Стати самим собі ціллю

Необхідність зректися токсичної російської культури викликала, здається, певну розгубленість у тих переважно російськомовних регіонах, які зараз найбільше потерпають від злочинів загарбників. Адже декомунізація зняла лише поверхневий шар, майже не заторкнувши імперську спадщину, якої тепер конче мусимо зректися, бо від цього залежить саме наше виживання, існування української нації та держави. 

Ще за лічені тижні до нападу в Харкові, скажімо, нізащо не згоджувалися перейменовувати вулиці Пушкіна й Жукова, впевнено прокламували, що це теж частина їхньої культурної спадщини. В Одесі нікому не заважала та сама імператриця, яку в народній пісні названо «вражою бабою», котра занапастила «край веселий», або, за Шевченком, «доконала» українську державність. Та й у Києві музей Булгакова існував недалеко від вулиці Петлюри, поганьбленого російським романістом. Коли ж Пушкін із Чайковським перестали сприйматися як символи культурної тожсамості, коли пам’ятниками Потьомкіну й Катерині вже ніяково пишатися, з’явилося відчуття позбавленості локальної історії. І в дискусіях одесити, скажімо, якось не можуть дати собі ради, на чому ж тепер ґрунтувати свою гідність і гордість, а в столиці музей Булгакова ще чомусь уперто бореться за існування. Так, от якраз нині у нас ситуація, коли закриття музею — на благо розвитку нацÑ