Ставити незручні питання та почуватися білою вороною

Літературознавиця Тамара Гундорова — про творення нової України, голоси українських науковців і нагальну потребу деколонізації славістичних студій на Заході

22 Січня

Ми сидимо перед великими вікнами, крізь які видно Майдан, Пасаж, вулицю Хрещатик, а також високе небо над будинками. Міркуємо, що Київ посуворішав і що загалом рідко випадають нагоди отак просто посидіти й помилуватися містом. Тож цю розмову годі уявити без запитання про дім. 

Тамара Гундорова щойно повернулася з Принстона — приїхала до Києва на короткі літні канікули. На що схожа зустріч із домом через шістнадцять місяців відсутності? 

«Це дуже бажана й довгоочікувана зустріч. Я іноді мала відчуття, що забуваю дорогу додому, забуваю моє помешкання. Місто теж забувалося. Засинаючи, я подумки прокладала цей шлях додому. Ніби йшла, відчиняла двері, уявляла, де що стоїть».

Літературознавиця говорить про свій робочий стіл і бібліотеку, яких бракувало: «Я особливо тужила за своїм столом. Де б не була, ніде не мала хорошого робочого столу. Мусила весь час припасовуватися, але це зовсім не те. Робочий стіл — це вся ти, це твоє сідало, твоя особлива атмосфера, де все під рукою. Так само мені бракувало моєї бібліотеки, моїх записок, видань, які стоять десь там на полицях, — цього бракувало до сліз».

Туга за Києвом, далекість України породжували відчуття провини, згадує науковиця: «Провина за те, що ти далеко, не разом з усіма, що вповні не ділиш усі труднощі, не можеш підтримати. Не можеш навіть страждати разом із містом. Я кілька разів уже була готова повертатись, але не складалося. Тепер я тут, і я просто щаслива. Ніби повернулася й увійшла в ту саму річку вдруге ​​— і вона та ж сама, рідна, не відчуваю жодного відчуження. Все це було настільки всередині мене, що його не треба заново пізнавати».

§§§

[Ця історія створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Фронтир

Тамара Гундорова народилася в селі Климівка, що на межі Полтавщини й Харківщини — на Слобожанщині. Ті місця асоціює передусім зі степом. І вони живлять яскравий дитячий спогад: «Я любила виїхати у степ велосипедом — мчати протоптаними стежками, відчувати землю, перейняту спекою, слухати вітер, дивитися на перекотиполе. Це була романтична історія».

Я асоціювала себе зі скіфкою.

Спогади в руках дослідниці з часом перетворюються на стимул наукового інтересу. Сьогодні в центрі уваги — фронтир: «Мене в останні роки цікавить ідея степового фронтиру і українського євразійства. Ця тема надзвичайно цікава з погляду історіософії. Одна з моїх наступних книжок, — дай Боже, якщо вони вийдуть, — буде значною мірою стосуватися саме цього питання».

Слово «євразійство» трохи насторожує та викликає тривожні домайданівські асоціації. Тамара Гундорова пояснює: «Так, у нас одразу виникає асоціація з російським євразійством, з Євразією-Росією… І ніби не варто було би повертатися до цього. Але насправді це поняття має значно ширше і глибше значення. Адже Україну годі уявити без її сходу та без степу, що тягнеться з Азії та переходить у Європу. В цьому великому степовому фронтирі сходяться Орієнт та Окцидент. Україна є частиною цього геокультурного поля. Але якщо євразійство російське протиставляє себе Заходу, то українське є мостом між Сходом і Заходом, це не зіткнення різних світів і культур, але їхнє поєднання. Така подвійна ідентичність є і нашим багатством, і нашим прокляттям. У минулому у великому Євразійському степу зароджувалися цивілізації, тут територія номадів перетиналася з культурою осілих народів. Це земля козацька. Сьогодні в степу йде війна. І у мене враження, що народження якогось нового світу і зокрема майбутньої України відбувається саме там, на півдні і сході, в степу».

На думку дослідниці, південь і схід є центром активності, нового культуротворення, екзистенційного перетворення сучасної України. Тамара Гундорова згадує стереотипи і щодо тих країв: «Війна показала, що південь, який ми часто сприймали як неукраїнізовану колонізовану Новоросію, насправді є дуже українським. Це козацькі землі. І саме там відбуваються процеси космогонічного й цивілізаційного характеру. Творення нової України, мені здається, теж триває саме там».

Усі ці міркування приводять до «Азіатського Ренесансу» Миколи Хвильового. Це одна з основних його тем, у якій відчувається відгомін ідеї Шпенглера про «занепад Європи». Літературознавиця зауважує, що український автор долучає Україну і схід до однієї з кардинальних дискусій XX століття — про смисл євроцентризму. Для Хвильового Україна є особливим місцем на маргінесах Європи: «Вона завжди є зоною турбулентності, зоною перехідною, borderland. Це завихрювання відбувається й зараз».

Подібну тему Тамара Гундорова простежує і в розмові про місто: «Хвильовий пише про зустріч “города”, тобто Харкова, і степу. Місто, яке протистоїть степу, — це один із великих культурологічних конфліктів, яким перейнята вся творчість Хвильового».

Я запитую про хутір — він у таких місцях існує поруч із селом або великим містом. Науковиця говорить про хутір як поселення, що першим зустрічає вітри зі степу. Осілі хутори і степові номади (козаччина) — ще одна культурософська і цивілізаційна дилема, яку обговорюють і Дмитро Донцов, і Юрій Липа, і Микола Хвильовий. 

Хутір — важливий простір і в полтавському дитинстві дослідниці: «Я не жила на хуторі, але в нас хутори також були, і мене вони завжди приваблювали. Там творилася своя атмосфера, та й учні в школі, котрі приходили з хутора, чимось відрізнялися, наприклад, мали особливі прізвища. Наше село — козацьке, воно було вільне, але на хуторах був інший — не так козацький, як корпоративний, я б сказала, дух».

Водночас Тамара Гундорова міркує про іншу асоціацію — кінець світу.

«Там, де було сусіднє село, вже починалася Харківська область. Це Чернещина — я уявляла це місце як чорний ліс, де за лісом-за пралісом золота діжа сходить. Малою я уявляла, що там уже якась прірва чи кінець світу. Шевченкові стовпи свого роду. А якщо говорити про це серйозно як про топос, то чорний ліс — це кінець світу, а з іншого боку — це кінець поселення і початок степу».

Родина

Тамара Гундорова зростала з бабусею, називає себе «бабиною донькою».

Мама була фельдшеркою-акушеркою в сільській лікарні, тому весь час проводила на роботі, про нормований робочий день не йшлося: «Мама розповідала про часи, коли не було доріг, машини могли не їздити по бездоріжжю і породіль їй іноді доводилося возити на підводах до райцентру. Кожна така поїздка була небезпечною, мама дуже переймалася, аби дорогою з тими жінками нічого не сталося. За все доводилося відповідати і рятувати породіль у складних ситуаціях самій». 

Бабуся Оришка, котра опікувалася онучкою, була доброю оповідачкою — можливо, саме з тих історій, як міркує Тамара Гундорова, постав її власний інтерес до літератури. Вона мала цілий набір історій з власного життя, а майбутня літературознавиця знала їх майже напам’ять і щоразу «замовляла» сюжет, який хотіла почути. 

«Наприклад, бабуся часто розповідала історії про те, як до них на ночівлю заїжджали цигани — так, зараз правильно казати «роми», але бабуся в ті часи вживала інше слово. Це були розповіді про доволі небідне обійстя бабусиної родини, що часто на зиму приймало, особливо в негоду і холод, таких гостей. Інша історія, що дуже мені запам’яталася, бо була цілком фантастичною, — про те, як малою дівчиною її просили сторожити на баштані. І коли вона туди йшла, за нею там гналася черепаха. Тобто моє дитинство було пронизане такими яскравими напівфантастичними образами. Справжня міфологія».

Тамара Гундорова проводить цікаву паралель з інтерв’ю з Тоні Моррісон, яке мала змогу послухати в записі у Принстоні, де викладала американська письменниця: «Вона згадує, що її мама постійно співала і що в їхній родині був культ оповідей. Письменниця говорила, що виростала посеред оповідей. Думаю, я також виростала серед оповідей і вони давали уявлення не про сучасність, а про давні часи й традиційну сільську культуру. Мій син у дитинстві жартував, що мама любить усе “старе”».

Радянська реальність була страшною. Можливо, занурення в спогади рятувало від травматичної дійсності? Тамара Гундорова міркує, що на наше сучасне сприйняття радянського часу впливає критична перспектива і негативні очікування — зокрема всі ті знання, які ми сьогодні маємо про тоталітарну епоху й СРСР: «У часи дитинства та юності все відчувалось не так. Наприклад, була велика романтика космічних польотів. Світ розширювався просто на наших очах». 

Страшний вимір радянського життя відкрився вже пізніше, в дорослому віці, коли про це почали більше розповідати. Про Голодомор Тамара Гундорова чула від бабусі, але дитиною не дуже розуміла цю історію:

Коли бабуся згадувала, що хтось із її сестер і братів помер “у голодовку”, я це сприймала міфологічно.

«Я поняття не мала, що таке “голодовка”. Так само я сприймала і страшні історії про війну, які чула від бабусі та її подруг. Про все це по-справжньому замислилася вже дорослою». 

Батьки Тамари Гундорової не були колгоспниками, тому мали в селі особливий статус: «Через це я бачила буденність з інакшого ракурсу — наприклад, сприймала романтично сусідок-жінок, які працювали у ланці й пололи в степу. Вони здавалися веселими, сильними, щасливими. Іноді вони приносили нам, дітям, хліб із поля “від зайчика” — і він був найсмачнішим. Також я заздрила однокласникам, у яких були старовинні хати з печами та рушниками, бо в нашому з батьками, модернішому, помешканні всього цього не було».

Її родина першою придбала телевізор, дивитися його приходило пів села — популярними були фігурне катання, якісь фільми: «В селі було два легкові автомобілі. І один був у нас. Я дуже любила, коли ми їздили на базар у Красноград. Ярмарки чи базари тоді були цілком інакшими, ніж зараз. Близькі до минулих часів — гамір, різноманіття голосів, торгів, усе змішано — від свиней до горщиків. Я мала справжнє задоволення від цього. Тож цілком не випадково одна з моїх статей присвячена топосу ярмарку в українській літературі. Моя любов до ярмаркової культури ще з дитинства».

Ще один яскравий спогад — про радіо: «Мій батько працював на радіо — був радіомеханіком. Тому я добре пам’ятаю фантастичне враження про сільську радіостанцію. Вперше я побувала там з батьком, потім вела шкільні радіопередачі. Мене зачаровував радіосвіт — ця машинерія, що стояла колоною посеред кімнати, на ній блимали різні лампи, звисали дроти, горіли вогники. Все було переплутано якимось схемами, дротиками різного кольору. Це просто магія. Я мріяла бути радіодиктором. Зате коли поверталася пізно ввечері після таких радіоефірів додому, мене могли чекати хлопці-двієчники, про яких я змушена була розповідати на радіо, — я ж лише читала чужий текст, написаний учителями. Могли налякати, хоча я, коза, добре бігала». 

Перше випробування

Ним стало розлучення батьків — Тамарі Гундоровій було одинадцять, її братові п’ять. Батько пішов в іншу родину — до вдови свого загиблого брата: «Це було дуже важко переживати. Всі навколо про це говорили, село бурлило цією новиною, її всі обговорювали. Мало хто був на боці мами, у сільському світі жінка завжди винна. Для мами це також було великим соромом. У ті часи розлучення сприймалися зовсім не так, як сьогодні».

Тамара Гундорова згадує про той досвід як про удар: «Я зустрілася з реальністю. Виявилося, що мене навіть використовували, як дитину, аби випитати якомога більше подробиць».

Іще один болісний спогад — про те, як бути місточком між мамою і батьком: «Він дуже любив сина, мого молодшого брата. Тому міг його просто вкрасти — взяти до авта, несподівано забрати до себе додому. Мама не хотіла зустрічатися з ним, тому посилала до нього мене. І я йшла забирати брата. Зазвичай брала з собою подружок, бо йти самій мені було неприємно».

Література

Школа була хорошою, згадує Тамара Гундорова. Окреме місце в її спогадах займають походи в бібліотеку та гордість за першу самостійно вибрану й прочитану книжку. «Бувало й таке, що я брала в бібліотеці книжку, але дорогою додому встигала її прочитати». Мала вдома насиджене місце на канапі біля вікна, де зазвичай читала.

Читання для майбутньої літературознавиці тісно пов’язане з читанням вголос: «Таку практику в нас запровадила вчителька російської літератури. Пригадую, як цікаво було на уроках слухати Гоголя… Але найчастіше читала саме я, а інші слухали».

Як виростає філолог? В історії Тамари Гундорової спершу були мамині мрії про те, щоб донька стала лікаркою: «Я дуже любила приходити в лікарню до мами — мені подобався запах йоду, особливий світ, який панував у лікарні, стосунки лікарів між собою — вони дружили, зустрічалися, ходили на пікніки. Тепер я розумію, що досі занадто довіряю лікарям, бо всі вони в мене асоціюються з мамою».

Медицина цікавила, однак лише доти, доки не починалося щось малоестетичне: «Уявити собі кров і що я роблю уколи — це було поза межами».

Тамара Гундорова вперше усвідомила літературу як можливий шлях у восьмому класі: «Це сталося на уроці про Тараса Шевченка. Ми саме проходили розділ про вшанування пам’яті поета, і на одній зі сторінок поруч із кораблями-пароплавами була згадка про Інститут літератури імені Тараса Шевченка. І я подумала, що Інститут літератури звучить так, ніби там працюють якісь небожителі. І десь глибоко в душі я позаздрила. Так зародилася мрія. Добре пам’ятаю той момент».

Як мама сприйняла бажання не обирати лікарський шлях? «Мама насамперед хотіла, щоб я не залишалася в селі. В цей час проходила кампанія для молоді із закликами залишитися в селі, були цілі шкільні класи, що так і робили. Нас за це сильно агітували, тому для мене вступ в університет — це була єдина можливість кудись утекти. Тож мама почала шукати знайомства. Знайшла якогось земляка в харківському металургійному, але туди я зовсім не хотіла. І відверто сказала мамі, що хочу вступати на філологію».

План А — вступити в Полтавський педінститут: «На це рішення дуже вплинула одна з вчительок — Ніна Петрівна. Вона була ще дуже молоденькою, приїхала викладати одразу після випуску з того педінституту. Ми дуже здружилися, і я досі її згадую з вдячністю».

Але цей план змінила одна газетна вирізка: «Я лежала в лікарні, а коли виписалася, то вдома на столі побачила вирізку, яку мені відклала мама. В ній ішлося про філологічну олімпіаду для школярів, яку проводив Київський університет. Список завдань, адреса, дедлайн. Фінальний термін уже наближався, тому я швидко виконала завдання. Але мало не проґавила все, бо не могла наважитися піти на пошту й надіслати листа. Я взагалі не була сміливою, впевненою в собі. Так і носила цього листа в портфелі, але на пошту не йшла. Аж поки моя однокласниця-подружка не почула ту мою історію з листом і не запропонувала піти на пошту замість мене. І справді взяла, пішла й надіслала. Можливо, то була рука долі».

Квітень випускного року. Приходить лист із запрошенням на другий тур у травні — уже в Києві, в університеті. Тамара Гундорова згадує, що вагалася, чи їхати: «Моя вчителька Ніна Петрівна переконала, що треба обов’язково їхати. На той момент я не бувала ніде далі Полтави. Та вирішила поїхати — тут у мені прорізалася сміливість, хоча мама й відраджувала, боялася мене відпускати».

22 травня 1972 року старшокласниця сама приїхала в Київ поїздом: «Я приїхала дуже рано й усіх на вокзалі розпитувала, як знайти Київський університет. Тоді ж не було мобільних із GPS і картами. Я знайшла університет і сиділа в парку, чекаючи, поки відчинять. Уже потім у розмовах старшокурсників, які забрали старшокласників до себе в гуртожиток на ночівлю, я почула, що нібито того дня в парку Шевченка водою розганяли демонстрацію, що вшановувала перепоховання поета».

Чужинка

У «Книгах Сивілли» Тамара Гундорова пише про Лесю Українку як про письменницю, котра почувалася чужинкою, перебуваючи в просторах різних країн, культур, мов, а також у просторі власної хвороби. А що відчуває про власне «чужинство» сама дослідниця, згадуючи переїзд до Києва, досвід викладання за кордоном та інші досвіди? «Я була трохи інакшою в дитинстві. Думаю, що я не одна така, так могли почуватися багато інших людей».

Київ одразу сподобався і став рідним, якщо не зважати на мовне питання радянських 1970-х: «Я страшенно полюбила це місто, але почувалася чужинкою, бо тодішній Київ був російськомовним. Звичайно, це не стосувалося нашого університетського кола й гуртожитку, та поза цим середовищем твоя українська сприймалася як селюцтво, тавро».

Крім того, говорити лише українською в Києві було викликом, для цього треба було мати певну відвагу. Я дуже сильно це відчула.

Тамара Гундорова зізнається, що почувається чужинкою дотепер: «Я почуваюсь інакшою, може, навіть чужою в нашому академічному колі. Мене цікавлять теми, які багатьох не цікавлять. У своєму інституті я іноді почуваюся білою вороною, бо ставлю незручні питання і не бачу, щоб бодай хто-небудь цікавився тими темами, якими я займаюся. Я займаюся деканонізацією, впроваджую цілком нові західні підходи, а багато хто бажає орієнтуватися на так звану «національну методологію». Пам’ятаю цькування, якому мене піддавали після публікації книжки «Франко не Каменяр». Тоді лише Михайлина Коцюбинська, Тамара Денисова і Галина Сиваченко стали на мій захист і підтримку в журналі “Слово і час”».

Дослідниця згадує, що більш «своїм» відчувала середовище закордонних літературознавців: «Там я зустріла середовище, яке мене розуміло, яке я розуміла».

Мандри

«Я завжди почувалася ученицею, була готова вчитися», — згадує Тамара Гундорова. Її перше закордонне навчання — Австралія, 1991 рік. Синові шість років, і його потрібно залишити в Україні на деякий час, як і чоловіка.

«Мені всі — і мама, і свекруха — говорили, що я збожеволіла. Але я відчувала, що просто мушу відкрити для себе якісь нові двері. Відчувала, що хочу вчитися. Тепер розумію, що значну міру в моєму формуванні відіграло те, що я досить рано потрапила за кордон».

Перша така мандрівка сталася ще на другому курсі університету: «Мене як відмінницю несподівано влили в групу полоністів, які їхали на практику до Польщі. І ми цілий місяць знайомилися з польською мовою і культурою. Були у Варшаві, в Кракові, відвідували кіно й театри. Я тоді вперше побачила “Хрещеного батька” та абсолютно авангардний театр. Відкрила для себе просто неймовірний світ. Мабуть, уже тоді той факт, що я побачила щось абсолютно нове і для мене цікаве, перетворив мене на свою серед чужих, чужу серед своїх. Але цей досвід багато мені дав».

Що приносить чужинство, окрім самотності? Тамара Гундорова говорить про радість від змоги зустріти споріднені душі, пізнавати інші міста, культури: «Коли я зустрічаюся з Іншим, то не закриваюся від нього, а навпаки — йду назустріч, хочу пізнати».

Спогади про навчання в Австралії є цікавим маркером історії жінок в українській науці. Соціологиня Тамара Марценюк, котра спеціалізується на гендерній проблематиці, міркує, що за роки української незалежності відбулися суттєві зміни щодо представленості жінок у науці. Проте досі існує проблема скляної стелі: «Частка жінок у науці, зокрема серед кандидаток і докторок наук, більшає. Особливо це помітно серед молодших вікових груп. Проте глобальна проблема лишається тією самою.

Професорсько-викладацький склад — це переважно жінки, але одиниці з-посеред жінок є ректорками університетів. У НАНУ в керівному складі також дуже мало жінок.

Наприклад, Тамара Гундорова є відомою авторитетною науковицею, чудовою рольовою моделлю для жінок-науковиць, але в НАНУ не обіймає ключових позицій, попри всі свої регалії».

Тамара Марценюк вважає, що сучасній українській науці притаманна і горизонтальна, і вертикальна сегрегація: «В топ-керівництві наукової царини є велика проблема скляної стелі, попри те, що жінки охочіше, ніж колись, заходять у науку. Водночас наука втрачає престиж, тож чоловіки поступово її полишають — тут є потужний економічний, фінансовий фактор». Інша проблема наукової царини — сексизм: «Покоління жінок 70-х, 80-х, 90-х стикалися з відвертим сексизмом. Їх могли не брати в аспірантуру через те, що вони жінки, — і їм про це безсоромно говорили прямо. Сьогодні ситуація змінилася і відкриті сексистські висловлювання отримують належну критичну реакцію з боку суспільства». 

У становлення більшої гендерної чутливості та й загалом гендерних студій в Україні великий внесок зробили саме праці Тамари Гундорової, вважає Тамара Марценюк: «Тамара Гундорова разом із Соломією Павличко, Вірою Агеєвою та іншими кількома належить до того кола дослідниць, які принесли феміністичний гендерний дискурс в українську наукову сферу, зокрема в літературознавстві. Гендерні студії починалися саме з літературознавства, а пізніше це поширилось і на інші науки, наприклад, на суспільні».

В 1990-х у наукових колах до фемінізму ставились іронічно, згадує Тамара Марценюк: «Цим дослідницям було дуже непросто піднімати цю тематику. Однак вони фахово робили свою роботу — писали, проводили семінари, обмінювалися результатами своїх досліджень».

Другі очі

Класику й класиків багато читачів сприймають як щось стале, закарбоване, незмінне. Тамара Гундорова — одна з небагатьох дослідниць, які вміють працювати з пошуками нових поглядів на давно відомі тексти. Як це вдалося?

«Тоді в Австралії я весь час присвятила вивченню нових теорій, шукала нові методології. Продиралася крізь Крістеву й Дерріду, попри свою на той час іще дуже погану англійську мову. Мені було важливо відкрити щось невідоме».

Тамара Гундорова говорить про теоретичні знання як про інструмент: «Це дає тобі другі очі».

Ми говоримо про відчуття, знайоме багатьом професійним читачам: «Я відчуваю текст. Маю емпатію, щоб відчувати його зсередини, відчувати, як він живе та пульсує. Я читаю не так, як інші. І я довіряю своїй інтуїції».

На думку дослідниці, чимало текстів, які мають образ заяложених і які нібито всі знають, насправді просто ніхто не перечитує — інакше про них би багато писали та говорили. Сучасний погляд вловив би в них щось незнайоме, каже літературознавиця: «Це мій спротив примітивізації».

Тамарі Гундоровій болить стереотип про українську літературу як нібито примітивну: «Ніколи українська література не була примітивною. Тут є графоманія, публіцистика, риторика та інші речі — ті самі, що і в інших літературах. Але наша література дуже цікава, навіть у її невдачах, тому для мене важливо чинити спротив дидактиці та спрощеності».

Її кандидатська дисертація називалася «Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка». Тамара Гундорова згадує, що цю тему було важко захистити, але таки вдалося: «Замість того, щоб писати якісь традиційні речі, я пішла в зовсім інший бік, занурилася в репрезентацію суб’єктності, теоретично винаходила новий велосипед. Але мене цікавила тема інтелігенції, публічних інтелектуалів, те, як ця тема входить в українську літературу, попри її народництво». Ця тема, як і робота в Інституті літератури, відбулася майже випадково.

Початок наукової кар’єри

Тамара Гундорова жартує, що одразу після випуску отримала скерування в аспірантуру, от тільки місць там не було: 

«Після випуску зʼясувалося, що в моїх одногрупників є знайомі-тьоті-дяді, котрі допомогли влаштуватися й залишитися в Києві. Я не мала ні родичів, ні знайомих. В аспірантурі місця мені не було, хоча скерування на аспірантуру я отримала. Спершу взяла місце за розподілом у музей Лесі Українки в Колодяжному, але потім передумала їхати так далеко від Києва та бібліотек. І мені дали місце в якійсь школі-восьмирічці в Підгірцях під Києвом. Я повідомила директору школи, що буду пробувати вступити до аспірантури. Йому було байдуже. І я почала готуватися».

Для цього потай, нелегально, залишилася в гуртожитку, аби готувати реферат для вступу в Інститут літератури. Зі вступом також пов’язана цікава історія.

«Через деякий час після того, як я подала свій реферат до Інституту літератури, отримала листа з проханням приїхати в Інститут. При зустрічі вчений секретар зауважив, що мій реферат справляє добре враження, але ж чому я в ньому посилаюся на Михайлину Коцюбинську та Миколу Зерова? Це 1977 рік, Коцюбинську щойно вигнали з Інституту за “буржуазний націоналізм”.

Зерова цитувати в ті часи було не можна.

Цілком не офіційно мене попросили передрукувати окремі сторінки та зняти ці “проблемні” посилання. Все це було неправильно з погляду офіційної ідеології, і мене мали би просто зрізати на іспиті. Що я хочу сказати? Попри загальноприйняту думку про темні радянські часи і повсюдну тотальну репресію, і тоді були люди й ситуації, коли добрі люди допомагали обійти цензуру. Лише завдяки добрій волі тих людей мене допустили до іспиту, який я склала, як мені говорили, блискуче. Так я стала аспіранткою Інституту літератури», — згадує Тамара Гундорова й каже, що про цей випадок вона обов’язково напише детально, оскільки має те листування, де йдеться про її реферат та заборонене цитування. 

Як так сталося, що молода випускниця цитувала «заборонену літературу»? Дослідниця чесно говорить про свою наївність: «Я не була аполітичною, але була наївною. В якомусь виданні у Вернадці знайшла статті Зерова, прочитала там цікаві фахові речі, що стосувались моєї теми, та процитувала їх. Про те, що це може бути забороненим, навіть не подумала. Адже йшлося про аналіз тексту, а не про політику».

Уже під час вступних іспитів в аспірантуру виявилося, що наукові керівники заздалегідь розбирають «своїх» аспірантів. Тут теж допоміг випадок і досвід навчання на курсі літературної критики:

«Сталося так, що в мене вже було дві опубліковані в товстих журналах рецензії. Тому ще на п’ятому курсі мене запросили в Ірпінь на семінар молодих літературних критиків. Там я познайомилася з Панченком, Брюховецьким, Дончиком і багатьма іншими літературними критиками. Також там був академік Леонід Новиченко. Він мав прорадянські політичні погляди, але й прекрасне чуття літератури. Ми познайомилися, я принесла йому свою дипломну про Гончара. Новиченко, прочитавши, сказав, що я маю йти в науку і він готовий стати моїм науковим керівником. Та виявилося, що взяти мене до себе він не може, бо вже не було місць у його відділі. Треба було чекати рік або ж обирати інший відділ. Так я вирішила вступати на “дожовтневу літературу”».

Тут важко не пожартувати, що нам усім дуже пощастило, що Тамара Гундорова силою випадку почала вивчати наших класиків — оту саму «дожовтневу» літературу.

Чому наука втрачає престиж?

Дослідниця вважає, що Академія наук і українська академічна наука наразі перебувають у занепаді: «Це прикро, бо я віддала Інституту літератури все життя. Ця робота була моєю мрією. Свого часу не прийняла запрошення Брюховецького створити кафедру в Могилянці. Не йшла з Інституту літератури, бо вірила, що тут можна зробити щось нове».

Причинами занепаду Тамара Гундорова вважає прив’язаність до радянської системи й практик: «Я не бачу можливості оновлення. Про це боляче говорити. Раніше, попри радянську закостенілість, Академія була центром науки. Одразу після настання Незалежності також був яскравий період відкриття нових теорій і досвідів.

Ми всі тоді поверталися з-за кордону з повними валізами “ксероксів”.

Тепер це зникло. Гуманітарні науки перетворилися на клонування посередніх дослідників, які йдуть в аспірантуру, бо не мають таланту й відваги піти в бізнес або інші царини, тому залишаються в цій спокійній гавані. Хтось працює, а хтось ні, але платня у всіх середня і, чесно скажу, жалюгідна».

Гундорова говорить про потребу нових інституцій — невеликих, не громіздких. І про те, що сучасних молодих і талановитих людей можна мотивувати кращими зарплатами, престижністю роботи, публічністю: «Так, наука потребує бібліотечної тиші та кабінетної роботи. Проте науковці мають працювати з популяризацією, вміти говорити різними мовами до різних аудиторій».

Як ми читаємо під час війни?

Тамара Гундорова починає відлік війни з 2014 року, й тут є і Майдан, і захоплення Криму, і окупація Донецької та Луганської областей. Та 24 лютого 2022 року стало для неї потрясінням:

«Я не була готова, бо не вірила. Не збирала наплічника з документами, не робила запасів. Війна застала мене абсолютно не готовою. Ми не мали вдома ні хліба, ні солі, нічого. Документи були розкидані де завгодно».

Як і багато інших українців, прокинулася від вибухів: «Пригадую сюрреалістичність усієї цієї картини. В ту мить розуміла, що сталося щось серйозне, але не хотіла цього приймати, тому намагалася себе переконати, що то гримить грім. Коли вибухи повторилися, зрозуміла, що повинна прийняти це як щось, що є насправді».

Тієї доби вона зауважує суворість людей, які діяли спокійно, але рішуче й упевнено.

На третій день вторгнення, 26 лютого, у суботу, Тамара Гундорова вийшла онлайн до Наукового товариства імені Шевченка в Нью-Йорку з лекцією про Лесю Українку, день народження якої припадає на 25 лютого: «Я не планувала її скасовувати, хоча мені й пропонували. Це був мій акт спротиву. Я не хотіла показати, що ми здаємося».

Чому саме та як саме класика зазвучала в часи повномасштабного вторгнення? На думку дослідниці, класика — наш оплот: «Росія прагне довести, що ми не маємо своєї історії, не маємо культури, нічого не маємо. Та насправді в нас усе є, і воно прекрасне, і ми це цінуємо».

Тамара Гундорова називає класику зброєю, опорою та щитом: «У нас відкрилися інші очі, і ми бачимо тепер щось зовсім інше. Ця спроможність до оновлення говорить про те, наскільки ми є самоцінними. Що ми не потребуємо “перекладачів” або “місточків” до світу від російської культури чи мови».

Також класика допомагає оговтатися й артикулювати те, чого ми самі ще не можемо пояснити, вважає дослідниця, і пригадує один випадок у своїй експертній роботі під час війни:

«Я залучена в проєкт міжнародного бакалаврату і маю оцінювати студентські реферати та усні відповіді з курсу української літератури. І ось раптом я слухаю в записі відповідь хлопчини, котрий говорить про Стефаника та заводить розмову про одне з його оповідань часів Першої світової війни — “Діточу пригоду”. Там ідеться про малих дітей, чию матір убила ворожа куля, це радше монолог до малої сестри трохи старшого за неї брата. Дитячий голос ізсередини війни, мало не з поля бою… Студент починає говорити, і я розумію, що його відповідь записано вже тоді, коли війна йде. Він починає говорити та декілька разів тремким голосом повторює одну й ту ж фразу, ніби боячись її вимовити і шукаючи, як її можна припасувати до ситуації. Ця фраза “мама вбита”. Його мова була втіленням живої травми. Мене це вдарило в саме серце, я зрозуміла, що він зміст тексту проєктує на себе, на свою ситуацію, на свою матір, на те, що діється навколо. І я відчула, як він читав Стефаника. Він говорить про Стефаника, але насправді говорить про себе».

Класична література дає мову, аби говорити про те, що ми проживаємо, каже Тамара Гундорова: «Вона переносить нас із поля уяви та якоїсь абстрактної історії в поле абсолютної реальності. Класика сама стає такою реальністю».

За приклад важливого у воєнних реаліях тексту дослідниця називає «Кассандру» Лесі Українки та дає низку питань, із якими можна звернутися до перечитування цієї драми: «Це справді текст про війну, де є поле бою, де є фронт і “тил”, де є облога і зрештою ворог входить до міста і чинить наругу. Це текст про жорстокість війни і насилля, але також про гендерні ролі на війні. Там є “жіночий” і “чоловічий” простори, але є також жіночі та чоловічі ролі на війні. Героїзм відведено чоловікам, жінкам — ткацтво і роль бранок, за яких можна купити перемогу. Яка роль жінки в історії, що робить її героїнею, як функціонує жінка на війні? Як вона може боротися? Яке її місце у світі, де йде війна?».

Тобто класика описує певну реальність ситуації, дає ключі для її розуміння: «Ми ще всередині війни, вона пече і сприймається дуже гаряче. Тому ти просто не можеш знайти слів, вони або лише констатують щось, або позначають мовчання. А класична література вже відділена в часі, вона дає ті матриці, що дозволяють якось оцінити й звести до сенсів розрізнені фрагменти сучасності. З її допомогою ти ніби створюєш дзеркальне коло слів, наративів, образів навколо себе, дістаєш щит, який оберігає тебе від мовчання».

Хто з авторів є для Тамари Гундорової головними дзеркалами для погляду на реальність?

«Леся Українка — я сказала про неї ще не все, що хотіла сказати. А воєнна ситуація відкрила мені інший погляд на Лесю». Важливим для себе сьогодні називає також читання новел про війну, скажімо, авторства Ольги Кобилянської, того ж Василя Стефаника, Осипа Турянського та інших.

Дослідниця говорить і про цікаву зміну оптики — наші сучасники можуть відчитати, як працювали з імперськими наративами у своїх творах українські класики. Наприклад, Іван Нечуй-Левицький.

«Він, по суті, був колонізатором — викладав російську літературу в Польщі. А поза тим був налаштований цілком по-антиросійськи, антиімперськи…».

Важливим для цієї розмови текстом є «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського, на думку Тамари Гундорової: «Дуже цікаво в цьому тексті спостерігати, як українська людина стає імперською людиною. Як народжується самоідентифікація цієї гібридної людини, що існує між двох культур — між імперією та своєю нацією. Про цей характер “гібридної людини” говорить і Леся Українка в “Боярині”, описуючи Степана як українця, котрий іде на службу імперії. З одного боку, він козацького настрою, освічений, не хоче кровопролиття, не хоче мати руки в крові… та з іншого боку, стаючи частиною імперської влади, поступово себе зраджує, зраджує, зраджує…».

Голоси українських науковців за кордоном

Через повномасштабне вторгнення чимало науковців опинилися за кордоном — на стипендіях, резиденціях, стажуваннях, дослідженнях, а також із новими курсами на кафедрах іноземних університетів. Сама Тамара Гундорова говорить, що після 24 лютого отримала сотні пропозицій. Їй пропонували помешкання, роботу, стипендії: 

«Якщо узагальнити мій досвід, то думаю, що наші науковці мають унікальний шанс навчатися і показати себе світові, більше дізнатися про світові практики та підходи. Це спосіб активної інтеграції в різні наукові колективи. Раніше не так багато наших науковців мали змогу виїжджати, викладати та брати участь у наукових конференціях найвищого рівня».

Дослідниця припускає, що чимало українських дослідників можуть залишитися за кордоном, де стануть українськими агентами впливу: «Це буде наше лобі за кордоном. І це теж дуже добре».

Вагомою є і роль науковців українського походження, котрі ще раніше поїхали навчатися за кордон: «Це молодше покоління, яке здобуло освіту і тут у нас в Україні, і за кордоном. Вони є містком між нами й західним світом та західною академією. Вони знають і ще пам’ятають наші обставини, водночас знають усі правила західної академії, володіють її дискурсом. Думаю, в майбутньому вони можуть бути кураторами, науковими керівниками, залучати українських колег до своїх проєктів».

Якою бачить власну роль сама Тамара Гундорова, котра є видимою у світовій літературознавчій спільноті? Каже, що відчула власну відповідальність за те, щоб якнайширше розповсюджувати інформацію про Україну:

«За минулий рік я мала масу лекцій, дискусій та інших подій, де говорила про Україну і українську літературу й культуру. Коментувала так зване скасування російської культури й розповідала про її непрочитані імперські наративи. Намагалася дати ключ до розуміння того, як по-новому можна прочитувати українську літературу саме в постколоніальному ключі. Загалом, уся моя тематика і всі мої проєкти мають деколоніальний характер. І це не новий для мене аспект, породжений війною. Я вже давно займаюся деколоніальною і постколоніальною критикою, почавши ще зі своєї докторської дисертації, де моя головна мета була в тому, щоби спростувати один із загальних історіографічних наративів про європейський модернізм. Деколоніальний підхід навпаки веде до того, щоб говорити про різні європейські модернізми, український серед них».

До того ж Тамара Гундорова уперше в історії Принстонського університету викладала курс з української літератури. І зазначає, що є чимало проблем у викладанні на Заході. Зокрема через брак добрих перекладів української літератури і потрібних книжок — і самих текстів, і критичних інтерпретацій.

«Викликом є і те, що важливі тексти не всі перекладені, і те, що деякі тексти перекладені, але дуже погано. Україні треба більше про це думати. Варто цілеспрямовано творити свій імідж, не йти слідом за викликами, а формувати ці виклики, пропонуючи актуальні напрямки розвитку сучасних українських студій. На них сьогодні великий попит. Ми маємо бути готовими до того, щоб адекватно і професійно відповісти на нього».

Тамара Гундорова також ділиться досвідом взаємодії із західними славістами: «Так, славістичні центри є російськоцентричними. Можна йти прямо, заперечувати русистику і вводити українські курси. Благо, нині визріла потреба деколонізації славістичних студій на Заході. Але ще один шлях — працювати через студентів, давати їм цікаві тексти, пропонувати нові актуальні курси.

У Принстоні студенти з великим інтересом ставляться до української літератури.

Я загалом бачу майбутнє славістики через розширення компаративних підходів. Мій курс у Принстоні був призначений для аспірантів, а вони дуже добре підготовлені і теоретично, і методологічно. Вони добре знають російську літературу, можуть її зіставляти з іншими, відкриті до нових знань. Вони здатні помітити цікаві явища в українській літературі, яких немає в інших літературах, і готові у власних студіях використовувати нові матеріали, зокрема взяті з царини української літератури. Це важливо, бо саме вони визначатимуть славістику в майбутньому, писатимуть статті, викладатимуть власні нові курси. І вони всі вже якимось чином ангажовані в українські студії».

Тамара Гундорова бачить: викладання в зарубіжних університетах змінює дискурс про Україну: «Багато хто зрозумів, що без українських історичних і літературних матеріалів вивчення європейських, східноєвропейських, слов’янських студій не буде повним. Україна в цьому діалозі є рівноправною стороною, тому я вірю в можливості розвитку україністики, яка, окрім усього іншого, допоможе скорегувати якісь важливі теоретичні та історіографічні наративи й моделі славістики і гуманітаристики загалом».

«Тамара Гундорова — міжнародна постать», — каже Тамара Марценюк, згадуючи численні зустрічі на закордонних конференціях: «Важливо, що вона виносить літературу за межі суто літературознавчої сфери і що поширює українські контексти на міжнародній академічній арені».

Така робота, втім, ускладнюється браком якісних перекладів, зауважує письменниця Оксана Луцишина, котра викладає у США: «Читати українською в оригіналі зможе дуже мало хто зі студентів, а забезпечити україніста на кожну західну кафедру навряд чи вдасться найближчим часом. До того ж викладач мови та викладач літератури — це часто різні речі. В американській академії зміни відбуваються повільно, на це треба декілька років». 

Та саме контакт із західним академічним світом приніс в Україну нові методологічні підходи. На філфаках часто жартують, що їх привезли у валізах випускники стипендій — в буквальному сенсі слова, бо то були валізи ксероксів. Оксана Луцишина каже, що роль закордонних стипендій для українських науковців справді виявилася величезною: «Вплив на науку 1990-х і 2000-х просто революційний. Колеги, які вміли читати іноземними мовами, привезли це в Україну та показали інший напрям розвитку та роботи».

Важливим і не завжди очевидним аспектом такого досвіду є контакт із зовсім інакшою інфраструктурою досліджень і культурою стосунків між аспірантом і науковим керівником. Оксана Луцишина звертає увагу, зокрема, на роботу бібліотек: «Це не бібліотеки, де холодно, всі сидять у читальному залі у верхньому одязі, а потім стоять у черзі на ксерокс, аби скопіювати 100 сторінок. Це бібліотеки, де будь-яку книжку можна взяти додому, бо вона є у книгозбірні. А якщо нема — тобі її надішлють. Все доступне. Заходиш у бібліотеку — виходиш із книжками».

Так само, на думку Луцишиної, відрізняється і процес навчання для аспіратнтів: «Тебе не кинуть напризволяще сам на сам із дослідженням. З тобою працюватимуть, вчитимуть робити дослідження, а на семінарах організують усе так, щоб між аспірантами чи магістрантами відбувався обмін думками та судженнями».

Роль попередників та інших амбасадорів

Тамара Гундорова у соціальних мережах ділилася світлинами з цвинтаря, де похований Юрій Шевельов. Вона була особисто знайома з цим знаковим науковцем, тому маємо нагоду поговорити й про покоління старших, покоління учителів.

«Для мене це персональна історія. Коли я виїхала з України в березні 2022 року, то спершу опинилася в Мюнхені. Я постійно верталася думкою і уявою до повоєнного часу, коли в Мюнхені були і Віктор Петров, і Юрій Шевельов, і Юрій Косач — розкішне гроно українських інтелектуалів, які опинилися в цей час у таборах ді-пі (скорочене з англ. displaced — переміщені — TU). Навіть намагалася уявити собі, що вони бачили, що могли відчувати, вирвані з корінням з України, хоча, звичайно, між теперішнім і тодішнім Мюнхеном є величезна різниця».

Тамару Гундорову особливо цікавить те, як українці долучалися до повоєнного загальноєвропейського діалогу. Один із її проєктів стосується ідеї українського окциденталізму — дискусій про кризу Європи та місце України в новому повоєнному світі. «Я вражена тим, що знаходжу підтвердження своїм науковим гіпотезам у статтях Шевельова, Косача, Петрова та інших. Наші євроцентричні підходи і нове розуміння літератури формувались у працях цих людей, наших попередників, які опинилися в еміграції».

Науковиця каже, що знайомство з їхньою спадщиною оновлює оптику погляду на коло проблем, які нині досліджують в Україні: «Я згадала про Маланюка та його досвід еміграції. І взялася перечитати його есеї — не тільки відомі. Читала й розуміла, що всі ті теми, які нині мене цікавлять, до яких я наближаюся, — зокрема ті, що пов’язані з деколоніальними підходами, з боротьбою з народництвом і провінційністю, — вже давно описані Маланюком. Він написав про те, про що ми тільки тепер починаємо говорити».

Юрій Шевельов також багато писав про боротьбу з провінційністю: «Я мала радість спілкуватися з ним. Його доля свідчить, що він теж дуже глибоко прийняв у себе радянщину, був свідомий цього і намагався її позбутися. Його життя — боротьба зі страхом бути не собою. Він недаремно все життя грався масками — Юріх Шерех, Гр. Шевчук, перебирав на себе різні ідентичності. Він людина, яка відображає цілий двадцятий вік».

«І, звичайно, велике щастя, що маємо Григорія Грабовича, який не лише привніс у наше літературознавство високий професіоналізм, але й вплинув на багатьох українських дослідників, підключивши нас до західної академічної критики», — говорить Тамара Гундорова. 

На її думку, щоб успішно розвивати україністику на Заході, варто подумати про програму видань різного роду матеріалів, необхідних для студентів і широкого кола читачів. Тамара Гундорова мріє про видання антологій літературної критики, про більшу кількість нових англомовних досліджень про українську літературу та про переклади українських класиків. А ще зізнається: думає про написання біографії Юрія Шевельова. Все це, на думку дослідниці, має значення і для деколонізації гуманітарних досліджень, і для україністики загалом. Цього семестру дослідниця викладатиме українську літературу в Гарварді. Її праця про Лесю Українку «Книги Сивілли» — cеред найкращих книг 2023 року, у коротких і довгих списках найпрестижніших національних премій.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку