Автентичність, любов, натхнення і вдосконалення — це чотири ключових принципи майстерні правдивих наїдків «Шкварка», яку три роки тому заснували двоє екс-журналістів і кумів — Михайло Гузаревич і Юрко Мацерук.
Хлопці мріяли готувати смачну їжу, а згодом відкрити власний ресторан. Перша частина задуму вже успішно збулась — куми готують справжні сиров’ялені та сирокопчені делікатеси. Окрім власне шкварок у асортименті паштети, сири, соуси, джеми й багато іншого. Їхній особливий продукт — пальцьопхана ковбаса, яку можна скуштувати з пармезаном, білими грибами, блакитним сиром, гірчицею або кропом.
Для засновників майстерні це не просто підприємництво: «Я не хочу називати наш проект бізнесом, бо це слово звучить доволі агресивно і пахне дорогими краватками і костюмами. Для всієї команди «Шкварка» — це щось більше».
Ми розпитали у співзасновника «Шкварки» Михайла Гузаревича про те, наскільки легко будувати бізнес із родиною, про конкуренцію якістю та креативом, а також про те, чого бракує українському гастрономічному ринку.
[«Всі. Свої. Історія креативних українських брендів» — спільний проект The Ukrainians та найбільшої у світі платформи українських виробників «Всі.Свої».
Разом ми познайомимо вас із українцями, які вже сьогодні розбудовують креативну економіку нашої країни. Майстри, дизайнери, кулінари й підприємці — про любов до своєї справи, бізнес і натхнення.]
Розкажи про себе, що спонукало розпочати власну справу?
Родом я із Золочева, а мій кум та співзасновник «Шкварки» — Юрко Мацерук — із Полісся. Ми закінчили факультет журналістики Львівського університету. Там познайомилися зі своїми дружинами: Галиною і Лесею. Усі були в одному середовищі. Я працював у сфері журналістики вісім років, а моя дружина Галина — близько десяти. Був у першій львівській редакції «Газети по-українськи», заступником редактора газети «Ратуша», а ще працював у «Львівському порталі».
Перший мій бізнес — майстерня повітряних кульок Zabava. Проект виник тоді, коли дружина мала йти в декрет. Я розумів, що жити в орендованій квартирі на журналістську зарплату буде дуже непросто, тому вирішив заснувати свій невеличкий бізнес. Так з’явилася майстерня.
Ми були одними із перших професійних твістерів в Україні. Твістинг — це мистецтво моделювання фігур із довгих повітряних кульок. Тоді якраз була сформована збірна команда України із аеродизайну, яка мала назву «Кулька з перцем». І до війни ми досить часто їздили на міжнародні фестивалі у Росію, на яких непогано виступали. По суті, тоді ми із нуля в Україні творили ринок моделювання із довгих повітряних куль.
Та потім розпочалася війна. Бізнес на повітряних кульках, який зростав у два рази щороку, просто припинив своє існування. Людям було не до святкувань.
Тоді виникла ідея зайнятися гастрономічним бізнесом та створити «Шкварку»?
Можна сказати, що так. Проект створили приблизно три роки тому. Наближався черговий Львівський різдвяний ярмарок — і ми з кумом Юрком подумали: «Чому б не спробувати свої сили?» На той час у нас вже була напрацьована мінімальна філософія щодо гастрономії та кулінарії. Вдома ми з Юрком очолюємо кухні та отримуємо від того величезне задоволення.
Скільки коштів потрібно було інвестувати?
У нас майже не було стартового капіталу. Просто зібрали всі гроші, близько тисячі доларів, і взяли в оренду будиночок на різдвяному ярмарку. Також придбали гриль. Щодня змінювали на ярмарку меню, аби зрозуміти, що ж подобається людям. Чергувалися: одного дня стояв Юрко, а я робив заготовки, іншого — навпаки. Тоді ми шалено напрацювалися, але це того вартувало. Сформувався інтерес до нашого проекту як до людей, які роблять щось нестандартне і передусім чесне. Це було вкрай важливо для нас. Із нами почали спілкуватися та замовляти продукцію. Так з’явилися перші продажі через інтернет. Навіть було й таке, що ми для якогось конкретного клієнта робили певний продукт.
Ми не створювали бізнес-планів чи якихось особливих моделей. Ми зрозуміли, що наш проект — це живий організм і ми будемо додавати те, чого йому не вистачатиме на кожному етапі
Ми не створювали бізнес-планів чи якихось особливих моделей. Ми зрозуміли, що наш проект — це живий організм і ми будемо додавати те, чого йому не вистачатиме на кожному етапі. Для нас важливою була справжність. Те, що ми робимо, — це порушення будь-яких правил економіки від А до Я. Від заснування і до створення колективу, який ми взяли. Бо у нас працюють друзі, куми, сестри і так далі. Але мені здається, що це правильно. Ми живемо у світі, в якому стандартні схеми вже не працюють. Стандартні ринки перенасичені. Через це чи не єдиним дієвим способом конкуренції є демпінг, який знижує якість. Ми ж вирішили йти інакшим шляхом. І це спрацювало. Минуло два з половиною роки, а наш продукт став кращим, аніж був на початку. Так мало хто працює зараз.
Хто придумав таку оригінальну назву — «Шкварка»?
Із самого початку мали вивіску «Шкварка». Вже навіть не пригадаю, чия це ідея. Шкварка — це як український пармезан. (Усміхається) Її можна додавати практично всюди: у кашу, бульбу, вареники. Тоді страви відразу стають смачнішими та святковішими. Суть — додати «шкварки» до нашого життя, «приправити» буденність, присмачити те, до чого ми звикли. (Усміхається)
Яка основна концепція вашого проекту?
Для мене було важливо з самого початку не перетворити проекту на банальне заробляння грошей. У нашій команді працює шестеро хороших журналістів, які пішли з дуже добрих посад. І вони вміють говорити, писати, відчувати — це небанальні люди.
З такою командою ми могли би подзвонити в Китай, замовити контейнер якогось добра і вдесятеро дорожче його тут продати. Так, як зараз дуже активно продають портативні зарядні, Power Bank’и, які коштують у середньому 700 грн за дві штуки.
Ми з дружиною теж купили їх, але коли отримали зарядні, то зрозуміли, що це підробка. Телефон мав би заряджатися п’ять разів, натомість не заряджається жодного. Як виявилося, із семи елементів живлення тільки один робочий. Такі зарядні дуже інтенсивно продають і у соціальних мережах, і на різноманітних сайтах. Але йдеться про десятки тисяч ошуканих людей.
На перший погляд, це правильна модель бізнесу: купив дешевше — продав дорожче. Та моральний аспект відсутній. Я з таким жити б не зміг. Для мене такий підхід неприйнятний.
У нашої команди інше завдання — не просто виробити і продати. Ми — за довіру і щирість. Два з половиною роки тому «Шкварка» однією з перших у домашніх умовах робила їжу і намагалася її продати. Тоді ще не було екомаркетів, а гастрономічний ринок був не таким просунутим. І зараз, коли я йду ярмарком і мені кажуть: «Ви нас надихнули — і ми почали займатися в’яленим м’ясом», або ж: «Ви нас надихнули — і ми почали робити гострі соуси», то я дуже радію. Це круто, якщо ми зробили щось важливе.
Ми з самого початку казали, що «Шкварка» хоче змінити світ. Це було наше перше речення у Facebook. В цьому увесь сенс. Я впевнений, що ми допомогли багатьом. Ми зарухали цей ринок. Приходили до виробників з ідеєю продукту, якого вони досі не робили. Відтак, вони починали його виготовляти, бо побачили, що це продається, а потім шукали збут поза нашими спинами. Деякі з тих виробників постачають свій продукт у київські маркети екологічного спрямування і зараз з нами не співпрацюють через те, що ми для них уже задрібні. Звісно, цю тенденцію вигадали не ми. Мода йде із Заходу на Схід. Та незважаючи на це, я вважаю, що ми зіграли важливу роль.
Якими цінностями керується ваша команда?
У нашій команді лише четверо людей працюють на виробництві: Юрко, мама, сестра і я. Всі інші — продають, говорять, спілкуються, займаються друком та виготовленням контенту. По суті, ми витрачаємо неймовірну кількість грошей і ресурсів на те, щоб створити щось, чим завтра, ймовірно, скористаються інші. У цьому наша основна цінність. Інша цінність не менш важлива — це родинність, автентичність, правдивість того продукту, який ми виробляємо.
Основний брендовий продукт — пальцьопхана ковбаса. Її в Юрковій хаті робили завжди. Люди, про яких ми пишемо, — реальні. Це дід Микола, бабця Пруся, які насправді чинили ковбасу і додавали до неї зерна гірчиці чи кропу. Для нас було важливо поширити і відновити забуті українські делікатеси. Хотілося, щоби люди купували пальцьопхану ковбасу. Бо це наша спадщина, про яку ми майже забули.
Головне, щоб люди розуміли: італійська салямі — це круто, але й українська пальцьопхана ковбаса — теж. Їх не треба порівнювати. Це просто українські та італійські в’ялені продукти, які робили ще багато років тому. І ми маємо чим пишатися.
Ти не боявся будувати бізнес із родиною?
Звісно, з родиною непросто працювати: шалено важко психологічно. Водночас я не уявляю, з ким іще міг би робити бізнес «з нуля». Не погоджуюся з думкою, що в бізнес не варто брати друзів. Для мене це не просто люди, з якими можна випити пива чи поїхати на відпочинок. На мою думку, дружба — це набагато глибший процес: довіра, спільне долання проблем і піднімання каменів. Саме такі речі перетворюють знайомство на справжню дружбу і укріплюють її. Зараз «Шкварку» творять близько 15 людей. Лише троє чи четверо не є ріднею, решта — найближчі люди.
Моя найбільша мрія, щоб цей проект був зразком бізнесу, який почався «з нуля», працює на громаду і платить податки. Але поки що це все реалізувати непросто. Можна довго плакатися і нервуватися, але точно проблема не в державі. Біда у формуванні ринку, нашій культурі, уявленнях про конкуренцію, а також у самому підході до заробляння грошей. Його треба змінити, і ми намагаємося це робити.
Спочатку в команді нас було декілька. Майже одразу долучилася до проекту моя мама Мірта Михайлівна та Юркові батьки. Проект одразу став сімейним. Коли починали, то мали в асортименті близько 60 позицій, але дечого мали всього по п’ять екземплярів.
Чи ви коли-небудь думали про інвестиції для швидшого розвитку?
Основним каналом продажів у нас був інтернет. Нами почали дуже швидко цікавитися, і справді з’явилися пропозиції щодо інвестицій. Та вони для нас були неприйнятними, бо ми хотіли залишатися власниками свого бізнесу і робити маленькими кроками щось своє. Для нас було важливим, аби справа залишалася нашою. Люди ж, які пропонували нам гроші, хотіли, щоб ми були, умовно кажучи, працівниками.
Ви робите ковбасу за старовинними українськими рецептами. Хто вчив вас правильно її готувати?
У кожної країни є свої особливості та секрети приготування м’яса. Ще з самих початків, щоби вижити, людина вбивала велику тварину, частину м’яса з’їдала, а частину їй потрібно було якимось чином законсервувати. Були різні способи: засолення для тих, хто мав доступ до моря чи до соляних копалень, висушування, копчення на диму, загортання в ароматні трави, які відлякували б москітів, мух і так далі. До прикладу, ті джерки, до яких ми майже звикли, найімовірніше, робили колись індіанці з бізона. Їхня суть у тому, що вони холодного копчення. Таке м’ясо без проблем можна зберігати цілий рік. Під час обробки об’єм зменшується вчетверо, але у продукті залишаються всі поживні речовини.
В Італії та Іспанії доволі сухий клімат. В’ялене м’ясо там зазвичай залишають у погребах, де вологість і температура однакова протягом року. І воно виходить стандартизоване.
В Україні — інша технологія. Нашу школу в’ялення називають загартованою. За нашими звичаями м’ясо підвішували не у підвалі, а попід стріхою. Таким чином температура та вологість змінювалися. Бо яким би термотривким не був прошарок дахівки з комишу, та температура і вологість все одно суттєво коливалися. Відповідно, ковбаса, мацик і шовдир в’ялилися за аномальних температур: від високих до низьких. Тому наш продукт цікавий тим, що він нестандартний і кожного разу в бабусі чи дідуся вдається щось інше. Навіть якщо його роблять з тієї самої свинки, з тим ж спеціями. Це, відверто кажучи, дуже цікаво.
Коли ми тільки-но вийшли на ринок, то про пальцьопхану ковбасу було дуже мало відомо. Зараз ситуація покращилася. Моя мрія — щоб відбувалися фестивалі винятково з класичною пальцьопханою ковбасою. (Усміхається) І щоби відмінність була тільки у виробниках: родинах чи селах, що її виготовили. Бо за одним і тим же рецептом вдається геть інший продукт. І в цьому особливість. Це дуже смачно і цікаво.
Споконвіку в’ялену ковбасу робили в Юрковій хаті: його бабуся Пруся, його батько Микола та інші. Юркова родина з селища Зарічне, що на Поліссі, за кілька кілометрів від Білорусі. Саме вони дали, так би мовити, стартову рецептуру.
Як розробляли асортимент продукції?
Ми постійно експериментуємо. Є продукти, які «спалахують», — спочатку вони дуже популярні, але потім їх майже не купують. Так буває. У людей змінюються смаки, або кількість схожих соусів збільшується, або у когось щось вдається смачніше. Це дуже добре. Я — за конкуренцію якістю і креативом. Ми торгуємо не продуктами харчування, а емоціями. По суті, новий продукт — це свіжі враження, якими хтось поділиться або ні. У цьому специфіка ринку.
Я — за конкуренцію якістю і креативом. Ми торгуємо не продуктами харчування, а емоціями. По суті, новий продукт — це свіжі враження, якими хтось поділиться або ні
Спочатку ми робили класичну ковбасу. Пізніше нам потрібно було збільшити обороти, тому прийняли рішення про розширення асортименту. Бо з однією позицією на ринок не зайдеш і не зможеш продавати нічого ні в магазині, ні в супермаркеті, а винятково на малих майданчиках. Тому ми почали експериментувати з різними додатками, спеціями, відшукали різні цікаві рецепти.
Вісім видів ковбаси зробив Юрко, вісім зробив я — і ми надіслали по десять взірців нашим улюбленим клієнтам. Пізніше розпитали, що сподобалось, а що — ні. Таким чином викристалізувалися найпопулярніші: ковбаса з гострим перцем, із сиром пармезаном, із блакитним сиром та з білими грибами.
Звісно,є люди, які нас критикують за ці неавтентичні додатки, але людям подобається такий продукт. Та й ми не можемо функціонувати з однією позицією. Відповідно, через це ми почали робить різні «вар’ятності». Були цікаві ковбаси із журавлиною та родзинками, дуже хороша вдалася з кедровими горішками. Робили як дуже гострі, так і солодкі.
Загалом наш асортимент — це пальцьопхана ковбаса, соуси, паштети, конфітюри, шкварки та різні ексклюзивності. Крім того, тепер у нас є партнери, бо ми все не встигаємо робити. Ми самі готуємо делікатеси Полісся, а закарпатські, які кардинально відрізняються, робить надійна людина, яку ми знайшли в Мукачеві. Наш однодумець робить бекон, шовдарь, м’ясо холодного копчення і пікницю. Ці закарпатські делікатеси відрізняються специфікою зберігання. Свого часу у Карпатах хати були курними: по піддашшю проходив дим і, відповідно, все, що там було, коптилося. На Поліссі зовсім інша система будови хат, тому м’ясо в’ялене. Здавалося б, той самий продукт, але має кардинально різні смаки.
Від початку ми намагалися співпрацювати з шеф-кухарями. Це теж важливий аспект. Ми хотіли бути якісними та цікавими постачальниками для ресторанного бізнесу. Бо в нас зовсім відсутня комунікація між шеф-кухарями та дрібними фермерами, а це дуже погано. Та повільно це входить у моду: ресторани пропонують сезонне меню і працюють із локальним виробником. Це означає, що бізнес вибирає зручну зону в межах 15-20 км від Львова і тільки звідти бере продукти в свої заклади. Це дуже добре. Та поки що за подібною схемою працює мало структур. Більшість продуктів беруть з ринку, а це зовсім не те.
До прикладу, зараз ми співпрацюємо з одним досить відомим кухарем і в його ресторан поставили близько 100 кг лісових сморжів. Про цей гриб у нас практично не знають, зате у Європі його вважають делікатесом, другим після трюфеля. Це теж один із цікавих напрямів нашої роботи — зробити щось цікаве, нетрадиційне, оригінальне. Також працювали на замовлення деяких шеф-кухарів, які замовляли у нас конкретний вид в’яленого м’яса чи соуси. Ми розробляли продукт, враховуючи всі побажання, а тоді віддавали в користування.
Повернімося до вашої головної роздинки — пальцьопханої ковбаси. Розкажи про процес приготування.
Замовляємо м’ясо, ріжемо його вручну, додаємо усі потрібні інгредієнти, перемішуємо та засолюємо. Через 24 години начиняємо кишку і вішаємо її у спеціальні кліматичні камери, в яких можна контролювати рівень температури та вологості. Для цього використовуємо охолоджувальні агрегати, а також осушувачі та зволожувачі повітря. Ковбасу розвішуємо по п’ятиповерхових стелажах і щодня її перевертаємо, бо якою би камера не була, та все одно — знизу і зверху різна температура і вологість. Тому, якщо ковбасу просто залишити на чотири тижні, то якість продукту на різних стелажах різнитиметься. В цьому полягає питання стандартизації. Тому ми до всіх етапів підходимо відповідально та скрупульозно.
У сезон, коли в нас повністю завішені всі стелажі, я змушений проводити чотири години на день у камері. І не важливо: дні народження чи свята. В’ялена ковбаса потребує постійного догляду, тому така крута. (Усміхається) За стандартами продукт готовий, коли у ньому залишається вологості на рівні до 30%. У вхідній продукції вологість становить 85-90%. Коли ковбаса втрачає від початкового фаршу більше, ніж удвічі, тоді вона більш-менш готова до споживання.
Як вважаєш: успіх проекту залежить від міста, де він створений?
Звісно, місце має значення. (Усміхається) Енергія однозначно існує, її не обдуриш. Нас багато критикували за те, що ми не розвивали бренду «Михайло Гузаревич і Юрій Мацерук». Ми просто популяризували пальцьопхану ковбасу, яку через два роки почали робити чимало людей.
Є навіть ті, що виготовляють майже ідентичні продукти, навіть ковбаси з точно такими назвами, як у нас, і такими ж шнурками. Та це питання до моральності колег і до засобів конкуренції. Інколи постає питання: в таких випадках чи не варто відразу такі речі викорінювати силами спільноти? Може, варто задуматися про створення асоціації, в яку не будуть брати людей, які нагло копіюють, займаються плагіатом. Урешті-решт, думаю, невдовзі так буде. Власне, через це нам часто кажуть про те, буцімто, якби ми розвивали власний бренд Гузаревич/Мацерук, то, ймовірно, нас очікував би той успіх, про який люди традиційно думають.
А що для тебе успіх? Чи вважаєш себе успішною людиною?
Успіх кожен вимірює по-різному. У мене немає заощаджень і авто, я живу з родиною в орендованій квартирі. Коли мене дитина бачить, то каже: «Як же я за тобою скучила!» І я не знаю, чи можна це назвати успіхом.
З іншого боку, я спокійно сплю, бо якісно роблю свою роботу і отримую від цього задоволення. Певні результати, звісно, у нас є. І, якщо ми ще когось надихнемо розпочати власну справу, то буде круто. В цьому суть нашого успіху. Я не хочу називати наш проект бізнесом, бо це слово звучить доволі агресивно і пахне дорогими краватками і костюмами. Для всієї команди «Шкварка» — це щось більше.
Яким є твій типовий робочий день?
Прокидаюся о сьомій, відводжу дитину в садок і йду перевертати ковбасу. (Сміється) Це найважливіший процес. Опісля, якщо у нас виробництво, то ми з Юрком традиційно о десятій розпочинаємо роботу. Швидше розпочати не можемо, бо чекаємо від постачальників на м’ясо. Після виробництва обговорюємо плани. Інколи їздимо на ярмарки та спілкуємося з клієнтами.
Це дуже відповідально працювати у гастрономічній сфері. Більшість ваших працівників, як ти вже сам сказав, за фахом — журналісти. Як оцінюють ваші продукти фахівці? Які сертифікати якості маєте?
Це одне із найважливіших питань, моральне та шалено глибоке. Розповім вам одну історію. Як тільки ми починали, то хотіли зробити аналіз нашої ковбаси в одній із районних лабораторій, де працювали наші знайомі. Туди зателефонувала моя мама і пояснила ситуацію. Натомість відповіли, мовляв, напишуть, що треба. Та ми справді хотіли перевірити свій продукт. Але виявилося, що в лабораторії для цього навіть немає реактивів. Тим не менш, ця структура працює, ставить печатки і підписує документи. Тому тут має бути насамперед особиста відповідальність.
Ми самі занесли нашу продукцію в одну із львівських державних лабораторій, аби її таки випробували. Аналізи засвідчили високу якість ковбаси. І ніхто нічого не вимагав і не давав хабарів, як прийнято вважати. На жаль, жоден покупець не може бути певним, що купує якісну та здорову їжу. З іншої точки зору, так само у магазині і супермаркеті. Немає жодної різниці. І з цим потрібно щось робити.
Є ще й інший бік медалі. Коли ми прийшли у лабораторію, то фахівці приємно здивувалися, що ми прийшли і принесли якісний продукт. Ходили для цікавості в різні, всі відкрито спілкувалися, розповідали алгоритм дій, що робити і так далі. Перешкоджань не було. І це вже добре. Я сподіваюся, що співпраця з державою таки налагодиться. І все буде добре.
Як розвиватимете проект надалі?
Я геть неформатна людина, тому плану розвитку «Шкварки» немає. Чесно кажучи, зараз ми стоїмо на роздоріжжі. Бо розвинули справу до такого масштабу, коли важко контролювати геть усе. Тому, по-перше, думаємо про те, чи не потрібно змінити формат. По-друге, одна із наших найбільших мрій — робити користь для суспільства. Суть — використовувати «Шкварку» як майданчик для творення добрих справ.
Кілька тижнів тому ми спробували новий формат, який назвали «Гастротолокою». Він полягав у тому, що ми запросили абсолютно невідомих одне одному людей: наших клієнтів, друзів, приятелів у парк «Погулянка». У першій частині «Гастротолоки» прибирали парк, а другу присвятили гастрономічним розмовам. Для цього приготували добру страву і ще кожен сам з собою приніс якусь цікавинку. І так ми гарно провели час, прибравши і поговоривши про українські гастрономічні тенденції.
Є в нас бажання, натхнення і сила організовувати такі зустрічі на постійній основі. Таке роблять часто і багато. Та в основному перед Пасхою, коли приходить весна. А нам хотілося б, щоб це відбувалося частіше. Ми хочемо показати приклад невеликим фірмам, які не мають додаткового бюджету, але хотіли б робити щось схоже.
Зараз запускаємо новинки — в’ялене м’ясо інших категорій. Це яловичина та свинина. Раніше ми цього не могли зробити, оскільки мали тільки одну камеру для визрівання, а температура і вологість для ковбаси та м’яса повинні бути різною.
Новинку ми випробували на Великодньому ярмарку — і людям дуже сподобалося. Відрізняється таке м’ясо від традиційних джерок тим, що це не примусова дегідратація. Нинішні джерки готують в дегідраторах — це такі установки, в яких виставляють температуру 60 градусів, і продукт дуже швидко сушиться. Буквально протягом трьох-чотирьох годин. Ми ж робимо м’ясо теж тоненьке, але воно сушиться природно близько п’яти діб.
Мені здається, що цей продукт точно сподобається гурманам. Надалі будемо продовжувати роботу з нашими соусами: «Йой-пече соус червоний» та «Полум’яний ревінь». Коли розпочинали проект, то він мав ресторанно-гастрономічне спрямування. Але останнім часом ми все частіше на ярмарках.
Скільки кілограмів ковбаси продаєте щомісяця?
На Великдень у нас купили приблизно 800 кг. У середньому за місяць продаємо 300-400 кг.
Як оцінюєте український гастрономічний ринок?
Український гастрономічний ринок активно розвивається. Це дуже круто. Для того, щоби ринок набрав обертів, бракує деяких речей.
По-перше, економічної поінформованості. Так стається, що дуже часто учасниками гастрономічного ринку є мами в декретах, студенти, а інколи й колишні заробітчани. Ці люди зазвичай не мають економічної освіти та не є технологами. Вони створюють товари і продають їх фактично за безцінь. Часто навіть не покриваючи усіх своїх витрат. І це не приносить жодної користі ні ринку, ні для людини, яка виготовила певну річ. Бо клієнт звикає до хорошої якості за смішні гроші, а виробник через це не може розвиватися. Тому дуже важливо проводити семінари для підприємців-початківців.
Проект має велику мету — змінювати щось у свідомості й ментальності людей та створювати рух у гастрономічному середовищі України
Також необхідне створення асоціації. Потрібно знайомити людей між собою, щоби вони обговорювали важливі питання, як, наприклад, ціноутворення. Це було би чудово для популяризації гастрономічного ринку.
Та незважаючи на все, вважаю, що ринок невдовзі розвиватиметься дуже швидко. Люди, які володіють великими харчовими гігантами, побачать, що їхнього кетчупу невдовзі ніхто не захоче. Тому що буде 100 000 виробників, які робитимуть кілька партій доброго соусу, і для їхньої родини цього буде достатньо.
Люди все частіше отримують задоволення від того, що створюють щось своє. Зміни потроху відбуваються, і їх віддзеркалює все більша кількість людських очей. У нас є багато знайомих у гастрономічній сфері. Є, до прикладу, родина з Херсона, що виготовляє в’ялені помідори. Вони самі їх роблять впродовж трьох місяців, а потім майже весь рік подорожують по країні продаючи. А у міжсезоння та родина мандрує. Вважаю, що це прекрасно! (Усміхається)
Чим для тебе є «Шкварка»?
У деякі моменти я розумію, що цей проект означає для мене все. «Шкварка» — це велика частина і мого життя, і життя усієї команди. Проект має велику мету — змінювати щось у свідомості й ментальності людей і створювати рух у гастрономічному середовищі України. Це нам вдається. І у цьому, напевне, найбільший кайф.
Фото — Ірина Середа, Галина Гузаревич.
