добрий-злий…

У реальній політиці немає янголів. Та й чортів не дуже багато. Політикам притаманні ті ж вади, що й решті. Нюанс лише в тому, що на них покладається набагато більша відповідальність. Тому, з одного боку, їхня діяльність потребує критичнішого погляду, ніж чиясь інша. З іншого, оцінка цієї діяльності вимагає від журналіста більшої зваженості. Це далеко не завжди вдається. Але принаймні цього треба прагнути.

DSC_0380

Чому Ви стали тим, ким є зараз?

Я не особливо старанний учень, мені не дуже подобалося вчитися. Це стосувалося і школи, і вишу. Однак мене вчило життя. Тобто мене вчили всі, постійно й потроху: батьки, вчителі, командири, друзі, колеги, родина, випадкові люди, з якими зводило життя. Для журналіста важливо відчувати себе частинкою світу, в якому живеш. Не стільки активною дійовою особою, скільки його невід’ємною частинкою. Тут є невеличка семантична різниця.

…З плином часу в кожного з’являється певне коло людей, до яких ставимося з повагою, до чиєї думки дослухаємося. І коли вони очікують від тебе певного кроку, певного вчинку, не можеш цього не зробити, не дивлячись на сумніви, небажання, острах, які, природно, часом відчуваєш. Їхні думки стають почасти твоїми думками, а їхні очікування — мотивацією твоїх вчинків. З роками таких людей у моєму житті стає більше, й вони не обов’язково пов’язані із журналістикою чи політикою. Саме ці люди є певною засторогою, своєрідним запобіжником того, що хибитиму набагато рідше, ніж міг би, з огляду на свої власні слабкості.

Серед людей не буває янголів. Ми — грішні. Однак вміння час від часу утриматися від певних хибних вчинків — нормальний рефлекс людини, адже вона — розумне створіння

Яким Ви уявляєте свого читача?

Маю надію, що я відчуваю свого читача. Як на мене, йдеться про абсолютно різних людей. Легше думати, що твої читачі — якась компактна група, люди відповідного віку, майнового цензу, з певним життєвим досвідом…Насправді переконався, що вдумливий читач буває абсолютно різним.  А я плекаю химерну надію, що люди, які мене читають, переважно є читачами вдумливими. Серед тих, яких особисто знаю,— більшість складають справді вдумливі. Це дає мені нахабство так узагальнювати. Власне, теперішні часи потребують більше вдумливих текстів та вдумливих читачів. Хоча життя інколи схиляє не думати. Сховатися, зачинитися, зануритися в бездумні тексти про «біле» і «чорне»… Так завжди буває в будь-якій країні, яка переживає кризу й війну. Але у мене є тверде переконання: в нашій країні завжди була й завжди буде необхідна критична маса вдумливих людей. Саме вони не те що не дадуть Україні загинути (про це взагалі не йдеться), вони не дадуть нам втратити мету.

Чи важливо брати на себе відповідальність (у професії, в житті, у сім’ї)? Чому?

Завжди прагнув не йти на поступки із власним сумлінням. Це інколи достатньо складно. Ситуації трапляються різні. Кожна людина слабка, на жаль. Намагаюся жити за тими правилами, за якими мене виховували з дитинства. Попри це, в мене, як і в кожного, є власні, суб’єктивні, уточнені життям, уявлення про добро і зло. Ці уявлення, на жаль, не повністю збігаються з біблійними та підручниковими постулатами.

Свого часу доволі складно було знаходити спільну мову з колегами, які на 10-15 років молодші. Зокрема, заганяло в глухий кут запитання: «Що потрібно для того, аби зробити успішну кар’єру в журналістиці?» Не знав, що на це відповісти. На мою думку (можу помилятися), кар’єра і журналістика — речі несумісні. Кар’єру можна зробити в політиці або бізнесі, навіть у мистецтві до певної міри. Але точно не можна її зробити в журналістиці. Тебе або читають, або ні. Ти або пишеш цікаво і змушуєш людей думати над тим, що пишеш, або ні…

Завжди є люди, які не можуть не робити того, що вважають за потрібне. Водночас завжди є і ті, хто схильний іти на компроміси зі сумлінням за першої-ліпшої нагоди. Питання лише в тому, що критична маса непоступливих має бути достатньою.

Повторюся, серед людей не буває янголів. Ми — грішні. Однак вміння час від часу утриматися від певних хибних вчинків — нормальний рефлекс людини, адже вона — розумне створіння.

DSC_0395

Що для Вас успіх? І чи вважаєте себе успішним?

Почасти на це запитання я вже відповів.

Журналістика перебуває на порубіжжі між ремеслом та мистецтвом. Інколи більше одного, деколи — іншого. Журналіст не може бути ані стовідсотковим ремісником, ані чистим митцем. Його успіх визначається тим, наскільки він відповідає вимогам часу, чи його читають, чи змушує він замислюватися.

Сергію, у Вас є сатисфакція — мовляв, багато що вдалося?

У мене вже є відчуття, що шмат життя використаний недаремно. Якось під час розмови Євген Сверстюк зазначив: «Коли піду, про мене, напевно, не скажуть «Він жив не так». Намагатися жити так, як вимагає життя, — це вже чимало, як на мене.

Узагалі-то критично ставлюся до того, що роблю. За багато років писання текстів назбирається зо п’ять тих, якими лишився задоволеним. Часто здається, що не достатньо переконливий, що не відшукав вірної інтонації чи точних слів… Цікаво, що дедалі більше мені трапляється людей, які згадують той чи інший мій текст. Не просто згадують — певним чином він їм якось зарадив. Хтось вийшов на Майдан, хтось не дав хабара, хтось утримався від слизького вчинку… Ось це і дає відчуття, що те, чим займаюся, було і є недаремним. Попри періодичну втому та тимчасову розгубленість (їх переживає будь-який політичний журналіст, що живе на вістрі сподівань і перший наражається на розчарування), вважаю, що працюю недаремно.

Що треба і чого не треба робити, щоби досягти успіху?

Важливо залишатися собою і не втрачати критичного (не критиканського!) погляду на життя.

Що складніший час, то вимогливішим і вибагливішим (в хорошому розумінні цього слова) треба бути до себе і до людей, про яких пишеш. Тобто слід дуже ретельно вибирати слова, інтонації, акценти… До певної міри це можна назвати соціальною місією журналістів.

Жити повноцінно — це одночасне вміння радіти з власних дрібних успіхів і щиро співчувати лиху сусіда; прагнення допомогти іншому, коли можеш, і здатність зарадити собі, коли погано

Чим Ви пишаєтеся?

Якщо говорити про журналістику, то немає чогось такого надзвичайного, чим я би пишався.

Мене справді тішить, що з мене вийшов журналіст. Дуже пощастило в тому, що мав різний життєвий досвід. Працював продавцем у магазині, нічним сторожем, вантажником, фасувальником цегли на комбінаті будматеріалів. Часто їздив у відрядження. Знайомство з різними сторонами життя з одного боку не дозволяє забувати про те, що воно різне, що воно складніше, ніж інколи здається, а з іншого –  дозволяє тобі узагальнювати, що складно робити сидячи в кабінеті, коли спілкування з життям обмежується Інтернетом. Переваги Інтернету очевидні. Вади також — люди втрачають смак життя, відчуття життя, тиск життя. Вони своє уявлення про нього виносять із комп’ютера, а уявлення про політику — з телевізійних ток-шоу. Усе це здебільшого мало пов’язане із реальним життям та реальною політикою. Умовно кажучи, коли знаходишся у кабінеті — маєш один кут зору, коли перебуваєш в окопах — інший. Корисно побувати і там, і там, але варто вибиратися з кабінетів й окопів, щоб усе-таки мати можливість побачити життя з різних кутів. Тоді легше оцінювати.

А якщо з особистої позиції?

Пишаюся своїми доньками. Старшій Варварі 18 років. Вона студентка Києво-Могилянської академії. Молодшій Юстині 9 років. До речі, цю картину, що висить над вами, намалювала вона, це її подарунок на день народження.

Це її картина?..

Робота виконана за допомогою мастихіну, спеціального художнього шпателю. Її вчителька казала, що навряд чи їй до снаги з цим впоратися самотужки. Проте Юстинка впоралася.

Чесність — це цінність?

Я розрізняв би чесність і відвертість. Не можу себе назвати надто відвертою людиною, тому що інколи надмірна відвертість шкодить. І це стосується не тільки людських стосунків, а й професійних. Не завжди варто бути гранично відвертим. Але завжди варто прагнути бути чесним. Це — справжня цінність. Той, хто не боїться бути чесним, подолав половину власних страхів. Особливо зараз. Нині чесний погляд на речі є набагато кориснішим за показовий патріотизм. Тому що патріотизм без чесності — неефективний, інколи — шкідливий.

Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям?

Почасти українцям бракує вміння жити. Що я розумію під цим? З одного боку, схильність радіти сьогоднішньому дню. Але, крім того, це здатність усвідомлювати, що життя не закінчується завтра. Дуже велика кількість людей, непоганих людей, або постійно борються, або намагаються вижити. І те, і те не є життям. Жити повноцінно — це одночасне вміння радіти з власних дрібних успіхів і щиро співчувати лиху сусіда; прагнення допомогти іншому, коли можеш, і здатність зарадити собі, коли погано…

У мене таке відчуття, що ми тільки зараз намагаємося вчитися жити. І те, що за вікном сумно, нам навіть на користь. Від того, наскільки хутко ми опануємо це мистецтво, залежить, наскільки хутко вдасться подолати проблеми, з якими стикаємося.

А Ви вмієте так жити?

Ні, я теж вчуся.

DSC_0412

Що зараз читаєте?

У мене є фізична потреба читати, але часу обмаль. Нарешті вирішив прочитати найбільш суперечливий роман «Євангелія від Ісуса» португальського письменника, лауреата Нобелівської премії Жозе Сарамаго. Твір вийшов давно, отримав чисельні, взаємовиключні відгуки. Я ж намагаюся не судити ні про що, доки сам цього не прочитав, не побачив, не відчув. Чому вирішив читати це саме зараз? Бо нині є актуальним вміння дивитися на звичні, буцімто зрозумілі речі під іншим кутом. А саме це, наскільки розумію, вирізняє «Євангелія від Ісуса».

Ваші улюблені книги?

Улюблений письменник — Шекспір. Однак улюбленого твору Шекспіра немає. Улюблена книга —  «Гра в бісер» Гессе. Книга про те, що життя — гра. І ця гра потребує знань. Про вміння служити, про вміння вчасно обирати свій шлях, навіть про вміння вчасно йти з життя. Цікаво, що згадана на початку роману фейлетонна епоха дуже нагадує те, що відбувається зараз – коли аматори й фарисеї стають замінниками фахівців і проповідників.

Друга найважливіша книжка в моєму житті — «Сто років самотності» Маркеса. Обидві перечитав тричі. Думаю, ще до них повернуся.

Одна порада читачам.

Читати і думати. Це важливо, позаяк останнім часом з’явився чималий прошарок людей, що нікого не читають, крім своїх записів у соцмережах, або нічого не читають взагалі, або ж читають, однак не думають.

Багато хибних думок та хибних вчинків — від недостатнього розуміння світу, від небажання його розуміти. Натомість багато з того, що дехто сприймає як власне одкровення, вже давно винайдене, осмислене, реалізоване, скориговане або ж відкинуте геніальними, розумними людьми. Якщо кількість вдумливих читачів збільшиться, маю надію, світ зміниться. Спочатку вони самі змінять своє ставлення до світу, а згодом вони разом змінять навколишній світ на краще.

Інна Березніцька Світлана Левченко

Схожі публікації

14255 5

Звичайні люди

Як медики-добровольці їздять на схід лікувати людей і зшивати країну

21.11.2016 Надія Швадчак
19892 13

Павло Шеремета

Розмова із українським економістом

13.08.2014 Володимир Бєглов
1280 3

Марк Челлінор: Нам потрібно вийти за межі газетного мислення

Керівник International News Media Association про те, як вижити газетам в умовах постійного розвитку цифрових технологій

29.05.2016 Уляна Іванишин

Популярні публікації

33273 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
59648 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
44082 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати