«Снайпер точно знає, що робить, але не завжди знає, що зробив»

Снайпер Скіф воював у перші роки війни на сході України в розвідці механізованої бригади й повернувся до війська, коли почалася повномасштабна. Він долучався до створення школи високоточної стрільби на одному із загальновійськових полігонів, а під час Бахмутської кампанії взимку 2022–2023 року він знову на бойовій роботі — снайпер у третьому механізованому батальйоні 24-ї ОМБР імені Короля Данила.

Фотограф-документаліст Олег Петрасюк, який нині служить і знімає роботу бригади, провів зі Скіфом один день його «другим номером» — тобто працював з ним у парі.

«Поки пробираємося до позиції, переступаючи розкидані вибухами уламки будинків, Скіф розповідає мені свою історію», — говорить фотограф.

У снайперів є неписане правило: не розповідати про свою роботу. Та про один із моїх пострілів уже розповіли публічно, тож можу говорити і я.

Східні околиці Бахмуту, перша половина січня — дуже холодно. Наші позиції — зі сторони Опитного, їхні назви подібні — Тор-1, Тор-2, Тор-3, Тор-4. Я прикриваю їх під час ворожих штурмів. Ворог накопичує сили й тисне, щодня штурмуючи нас. Хмари гуснуть. Днями ми втратили Тор-4, і було ясно, що від прориву в місто росіян стримують тільки дві інші позиції.

Я обрав собі позицію на околиці між третім рядом будинків, бо розумів, що ворог працюватиме по перешкодах. Поряд зі мною з обох боків один за одним складались будинки, але моя позиція все ще видавалася росіянам «непривабливою».

Я майже не бачив захоплену Тор-4, але міг бачити Тор-3 — ще нашу, але відчуття підказували, що скоро впаде й вона. Десь в обід ворог — вагнерівці та якась десантна бригада — пішов на штурм. Ми працювали по них з усього, що мали, і я зі своєї гвинтівки теж, але позицію Тор-3 ми таки не втримали. Росіяни зайшли, убили поранених та взяли полонених. Коли їх виводили, я вже працювати не міг. А тоді почув по рації: «Скіфе, Тор-3 вже не наша, наших хлопців там нема, відпрацьовуй усе, що рухатиметься». Артилерія стихла, ворог займав наші окопи та влаштовувався в бліндажах. Десь близько третьої години дня на додачу до 15-градусного морозу почався сильний вітер. У мене замерзли лінзи оптичного прицілу, і спостерігати стало важче.

Аж тут я побачив невеличку ямку (ймовірно, від прильоту) у ворожому бруствері, це така фортифікація з бійницями, є віконце, з якого ворог може вести спостереження у наш бік. Відстань до ямки — близько півтора метра. Через замерзлі лінзи й погоду — видимість майже нульова. Але мені здалося, що я побачив димок. Поцілити за таких умов — авантюра. Але я таки вистрілив і на цьому вирішив завершити роботу.

Наступного дня на командному пункті передивлялися відео, аналізуючи дії ворога. Пізніше командир показав мені відео: ворог виповз зі своєї позиції покурити, визирнув у віконце — і йому знесло голову. Таким виявився мій постріл. Я знав, куди стріляв і куди хотів влучити, але не бачив результату. У цьому суть моєї роботи: снайпер точно знає, що він робить, але не завжди знає, що зробив. І того разу я б також не знав, якби не дрон і запис відео.

Саме в Бахмуті я працював найефективніше — не виходив звідти понад три місяці. І там, зробивши майже тисячу пострілів, вичерпав ресурс власної гвинтівки. Для порівняння, за весь наступний період роботи я і третину тієї кількості не вистріляв. Тоді ще не було небезпеки, що тебе уб’ють із повітря, бо дрони тоді більше розвідували, вони могли мене лише бачити. І часом бачили як на долоні. Я мав завдання прикривати нашу штурмову групу, єдина позиція для цього — в  чистому полі. По рації мені сказали: «Якщо можеш — працюй, як не можеш — то й не треба». Я і працював. Бля, мене хіба що з космосу не бачили! Крили снарядами й мінами, ті лягали поруч, але, на щастя, земля тоді розм’якла й уламки здіймалися вгору.

Це був час активних штурмових дій, ворог буквально засипав позиції тілами. Якщо порівнювати Часів Яр сьогодні й Бахмут тоді, то тут їхні втрати в десятки разів менші. Зокрема завдяки технологіям: навіщо відправляти десять штурмовиків туди, звідки вони стовідсотково не повернуться, якщо можна відправити десять «жужиків», які просто знищать нашу позицію?

Війна — це своєрідний організм, який постійно розвивається, мутує. Базові принципи роботи снайперів сформувалися ще в Другу світову й були актуальними дотепер, до цієї війни. Натомість сьогодні роль снайпера змінилась. Головне в нашій роботі — залишатися непомітним і постійно вести спостереження, з гарної позиції снайпер бачить простір перед собою на ширину кута у 20 градусів, і відповідним чином маскується, щоб супротивник не бачив його. Натомість дрон бачить усе на 90 градусів, і до того ж бачить зверху. Тож поява дронів вимагає нових правил маскування. Сьогодні поле бою проглядається вдень і вночі настільки, що снайпер майже не може залишитися непоміченим. А якщо тебе помітили, то шансів залишитися живим дуже мало: на знешкодження снайпера противник ресурсів не шкодує.

Снайпер зазвичай не працює одинаком — у нього є помічник, «другий номер», або інший снайпер. Ми удвох ведемо спостереження, можемо доволі довго чекати, поки ворог викриє себе. За день можна не зробити жодного пострілу. Коли ми в парі виявляємо ворога, один веде вогонь, а другий спостерігає за влучаннями й каже, що там.

Не завжди на відстані можна чітко розпізнати ворога, здебільшого реагуємо на рух і ведемо вогонь на випередження у те місце, де, ймовірно, ворог має опинитися. Така робота потребує високої майстерності й досвіду. Це добре ілюструє рекордний постріл офіцера ВМС США Кріса Кайла 2008 року в Іраку. Постріл був на відстань 1920 метрів, тобто майже два кілометри, але куля досягла цілі за неповні 5 секунд, вилетівши з Кайлової гвинтівки. Уявіть, скільки людина може пройти-проїхати-пробігти за 5 секунд і як точно її рух мусить розрахувати снайпер, аби влучити.

Серед моїх знайомих снайперів є хлопці, що пересіли за пульт — перевчилися на дроноводів — банально тому, що це зараз безпечніше. І, будьмо відвертими, в умовах сьогодення ще й ефективніше.

До того ж не варто недооцінювати ворога. Якщо порівнювати кількість професіоналів високого класу, які служать у спецпідрозділах (як наш спецпідрозділ «Альфа») із російською «спецурою», то порівняння не на нашу користь. У противника багато елітних снайперів, і їх активно задіюють у звичайних армійських підрозділах. У росіян хороший рівень і умови підготовки. Мене вразили їхні навчальні матеріали. Наприклад, у них є стрільбища з різними вітрами: два бруствери, між ними ворота, які, відкриваючись, створюють потік повітря, далі глухий тунель та ще одні ворота. Це важливі речі, які впливають на балістику — «поведінку» кулі.

У нас на полігонах майбутні снайпери досі вчаться, стріляючи кулеметним патроном зі снайперських гвинтівок 1956 року. Натомість росіяни вже давно забули про них — це вже навіть не снайперська зброя сьогодні. У ворога на озброєнні вже давно були гвинтівки найкращих натовських зразків, яких ми до 2023 року — не мали. Віднедавна і в нас з’явилися Баррети й Макміллани для навчання, щоправда, це скоріше виняток із правила.

Я би хотів, щоб ветерани ставали інструкторами на українських полігонах. Від роботи цих спеціалістів залежить життя людей. Якби я втратив фізичну змогу працювати на передовій, то волів би «нищити» ворога чужими руками — руками хлопців, яких би навчив снайперських тонкощів.

Танки теж уже не королі битви, але на сьогодні ще не вигадали нічого, що могло б зупинити ворога настільки ефективно, як танк. Так само й зі снайперами: десь ми однозначно поступаємося дронам, але, наприклад, коли противник виходить на оперативний простір, взвод снайперів може зупинити його пересування, взвод снайперів, де ціна підготовки одного бійця коштує як лише два постріли ПТРК (постріл із «Джавеліна» коштує 200 000 доларів). Зрештою, ми робимо спільну справу. Усі — і пілоти FPV, й артилерія, танкісти — працюємо на піхоту, яка може навіть і не стріляти з автомата, якщо все зроблено вчасно. Це командна робота.

Зараз дуже багато моїх учнів та друзів служать у різних місцях, у підрозділах ГУР та ССО. Коли я переводився з полігону, планував служити з хлопцями у 3-му полку ССО. Проте в армії не завжди вдається самому вибрати місце служби, і в мене не вийшло. Та опинившись у 24-й бригаді, я зрозумів, що мені таки пощастило. У нашому батальйоні до моєї професійної думки дослухаються, а таке буває не всюди й не часто. Напевно, це і впливає на результат. Що не кажи, але в нас піхота не залишала позицій, ледве побачивши ворога. Ми завжди тримаємось, хоча іноді й ціною втрат, але не полишаємо позицій.