img

Сполучені посудини

17.01.2019 Микита Григоров

Поет і перекладач Микита Григоров, родом із Донецька, зустрівся з двома давніми знайомими: один — вуличний художник, який утік із окупованого міста до столиці, не маючи певності у своєму завтра; інший — харизматичний дядько, що все життя кермував вантажівкою, а з початком війни вивіз родину до захопленого бойовиками Донецька.

Двоє людей, які постали перед однаковим вибором, але рішення прийняли — кардинально різні. 

 

І. Тут

На Андріївському узвозі слизько.

Жовті цеглини бруківки вміють підкреслювати осінь або пізнє літо, а зараз, узимку, видаються сиротами. Церква затягнута густою мрякою, і здається, що її зелені бані — синього кольору. Ми з Дмитром пірнаємо під арку довгого будинку навпроти церкви — кожен має у руках по два великі пакети з картинами — і мовчки, дрібними напруженими кроками, проходимо до старих, проіржавілих і похилих, гаражів.

У цих гаражах вуличні художники влаштували собі склади — сотні нагромаджених одна на одну картин, загорнутих у тканину або целофан. Здається, у цьому хаосі годі щось розібрати, але Дмитро упевнено розчищає собі шлях уперед.

Він схожий на балетника, з тих, що танцюють мейнстримове й сучасне. Дута куртка, старі чорні джинси, механічно впевнені і трохи дивні рухи. Акомпанує свист зі щілин і тріщин у стінах, що виникає від поривів вітру, — чим не музика?

Самі ми мовчимо. Не тому, що вичерпали всі теми для розмови. Швидше, мовчання розломило наш діалог навпіл — просто нести картини доволі важко, а потрібно ще ж дивитися під ноги, щоб не посковзнутися. Полотна — такі ж тонкі та крихкі, як і саме мистецтво.

Дмитро уже встиг розповісти головне зі своєї історії. Народився в Мар’їнці, до 2014-го року жив і працював у Донецьку. Має дружину і сина. Дружина на пенсії, син — журналіст і живе у Львові. Про них Дмитро говорить охоче, про своє донецьке минуле — ні. Його рівний, у дрібних тріщинах, голос відразу стає уривчастим, навіть трохи істеричним.

Але я не мучу його — мені не потрібні ці спогади. У мене самого їх повно. Якщо говорити про найголовніше, про те, що могло б максимально  охопити донецькі відчуття раннього періоду війни, я сказав би одне слово: хиткість.

Усе відбувається вмить — одним помахом. Сьогодні місто дихає на повні груди, сьогодні натовп людей безтурботно розходиться в різні боки у своїх справах — і тільки особливо чутливі про щось здогадуються. А вже завтра — чужі солдати на вулицях, розкотисті, як віковий дуб, постріли, гар у повітрі й кров на асфальті. Рельєфність Любові та Смерті. І люди навколо тебе, люди, яких ти знав не один десяток років, — раптом стають чужими, іншими.

Усе відбувається вмить. Сьогодні місто дихає на повні груди, і тільки особливо чутливі про щось здогадуються. А вже завтра — чужі солдати на вулицях, гар у повітрі й кров на асфальті

 

DSC_8143

Або це ти — інший?

Ми нікуди не можемо піти від свого досвіду. Ми — його заручники. І в кожному новому місті (Києві, Одесі, Львові, Кракові чи Празі), крадькома кидаючи погляд на друзів або перехожих, думаємо: якщо те саме почнеться тут — що буде з усіма людьми довкола? Як вони поведуться? А ще думаємо (згадуючи озвіріння, з яким інші доводили нам свою правоту): можливо, це я не розумію? Можливо, є щось, що вислизає од мене, од мого розуму або почуттів? І саме це — найважливіше?

Розповідаю Дмитрові про власне відчуття війни, а він схвально киває. Тільки на останню мою репліку — риторичне питання — невдоволено кривить губи.

— Ні. Наша правда. У цьому я впевнений.

Внутрішньо погоджуюся з ним.

— Як ви їхали?

— Як усі. Думали, що ненадовго. На тиждень. Може, два… Майже все залишилося в Донецьку. Ніхто не міг повірити, — він робить довгі паузи поміж словами, — що усе це так затягнеться.

— І як вам живеться в Києві? Не шкодуєте про переїзд?

Ні, каже. Не шкодує. Але живеться скрутно — часом може недоїдати. До війни вуличні художники заробляли грубі гроші — тепер попит різко впав. Пенсію дружини заморозили: стався якийсь збій у програмі — тепер її вважають сепаратисткою, хоча вона з 2014-го року мешкає у Києві. Дмитро просить мене написати про цей збій — і я пишу. 

Навіть не запитую про інші можливості для заробітку — йому вже за шістдесят.

— А як влаштувався ваш син? — питаю натомість.

Дмитро пожвавлюється. Риси обличчя м’якшають.

— Свої складності, знаєте, як і завжди. Але він на волі — це головне. У вільному світі. Коли ще нічого не було ясно, ще в квітні, я вже тоді йому сказав: треба їхати, добра тут не буде. І все якось так іде, слава Богу.

— А чому він живе у Львові, а не з вами, в Києві?

— Львів ближче до Європи, ближче до цивілізації, — знизує плечима.

Ми вже занесли усі картини і тепер ідемо вниз до Контрактової площі — я проводжаю його до метро. Дорогою ще багато говоримо: згадуємо Донецьк і спільних знайомих. Але мова Дмитра мало годиться для того, щоб передавати її цитуванням. Його слова уривчасті, зморщені, зайві — мені здається, відчуває він значно більше, аніж може висловити.

Ставлю останнє питання — прошу розповісти історію або випадок із життя, який допоміг йому зрозуміти ситуацію, коли все тільки починалося.

Замислюється. А тоді починає говорити про середину сімдесятих. Тоді, ще юним, Дмитро розхвилювався під час медогляду у військкоматі і знепритомнів. Його сприйняли за симулянта, який не хоче виконати перед Батьківщиною священного обов’язку, — спровадили до психіатричної лікарні. Пролежав там два тижні. Подробиць говорити не хоче. Але зізнається, що саме тоді відчув: для радянської системи кожна людина сама  собою не є цінністю.

Пізніше він таки служив — на китайському кордоні поблизу Амуру.

На прощання зустрічаємось поглядами — всього на кілька секунд.

Для мене цього цілком достатньо.

ІІ. Там

Валентин живе у Масляковці — невеликому селищі близько Лимана на Донеччині. Все життя пропрацював водієм КамАЗа. Веселий, іскристий, завжди здавався мені по-житейськи розумним. Ми з ним давно знаємо один одного. У Валентина є дружина, донька і онучка. Усі троє його жінок живуть нині в окупованому Донецьку.

Сам він — лишається на підконтрольній українській армії території.

Валентин розливає у горнята чай і ставить на стіл піалу з цукерками.

— Це з Росії. Дуже смачні, — каже.

DSC_8143

Будинок Валентина справляє гнітюче враження. Туалету тут немає, душу — і поготів. Три приміщення: одна кімната — велика, друга — дуже маленька, і прохідна кухня. Обігрівається двома калориферами. Цей будинок Валентин купив після інсульту, навесні 2014-го. Такий суто живагівський вихід: у неспокійні суворі часи піти від усього, залягти на дно у тихому місці і розводити поросят (з вулиці, з боку правого вікна, чути глухе поросяче рохкання).

Хоча не можна сказати, що він сховався надійно: влітку і восени 2014-го за Лиман ішли запеклі бої. Тоді моя бабуся, яка теж там мешкає, цілими днями ховалася у підвалі.

Після обміну стандартними ввічливими репліками нарешті питаю:

— Як же так: ви тут, а жінки — там?

Валентин від початку розмови намагається уникнути всіх цих тем і поговорити «просто так», «взагалі». Хоча ми й домовлялися саме про це — про спеціальну розмову, він сподівається мене перехитрити.

