Максим Баландюх належить до тих людей, які навчилися втілювати мрії у реальність. Своє хобі мандрувати він перетворив у роботу і зараз разом із друзями відкриває нові горизонти для усіх охочих в Агенції пригод «ВЙО».
Максим — фотограф, журналіст і мандрівник — розповів нам про свої перші подорожі, різницю між автостопом і планованими мандрами, а також про зміни у свідомості українців, які відкривають для себе світ.
«Таємничий острів»
— Перша моя книжка, яку прочитав до кінця, — «Таємничий острів» Жуля Верна. Перша, справжня, — така товста, на 600 сторінок… То було у 8-му класі, до того я не брався за таке: у моєму дитинстві пацани не читали, — жартома розповідає Максим. — Я тоді прихворів, і батькові вдалося заінтригувати прочитати ту книжку. Це був неймовірний і такий таємничий світ Жуля Верна.
А торік мені пощастило потрапити на точнісінько такий же острів, як у книжці. Навіть на кілька. Це було за 40 км від екватора — в Індонезії, на Тогеанських островах. Там їх багато таких, безлюдних. Ми плавали на каяках із одного острова — на інший. Пробували пролізти вглиб по хащах. Змогли пройти лише 300 метрів, але встигли зустріти кабана, який злякався нас більше, ніж ми його. Я тоді пригадав книжку і зрозумів, що потяг до далеких екзотичних місць, до мандрів — усе почалося з тієї книги.
Попри те, що зараз Максим проводить у подорожах не менше часу, ніж удома, каже, у дитинстві не подорожував, лише мріяв. За кордон вперше поїхав у 23 роки, вже після закінчення університету.
Стипендія дозволяла мандрувати хіба електричками. Тож перші пригоди були у Карпатах — майже щомісяця, та найособливіші з них там же — взимку. Зібрати бюджет на подорож за кордон у студентські роки видавалося десь так само примарно, як зараз почати збиратися в експедицію на Марс. Але тяга до мандрів залишалася, і виявилося, що все можливо.
Автостоп
— Ще студентом я познайомився із чуваками, з якими почав мандрувати автостопом. Виявилося, подорожувати не так складно, як я собі навигадував. У мандрах не обов’язково мають бути готелі та літаки, можна подорожувати автостопом і з наметом. Спершу поїхав у Сербію та Чорногорію, потім були Грузія та Вірменія, далі попрямував за полярне коло у Росії, і так пішло-поїхало… Я їхав скрізь, де можна було подорожувати автостопом. Такий спосіб побачити світ — це завжди пригоди: ніколи не знаєш, де зупинишся на нічліг, кого зустрінеш.
Потім, коли Максим почав частіше їздити на Захід, довелося планувати мандрівки, бронювати готелі, завчасно купувати квитки на літак, такий спосіб мандрів був досить незвичним.
— У мене був певний дискомфорт: таке чітке планування видавалося нудним. Хотілося звичної авантюри, можливостей для сюрпризів. Але у такому форматі подорожей імпровізація добряче б’є по гаманцю, тож довелося вчитися планувати за півроку або хоча б за кілька місяців.
У мене був певний дискомфорт: таке чітке планування видавалося нудним. Хотілося звичної авантюри та сюрпризів
Хобі — робота
Максим розповідає, що всі свої хобі намагався перетворювати на роботу, аби мати більше часу.
— Я отримав освіту журналіста, пробував себе у різних жанрах, але по-справжньому знайшов у репортажі. У цьому керунку була нагода менше сидіти за комп’ютером у редакції і більше їздити. Відвідав різні куточки України у пошуках неординарних людей. Бував із відрядженням у Грузії, коли там тривала війна, та в Ірані — під час їхнього Нового року, який настає навесні. Потім захопився фотографією і почав нею заробляти на життя. Знимкував весілля у Франції та США і після кожної зйомки залишався ще на тиждень, а одного разу — зостався навіть на місяць.
Комерційна фотографія хоч і дає можливість подорожувати, але все ж значно більше приковує до робочого місця. Левова частка роботи — опрацювання фотографій. Її складно зробити якісно за лептопом, тож потрібне стаціонарне робоче місце з великим монітором. Так поволі потрапляєш у офісний полон.
Зараз Максим викладає у Школі фотографії імені Дієго Марадони і в рамках цього проекту почав організовувати фототури. Разом із учнями часто їздить як у Карпати, які під боком, так і в Туреччину, Грузію, Непал, Індонезію.
Мандри, що змінюють свідомість
— Цікаво спостерігати, як мандри впливають на свідомість. В історії України не так багато було мандрівників. Згадується хіба філософ Сковорода. А ще Леся Українка часто бувала за кордоном, але більше все ж на лікуванні. А от культового мандрівника немає. На відміну від, скажімо, сусідів-поляків: у Ришарда Капусцінського (класик польського репортажу та один із найвідоміших мандрівників у світі, — TU) є дивовижні тексти з Африки! У їхній культурі потужніша традиція подорожей.
І через те, що донедавна рідко подорожували, ми, українці, живемо у замкнутому світі зі своїми проблемами, які все міцніше фіксуються у ментальності. А що більше мандруєш, то менше ними переймаєшся. Є таке чудове слово — «попускаєшся».
Отак і вчишся: на Сході — усміхатися, а на Заході — працювати. Не втомлююся повторювати, що мандри — то найкраща освіта!
Навесні був у Непалі, під Еверестом, і ми спілкувалися з українцями про ментальність, про те, як вона змінюється за кордоном. Дехто вдало підмітив: ніде так не починаєш любити Україну, як тут, у Непалі. Спочатку це видається дивним, адже навколо чудесні Гімалаї, колоритне життя… Одне слово, рай для фотографів.
Але життя там суворе, а рівень організації схожий на справжній безлад. Найчастіше, коли їдемо на Захід, дещо комплексуємо, бо життя там краще організоване, ніж у нас. І здається, що до їхнього рівня — прірва. Але на Сході думка змінюється, справді, починаєш відчувати себе частинкою Європи. Отак і вчишся: на Сході — усміхатися, а на Заході — працювати. Не втомлююся повторювати, що мандри — то найкраща освіта!
Автостоп vs сплановані мандрівки
Відчуття того, що світові є що сказати кожному, не давало спокою Максиму — і він почав брати зі собою у мандрівки людей. Та й зізнається, що дуже довго самому подорожувати йому не до вподоби.
— Завжди сприймав мандрівки не лише як просто хороший відпочинок, а як особисті відкриття, дослідження цього світу. І після кожної подорожі відчував потребу поділитися нею з іншими. Хотілося усім розповісти про непопулярні на той час напрямки — Абхазію, Іран, Азербайджан чи Соловецькі острови. Спершу це були репортажі для газети, згодом — фотографії. Успіх подорожі мимоволі почав вимірюватися не кількістю пригод, а якістю привезеного матеріалу. А потім мені закортіло возити зі собою людей.
Самостійні подорожі і групові відрізняються. У кожного формату є свої плюси і мінуси. Коли ти сам, то маєш змогу більше інтегруватися у локальну спільноту, маєш більше простору для імпровізацій. Але з групою — завжди веселіше.
У подорожах автостопом Максимові часто доводилося бувати в гостях у місцевих мешканців, мати справу з реальними життєвими історіями. Як журналісту, йому вдавалося потрапляти туди, куди інших не пускають.
— І це було круто! Але з іншого боку, якщо тривалий час сам, то стомлюєшся. Коли не можеш обмінятися враженнями, то згодом перестаєш їх помічати і фіксувати. І в результаті стає сумно.
З групою не вдається аж так зануритися у локальне середовище, не так часто вас запросять в гості додому, але що більше людей — то більше спостережень, маєш із ким поділитися думками про побачене. А це важливо, якщо подорожуєш у нетривіальні місця.
«Всі свої»
Сьогодні у соцмережах можна побачити багато реклами про екзотичні тури, розпочався своєрідний бум. Максим каже, що це круто, але конкурувати із численними гідами-агентствами він наміру не має.
— Мені здається, у подорожах не так важливо, куди ти їдеш, як — із ким. Від людей, які тебе оточують, залежить і те, які враження привезеш зі собою. Тому найбільшим викликом у цій справі для мене є формування групи. Аби всі були на одній хвилі, близькі за настроєм. Тобто «всі свої» (Усміхається).
Улюблений розмір групи — 13 людей. У всіх випадках, коли кількість людей була саме такою «щасливою», мандрівки були особливими.
Якось у березні ми вирушили до базового табору Аннапурни, нас було тринадцять. Я не забобонний, але тоді на кожному кроці були веселі сюрпризи. Наш літак добряче спізнився, одній дівчині під час пересадки загубили багаж, маршрут у горах закрили через аномальні снігопади, довелося вирушати в інший. Автобус дорогою зламався, а місцеві жителі почали страйк, перекрили дорогу — і нам довелося весь день грітися біля ватри на їхньому «майдані». І знаєте: ця поїздка стала однією із найособливіших для мене. Радію, що поруч були кльові люди, які весело реагували на всі ті «сюрпризи». Бо справжні пригоди — це і є ті несподіванки.
Філософію «всі свої» Максим взявся втілювати в Агенції пригод «ВЙО» разом із друзями — такими ж залежними від мандрів Арсеном Чистяковим та Юлею Сірою. Друзі амбітно претендують заповнити нішу вар’ятських мандрів. На їхню думку, вже сама назва мала б притягувати відповідних людей. Таких, жартує Максим, які могли б із першого приспіву заспівати Гадюкіних.
В основі їхніх мандрівок — активний відпочинок в особливих місцях. Якщо Максиму й Арсену більше до вподоби гори (від Альп до Гімалаїв), то Юлі — парапланеризм та серфінг, вона навіть береться за організацію навчання новачків — тих, хто завжди мріяв, але досі не спробував.
Там, де гори
Колись у мене була особлива історія. У 2004 році ми мали брати участь у карпатських перегонах «Стежками героїв», але наш лідер у ті дні не зміг бути з нами — і ми вирішили спробувати змагатися самі. Я взяв на себе роль орієнтувальника, хоч тоді мав небагато досвіду. Ми здолали 150 км через карпатські хребти і взяли перше місце серед 18 команд. Довго самі не могли у те повірити. Ця перемога мене дуже надихнула та й мотивує досі.
Хоча перші мандрівки Максим почав організовувати як фототури, тепер все частіше планує трекінги на Кавказі й у Гімалаях. Фотонавчання залишається лише додатковою опцією до прогулянок поміж горами. Оскільки для таких мандрів усе ж потрібна деяка фізична підготовка, Максим проводить зустрічі з учасниками.
Походи, які тривають більше тижня — це цікавий експеримент над своєю свідомістю
— Перед поїздкою треба розповісти кожному про ймовірні варіанти, аби відповідно налаштуватися. Дізнатися про гірський досвід. У поході до базового табору Евересту кілька ночей спиш на висоті понад 5 тисяч метрів. Тож гірська хвороба може проявлятися навіть у найвитриваліших. У походи завжди беру гітару — і ввечері ми співаємо. Буває, навіть серед дороги, якщо є настрій. Але помітив таку річ: після висоти 4 000 метрів над рівнем моря увесь співочий настрій десь зникає. (Усміхається).
У горах справді можна не лише відволіктися від щоденних клопотів, а й звільнити голову від зайвого. У перші дні, зазвичай, багато вражень, але тематика розмов така звична, міська. Але вже на 5-6 день, коли голова відпочила від звичного потоку інформації, все зовсім змінюється і приходить такий собі «дзен». Походи, які тривають більше тижня — це цікавий експеримент над своєю свідомістю.
Улюблене місце на Землі
Донька мене часто запитує: «Тату, а яке твоє най-най-найулюбленіше місце на Землі?» І я зависаю. Я бачив багато куточків світу і навіть не уявляю, як їх можна порівнювати. Головне, щоб мандри приносили задоволення.
Пригадую, коли вперше піднявся на 5-тисячник Казбегі на Кавказі з альпіністом і журналістом Мар’яном Нищуком, після сходження, попиваючи вино, він сказав таку особливу діалектну фразу: «Дєкувати Богу вздрілисьми ще трохи світа сього!». Із того часу і я взяв її собі на озброєння.
Фото на вокзалі — Катя Акварельна.
Усі інші фото — надані героєм публікації.
