Please check the link below to read the article in English — I Wanted to Become a Good Historian.
«До мене інколи звертаються: чи Михайло Грушевський ще живий? Може, у нього лишилися гроші на додаткову підтримку науки?» — з легкою усмішкою розповідає Сергій Плохій і демонструє один із таких листів, де його просять познайомити з Грушевським. Науковець — професор катедри української історії імені Михайла Грушевського та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету.
«Дуже важко це перекласти українською, бо це не кафедра у нашому розумінні. Це іменна позиція. Як правило, ці іменні позиції називали іменами людей, які дали гроші. Гроші інвестуються — і на це існує платня професора. Оскільки у нас збором коштів займалася ціла українська громада — яка була небагатою, багатих людей майже не було, — то професор Омелян Пріцак, засновник українських студій у Гарварді, вирішив, що ці позиції будуть називатися іменами видатних українських учених. Кафедра філології носить ім’я Олександра Потебні, кафедра літератури — Дмитра Чижевського, а кафедра історії — Михайла Грушевського».
Український науковий інститут у Гарварді — це двоповерхова будівля на вулиці Кіркленд, 34, у Кембриджі. Збудована ще 1840 року, зараз — у власності Гарварду. Перше, що її ідентифікує, — український прапор. Хоча як у Кембриджі, так і у Гарварді українські прапори — не рідкість. Їх часто можна побачити на приватних будівлях, а коли почалася велика війна, прапор вивісили зокрема й на будинку адміністрації Гарварду. Для того, щоб продемонструвати солідарність і підтримку України в боротьбі проти російської агресії.
«Наш прапор — це один із кількох, які були і є. Ми дуже горді з цього. Це ознака нас, нашої ідентичності. Український прапор — це річ, яку зараз люди вивішують, упізнають, бо знають, про що йдеться. Заслуга в усьому цьому, звичайно, України, українців, українських Збройних сил. Цього нічого не було б, якби не було цього супротиву, який цілий світ сприймає з дуже позитивним здивуванням».
У кабінеті ж самого Сергій Плохія також український прапор, а ще — репродукція картини Малевича. Зазвичай Плохієві ранки директора і професора починаються близько сьомої, а робочий день розписаний практично погодинно. Але історик не скаржиться, після нашої зустрічі у нього ще кілька, як і було — до.
«Позиція, в якій я є, — дуже привілейована. Це мати можливість самостійно ставити питання і на них відповідати. Я розумію, що на різних етапах своєї кар’єри я мав цю можливість. Більшість людей її не мають. Я ціную цю свободу вибору і свободу творчості».
§§§
[Цей портрет створений завдяки Спільноті The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Він сидів у чудовій гарвардський бібліотеці з ранку до вечора
Майже 40 років тому Франк Сисин, відомий американський і канадський історик, на той момент — заступник директора Українського наукового інституту Гарвардського університету, отримав лист від науковця з Дніпропетровська, який хотів вивчати часи Берестейської унії.
«До того часу це небувала річ. Може, був один науковець, який у нас працював, а взагалі — ніхто».
На той момент Інститут — через «волю радянського уряду» — великою мірою був ізольований від України. Науковці часто писали свої праці без доступу до українських архівів і джерел.
«Совєцький уряд мав наукову політику і селекцію, хто бажаний, а хто ні. Це дає розуміння, якою була ситуація, коли я отримав листа від професора Плохія, що він прийнятий на обмін із радянської сторони і буде в Колумбії, у Нью-Йорку, але хотів би також відвідати нас у Гарварді. Я подумав: ніхто не знає, чи хтось на когось працює в Радянському Союзі і що є їхньою потребою, але є науковець і ми маємо з ним науково співпрацювати».
Франк Сисин у 1970-х долучився до заснування українських студій у Гарвардському університеті. Як фахівець з історії України, пояснює, чим є україністика у Північній Америці. За його словами, наукове життя в американських і канадських університетах було неможливим без старань і підтримки української діаспори.
«Ми називали те — громадське чудо. Те, що ми могли творити Інститут у Гарварді, — це завдяки тим 15 тисячам людей українського роду, які дали гроші на цей Інститут. Величезна збірка. Потрібно було мати постійні виїзди по тих громадах, говорити з людьми. Так само в Канаді. До великої міри, Канадський інститут українських студій (КІУС) існує завдяки канадській політиці багатокультурності, у якій українці відіграли величезну роль».
З-поміж іншого, Франк Сисин організовував одні з перших наукових досліджень Голодомору. Незважаючи на те, що радянська сторона не рекомендувала працювати над цією темою.
«Інститут займався Голодомором, який у той час називали Великим голодом. Остерігали нас делегації Української Радянської Республіки. Приїздили, казали, що якби ми перестали працювати на такі теми, то, певно, була б можливість, щоб хтось від нас міг працювати в совєцькому уряді. На велике щастя, наші професори, директори відкинули це, і ми провели той проєкт (Ідеться про проєкт Роберта Конквеста і Джеймса Мейса. Британський історик спільно з американським працювали над створенням книжки «Жнива скорботи», яка досі є головним англомовним дослідженням української трагедії 1932-33 рр. Крім того, у грудні 1985 року при Конгресі США створили комісію, яка збирала інформацію та аналізувала причини і наслідки Голодомору. З тією комісією співпрацював Джеймс Мейс. — TU)».
Насторожував факт, що візит науковця з Радянською Союзу мав відбутися незадовго до урочистих святкувань тисячоліття хрещення Русі у СРСР.
«Ми подумали, що совєти хочуть мати у нас свою людину. Я чесно кажу вам, як виглядало все з нашої сторони. Була велика міжнародна акція з совєцької сторони: звернути увагу на Москву, на Московську патріархію, а в той самий час ми провели досить активний проєкт у нашій громаді, але також — міжнародний про тисячоліття християнства України-Руси. І, в певному сенсі, була конкуренція з радянською стороною і загальною опінією західних науковців».
Перше враження про історика з СРСР: знає джерела, мови й інтенсивно працює в бібліотеці, а ще походить із дніпропетровської школи джерелознавців професора Миколи Ковальського, яка має добру репутацію.
«Ми вже знали, що там, на диво, пишуть дуже цікаві праці. Те, що Плохій сидів у чудовій Гарвардський бібліотеці з ранку до вечора, переконало мене, що це не агент КГБ, який приїхав довідатися, що ми робимо, а справжній науковець».
Франк Сисин пригадує: Сергій Плохій працював у Гарварді аж до великодніх свят. Затим повернувся до Колумбії, куди мала приїхати до нього дружина Олена. Тоді родина Сисина вирішила запросити подружжя Плохіїв до себе. Після Першої світової війни дідусь та бабуся американсько-канадського професора емігрували з Бойківщини. Його батьки народилися вже в Америці.
«Очевидно, до певної міри були упередження: “Ми запросимо тих совєцьких людей, але хто вони є?”. Та все відбувалося як треба. Ми жили в околиці, де досить багато українців. Відвідали сусідів. Дуже цікаво було. Очевидно, що наші люди все запитували, що діється, про ті всі речі. Тяжко було для радянської людини в той час».
Щасливий випадок
Що таке цензура, Сергій Плохій довідався вже на першому курсі історичного факультету Дніпропетровського університету. Згадує: «Ти приходиш — і перша лекція: “Мы все бойцы идеологического фронта”. Перші чутки у гуртожитку — це що за рік чи за два до того виключили кількох студентів за анекдоти про Чапаєва. Чому? Як це? Опиняєшся у середовищі, де розумієш: це система, де є політичний контроль над усім».
Сергій Плохій народився в родині першого покоління інтелігентів: батько — інженер, мама — лікар. Ріс у Запоріжжі. Навчався у спеціалізованій англійській школі. Мріяв вивчати журналістику, але вступив на історичний. Через десятки років юнацьку мрію реалізує його донька у США.
«Батько переконав: “А що, як у тебе немає таланту і ти не зможеш писати? Де ти залишишся з журналістикою? Здобудь якусь іншу професію”. Якось батько сказав, що думав стати істориком, і це те, що мене теж цікавило. Вирішив закінчити історію, а потім піти в журналістику. Але історія затягує. З одного боку, це випадок, але щасливий для мене».
Хлопець подав документи в Запорізький педінститут, однак на іспиті отримав трійку з англійської. Офіційна причина: неправильне вживання артиклів. Втім, за словами Сергія Плохія, тоді існувала непублічна, але чітка політика — дискримінація стосовно «неправильного» походження.
«Ясно, що зрізали. Я був соціально неправильний елемент. Походив з родини інтелігенції. Перевагу надавали членам партії, людям із робочим стажем, людям зі стажем колгоспним, або принаймні тим, які мали соціальне походження: не “служащие”, а робітничий клас чи ще якийсь інший».
Удруге син інженера подав документи не у рідний Запорізький, а через рік — у Дніпропетровський університет. Пригадує, зустрів родича, який сказав: «О, ти збираєшся кар’єру робити». Тоді майбутній історик не розумів, про що мова.
«Велика кількість людей — переважно хлопці — після армії. Багато з них орієнтувалося на кар’єру. З цієї точки зору, людей, які прийшли на історичний факультет тільки через зацікавлення історією, була не більшість. Був цікавий сплав: люди, дійсно захоплені історією, і люди, які цікавляться історією, але більше думають про якусь політичну кар’єру в радянському контексті. Це все було разом, і ми всі були разом».
Із приємних студентських спогадів: перша археологічна практика. Південь України. Тоді студент Сергій Плохій найдужче хотів потрапити в групу своєї майбутньої дружини, тоді однокурсниці з історичного — Олени.
«Було четверо хлопців і, може, 10-12 дівчат. Ми копали скіфські могильники. Спочатку ми не знали, що це таке, але врешті виявилося, що це могила коня і її перед тим уже розікрали. Вона була засипана великими кам’яними брилами, і всі ці три тижні четверо хлопців тягали ці брили. Роботи для дівчат особливо не було: або лопатою розчищати, або щіточкою. Хлопці ж цілими днями тягали ті брили, а дівчата сиділи навколо і співали пісень. Після цього моє захоплення скіфами зникло».
Однак Сергій Плохій тоді знайшов дещо важливіше — майбутню дружину і матір двох своїх дітей, а ще — першу читачку більшості своїх книжок. Тепер із вдячністю каже: «Думаю, що ті речі, які я робив колись і роблю сьогодні, без її розуміння і без її підтримки просто неможливі».
Усі збиралися в родини Плохіїв
Альберт Венгер — завідувач кафедри всесвітньої історії Дніпровського університету імені Олеся Гончара — розказує: майже десять років, із 1983-го до 1992-го, у них на кафедрі загальної історії працював Сергій Плохій. Альберт не перетинався особисто з професором, однак має з ним чимало спільного. Зокрема його шкільна вчителька історії з Кривого Рогу — Людмила Передерій — одногрупниця Плохія. Сам же історик видав статтю зі спогадами його учнів та одногрупників.
Ділиться: «Плохій не жив у гуртожитку. До речі, це теж одна з рис, яка його характеризує, — порядність. Чому він не жив у гуртожитку? Тому що в гуртожитку не жили ті, хто у заяві вказав реальні прибутки своїх батьків. Він написав реальну цифру — і його не поселили. Якби він зробив, як частина інших, схитрував, дав нижчі показники, то його поселили б».
Студентом Сергій Плохій мешкав в орендованій квартирі. У гуртожиток навідувався, як і всі, на дні народження і спільні святкування. Так само разом з усіма їздив на колгоспну практику збирати помідори. На думку Альберта Венгера, покоління, яке знало Плохія, всі свої досягнення міряє за Плохієм, бо є людина, яка вийшла з їхнього середовища і досягла у рази більше.
У свої 25 майбутній професор Гарварду захистив кандидатську про латиномовні джерела з історії Хмельниччини
Для цього їздив у московські архіви, замовляв мікроплівки й перекладав їх з латини. «Захистившись, він фактично опинився на вулиці, тому що в університеті його тримати вже не могли. Але так сталося, що одна жінка вийшла заміж і переїхала в Запоріжжя, його рідне місто. Звільнилася ставка на кафедрі, і він таким чином залишився. Була серія випадковостей, які в’яжуться, як гачки один до одного, і зв’язуються в єдине ціле. У 1989-му, коли його вибирали завідувачем кафедри, то був іще один претендент, але Плохій переміг із різницею в один голос. Міг — знову ж таки — стати або не стати».
Плохій був наймолодшим за віком та стажем викладання працівником кафедри. У 32 захистив докторську. Працював не лише з латиномовними, а й із польськими та італійськими (ватиканськими) джерелами. На такий успіх колишнього аспіранта стара професура реагувала по-різному.
«Багатьох представників старшого покоління це справді зачіпало. Тому що вони представники старої генерації, які свої докторські захистили в 55-60 років, уже на своєму кар’єрному схилі, а тут людина захищає докторську в 30. Одна з причин — не тільки в організаційних здібностях, а й у лінгвістичних. Він знайшов джерела іноземними мовами, які до цього не були опрацьовані в нашому історіографічному просторі».
Крім того, колишні колеги Плохія вирізняють у нього надзвичайне чуття до різних дослідницьких напрямів. Коли він працював на кафедрі, то дізнався, що в Дніпропетровському обласному архіві зберігаються документи з історії менонітських та німецьких колоністів, й запропонував вивчати цю тему.
«Тема виявилася надзвичайно благодатною. Плохій десь у Штатах знайшов посилання на джерела, які зберігалися в нас в архіві, і потім виросло ціле покоління, у тім числі його аспірантів, які займалися цими речами».
Втім, із закордонних відряджень Сергій Плохій привозив не лише чимало свіжих ідей, а й, за спогадами друзів та аспірантів, відеомагнітофон і нові фільми. Альберт Венгер каже, що родину Плохіїв дніпропетровці запам’ятали як дуже гостинну.
«Його будинок, до слова, завжди був повен людей. Ті, хто з ним навчалися і потім були в аспірантурі, говорять, що у родини Плохіїв всі збиралися. Аспіранти згадують, що дружина завжди добре приймала і годувала. Дуже людяні були стосунки».
Історія та професійні історики мають певні зобов’язання
Дніпропетровський університет імені 300-річчя возз’єднання України з Росією мав пряме підпорядкування Міністерству вищої освіти СРСР. Це давало чимало переваг дніпропетровським науковцям: квоти на стажування, доступ до архівів і джерел, а ще — краще матеріальне забезпечення.
«Пряме підпорядкування Москві знімало багато тих обмежень, які мали інші українські університети. Той же Київський, Львівський. По-перше, це фінансування для закордонного стажування, тобто для істориків у 70-80-х роках була майже нечувана річ поїхати на стажування в Німеччину, в Польщу, в іншу країну. А тут це вдавалося. По-друге, підпорядкування Москві, як це не парадоксально, дозволяло розробляти україноцентричні теми», — коментує історик Альберт Венгер.
Дозволи та папір на публікації вдавалося отримувати професору Миколі Ковальському. У Дніпропетровську йому вдалося сформувати школу українознавців доби раннього модерну, або, як тоді говорили, феодалізму, чи пізнього Середньовіччя України. Професор сам запрошував науковців, які цікавились і хотіли займатись наукою. «Позвоночників» — людей, яких брали за дзвінком керівництва згори, — там не було. У цьому головна відмінність. Ось що про ті часи каже Сергій Плохій:
«Ніша ранньомодерної історії існувала як своєрідний виклик офіційній історії. 70-ті роки принесли чистки так званих козакофілів чи людей, які займалися так званою феодальною історією. Тобто це була, до певної міри, також не відкрито опозиційна тема чи платформа, але дуже небезпечна з тієї точки зору, що тебе могли звинуватити в українському націоналізмі і в інших речах, але це була також територія свободи. Ми мали посилатися на всілякі офіційні документи в наших публікаціях — партійні й так далі, — але наука була все-таки не політизована, це головне».
Дослідження XX століття було практично неможливе без його політичної складової. Натомість ніша ранньомодерної історії виявилася значною мірою деполітизованою. Наприкінці 80-х — на початку 90-х Сергій Плохій спільно з колегами, зокрема своїм науковим керівником Юрієм Мициком, видав дві книжки про історію Козаччини: «Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків» і «Тії слави козацької повік не забудемо». Тоді, на думку Сергія Плохія, у нього зародилася думка, що про важливі речі необхідно говорити не лише науковою, а й популярною мовою.
«Думаю, що історія і професійні історики мають певні зобов’язання перед суспільством, у якому вони живуть. Якщо вони цього не усвідомлюють, ціла надзвичайно важлива ділянка залишається відкритою для шарлатанів. Природа не терпить порожнечі і ця порожнеча буде заповнена. Але, знов-таки, це мій особистий вибір. Для мене це також важлива частина мого амплуа, усвідомлення себе як історика».
Знімаєш капелюх майстра… і одягаєш кепку учня
90-ті — роки великих надій та змін. Спільними зусиллями Сергій Плохій разом з колегами й Франком Сисином організовує конференцію про Хмельниччину в Дніпропетровську.
«Не пам’ятаю, хто потім до кого перший писав. 1990 року ми відновили контакти і щойно відкрили Дніпропетровськ для чужинців, бо до того це було закрите місто. Ми організували конференцію. У мене була можливість запізнати те середовище у Дніпропетровську, і направду там вдалося відтворити надзвичайно міцну школу істориків завдяки професорові Миколі Ковальському і Юрію Мицикові. Це стало фундаментом для професора Плохія».
В той час Франк Сисин стає директором Центру досліджень історії України імені Петра Яцика в Канаді і запрошує Сергія Плохія викладати історію в Університеті Альберти.
«Першим запросили професора Плохія. У Радянському Союзі фактично був переворот (ідеться про Серпневий путч у Москві. — TU) Він відлітав того дня з Москви і мав свіжу інформацію. Що важливе: ми створили новий Інститут. Думали, як творити гуманітарну науку в Україні, як підтримати нові проєкти. Мали нові контакти з Україною, але працювали без доступів до джерел і без людських контактів із науковцями, а тут маємо людину, яка знає багато науковців в Україні і розуміє ту ситуацію. Плохій знав багато речей з історіографії, яких ми не знали. Знав багато людей, яких ми не знали, і краще від нас розумів зміни в Україні, до якої міри вони є справжніми, а до якої — тільки переформуванням».
У свої 35 Сергій Плохій, завідувач кафедри й декан із роботи з іноземними студентами, міркував так: поїде до Канади тільки на один семестр. Втім, затримався в новоствореному Центрі імені Петра Яцика на цілих 15 років з перервами. Це стало для нього можливістю і нагодою, як він каже сам, reinvent, почати себе знову.
«З одного боку, це була якась не вповні артикульована, але мрія: існувати поруч і спілкуватися із зовсім іншою формацією професійних істориків. Сама ідея наукового семінару і дискусій. Це була інша якість. Хотілося бути частиною цього процесу. З іншого боку, це початок 90-х. Дуже важко було виживати з родиною, а тут твоє професійне захоплення і можливість підтримувати родину сходяться разом. Але це стається дуже великою ціною. Твій соціальний статус, твоє уявлення про себе, про стосунки. Тобто ти знову знімаєш капелюх майстра, до якого ти так довго йшов, і одягаєш якусь таку кепку учня».
[Читайте також: Наука як зброя проти мороку. Волонтер і фізик Антон Сененко — про українську науку й те, як досвід промоції науки допомагає збирати допомогу на фронт]
Навесні 1992-го історик під тиском обставин полишив рідну кафедру й факультет, але ще чотири роки працював на пів ставки в Інституті археографії. Тривалий час Плохії не полишали думки повернутися в Україну і вважали Канаду тимчасовим прихистком, а не домом, через це навіть не купували авто.
«Це було наше спільне родинне рішення. Ми не їхали, щоб залишатися, — ми їхали на якийсь період часу. Це була нагода для дітей пів року побути в Канаді, вивчити мову. В Едмонтоні громадський транспорт був не дуже розвинений, і ми, здається, два роки були без машини. Частково тому, що не збиралися залишатися. Місто виникло після Другої світової війни і створене під авто. Були ситуації, коли немає тротуарів і ти йдеш просто по дорозі».
На думку Сергія Плохія, тяглість тематики, тяглість контактів, науки — єдине, що робило еміграцію для нього трохи легшою. А ще українська кухня, яка нагадує про дім.
Найбільша тяглість в еміграції — це українська традиційна кухня.
«Це рецепти, які є, або нові, які з’являються в моєї дружини, але багато з цих рецептів привезені з України. Або триває обмін — колись із моєю мамою, із нашими родичами. Це є найчіткіша, найясніша риса. Кухня — ознака певного культурного періоду, напряму, й вона зберігається».
Історик працював переважно як дослідник у Канадському інституті українських студій і понад 10 років був заступником директора Центру імені Петра Яцика. Зокрема займався дослідженням спадщини Михайла Грушевського й був одним із редакторів англійського перекладу фундаментальної праці «Історія України-Руси». Пригадує:
«Праця над Грушевським вводить тебе у світ історії як світ не тільки джерел і фактів, а світ інтерпретацій. Це було для мене найголовніше відкриття, перевідкриття самої дисципліни історії після існування в якомусь радянському підпіллі. Це був трансформаційний досвід».
Згодом англійською побачили світ перші з 10-ти томів «Історії України-Руси». Це був перший грандіозний проєкт Інституту. Роль і внесок Сергія Плохія у цей проєкт коментує Франк Сисин:
«Багато речей ми змогли провести надзвичайно успішно завдяки його участі. Він добре знав те середовище, писав добрі й цікаві вступи. З часом написав блискучу монографію про Грушевського».
У 2007-му історик отримує нову пропозицію з Гарварду. Його кличуть туди, звідки він фактично починав. За словами Франка Сисина, для Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика, звісно, це була велика втрата. Однак, як каже Франк: «Ми розуміли, що це означає для україністики і для майбутності Інституту. Те, що він буде професором у Гарварді».
Україна у світі і світ в Україні
У 2007 році Сергій Плохій стає викладачем, а у 2013-му очолює Український науковий інститут Гарвардського університету. Важлива частина діяльності Інституту — підтримка студентів і викладачів, а також допомога їм в організації досліджень.
«Структурно Інститут є частиною інших міжнародних центрів у Гарварді. Організовуємо семінари, події, лекції, дискусії, надаємо підтримку студентам, які досліджують Україну або ж коли Україна є частиною їхніх зацікавлень. Це стипендії для поїздок, зокрема в Україну на конференції. Інша важлива частина — це програми відвідувачів, тобто гості Інституту, науковці, які приїздять і працюють тут».
Однак Інститут не тільки підтримує дослідження, а й сам займається ними, що важливо для українських студій на Заході і презентації України й української науки. Це модель європейського центру, яку запропонували ще батьки-засновники Омелян Пріцак та Ігор Шевченко.
«Ми маємо власне невеличке видавництво, видаємо журнал — Harvard Ukrainian Studies (HUS), — і це те, чого не має жоден із центрів. Маємо літню школу і продовжуємо науковий первісний проєкт, який почали ще батьки-засновники, — це видання й переклад українського літературного корпусу до XVIII століття. Так звана досекулярна література. Також ми створили перший в україністиці проєкт цифрової гуманітаристики digital humanities. Це спільний проєкт із багатьма інституціями в Україні і/або окремими науковцями. Тобто це вже чотири галузі діяльності Інституту, де вже, з точки зору Гарварду і сподівань Гарварду щодо нас, ми могли б цього не робити».
Український інститут фактично працює у дві зміни. Як встигати все? Сергій Плохій каже: найголовніше — знайти правильний баланс. За цей час історик устиг видати більш як десяток власних книжок. Деякі з них — бестселери про українську історію — «Брама Європи», «Чорнобиль», книжка про Карибську кризу «Ядерне безумство». Тим часом сам історик найкращою своєю книжкою вважає «Козацький міф», а найбільш недооціненою — «Забуті покидьки східного фронту».
Книжки — це мій спосіб освічувати і просвічувати.
«Мені дуже легко сказати, чим я буду займатися наступні два-три роки, і дуже важко сказати, де я буду через десять років. Але, оглядаючись на попередні десять років, те, що в мене залишається при різній тематиці, при різних періодах, — одна велика тема, яка мене цікавить: Україна у світі і світ в Україні».
У травні в американському видавництві вийде нова книжка історика — «Російсько-українська війна». Про історію російсько-українських відносин дослідник пише протягом останніх трьох десятиліть. Однак навіть для нього напад путінської Росії на Україну став цілковитою несподіванкою. Рік тому, на його думку, важко було передбачити довготермінове майбутнє. Зараз набагато легше. Бо трансформація, яка відбулася в українському суспільстві впродовж останніх восьми років, витворила нове суспільство.
«Україна переходить і перейшла зараз найважливіші тести для будь-якого організму. Показала, що цей організм життєздатний, який може переборювати зовнішні удари, внутрішні хвороби, який має перспективу на життя. Це дуже молоде суспільство, яке існує у власній державі всього 30 років. За історичними мірками це дитячий вік. Ці абсолютно необхідні щеплення, які, ми думали, зможемо обійти, щеплення, які виникають у націй через війну за незалежність, — ми їх проходимо з дуже болючими, трагічними результатами, але на довшу перспективу — це щеплення на майбутнє, яке забезпечить нам інтелектуальне, емоційне та економічне здоров’я».
Стосовно майбутнього України історик помірковано оптимістичний. На його думку, Україна збережеться як демократична держава і стане частиною європейських економічних, безпекових і політичних структур. Це лише питання часу.
«Перемога України означає не тільки збереження України, а й перемогу принципів суверенітету держав, незалежності, можливості робити власні зовнішньополітичні вибори. Означає перемогу принципів демократії. Ця перемога є надзвичайно важлива, бо ми перебуваємо у глобально новій ситуації.
Ця війна — найбільша і найбрутальніша в Європі з кінця Другої світової.
Війна, яка закінчила період довгого миру в Європі і частково у світі після закінчення “холодної війни”, після падіння Берлінського муру. Те, що у нас буде вирішено сьогодні на полі битви в Україні, визначатиме не кілька сторінок, а цілий розділ світової історії, який тільки починається».
За словами Сергія Плохія, зараз відбувається поворотний момент світової історії. Питання не тільки у тому, якою буде Україна, а й поступово увесь світ.
***
Історик проживає цю війну на відстані. Однак каже, що цей досвід повернення до подій XX століття впливає на нього як на історика, так само, як і власна біографія.
35 років в Україні, 15 років у Канаді, 16 років у США. В Україні у Сергія Плохія народилося двоє дітей, у США — двоє онуків. Попри теперішнє американське громадянство, запитую в нього: де дім? На це питання історику важко відповісти.
«На якомусь етапі в мене виникло враження, що я вповні почуваюся вдома тільки у літаку десь над Атлантичним океаном, бо починаєш віддалятися від того місця, де ти жив перед тим, ти ще повністю не інтегрований у якесь нове місце, і виникає ситуація, коли в тебе більше ніж один дім».
Відтоді як Сергій Плохій виїхав з України, минуло три десятиліття. На думку історика, попри різні обставини, сумніви, злети, падіння, важливо завжди знати відповідь на головне питання: задля чого все? «Я хотів бути добрим істориком» — таку відповідь на питання, задля чого у 90-х він ризикував усім і починав з нуля, Сергій Плохій для себе знайшов.
