Складно ставити це питання, коли щодня бачиш зруйновані та вивернуті навиворіт будинки, розірвані людські тіла, коли щодня чуєш історії вбитих дітей чи історії про назавжди неповні родини.
Коли від сіл залишаються тільки скелети домівок, а на узбіччях довгих українських доріг досі можна підірватись на мінах.
Коли померлі приходять до нас у снах, а окуповані міста містять у своїх підземеллях катівні й масові захоронення.
Складно ставити це питання — та все ж ми маємо це робити, бо вперше за багато століть Україна не лише відіграє світову роль — а й цю роль нарешті визнають. ХХІ століття вже стає українським. Українцями захоплюються, на українців хочуть бути схожими, навіть якщо не розуміють нас до кінця.
Що ж ми сьогодні даємо світові? Спробую підсумувати у пʼятьох коротких тезах.
1. Етика битви як баланс до етики обміну
Здорове суспільство будується на балансі двох етичних систем: етосу битви та етосу обміну. Назву їх двома поняттями античної Греції: етикою агону та етикою агори.
Агора — це місце, де люди зустрічаються, щоб обмінятися: товарами, послугами, досвідом, історіями, емоціями, ідеями. На агорі всі виграють, агора приносить кожному те, чого він чи вона потребує, агора розширює наш зовнішній та внутрішній простір. На агорі ми реалізуємо свою потребу в інших.
Агон, натомість, — це місце, де люди зустрічаються, щоб битися й перемогти. На агоні переможець може бути тільки один. Логіка агону — «або — або», тут не може бути «і — і». На агоні ми захищаємо свої кордони, доводимо, що іншим тут не місце.
Етика обміну є основою нашого існування як суспільних істот, вона — фундамент суспільств. Але якщо вона переважує, якщо її тлумачать як єдино можливу етику — тоді люди починають вірити в те, що обміняти можна будь-що. Тоді вони стають цинічними, безпринципними і зрештою будуть готові обміняти, продати, виміняти саме життя — чуже чи своє.
Етика битви ж, натомість, допомагає нам звести стіни. Вона нашіптує нам, де компроміси закінчуються, де закінчується простір для обміну. Але якщо вона переважає і стає домінантною в суспільстві — тоді ти в кожному опоненті бачиш ворога, втрачаєш здатність говорити, в кожній незрозумілій ситуації працюєш на знищення. А це теж недобре — бо починаєш знищувати своїх.
Україна сьогодні нагадує світові, що етика битви важлива. Що настає час, коли вона має збалансувати етику обміну. Що є червоні лінії, де починається незамінне та необмінне.
Але Україна також сьогодні доводить: навіть суспільство у стані війни може вести розмову, плекати агору, плекати солідарність. Бо агон — це не закон життя суспільства, це захист її внутрішньої агори від ворогів.
Сьогоднішній демократичний світ занадто довго вірив у всесильність агори — в те, що можна говорити й домовлятися зі злочинцем. Час йому сьогодні прокинутись і зрозуміти, що настає момент, коли агору треба захищати. Коли за цією межею компроміси більше неможливі. Коли далі цей квиток недійсний.
2. Баланс традиції та модерності
Конфлікт між радикальним «консерватизмом» та радикальним «прогресизмом» розколює сьогодні чимало суспільств — американське, британське, французьке, польське та інші.
У Росії радикалізація консервативної ідеології призвела до становлення режиму, який копіює фашизм і нацизм ХХ століття.
Україна ж сьогодні утримує рівновагу між традицією та модерністю.
Мало того: український культурний спадок наповнений різними спробами збалансувати традицію і модерність, минуле та майбутнє. Наш літературний модернізм початку ХХ століття був і пошуком нових форм, і зануренням у традицію: без цього годі зрозуміти Лесю Українку, Василя Стефаника чи Михайла Коцюбинського.
Наш мистецький авангард 1910-1920-х років був також зануренням у глибинні народні традиції — досить згадати Казимира Малевича, Георгія Нарбута чи Давида Бурлюка. Наше протистояння імперії було водночас пошуком глибин фольклору і пошуком стрибка у майбутнє. Наша сучасна музика, поєднуючи народні мелодії та інструменти з сучасними ритмами та аранжуванням, шукає того самого.
Ми вчимося дивитися на майбутнє і минуле не як на конфліктні елементи, а як на дві частини одного й того самого життя, між якими може бути суперечка, але не має бути конфлікту.
3. Сила безсилих
«Сила безсилих» — цей есей Вацлава Гавела колись став символом революцій 1980-х років у Центрально-Східній Європі. Сьогодні українська боротьба надає цьому гаслу нового звучання.
Україна сьогодні дає приклад не тільки «західним партнерам», а й країнам, які потерпали від будь-якого типу колоніалізму, які століттями були замовчані, позбавлені імен та голосу, позбавлені ролі у світовій історії. Українська історія може стати вікном для їхньої історії.
Україна показує, що можна вистрибнути з невідомості, зі штучної навʼязаної німоти, з накиданої тобі вʼязниці минулого.
Один з інструментів імперіалізму — замкнути колонізовані народи в їхньому минулому, ампутувати їхнє майбутнє і довести, що ніякого іншого майбутнього — окрім імперського — в них бути не може.
Українська боротьба показує, що це не так. Що можна подолати минуле. Що можна стати тим, ким не був, — або стати переможцем, навіть якщо у минулому були здебільшого поразки. Що про тебе дізнаються — навіть якщо раніше ніхто цього не хотів. Що історія не є фатальним ходінням по чортовому колу нескінченних повторень.
4. Демократії сильніші за авторитарні системи
Українська боротьба свідчить про те, що демократії можуть бути сильніші за авторитаризми. Авторитаризми тримаються на страхові та насильстві, демократії — на відчутті кожної людини, що вона може щось змінити, а тому на відчутті індивідуальної відповідальності.
Демократії будуються на «хто, якщо не я?», авторитаризми будуються на «хтось, але не я». Хтось, але не я, може щось змінити; хтось, але не я буде визначати моє життя; хтось, але не я пошле мене на смерть.
Останні кілька десятиліть у західному світі пройшли під знаком великої недовіри до демократії, її самокритики та самофлаґеляції. Цей демократичний мазохізм і досі триває — але сьогодні Україна демонструє контрприклад. Вона показує, що демократії можуть бути сильні; що свобода має зуби і стріли. Але що їй також потрібні танки та ППО.
5. Немає нічого важливішого за людське життя
Російський режим — некрофільський, він закоханий у смерть, він вважає життя аномалією і не знає, що з життям робити. Його «квіти зла» розквітають тільки тоді, коли зʼявляється змога вбивати і нищити.
Якщо німецький нацизм проголошував, що є категорії людей з правом на існування і є категорії людей без такого права, — то російський режим, його тривала багатостолітня історія, проголошує, що жодна категорія людей не має права на існування — і тільки цар (бог і демон в одному обличчі) буде вирішувати, хто загине сьогодні, а хто — трохи пізніше.
Український спротив відбувається тоді, коли весь інший світ теж став забувати вартість людського життя.
Коли він занурився у віртуальний світ соцмереж та існування, які дедалі більше нагадують компʼютерну гру, де ти завжди можеш «перелогінитися» і «почати заново».
Але в житті так не буває. Воно ходить по тонкій межі, воно будується десятиліттями, воно зникає за мить. І коли воно зникає, то це назавжди.
Життя — тендітне, як скляна іграшка, воно розбивається від невдалого руху. Такою само тендітною є наша цивілізація.
Невимовно боляче бачити життя, яке було тут, поруч, перед тобою, ще хвилину тому, а зараз його немає. Невимовно боляче, але так важливо розуміти, що нічого не може бути ціннішим за це тендітне дихання, це мʼяке тепле серце, ще одне стискання і розтискання легень, ще один дитячий сміх, ще один ранковий жарт.
Український досвід каже знову всьому світові, що ось тут вона, справжня цінність, прямо перед тобою — досить просто розплющити очі.
Володимир Єрмоленко — філософ, письменник, колумніст, президент Українського ПЕН, головний редактор UkraineWorld.org, директор з аналітики «Інтерньюз-Україна», викладач Києво-Могилянської академії, автор книжок «Плинні ідеології», «Далекі близькі», «Ловець океану».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
