Стати сторітеллером: як поліпшувати письменницькі навички

Тарас Прохасько

письменник, перекладач та есеїст.

Про бажання зберегти минуще буття у текстах, роль постійної практики для письма та необхідність розширювати горизонт.

Письменники, як і спортсмени, є дуже різними. І йдеться не тільки про їхній стиль та зацікавлення, а й про мотивації — що їх спонукало писати? Існує ціла систематика таких причин. Особисто я відчував минущість всього, що довкола, і мав бажання це зафіксувати. Тожголовним моїм мотивом була спроба перевести те буття, яке зникає, у буття в мові, і таким чином його зберегти. Але є спонука, яка об’єднує всі можливі мотивації, — бажання розповісти людям історію. Це є підставова річ для всіх, хто пише. З бажання розповісти про те, що знаєш, що тебе турбує чи тішить, росте вся література.

Найважливішими для автора є не самі його досвіди, а рефлексія. Навіть позірно убогий чи банальний досвід, коли він обміркований і на ньому побудовані певні образи, може стати дуже цінним. Головне в літературі — це робота з досвідами, а не їхнє колекціонування. Але, звичайно, кожен досвід, навіть якщо він не переливається в літературний матеріал, однаково є розширенням горизонту. І це страшенно добре, бо дає змогу навіть звичайні речі показати в іншому масштабі.

Я багато мав таких досвідів. І навіть якщо я про них не пишу, вони багато чого мене навчили. Скажімо, певний час я працював барменом. І крім історій, які мені розповідали щодня відвідувачі за стійкою, я зрозумів, наскільки важливою є комунікація. Не в сучасному розумінні — стратегії правильної поведінки, а просто різних виявів спілкування. А ще зрозумів, як можна прислуговувати з гідністю, як це може приносити радість, а не приниження, як не переносити своїх стереотипів і комплексів на місце, де ти працюєш.

Так само мені дуже важливим став досвід армійський. Я був дитиною домашньою, західноукраїнською, інтелігентною, і армія відкрила мені новий горизонт. Бо як би не тягнуло тебе у гніздо, важливо розуміти, що поруч є зовсім інші вияви і форми життя. Величезною школою для мене став досвід батьківства. А ще зараз, кожного дня по кілька годин гуляючи з немовлям, я маю час по-новому подивитися на різні закапелки міста та сцени міського життя. І я давно не мав змоги за цим поспостерігати, бо жив у іншому темпі.

Найцінніша порада, яку я отримав від Юрка Андруховича: «Не так важливо, про що написати. Головне — щоб це було гарно написано». Коли йдеться про літературу, то не в історіях сенс, а в тому, як вони розказані. Література не є стенографуванням фактів. Тому варто думати не про те, як насправді було, і навіть не про те, як ти собі це переживаєш. А відштовхуватися від того, що кожен текст — це творення нової реальності. І коли він у комусь вібрує, то це є добрий ефект літератури. А вражати читача можуть різні речі — сама оповідь, її ритм, добре дібрані слова.

Чітко визначений початок і кінець — одна з найбільших особливостей літератури та мистецтва. І це найбільш нереальні штуки, адже насправді в житті дуже тяжко їх відшукати. Тому автор повинен добре знати, що було перед початком і що буде після завершення твору. Текст має бути максимально делікатно вирізаний із цього потоку вічності.

Навіть коли я пишу колонки на актуальні події, то хочу показати, що це не вирваний фрагмент історії. Це процес, що давно почався і ще довго буде тривати, навіть якщо ми не будемо на нього зважати. Те, що ми помічаємо, — то лише маленький вузлик у довгому шнурку. І треба промацати шнурок трохи назад, і, можливо, ще трохи вперед — інакше ти цього вузла не розв’яжеш.

Спосіб писання страшенно залежить від особливостей психіки автора, тому тут тяжко говорити про норму. Відомо, що література в певному сенсі є терапією, вона є способом полегшити своє перебування у світі. Але залежно від особливостей психіки того чи іншого автора, письмо може бути пов’язаним і зі стражданнями, і з самобичуванням, або ж бути легким та радісним — таким, що збуджує самого автора.

При тому, що це може бути і одне, й інше в тої самої людини — залежно від тем, які вона описує. Часом, знаючи, що цей текст буде для мене болісним, я його відкладав і волів не писати. А в одному з ранніх творів я написав: «Ця повість повинна написатися радісно і легко, щоби так само легко вона читалася». Вірю, що цей стан автора передається читачеві.

Не можна говорити про будь-яке «треба» у літературі. І коли йдеться про практику, то це радше внутрішня робота автора, його бажання перетворити письмо на стратегію свого духовного розвитку. Звичайно, що не можна добре писати без практики, вона потрібна, хоча й може бути дуже різною. Як у японців, які щодня по кілька годин займаються бойовими мистецтвами. Або ж як у американців чи європейців, які раз на тиждень ідуть у йога-центр, а потому живуть таким життям, що заперечує їхнє тренування.

Звичайно, є випадки, коли навіть попри щоденну практику людям не вдається вискочити за межі своєї обмеженості й досягти бажаних результатів. Хоча деякі вміння однаково відшліфовуються. Особисто для мене важливо відчувати прогрес. Але я не можу сказати, що це є крива, яка зростає від якості. Йдеться радше про еволюцію, коли є зміни, новації, нові прийоми, коли виникають нові мотиви. Мені подобається розмаїття, і це спонукає мене не триматися одного, хай навіть дуже вдалого, шаблону. Письмо має проростати, як трави і дерева, часом зовсім некеровано.

Юрій Марченко

головний редактор Platfor.ma.

Про секрети хорошої історії, синдром блогера та роль гумору в сучасній журналістиці.

Уперше я відчув, що можу непогано сформулювати думку, у другому класі. Тоді я чомусь написав для домашнього завдання не формальний опус, а щось справді цікаве. Після цього вчителька похвалила мене перед усім класом, і мені запало в голову, що складати слова в речення — це круто. Щоправда, запало настільки глибоко, що я про це не згадував років 15, доки потрапив у видавничий дім «Коммерсант-Україна». Там я працював cпершу як літературний, а згодом як випусковий редактор. Моїм щоденним завданням було робити матеріали кращими, тож я зміг зрозуміти механіку побудови текстів ще до того, як почав їх писати.

Досі добре пам’ятаю, як готував перший матеріал. Це був репортаж з фестивалю «Джаз-Коктебель». Я прокинувся десь о п’ятій ранку від хвилювання, дуже нервово накидав якийсь матеріал і, заплющивши очі, відправив у редакцію. Там усе, звісно, переписали, але відтоді я регулярно безкоштовно ходив на цікаві концерти й передавав свої враження на шпальтах. Це мені дуже подобалось, особливо завдяки слову «безкоштовно». Уже зараз я розумію: що більше писав, то краще мені це вдавалося. Допомогли мені і гарні редактори. Пояснювати мені якісь нюанси ні в кого часу не було, але насправді навіть якщо просто порівнювати те, яким був твій текст і яким він став, то це теж працює.

Уже зараз я розумію: що більше писав, то краще мені це вдавалося

Так сталося, що я поступово перетворився на графомана. Тепер мені дійсно необхідно працювати з текстом: якщо не писати, то хоча б редагувати. І те, що це триває вже довгі роки, виробило в голові рефлекс. Бачу щось цікаве — машинально складаю ці враження в історію. Якийсь синдром блогера. І коли я пишу якийсь пост, то намагаюсь уявити, що переказую його друзям у барі: чи буде це їм цікаво? З іншого боку, Facebook і так є унікальним інструментом — кожен автор отримує миттєвий відгук, схвалення чи критику. Я радив би сучасним журналістам частіше писати у Facebook, просто ділитися цікавими випадками з життя й спостерігати за реакцією читачів.

Наприклад, мої тексти про Агамемнона зовсім не пов’язані з моєю роботою, але однозначно допомагають сформувати стиль. У чому секрет популярності цих постів? Чесно кажучи, не знаю. Можливо, тому що я пишу про Агамемнона не як про тупу собаку з примітивними інстинктами, а як про особистість із власними правилами життя і особливим характером. Тому, наприклад, в мене може проскочити фраза, що перед тим, як навалити купу посеред кімнати, Агамемнон злісно зареготав.

Як редактор, я переконаний, що нудної інформації майже не буває. Якщо тема важлива, то водночас і цікава, треба тільки знайти неочікуваний ракурс. Ось ми на Platfor.ma регулярно публікуємо новини науки. Вчені — люди особливі, вони люблять, коли є безліч термінів, і ненавидять, коли паскудні журналісти все спрощують. Але ж насправді мета в нас одна: дізнаватись і розповідати, що людство рухається вперед.

Скажімо, є новина, що британські археологи знайшли стародавні поховання, де трупи розчленовані та спалені, і пов’язано це з забобонами середньовічних людей. І якщо подати цю новину через всім відомий символ зомбі-апокаліпсису, то вона одразу стає цікавішою. Адже середньовічні англійці дійсно боялись, що мерці повстануть і підуть всіх навколо шматувати, тому і калічили їхні трупи. Тобто нібито дуже вузька археологічна тема насправді може бути дуже легко наближеною до звичайної аудиторії.

Хороша журналістика — це добре розказана історія. Тож варто вправлятись у цьому, а не в довжині складнопідрядних речень

У сучасній журналістиці багато важить гумор. Я переконаний, що інфотейнмент остаточно переміг, тож без розважальних елементів зараз вже ніяк. Хочете легко донести до людей важливу інформацію — зробіть її легкою і веселою. Думаю, що писати з гумором передусім допомагає начитаність. Якщо ти багато «вживав» Марка Твена, то мимоволі починаєш розуміти цю механіку. Не можна просто сісти і почати писати смішно: до того потрібно прочитати багато авторів, які змогли розсмішити тебе самого. А взагалі гумор зазвичай базується на несподіванках. Змішувати стилі, техніки та сенси — грандіозний ресурс для всіх публіцистів.

Молодим журналістам я порадив би взагалі не думати про те, що вони журналісти. І писати просто. Ви ж не будете переказувати щось друзям висловами на кшталт: «З цією метою було вжито цілий ряд першочергових засобів, аби спричинити позитивні наслідки в даній сфері». Все буде простіше: «Вони дещо зробили, щоб стало добре». Іноді здається: якщо вже ти пишеш журналістський текст, то треба робити це дуже серйозно і з насупленим виразом обличчя. Зовсім ні. Хороша журналістика — це добре розказана історія. Тож варто вправлятись у цьому, а не в довжині складнопідрядних речень.

Ростислав Семків

викладач, директор видавництва «Смолоскип» та в.о. директора Українського інституту книги.

Про те, як писали класики і як створювати якісну художню літературу та нон-фікшн.

Книжка «Як писали класики?» почалася з моєї однойменної серії лекцій у Центрі літературної освіти. Тоді я зрозумів, що мотивація писати є в багатьох людей, і потрібно заповнити цю лакуну. Бо якщо ти хочеш стати художником, то спершу йдеш у художню школу, згодом в академію мистецтва. Альтернатив для тих, хто хоче займатися літературою, донедавна в Україні було дуже мало. І якщо відділи літературної творчості та курси з Creative Writing у західних університетах — це норма, то в більшості українських вишів вони з`являються тільки зараз.

Поради класиків дають змогу демістифікувати процес творчості, вказуючи, що працює не лише натхнення, а й раціональніші чинники. А ще вони дають розуміння, що сам процес письма — це лише друга стадія роботи, котра буде значно слабшою без двох інших.

Перша стадія — це детальне планування майбутнього тексту, що стосується і документальної прози, і художньої творчості. Про це пишуть і Аґата Крісті, і Мілан Кундера, і Маріо Варґас Льйоса, і Умберто Еко. Найпродуктивніша тут порада — постійно вигадувати сюжети і переживати досвід перебування у тексті. Сюжет не просто придумується і викладається на папір, а має стати частиною життя письменника чи письменниці. Важливо уявляти себе серед героїв, ретельно продумати окремі ситуації та діалоги. Як казав Кундера: «Сюжет — життєва історія, перетворена за допомогою сили уяви». Тому літературний текст потрібно уявляти як шпарину в інший світ зі своїми законами (і часом цей світ дуже масштабний — як у Толкіна чи Роулінг), і автору чи авторці треба виділити певний час на продумування всіх деталей.

Проте не менш важливо після закінчення якісно відредагувати текст. На цьому наголошує Орвелл, проте, знову ж, не лише він. Редагування — це окрема планета. І якщо спершу ти пишеш усе, що хочеш сказати, то через певний час треба подивитися на цей текст очима читача. Чи не заплутається він у сюжетах чи персонажах, чи не буде перечіплятися через певні звороти та лексику? Але, звичайно, найбільше хочеться побажати авторам, і навіть най талановитішим, знайти свого фахового редактора. Бо саме редактори добре орієнтуються в текстах, роблять їх читабельнішими та стилістично вивіреними.

Головне правило при написанні нон-фікшну — чітка й рішуча настанова почати і закінчити текст. Автор художньої прози ще може заховатися за небажанням писати, відсутністю, так би мовити, музи. Натомість автор нон-фікшну, тобто документального чи прагматичного тексту, в подібних випадках може нарікати хіба на відсутність сили волі. Це як виконання технічно складного музичного етюду супроти меланхолійної витонченої п’єси, котра потребує не так техніки, як чутливості.

Тривалий час наш читач не мав довіри до нон-фікшну. Це спадок попередньої епохи: радянські гуманітарні дослідження, подорожні й інші репортажі радше викривлювали дійсність, а не давали її адекватну картину, що в нехудожній прозі вкрай загрозливо. І так масовізм, засвоєний у авторитарній епосі, продовжує діяти й зараз у багатьох ареалах, де його, здавалося б, давно вже не має бути.

Поширення в Україні перекладного та власного нон-фікшну, репортажистики та яскравих досліджень для мене засвідчує прощання із рудиментами віджилої свідомості, котра хибувала на брак дорослого критичного мислення і волі до самовдосконалення.

Майбутнім українським класикам художньої літератури та нон-фікшну я порадив би те, на що прозоро натякають усі, без винятків, автори-класики: більше читати і більше писати. Перше забезпечить широту уяви та гостроту погляду, а друге — відшліфує стиль та загартує техніку. І ще ставитись до письменницької праці серйозно, бо це потрібна й фахова робота, і з добрим гумором й легкою іронією. Бо десь між нас, напевне, ходять новий Шекспір чи Агата Крісті, проте ми ніколи не знаємо, хто вони та коли проявлять свій талант.

Якщо ви — письменник-початківець, то радимо уже замислитися про монетизацію своєї творчості та можливості для розвитку. Ось декілька порад:

1. Будуйте свій персональний бренд у соцмережах, працюйте на портфоліо та розвивайте мережу знайомств — з колегами, видавцями, літературними агентами.

2. Беріть участь у резиденціях для письменників. Так ви отримаєте творче середовище, досвідчених менторів та дорогоцінний час, який можна присвятити письму, адже всі витрати на проживання зазвичай відшкодовують організатори. А ще ви зможете зануритися в унікальну атмосферу локації. Актуальні резиденції з усього світу можна подивитися ось тут, а також не забувайте про українські, особливо Станіславський феномен та Карпатську літературну резиденцію.

3. Подавайтеся на гранти. Зазвичай вони мають конкретну мету — скажімо, дослідити історію та міжкультурні зв’язки певного регіону. Але будьте певні — блискучі ідеї часто виникають саме на запит грантодавців.

Багато можливостей можна знайти на сайті програми «Культура та креативність». Також слідкуйте за грантами з усього світу тут і стежте за різноманітними можливостями на platfor.ma та biggggidea.

4. Не припиняйте розвиватися. Відвідуйте лекції про літературу від Культурного проекту, курси письменницької майстерності Центру літературної освіти у Києві, Харкові та Львові, дивіться відеолекторії від Wisecow. А також не забувайте про онлайн-курси з письменницької майстерності та літературознавства від Edx, Coursera, Future Learn та інших західних освітніх ресурсів. Ось у Khan Academy, до слова, вийшов розкішний курс зі сторітеллінгу від анімаційної студії Pixar.

5. Не прокрастинуйте. Простимулювати власну продуктивність можна на спеціальних онлайн-ресурсах. Ось цей, наприклад, почне видаляти всі набрані вами слова, щойно ви перестанете друкувати.

6. Вірите, що ваша книжка неодмінно зацікавить читачів? Зумійте довести це широкій аудиторії. Використовуйте краудфандингові платформи для мобілізації середовища. Деякі автори збирають кошти на публікацію своїх творів на краудфандингових платформах: наприклад, на Kickstarter, Indiegogo, або українському Спільнокошті. 

Для активістів культурних та креативних індустрій розроблено серію онлайн-курсів від європейських експертів у сфері стратегічного планування, адвокації, написання проектних заявок та інших.

→ Фото експертів — Чілла Палош, bestin.ua, officiel-online.com / Головне фото — Pixabay