— Робота там хороша, — каже він стіні за моєю спиною.

(Його дружина працює санітаркою в лікарні, а дочка — у тій же лікарні медсестрою).

— Там же стріляють, — кажу натомість я. (І знаю, що це правда, — навіть зараз, коли ви читаєте цей текст, там можуть стріляти. Під час свого донбаського відрядження я жив у Костянтинівці — це відносно недалеко як від Лимана, так і від Донецька. Залпи канонад тут гарантовано можна почути що кілька днів).

У відповідь Валентин заводить про дорогий газ, обмеження власних прав та інше в тому ж дусі: Союз, братні народи, змова олігархів, американські гроші. Майдан він називає «забастовкой».

Почуваюся загнаним у кут. Ніколи раніше — а ми знайомі багато років — він не говорив цими кліше. Мовчу. Тоді питаю далі.

— Вашій онучці шість, вона цього року пішла до школи — ви ж розумієте, наскільки деформовану картину світу формує в її голові тамтешня система освіти? Ви ж розумієте, що коли прийде час, — я роблю паузу, намагаючись підбирати слова, — і все налагодиться, вона просто не зможе вписатись у сучасний вільний світ?

Він хитає головою. Нічого не говорить.

А мені здається, бачу в його очах страх.

Валентин встає з-за столу. Ображений. Почувається ображеним. Це саме той момент, коли люди, що говорять однією мовою, насправді не можуть зрозуміти одне одного. Виявляється, що спілкуються мовами таки різними. І навіть мистецтво жестикуляції тут не допоможе.

Вроджені ввічливість та інтелігентність — досі з ним: він не може просто вказати мені на двері. Тож стоїть — і своєю позою, поглядом, виразом обличчя  просить мене піти.

А я наостанок питаю те саме:

— Розкажіть подію або історію, що змушує вас відчувати усі теперішні події саме так.

Він думає кілька секунд, а тоді усміхається.

— Коли тут було «жарко» ( на самих початках, коли ще ніхто не звик до цієї ситуації), тут недалеко, на перехресті, стояв український танк. Вранці та вдень він їздив туди-сюди. А вояки ж недосвідчені — вечорами, коли йшли вечеряти, варти не виставляли. І наша пацанва місцева залазила у той танк і гасала по селу.

Так і каталися — спершу одні, затим — інші.

ІІІ. Стіна

Що спільного між ними, Дмитром і Валентином, крім такої класицистичної банальності, як час і місце? Довго думав над цим питанням — і знайшов очевидну, як тепер здається, відповідь: вони обидва спрямовані внутрішнім поглядом на дітей, обидва живуть їхніми успіхами та неприємностями.

Це схоже на принцип сполучених посудин: батькові очі блискучі та радісні, якщо дитина на плаву; батькові очі змарнілі й сумні, якщо дитина в небезпеці або збилася зі шляху.

Діти Дмитра і Валентина критично розминулися в реальному житті, але у просторі батьківської любові стоять близько одне до одного. Тільки-от по різні боки однієї стіни.

Для сина одного стіна відсікає шлях назад — попереду його чекають небезпеки та пригоди, а минулого у нього тепер просто немає.

Для доньки іншого — стіна попереду. Й перестрибнути через неї може бути колись надто складно.

*Імена героїв змінені.

***
[Цей репортаж створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

Микита Григоров Юля Буря
Текст

Микита Григоров

Ілюстрації

Юля Буря

Схожі публікації

11311 9

Очі війни

Журналісти, які працюють на передовій — про страхи і перемоги, і про те, чи варто змінювати мікрофон на кулемет

01.03.2018 Ольга Омельянчук
4733 5

Траєкторія війни

27 репортажів про слід, який лишає в житті кожного з нас війна, що досі триває на сході

27.03.2018 The Ukrainians
5420 4

Історії 2016-го

10 найпопулярніших текстів та «Вибір редакції»

04.01.2017 The Ukrainians

Популярні публікації

241031 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
61577 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
35019 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати