Сходами догори

Історія Андрія Демчука — українського чемпіона-паралімпійця, який колись втратив одну ногу, але зараз упевнено стоїть на обох

09.11.2016 Вікторія Слобода

У порожній спортзалі два інвалідні візки. На синьо-жовтих колесах напис Ukraine. Я одягнута в білу спортивну куртку, в руці незграбно тримаю шаблю. На голові в мене величезний шолом; він повністю поглинає мою голову, і я нічого не бачу крізь сітку. Зараз я вперше в житті сяду в інвалідний візок. Я здорова й можу ходити, але так треба — я вчитимусь фехтування на візках.

Мій учитель сідає у візок навпроти мене. Замість правої ноги в нього протез. Тримає в руці шаблю й показує мені, як вітатись: «Рука біля стегна — це стартова позиція. Зброю догори в бік суперника і назад до стартової». Втім, ефектного поєдинку не буде — не так легко відразу оволодіти шаблею і стати справжнім мушкетером. Таким, як мій учитель — Андрій Демчук, паралімпійський чемпіон-шабліст, який привіз «золото» з Ріо-де-Жанейро.

 

Звільнення від болю

Андрій народився з рідкісною хворобою ноги: його права стопа була значно товстішою за ліву. В дитинстві єдиною незручністю стало взуття — одні босоніжки на літо й єдині чоботи взимку, які робили на протезному заводі. Андрій жив повноцінним життям: грав із однолітками в футбол, займався атлетикою й навіть брав участь у змаганнях. Лише згодом, коли почав цікавитись дівчатами, сором’язливо ховав ногу в широких штанях: така тоді була мода.

DSC_2789n

Проте і хлопець, і його батьки знали: рано чи пізно ногу доведеться ампутувати.

Коли Андрієві було сім, вони з мамою поїхали до Москви, де мали мати цикл важливих операцій. Завадила застуда: тричі, коли призначали операції, у хлопця піднімалась температура. Що старшим ставав Андрій, то більше болю та незручностей завдавала нога. Останні два роки були справжнім пеклом.

— Найгірше було не те, що я відчував, а те, що відчувала моя мама, — зажурено згадує Андрій. — Вона зі мною завжди возилася. Я забрав у неї багато здоров’я. Звісно, я почувався тягарем. Мені ніхто про це не говорив і не сказав би, але я не раз чув: «В Андрія постійні проблеми з тією ногою».

У житті Андрій зустрічав багатьох лікарів: хтось виписував рецепти, хтось проводив процедури, хтось рекомендував різні варіанти  лікування. Але був один, який лише сказав кілька важливих слів: «Та викинь ти ту ногу. Вона тобі псує життя. Піди купи нормальні мешти». Ці слова розвіяли останні сумніви — дев`ятнадцятирічний Андрій наважився на ампутацію. 

— Я один із небагатьох, хто йшов на ампутацію з усмішкою. Найбільше боявся, щоб не відрізали зависоко, — тоді складно адаптуватись до нормального життя. Коли прокинувся від наркозу й побачив свою ногу, заплакав — уперше й востаннє.

Але треба було рухатись далі. У школі Андрій грав у баскетбол. Тому, призвичаївшись до протеза, хлопець прийшов до центру спорту людей з інвалідністю «Інваспорт» і запитав, чи є у Львові баскетбольна команда для інвалідів. Команди тоді не було. Натомість Андрієві запропонували три варіанти на вибір — стрільбу з лука, фехтування й настільний теніс.

DSC_4983-2nIMG_4630n

— Я оцінив свій характер і зрозумів, що лук — це не для мене. Настільний теніс відкинув відразу. Залишилось фехтування. Вже наступного дня я прийшов на перше тренування.

І мусив сісти в інвалідний візок. «Навіщо? Я ж ходжу на своїх ногах», — здивувався Андрій. Йому пояснили: візок — для рівних умов із тими суперниками, що не можуть ходити.  Так почалась Андрієва спортивна кар’єра.

Інтелектуальний бокс

Щодня після занять у «Львівській політехніці», де Андрій вивчав програмування, він присвячував три-чотири години тренуванням. Оволодів технікою швидко — каже, що всього вчиться миттєво.

— Мене рано почали брати на збори, де тренувались спортсмени вищого класу, ніж я. На чемпіонат Європи взяли випадково, на обкатування — просто виступити як учасник і здобути досвід. А я виборов золоту медаль. На мене ніхто не ставив, а я став першим в Україні, хто здобув перше місце в особистих змаганнях.

На чемпіонат Європи взяли випадково, на обкатування — просто виступити як учасник і здобути досвід. А я виборов золоту медаль

Хлопець швидко вливався у професійний спорт: чемпіонати України, Європи, світу, численні турніри, медалі, кубки — всіх Андрій тепер і не злічить. Найбільше радіє, що не захворів на зіркову хворобу: старався критично ставитись до кожної перемоги й сприймати її як поштовх до руху вперед.

IMG_4538n

— Фехтування називають інтелектуальним боксом. Бокс — тому що боротьба, це логічно. А інтелектуальний тому, що, коли на тебе нападають, є лише частка секунди, щоб зреагувати. Мозок не обробляє інформацію так швидко — працюють рефлекси, набуті за багато років вправ. Чи якісно ти тренувався, чи халтурив — видно на змаганнях, де ти ці рефлекси демонструєш, — розповідає Андрій.

Спортсмен високого класу має власну «коронку»: набір жестів, ходів і тактик, що допомагають перемагати. Андрій Демчук для себе такої ще не набув, але практикує кілька виграшних рухів, які приносять йому бали:

— Припустімо, триває бій. Я програю, але намагаюся зробити кілька різних фішок. Коли вже й вони не діють і мені нещадно завдають уколів, я прошу тридцять секунд перерви: знімаю маску, п’ю воду. Збиваю свій темп і темп суперника, а тим часом налаштовуюсь.

Фехтування називають інтелектуальним боксом. Бокс — тому що боротьба, це логічно. А інтелектуальний тому, що, коли на тебе нападають, є лише частка секунди, щоб зреагувати

DSC_4830n

Як і кожен професійний спортсмен, Андрій мріяв потрапити на Паралімпіаду. На своїх перших Іграх у Лондоні він не здобув нагороди, й відтоді поставив собі за мету стати чемпіоном у Ріо-де-Жанейро. Щоб поїхати туди, довелося відбути всі можливі чемпіонати й кубки протягом двох років. Зрештою комісія внесла його до складу учасників змагання з бою на шаблях.

Ігри у групах, півфінал, фінал — усе було заплановано на один день. Букмекери віщували Андрієві призове місце, але він боявся програти.

— На Паралімпіаді всі максимально підготовлені фізично. Проблеми, що виникають, — усі в голові. Потрібна психологічна витривалість, щоб не перегоріти за два тижні, — розповідає Андрій. Найбільше йому хотілось, аби перед поєдинком припинили бажати успіху. — Я не відповідав на такі повідомлення, просто їх не відкривав. Розумів, що люди мене підтримують, але в той момент не хотів говорити про успіх наперед.

У поєдинку Андрій відчуває «смак», коли відривається від суперника на кілька уколів. Посмакувати вдалось і в фіналі з угорцем Рихардом Ожватом. Бій завершився з рахунком 15:8 на Андрієву користь; це була двадцять перша медаль для України.

DSC_2900n

За цю перемогу Андрій отримав медаль, паралімпійський сертифікат і мільйон гривень від держави. Збирається облаштувати квартиру, купити новий протез, а решту віддати на добрі справи. Які — воліє не говорити: про них знає тільки дружина і він.

— Коли хтось каже, що заздрить моїм досягненням, я завжди відповідаю: шановний, віддаю тобі всі свої медалі — міняю на ногу». Після цього заздрощі закінчуються. Бути здоровим — невимовна насолода, — каже Андрій. Зате — жартує — тепер він має багато кросівок і може обирати будь-яке взуття.

Не лише реабілітація

Українські паралімпійці, на відміну від олімпійської збірної, вразили виступом у Ріо — привезли 117 медалей. Чому така величезна різниця? На думку Андрія, причина в тому, що паралімпійці йдуть у ногу з часом:

— Паралімпійський спорт почав розвиватись уже в незалежній Україні, тому в нас сучасніша концепція роботи, — каже він і додає, що, попри значно жорсткішу конкуренцію в олімпійському спорті, люди з інвалідністю в Ріо довели, що є такими самими професіоналами, а паралімпійський спорт — не лише метод реабілітації. Тому Андрій мріє, що настане час, коли олімпійський і паралімпійський спорт об’єднають, аби в одному залі на різних доріжках спортсмени бачили одне одного.

IMG_4589n

Разом із колегами-спортсменами Андрій відвідує поранених військових у львівському шпиталі. Хлопці діляться з бійцями своїми історіями й розповідають, як це — жити з новими руками й ногами, пересуватися на візку. Радять займатися спортом — це добрий спосіб адаптуватись до життя в нових умовах.

А ось великих грошей у паралімпійському спорті не заробиш, хіба що переможеш у Паралімпіаді. За перше місце в міжнародному чемпіонаті держава дає премію — смішні гроші, близько 200 євро. Тому більшість паралімпійців має іншу роботу. Андрій викладає програмування у «Львівській політехніці».

За перше місце в міжнародному чемпіонаті держава дає премію — смішні гроші, близько 200 євро. Тому більшість паралімпійців має іншу роботу

— Я хотів стати журналістом. Але, знаючи свою проблему з ногою, запитав себе: що годує журналіста? Ноги! Мене ноги не нагодують. Я навіть рік працював на спортивному сайті — коментував футбол. Але, коли його закрили, я закінчив із журналістикою. Моїм планом Б була математика, яка добре давалась мені у школі, тому пішов на інформаційні системи.

У «Політехніці» Андрій працював над розробкою програми для тифлокоментування — звукового супроводу фільму для людей із вадами зору. Закадровий голос описує ті елементи відеоряду, які ми сприймаємо візуально, він для того, щоб незрячі краще розуміли сюжетну лінію. Андрій першим в Україні вивчив це питання з технічного боку: тривалість, інтервал, гучність, потрібні місця й доречність коментування. Це була його кандидатська дисертація.

IMG_4620nDSC_2769n

Дотепер Андрій проводив лише практичні й лабораторні заняття, та з нового семестру почне викладацьку роботу — читатиме лекції. А поки що відпочиває, лікує травми, щоб із новими силами повернутись до тренувань. За чотири роки — Паралімпіада в Токіо.

— Я йду сходами догори. На Іграх у Ріо я досягнув бажаної висоти, — видихає Андрій. — Зараз відпочинок, сходовий майданчик. А потім — знову догори.

Вікторія Слобода Ірина Роговик

Схожі публікації

Популярні публікації

gbn4flheyko-david-beale
25114 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
sDSC_09_2
45312 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
0D0A2266
27776 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати