img

Сродна праця: кейси амбітних культурних проектів

23.06.2017 Євген Гриценко

[Culture.pro — спільний проект The Ukrainians та Програми ЄС та Східного партнерства «Культура і креативність»]

З якими викликами зіштовхуються представники креативного цеху, що їх драйвить та допомагає рухати свою справу далі?

Своїм досвідом діляться четверо керівників перспективних та вже знаних культурних проектів: фестивалю Kyiv Contemporary Music Days, проекту «Музей відкрито на ремонт», фестивалю Docudays UA та Кам’янець-Подільського музею-заповідника, який активно впроваджує інноваційні підходи.

Їхні успіхи та помилки можуть стати у пригоді як початківцям, так і досвідченим гравцям.

 

Альберт Саприкін

директор фестивалю Kyiv Contemporary Music Days.

За освітою Альберт Саприкін — музикант, навчався у Національній музичній академії у Києві та в Університеті музики в австрійському місті Грац. Його досвід у культурному менеджменті розпочався з Kyiv Contemporary Music Days, а саме з бажання влаштувати декілька концертів нової музики.

Що це за “нова музика”? Англійською цей термін трохи дивно і в той же час зрозуміло звучить — contemporary classical music: те, що наші сучасники-композитори пишуть, використовуючи естетики, що невпинно розвиваються з часів середньовіччя через класичний, романтичний періоди, першу і другу половини ХХ століття. Певний кураж спонукав мене запрошувати до Києва нових виконавців і композиторів з Європи, планувати оркестровий проект, камерні концерти, лекції.

Поступово проект розрісся і став фестивалем: 10 днів, 17 подій, 10 локацій, 2 міста, 500 слухачів на standalone концерті у Мистецькому Арсеналі. Зараз команда майже щомісяця організує по декілька подій, а за весь час існування KCMD провели понад 50 івентів.

Яка мета?

Ми хочемо зробити Київ столицею нової музики у Східній Європі.

І бачимо всі передумови для її реалізації: українські музиканти високого рівня, невпинний ріст культурного менеджменту, інтерес до України в міжнародній музичній спільноті, публіка, що вражає своєю кількістю (хіпстери, літні люди, студенти, бізнесмени, діти, вчені) і якістю. Ця ситуація унікальна та властива саме Києву сьогодні, який недаремно називають другим Берліном.

Як це працює?

KCMD — освітньо-концертна платформа сучасної академічної музики.

Концертна складова. Ми працюємо над тим, щоб характерна для концертних майданчиків Західної Європи музика лунала у Києві, часто — у виконанні тих самих музикантів. Разом з тим, ми відкриваємо для себе та аудиторії музику менш відомих авторів, часто — молодих композиторів з України. Це все стосується сольних, камерних концертів, концертів електроакустичної музики і оркестрових проектів.

Освітня складова. Ми докладаємо зусилля до органічного і цілісного формування композиторської школи, представники якої через 40-50 років звучали б нарівні зі своїми колегами з будь-яких інших країн. Минулого року ми організували наші перші міжнародні майстер-класи, цього плануємо два таких проекти. Разом з тим, ми організовуємо лекції для ширшої аудиторії, яка таким чином може отримати більш цілісне уявлення про музику, що звучить на наших концертах.

Як це вдається?

«Найважливішим для мене є здоровий клімат у команді»

Команда KCMD складається з семи людей, і наш формат співпраці передбачає flexibility: за нами закріплені конкретні обов’язки, але в певний момент кожен з учасників може взятися за будь-яку частину роботи.

Ми сповідуємо принцип демократії: важливі питання, від стратегії розвитку до тактичних завдань, обговорюємо в команді та спільно приймаємо рішення. Час від часу відмовляємося від моїх ідей і пропозицій, що мене тішить. Такий спосіб існування будь-якої організації — запорука її здоров’я і тривалості існування. Також на кожному проекті до нас долучається від 20 до 70 волонтерів: студенти різних вишів, що пліч-о-пліч з нами реалізують круті речі.

Чим найчастіше займаюсь я (але не винятково я) — вибудовування певної стратегії розвитку, репертуарна політика, запрошення виконавців і композиторів, комунікація з музикантами та майданчиками, копірайтинг, PR. І тягання стільців — це у нас спільне. Найважливішим для мене є здоровий клімат у команді — річ, на яку найважче вплинути, і тим вона найцінніша.

Які труднощі?

«Реагувати на факапи, якщо це можливо, потрібно спокійно. Робити висновки та рухатися далі»

Фандрайзинг і стільці. Якщо з фандрайзингом все більш-менш зрозуміло, то зі стільцями це щоразу окрема болісна тема, хоч і не так очевидна. З болем у серці пригадую наш другий оркестровий концерт у Мистецькому Арсеналі: було заплановано 600 місць, і 200 стільців треба було десь знайти, доставити — і всі 600 розставити у приміщенні. Цим займалися всі: і команда, і волонтери.

Найбільша кількість факапів сталася на першому фестивалі, коли все робилося «з нуля»: тоді вони часто були пов’язані з внутрішньою логістикою. Але не обійшлося й без музичної складової: ваш покірний слуга у той момент, окрім організації фестивалю, виступав на ньому ж як виконавець, що призвело до стресових ситуацій. Реагувати на факапи, якщо це можливо, потрібно спокійно. Робити висновки і рухатися далі. Зрештою, у логістичних питаннях ми відтоді суттєво виросли.

Які навички необхідні?

«Ідеальна комбінація — стратегічне мислення і сміливість планувати великі проекти + приземлене бачення ситуації»

Культурним менеджментом зазвичай починають займатися люди, що не мають освіти у цій сфері, але мають варті реалізації ідеї. Щастить, коли маєш певні природні навички у менеджменті, але у будь-якому випадку є потреба навчатися, щоб продукт постійно покращувався.

Після першого фестивалю KCMD мені пощастило потрапити на курси Culture & Creativity, на які зібрали 50 культурних менеджерів. Протягом року відбувалися тренінги, на яких лектори з різних країн ділилися своїм досвідом та навчали базовим у менеджменті речам. Особисто я багато почерпнув на цих курсах, і це позначилося на житті KCMD.

Вміння вести перемовини — мабуть, це найважливіше, оскільки у будь-якому проекті працюємо з людьми. Ідеальна комбінація — стратегічне мислення і сміливість планувати великі проекти + приземлене бачення ситуації. Делегування обов’язків. Вміння відмовляти — передусім собі, а вже потім — іншим. Гнучкість. Апріорі критичність до того, що робиш. Мені здається важливою повага до праці інших і вміння це показати, адже це покращує кінцевий результат.

Що драйвить?

«Приваблює можливість реалізувати проекти, які б інакше не сталися у Києві»

Найбільший драйв — бачити людей, що приходять на твій івент. По-перше, часто вражає кількість (враження, що це якась помилка і у цьому приміщенні було анонсовано чорну п’ятницю, про яку ми не знали), по-друге, зворушує увага та інтерес публіки до концерту чи лекції.

Приваблює можливість реалізувати проекти, які б інакше не сталися у Києві (або сталися пізніше) і які є приводом для гордості нас як киян. KCMD для нас — можливість зробити свій внесок у зміну культурного ландшафту міста.

Київ сьогодні — одне з найліпших місць для реалізації культурних проектів: є простір для зростання, однодумці, аудиторія, що дає зворотній зв’язок і надихає працювати далі. Усе більше людей усвідомлює, що майбутнє країни в тих самих руках, якими вони заварюють собі вранці каву.

 

Ольга Гончар

координаторка проектів і комунікацій мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру.

Досвід Ольги Гончар у культурному менеджменті охоплює як неформальну, так і академічну освіту, запуск проектів різної складності, співпрацю з мистецькими середовищами, органами держаної влади і міжнародними партнерами. Зараз Ольга працює над дисертацією на тему менеджменту культурних проектів в Україні.

Культурний менеджмент — моя сродна праця. У цій роботі я почуваюся вільною, фанатію від того, що роблю, і з ким це роблю.

У рамках програми УКМЦ «Культурна дипломатія між регіонами України» ми з колегами три роки працювали на Донеччині та Луганщині: привозили туди виставки, влаштовували мистецькі резиденції та воркшопи. Нашими партнерами там ставали музеї, які привітно відчиняли двері та завжди йшли на зустріч. Тоді й виникла ідея проекту «Музей відкрито на ремонт», що підсилив би діяльність музеїв, показав їхній потенціал до розвитку і розповів би про ці інституції на рівні міста, регіону, країни.

З якою метою?

Спробувати перетворити краєзнавчі музеї у прифронтових містах (Слов’янськ, Лисичанськ) на сучасні культурні центри.

Раніше музеї були методом пропаганди, а тепер — потенційно — це місце формування критичного мислення і відповідної гуманітарної політики. Тому важливо змінювати радянські підходи у формуванні експозиції — зокрема не боятися досліджувати «білі плями» сучасної історії, яка представлена або дуже слабо, або взагалі ніяк. Здається, ми дуже боїмося сучасності, а ще більше — майбутнього.

Люди змалку приходять у музеї, аби зрозуміти, ким вони є — яке їхнє коріння, куди вони рухаються далі. Регіональні музеї відвідують усі місцеві діти, і від того, що вони там побачать, залежить їхнє ставлення до малої батьківщини та країни.

Як це працює?

Освіта. Ми проводили семінари та лекції для працівників Слов’янського та Лисичанського музеїв, а також зібрали усі музеї Луганщини та Донеччини на фінальному воркшопі. Видали збірку методичних матеріалів за підсумками проекту.

Сучасне мистецтво. У обох музеях були реалізовані кураторські проекти сучасних українських митців. У Лисичанську, наприклад, була представлена виставка «Музей міста Світлоград» — так мав називатися агломерат трьох індустріальних міст на Луганщині (Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне), і художники працювали з темою урбаністичної утопії.

Оновлення матеріально-технічної бази. Музеї отримали нову техніку для роботи (Слов’янський музей — на суму близько 300 000 грн).

Як це вдається?

«Про культуру мало пишуть, але мене це ніколи не спиняло»

Для кожного музею ми створювали комунікаційну стратегію та реалізовували її на місці. Як піарнику та комунікатору, мені доводилося лупати саме цю скалу. Ми працювали з регіональними та українськими медіа, вели соцмережі, створювали власний контент, популяризували експозиції фондів музею, проводили прес-події. Про культуру мало пишуть — особливо у регіонах, ще й там, де неподалік іде війна. Але мене це ніколи не спиняло.

Які труднощі?

«Кожен наш проект починається зі слів “це нікому не потрібно” і “це не на часі”»

Щоб утілити цей проект, команді проекту довелося дев’ять місяців переконувати партнерів у його актуальності. Кожен наш проект починається зі слів «це нікому не потрібно — там», «це не на часі». Дуже багато часу та енергії іде саме на переконування.

Якщо говоримо про регіони, а особливо Донеччину і Луганщину, то йдеться про відсутність базової інфраструктури — доріг, готелів, закладів харчування, близькість фронту, що створює перешкоду для реалізації логістики проекту, довозу учасників, матеріалів, техніки тощо. Усю зиму ми жили між Києвом, Слов’янськом і Лисичанськом, що накладає певний відбиток як на життя організаторів, так і на сам проект, його учасників і аудиторію. Адже переживати зиму вдома і у містах, де після 18-ї краще не виходити з дому, — це різне.

Комунікувати з музейниками, митцями, чиновниками складно завжди, але спільна мета і атмосфера музею згладжували гострі кути.

Які навички необхідні?

«Треба пам’ятати, що ви працюєте з творчими людьми і вони не завжди такі організовані, як ви»

Головне кайфувати від того, що ти робиш, — робочий процес чи не найважливіший для мене. Тому потрібно мати психічну і фізичну витривалість, уміти швидко приймати рішення у кризових і нестандартних ситуаціях. У культурі важко прорахувати точні результати наперед, а деякі будуть видні через роки, тож важливо ловити момент тут і зараз. Також треба пам’ятати, що ви працюєте з творчими людьми і вони не завжди такі організовані, як ви.

Важливо розширювати коло знайомств — особливо з інших сфер. У мене є колеги, які працюють у сферах реформ освіти, державних комунікацій, дипломатії, бізнесу, — ми завжди розказуємо одне одному, чим займаємося і що робимо. Менеджери культурних проектів не мають замикатися лише у мистецькій тусівці.

Я постійно намагаюся долучатися до навчальних програм, що стосуються мого ремесла, як-то тренінги з менеджменту чи лекції з історії культури чи теорії мистецтва.

Що драйвить?

«Можна реалізуватися тут і зараз у своїй країні, хоч іноді й наперекір усім обставинам»

Командна робота і робочий процес, а також можливість подорожувати і багато спілкуватися. Відчуття, що ти у постійному інтелектуальному напруженні та на адреналіні. Для мене наші культурні проекти — це проекти про мир і про те, що можна реалізуватися тут і зараз у своїй країні, хоч іноді і наперекір усім обставинам.

 

Ольга Бірзул

програмна координаторка Міжнародного фестивалю документального кіно про права людей Docudays UA.

Досвід Ольги Бірзул у культурному менеджменті — вісім років, до того вона працювала у культурній журналістиці. Певний момент вона почала поєднувати ці роботи, а також отримала другу вищу освіту за фахом художника-ілюстратора.

Дуже добре пам’ятаю, як у 2013 році відчула, що треба призупинитися і щось зрештою обрати. Бо, в принципі, захоплювало все, а от часу і енергії на все вже не вистачало.

На той момент на Docudays UA зібралася просто казкова команда, і це стало для мене суттєвим аргументом на користь фестивалю.

З якою метою?

Ми всі захоплені документальним кіно та понад усе хочемо донести своє захоплення іншим. Мені здається, вперше нам це вдалося у 2011 році, коли на відкритті Docudays UA був продемонстрований «Інший Челсі: Історія з Донецька» німецького режисера Якоба Пройсса.

Уявіть, на посаді президента — Віктор Янукович, а ми відкрито показуємо дотепний, але абсолютно викривальний фільм про «Партію регіонів» та Донецьк, мешканці якого щиро схвалюють, що їхній політичний лідер — корупціонер і кримінальний елемент. Будинок кіно у той день був заповнений вщент. Під час обговорення глядачі довго не відпускали режисера.

І от тоді я особливо гостро зрозуміла, що документальне кіно — це не нішевий продукт, а потужний інструмент для діалогу з аудиторією, яка у своїй більшості тоді ще з підозрою ставилася до словосполучення «права людини», втім, вже відгукувалася на глибокі документальні драми.

Як це працює?

Не секрет, що документалістика часом має небезпечний потенціал: пропаганда, неетичність, зухвалість щодо меншин… Тому ми мусимо дбайливо фільтрувати контент, який потім потрапляє до програми фестивалю. Для нас важливі стрічки, які закликають до небайдужості, толерантності і активної громадянської позиції.

Важливим напрямком для фестивалю є підтримка українського кіно. У минулому році Docudays UA заснував національний конкурс DOCU/УКРАЇНА. А цьогоріч ми запустили індустріальну платформу для професіоналів — DOCU/PRO, мета якої знайомити молодих режисерів з міжнародною кіноіндустрією, допомагати у пошуку партнерів для створення кіно, поглиблювати знання з організації виробництва та просування фільмів.

Зокрема, цього року на фестивалі були презентовані перші ластівки — три короткометражні стрічки про сучасну Україну, що були створені унаслідок спільного проекту Docudays UA, Британської ради та видання The Guardian. Один з фільмів — «Ленінопад» Світлани Шимко — вже потрапив до конкурсної програми Шеффілдського фестивалю документального кіно.

Втім, і Національний конкурс, і DOCU/PRO — це довга та кропітка робота команди. Спочатку ми довго чекали, коли в Україні з’явиться достатня кількість достойних фільмів, щоби зібрати їх в одному конкурсі. Потім зрозуміли, що не лише мусимо, а і можемо робити професійну платформу DOCU/PRO для зміцнення зв’язків між українськими та іноземними документалістами. Це поки що наймолодша секція фестивалю, і ми зараз шукаємо можливості її якісно розвивати.

Завдяки документалістиці я відкрила для себе багато прекрасних і жахливих сторін людства. Важливо підкреслити слово «прекрасних», бо існує упередження, нібито документалісти обирають лише проблемні теми. Це не так. Переконатися у цьому можна, подивившись наш конкурс DOCU/ЖИТТЯ, що спеціалізується на креативній документалістиці.

Як це вдається?

«Ми завжди прагнемо супроводжувати покази якісними дискусіями»

У програмному відділі Docudays UA працює три програмні координаторки, а також програмний директор фестивалю. Передусім ми дивимося дуже багато документальних фільмів, відстежуємо міжнародні тенденції, відвідуємо фестивалі та промотуємо українське кіно. Звісно, до нас постійно звертаються з пропозиціями показати документальні фільми різні українські культурні та освітні ініціативи. Ми завжди прагнемо супроводжувати ці покази якісними дискусіями з експертами та експертками.

Останнім часом ми також співпрацюємо з іноземними фестивалями та презентуємо українську документалістику в Європі. Крім того, ми намагаємося усіляко розвивати потужність фестивалю за рахунок паралельних проектів Docudays UA.

Окрім вже традиційного Мандрівного Docudays UA, який представляє найкращі стрічки у регіонах України, фестиваль щорічно створює каталог з української документалістики, цього року вдруге запускаємо у всеукраїнський кінопрокат хіти фестивалю — DOCU/ХІТ, куруємо проект з культурної дипломатії «SEE Ukraine: Docudays UA мандрує світом». Тому у програмного відділу вистачає роботи на цілий рік.

Які є труднощі?

«Хочемо, щоб фестиваль став інклюзивним заходом для незахищених груп населення»

Наразі фестиваль виріс і подорослішав. Docudays UA вийшов на певний рівень і мусить йому відповідати. Але головна трудність — це пошук фінансування для масштабного проекту, який балансує між кіномистецтвом, освітньою та правозахисною діяльністю.

Останнім часом ми багато розмірковуємо над пошуком якісних локацій для показу фільмів. Наприклад, Будинок кіно, який ми щиро любимо, має стару техніку і від цього страждає якість кінопроекції. Ми давно мріємо оснастити цю будівлю пандусами для людей з особливими потребами, адже хочемо, щоби Docudays UA став інклюзивним культурним заходом для незахищених груп населення.

Звісно, фестиваль — це одвічне питання дедлайнів, але Docudays UA у цьому не унікальний. Ще одна важлива трудність — це мрія, яка не дає спокійно спати. Ми дуже хочемо створити Інститут документального кіно, з власним архівом, лекторієм, воркшопами для документалістів, постійною діючим кіноклубом з дискусіями і стабільним фінансуванням, яке б дозволило гідно оплачувати роботу наших колег.

Які навички необхідні?

«Головна навичка — стійкість і дар бути Феніксом, що за будь-яких умов може постати із попелу»

На мою думку, історія успіху Docudays UA — у його команді. Ми всі починали як компанія однодумців і кіноманів. Ще до Революції гідності більшість з нас заробляла гроші деінде, аби вижити до зими. Як правило, під Новий рік ми збиралися невеликим дружнім колом, плакалися, що знову пару місяців буде по п’ять годин сну на добу, і починали планувати фестиваль. Але разом із фестивалем у якісному сенсі зростала і команда, колеги і колежанки самі стали працювати у кіноіндустрії, тому з часом ми почали зізнаватися одне одному у професійному вигоранні.

Тому головна навичка, як на мене, — це стійкість і дар бути Феніксом, що за будь-яких умов може постати з попелу. По-друге, це талант знайти команду, постійно її надихати і дбайливо ставитися до кожного зі своїх колег. По-третє, це відповідальність, порядність і делікатність. До всіх. Завжди. І останнє — почуття гумору, бо, як казав Аристотель, «Жартувати слід для того, щоби здійснювати серйозні справи».

Що драйвить?

«Глядачі — невичерпне джерело натхнення»

Взагалі, глядачі — це невичерпне джерело натхнення. Я дуже тішуся, коли бачу, як зростає якісно і кількісно аудиторія, як глядачі жваво реагують на проблеми, порушені у фільмі, засипають режисера питаннями або із захопленням розповідають про фільм, який викликав у них емпатію.

 

Олександр Заремба

директор Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.

Олександр Заремба — історик за освітою і досі вважає це своєю основною спеціальністю. Окрім того, має досвід у туризмі і, працюючи екскурсоводом, зіштовхнувся з дуже поширеним явищем — для людей історія є чимось абстрактним і далеким, а, відтак, нецікавим і нудним.

Наслідком є необізнаність і нерозуміння того, що відбувається навколо. Корені цієї проблеми — у прірві, що утворилась між так званою «академічною» історичною наукою і тим, що справді готові сприймати сучасні люди. Історію можна відчути на особистісному рівні, коли це історія буденності, історія окремих людей.

20 років тому ми з колегами створили ГО «Кам’янець-Подільське міське військово-історичне товариство», в якій ми працюємо саме над такою інтерпретацією історії нашого регіону, влаштовуємо різні заходи та фестивалі. Приблизно такі ж мотиви в 2011 році привели мене на роботу в Кам’янець-Подільський музей-заповідник, де спершу я очолював відділ маркетингу, а вже другий рік працюю директором музею.

З якою метою?

Бачу в музеї нереалізований потенціал, тож реалізувати його вважаю своєю метою. Музей має презентувати історію нашого краю так, щоб вона сприймалася відвідувачами через особисті переживання й таким чином ставала близькою та емоційно забарвленою. Досвіду працювати в такому ключі в нашого колективу небагато. Тому доводиться вчитись — вивчаємо досвід українських та закордонних колег.

Як це працює?

«Щоб бути ефективним очільником, потрібно постійно самовдосконалюватися»

Музей немалий — 7 об’єктів, майже 100 працівників. Минулого року святкували 125-річчя від його заснування. І різноплановий — галерея мистецтв, відділ археології, історії грошей. Також у нас на балансі перебуває Кам’янець-Подільська фортеця — чи не найвідоміша пам’ятка архітектури у місті.

Це  установа не суто науково-історична, а більше науково-просвітницька та культурна, тож для того, щоб бути ефективним очільником, потрібно постійно самовдосконалюватися.

Як це вдається?

У плануванні різних заходів ми намагаємося використовувати проектний метод. Першим таким досвідом була виставка «Поділля в роки Першої світової війни», вдалося організувати до роботи велику кількість людей і в рекордний термін отримати результат — два місяці від ідеї до відкриття.

Пробували запровадити єдину електронну систему управління проектами для всіх відділів, але поки що це важко — багато працівників не володіють комп’ютером на належному рівні. Довелося у перший рік розширити парк комп’ютерної техніки і розвивати навички роботи в інтернеті серед працівників. Також ми працюємо над оцифруванням фондів музею. Сподіваємося, що це не лише полегшить роботу фондовиків та науковців музею, а й дозволить ширше презентувати колекцію музею в мережі.

Щодо залучення нових відвідувачів, то варто згадати про розроблені нашими співробітниками аудіогіди по старому місту та фортеці (а у планах — по інших об’єктах та експозиціях музею).

Також у наших виставках ми експериментуємо з технологіями доповненої реальності. З їхньою допомогою смартфона чи планшета відвідувачі можуть отримати значно більше інформації з, на перший погляд, звичайних стендів. Скануючи своїм гаджетом зображення, вони отримують доступ до мультимедійної та інтерактивної інформації. Щоб полегшити роботу з таким контентом,  ми забезпечили покриття wi-fi на всіх об’єктах музею.

Які труднощі?

«Найбільший виклик — мати підтримку в колективі»

Щодо кадрового питання, то найбільший виклик — мати підтримку в колективі, знайти спосіб вибудувати стосунки з «ветеранами». А ще — заохочувати працівників до роботи над собою, і особливо це стосується сучасних технологій.

Ще одна складність — пошук спільної мови з організаторами культурних заходів на базі нашого музею. Наша фортеця — досить популярний майданчик для різних фестивалів. На жаль, не завжди збігаються інтереси організаторів різного штибу заходів та наші як музейної установи. Пошук компромісів не завжди простий.

Які навички необхідні?

«Передусім потрібно вміти працювати з людьми»

Передусім потрібно вміти працювати з людьми — знаходити спільну мову, шукати компроміси, а коли треба — відстояти свою думку. Мати добрі менеджерські навички для організації процесів і аналізу ситуації. І, звичайно, бути «в темі» і стати справжнім фахівцем у галузі, в якій працюєш.

Що драйвить?

«Найбільше надихає момент, коли знаходиш “свою” аудиторію»

Найбільше надихає момент, коли знаходиш «свою» аудиторію. І бачиш — те, що ти хотів зробити, сказати, донести до людей, потрапило в ціль.

Для активістів культурних та креативних індустрій розроблено серію онлайн-курсів від європейських експертів у сфері стратегічного планування, адвокації, написання проектних заявок та інших.

→ Фото експертів — collegiummusicum.com.ua, pravo-znaty.org.ua, ФОКУС, Подолянин / Головне фото — Clurk Young

Євген Гриценко

Текст Євген Гриценко

Журналіст The Ukrainians

Схожі публікації

IMG_8803-1
2458 5

Мистецтво надихати

Навіщо художник-аматор запрошує брати до рук пензля навіть тих, хто цього боїться

08.02.2017 Сніжанна Беляєва
DSC_7703
10389 15

Оксана Линів

Розмова з головною диригенткою Опери австрійського Ґраца

12.02.2017 Інна Березніцька
ZUZ_0884
2805 5

Ґараж Ґенґ

Команда творчої формації про міфологему міста, навігатор сталості і розвиток креативності

09.03.2017 Софія Пилипюк

Популярні публікації

IMG_8374
30756 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
jamala_top (2)
23536 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
philipp-reiner-207
185288 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати