img

Яніна Соколова: «Будемо щасливими тільки тоді, коли будемо справжніми»

24.01.2021 The Ukrainians

Яніна Соколова українська журналістка та телеведуча, авторка низки телепроєктів, як-от «Рандеву з Яніною Соколовою» і «Вечір з Яніною Соколовою», та проєкту «Соромно» на YouTube-каналі. Крім того, вона засновниця Школи екранних мистецтв Screen School та медіаамбасадорка феміністичного руху HeForShe в Україні. 

Два роки тому Яніна пережила досвід онкозахворювання, після якого вирішила створити низку проєктів, які допомагатимуть людям у складний період життя. Одним із наймасштабніших є проєкт «Я, Ніна», який має ціль змінити ставлення соціуму до онкохворих та хворих на рак до самих себе. 

На The Ukrainians Festival 2020 в інтерв’ю з культурною менеджеркою, авторкою подкасту «Взяла і прочитала», а також керівницею проєкту «Читанка» Богданою Неборак Яніна Соколова розповіла про те, як працювати з травматичними досвідами та які спільні знаменники об’єднують усі її проєкти.

Публікуємо текстовий фрагмент цієї розмови. Фестиваль організували завдяки підтримці Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні.

Повне відео доступне учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!

 

Як виникла ідея проєкту «Я, Ніна», який змінює ставлення соціуму до онкохворих та хворих на рак — до самих себе?

2018-го мені діагностували рак, потім була операція, а згодом я пройшла курс хіміотерапії. Звісно, це мало свої наслідки: випало волосся, брови, вії. Я розуміла, що буде вкрай складно працювати у всіх проєктах в такому вигляді, щоб ніхто не здогадався про мою хворобу. Проте завдяки сучасним технологіям це вдалось. І, по суті, ніхто не помітив недуги. Згодом ми зрозуміли, що досвід хвороби, який я пережила, може бути корисним для інших. Тому ми створили проєкт, який буде змінювати ставлення до онкохворих і даватиме їм надію, надихатиме їх.

Ти працюєш і над серйозними законодавчими питаннями, які потребують залучення широкого кола представників влади, і водночас — з культурою. Ви спільно з Ольгою Купріян випустили книжку «Я, Ніна», в якій легкою мовою написано про важкі речі. Що об’єднує всі ваші проєкти?

Кожен наш проєкт має свою специфіку, але те, що об’єднує їх всіх, ми максимально налаштовані на діалог з суспільством тією мовою, якою б нам хотілось, щоб він це чув. Ми хочемо, щоб люди критично мислили, дружили з собою і довіряли собі. Знали, що лише вони самі можуть витягнути себе з найжахливішої ситуації життя. Ми прагнемо, щоб люди максимально слухали свій мозок, своє серце і свої бажання.

Дуже часто ми не можемо знайти самих себе через те, що не розуміємо, чого насправді хочемо. Ми живемо в межах часу, коли нас сковує страх непевності майбутнього. Ця непевність штовхає на компроміси: ми йдемо за чимось, що матиме попит, але забуваємо про самих себе, забуваємо, що будемо щасливими лише тоді, коли будемо справжніми і робитимемо те, від чого енергія битиме через край. 

Ще одним знаменником, який об’єднує всі наші проєкти, є любов. Любов людей одне до одного в процесі роботи і спільне «зараження» ідеєю. Ми просто робимо так, як би ми хотіли, щоб діяли з нами. Виявилось, що цей акваріум однодумців досить великий.

Коли ми переживаємо травматичний та складний досвід, хочеться його заховати якнайдалі та не повертатись туди навіть у думках. Проєкт «Я, Ніна» саме про травматичне пережиття і про те, як пережити такий досвід продуктивно, а не заховатись від нього. Як, на твою думку, потрібно працювати з цим?

Доля людини формується в її свідомості з того, що відбувається в її голові в момент найбільшої боротьби і супротиву. І формує її майбутнє те, як вона виходить з цієї найбільшої катастрофи. Поки ти живий, нічого не остаточно.

Із цими травматичними темами треба працювати як з опціями, задачами, які маємо вирішити. Тут не має бути місця жодному жалю чи скорботі. Це стосується і війни, і онкозахворювань, і смертей, і глобальної депресії, в якій перебуває сучасне молоде покоління. Щодо останнього, то зараз триває апогей всього, що відбувалось за останні десять років. Чому це стається? Бо ми не звикли до такої кількості травм, яку зараз наносить життя. Як це долати? Передовсім звертатись до спеціалістів, не соромитись ходити до психологів.

В українських реаліях цю функцію виконує мама, тітка, подруга, чоловік чи дружина, проте ніхто так не налаштує тебе на дружбу з собою, адже лише ти сам можеш врятувати себе з найбільшої біди, як спеціаліст. Тому все ж раджу звертатись до психологів.

Моє побажання тим, хто працює з травматичними досвідами, не створювати з цього велику проблему, а робити з цього опцію, завдання, яке варто вирішити. Поки ти живий, вирішити можна абсолютно все.

Ми живемо у час, коли повсюди пропагується оптимізм, люди не думають про хвороби чи смерть. Якось Влад Троїцький сказав таку фразу, мовляв, сучасна людина живе, наче вона безсмертна, вона не вміє ладнати зі своєю смертю, відмовляється від багатьох ритуалів, які пропонував соціум чи релігія. Тому перед такими складними темами ми стаємо безпорадними. Як бути емпатійним і як спілкуватись, допомогти людині, яка зіткнулась з онкотемою?

Коротко скажу, що в такий складний момент онкохворі хочуть трьох речей. Вони навіть можуть вам цього не сказати, але так є. Перше вони хочуть, щоб їх дуже сильно любили, демонстративно, не так: «Я тебе люблю, коли щось зміниться, то скажу», а хочуть, щоб їх обіймали, цілували, говорили про свої відчуття. Тоді людина відчуватиме себе людиною.

Друге потрібно максимально наситити розвагами й відволіканням. Людину мають захопити тим, що приносить їй реальне задоволення.

І третє потрібно максимально запевнити її, що цей період треба перетерпіти і далі все точно буде гаразд. Без віри у подолання хвороби її неможливо подолати. Ця хвороба дуже боїться сильних та сміливих. Так, інколи вона й таких вбиває, але значно пізніше, аніж тих, хто одразу здався перед нею. 

Якщо говорити не лише про індивідуальні практики, а й про загальні, що можуть робити ті ж онкоцентри для того, щоб там люди відчували себе людьми?

Перш за все, має бути розроблена стратегія паліативної медицини. Паліативна допомога надається людям, які вже не мають шансу на одужання, тобто вони помруть, але в яких умовах це станеться? В жахливих умовах старої лікарні з недоброзичливим персоналом і на самоті або ж людина доживатиме останні дні в колі рідних. Проте для цього потрібна державна програма, яка би гарантувала підтримку таких пацієнтів. Наприклад, це розвинено в Америці, де паліативні хворі мають можливість гідно доживати останні дні. Вони можуть святкувати дні народження, мати інші свята, дехто, навіть знаючи, що помре, одружується. Це важливо дати людині можливість гідно прожити останній час і побути щасливою.

Друге, що теж має значення, стосується доступу до медичного канабісу. Ще два керунки, яким варто приділяти увагу, культура донорства та психологічна допомога. Приміром, ми зараз розробляємо проєкт кол-центру, в якому би працювали люди, які надавали б допомогу, поради онкохворим та їхнім родинам. Це особливо важливо для людей з менших міст, які можуть і не знати, що помирають від раку, або якщо і знають, то не розуміють, як і куди звертатись по допомогу.

Це врятує життя тисячам. Наступна річ, яку ми хотіли б втілити, це возити онкохворих на хіміотерапії на таксі, особливо це актуально в теперішній час пандемії.

Як якісно проживати життя?

Виділіть собі такий день у тижні, де бодай 4-5 годин поспіль ви присвятите лише собі. Не прогулянкам з дітьми, з коханим чи коханою, не з батьками, а з самим собою. Коли ми стаємо самі собою, коли розмовляємо з собою, то життя набуває нових барв, ми знаходимо більше сенсів. Я дуже люблю бути на самоті, не довго, але мені це комфортно. Це дуже підзаряджає, надихає.

Що ще тебе надихає?

Передовсім люди, які поруч. Я дуже вибіркова в оточенні, намагаюсь мінімізувати кількість токсичних людей навколо. Інколи здається, що це неможливо, бо от це брат, це родич, це університетський друг. Проте ми мусимо мати повагу до себе, тільки тоді ми будемо щасливі і матимемо повагу і любов тих, хто навколо нас. 

І, певна річ, мене надихають численні відгуки на мою роботу: я з ними прокидаюся і засинаю. Отримую їх звідусіль. Тому в кожній професії можна робити те, що буде тебе заряджати. І тоді ти станеш щасливим. Бо користь від того, що ти робиш, і є елементом щастя.

Нагадуємо, повна відеоверсія цієї розмови доступна учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!

The Ukrainians Струк Анастасія

Схожі публікації

21713 20

Трава, що лікує

Спецпроект про легалізацію медичного канабісу

31.05.2019 The Ukrainians
20859 10

Львівський «Охматдит»: уже не гастроном, іще не супермаркет

Як акушер-гінеколог із харизмою доктора Хауса намагається реанімувати українську медицину хоча б у стінах однієї обласної лікарні

09.02.2016 Євген Гриценко
4485 9

Катерина Горчинська: «Журналістам важко вийти з полум’яної риторики»

Виконавчий директор «Громадського телебачення» Катерина Горчинська про цінності професії

13.07.2016 Оксана Мамченкова

Популярні публікації

65919 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
272400 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
48954 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати