[«Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.
Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.]
— Вам як, з початку розказувати? — гучно вдаряючи ножем по дошці, нарізає м’ясо смаглява жінка в домашніх шортах та футболці. Гуп-гуп-гуп, — великі шматки свинини потрапляють до каструлі.
На обличчі мами чотирьох дітей помітно втому та недосипання. Катерина Моїсеєнко — мама восьмирічної дівчинки, яка через зґвалтування та побої загинула у серпні минулого року в Лощинівці.
Підозрюваний у вбивстві — двадцятиоднорічний Михайло Чеботар — в цю хвилину перебуває в одеському СІЗО. Після скоєного в селі на півдні Одещини розгорівся конфлікт між болгарським та ромським населенням, позаяк Михайло — ром. Внаслідок сутичок майже всі роми залишили Лощинівку.
— З кінця розповідайте, — кажу.
10.
— Вчора з суду лише приїхала. Насправді я хочу, щоб це все швидше закінчилось, — бідкається мама. — Вчора я ледь свідомості не втратила, коли їхала в Одесу на суд. Потім сиділа до пів п’ятої там, бо засідання перенесли. Кожного місяця ці слухання. Мені сказано не розголошувати інформації тому я буду малослівною, але всього, що там перекручують, ви не слухайте. Він винен.
На відеозаписах із перших засідань суду Михайло Чеботар — підозрюваний у справі — попри молодий вік, має вигляд зрілого чоловіка. Чорне коротке волосся, сірий костюм, суворий вираз обличчя. Але добре його розгледіти не вдається, бо перед камерами хлопець відводить очі.
За фактом вбивства у Лощинівці минулого року працівники внутрішніх органів розпочали кримінальне провадження за ч.2 ст. 115 Кримінального кодексу України. Михайло Чеботар — підозрюваний, втім, у березні цього року на засіданні Київського районного суду міста Одеси Андрій Лещенко, адвокат звинувачуваного, розповів про те, що в матеріалах кримінальної справи є докази того, що злочин скоїла інша людина.
— Він — знайомий нашої сім’ї, — пояснює про Михайла Катерина. — Ще маленьким прибігав сюди, бавився. Часом залишався в нас. Вони ж поруч живуть! — показує рукою, від емоцій вдаряючись долонею об стіл.
Будинок сім’ї Чеботарів насправді розташований зовсім неподалік — за поворотом другий дім направо.
— Його родина проклинає нас. Бабці, тітки, сестри. Тому що ми садимо їхнього «невинного синочка». Але всі докази вказують на нього. Як він може бути невинним? Коли вони нас діймали, дільничний попередив їх, щоб не чіпали. Тепер вони дістають сестру мого чоловіка, — обурюється жінка. — Хочуть, щоби я забрала заяву. Навіть гроші пропонували. Ще раз до мене підійдуть — не знаю, що зроблю. Мені їхні гроші не потрібні — нехай мені дочку повернуть!
9.
Карі очі, виразні брови, темне каштанове волосся — на фотографії вродлива дівчинка у блакитному костюмі впевнено дивиться в кадр, чемно склавши руки за партою.
Шостого жовтня Ангеліні Моїсеєнко мало б виповнитись дев’ять років.
— Вона дуже любила святкувати день народження, — згадує мати. — Вся увага їй. Часом важко було всім її присвятити, бо в мене четверо дітей. Тобто троє, — каже жінка і похитує головою, ніби сама себе приводячи до тями.
Шестирічний брат Ангеліни Валерій забігає на кухню, поки мама миє посуд. Малий щиро усміхається й крадькома заглядає у каструлю, де вже шкварчить страва.
— Щось захотілось каші з м’ясом, — каже.
Катерина вправно порається на кухні, метко бігаючи від плити до столу. Помешкання облаштоване скромно — у кімнаті є лише найнеобхідніше.
— На похорон моєї Ангеліни скидали гроші з цілого села, — згадує жінка. — Дякую всім дуже за допомогу — на все вистачило. І на дев’ять днів, і на сорок. І малому он рік у садочку оплатили.
Валерій готується до школи наступної осені. Треба запастись зошитами, ручками, олівцями. Все до першого вересня.
8.
За три дні до першого дзвоника торік у Лощинівці б’ють тривогу.
З дев’ятої години ранку поліція забезпечує охорону, аби роми могли спокійно вивезти свої речі з села.
Катерина Моїсеєнко, мати загиблої, — болгарка, як і більшість в селі та загалом в регіоні, тому жителі заступаються за односельчанку, зганяючи злість на всіх ромах
Вбивство дівчинки провокує сутички між болгарським та ромським населенням Лощинівки. Катерина Моїсеєнко, мати загиблої, — болгарка, як і більшість в селі та загалом в регіоні, тому жителі заступаються за односельчанку, зганяючи злість на всіх ромах.
Десятки людей у світлі камер та в супроводі правоохоронців, разом із клунками, або й без, повільно крокують вулицею. На вулиці — нестерпна спека.
Майже всі роми залишають село.
7.
«Натовп з понад трьохсот людей почав громити будинки сусідів чоловіка — місцевих ромів, які завчасно залишили Лощинівку, — повідомляє «Українська правда» 28 серпня 2016 року. — Погромники зупинилися тільки після втручання місцевої влади. Ситуація залишається напруженою, у понеділок в селі має відбутися віче».
Після того, як 27 серпня знайшли тіло дівчинки, жителі села влаштовують самосуд — руйнують ромські будинки. У Лощинівці день розбитих вікон.
Конфлікт у цьому селі визначають саме за етнічною складовою, хоча передовсім йдеться про гнів через вбивство. А також обурення через невідповідні для болгар стандарти способу життя ромів.
Так, у Болградському районі Одеської області болгарське населення превалює — їх тут понад шістдесят один відсоток. Дев’ятнадцять відсотків налічують гагаузи, вісім — росіяни, інша частка — українці, албанці, молдовани та роми.
Втім, напруга у селі Лощинівка між болгарами та ромами виникає раніше. Жителі давно скаржаться на крадіжки та продаж наркотиків.
6.
— Скажіть, будь ласка, через що виник конфлікт між болгарами та ромами? — питаю сільського голову Лощинівки Паскалова Віктора Івановича.
— Суперечки були не через ромів, а через їхню діяльність. Є свої нюанси.
— Порушували правопорядок?
— Так.
— За яким принципом виселяли ромів з Лощинівки?
— Ні за яким принципом.
— Після ситуації, що виникла минулого року, деякі роми покинули село. Одні залишились, інші — ні.
— Просто ніхто нікого не виселяв.
— На камерах зафіксовано.
— Те, що було на камерах, те і відбулося.
— Одні роми повернулися, інші — залишились?
— Ніхто не повернувся, всі залишились.
— Скажіть, будь ласка, які ромські сім’ї зараз живуть в Лощинівці?
— Тринадцять людей.
— В тому числі родина Михайла Чеботаря, який підозрюваний у справі вбивства. Зараз триває слідство.
— Я не можу вам дати відповідь.
— Чи ви знаєте, коли має бути ухвалено вердикт?
— Ні.
— Чи надавала ваша сільська рада іншим ромам допомогу після виселення?
— Допомогу надавали з району, детальніше не можу сказати.
— Чи ви контактували з ними в той момент, коли вони жили в іншому районі, чи йшлося про те, аби забезпечити їм умови проживання?
— Я не контактував.
— То наскільки зменшилося ромське населення Лощинівки?
— Раніше жило десь сорок ромів, зараз — тринадцять. Залишилися корінні, ті, що жили тут раніше.
5.
Приїхавши до села, заходжу в перший будинок біля зупинки, аби розпитати загалом про те, що відбувається в Лощинівці.
Тут живе болгарська сім’я Бурлакових. З сімдесятитрьохрічним паном Дмитром та на рік молодшою пані Марією п`ємо чай, а я допитуюсь про болгарську історію села.
— Так, в нас тут болгари здебільшого живуть, — розповідає пані Марія, яка понад тридцять п’ять років пропрацювала у дитячому садочку.
— Я тут народилась, закінчила вісім класів, а потім пішла вчитись в Білгород-Дністровський технікум та інститут, — розповідає жінка. — Одразу після цього влаштувалась в дитячий садок і працювала там до 1991 року.
У Лощинівці пані Марія вийшла заміж за пана Дмитра, водія бензовоза, та народила трьох дітей — двох синів і дочку.
Під час розмови жінка разом із чоловіком тремким та красивим голосом співає мені пісню, в якій чути тужливі нотки. Йдеться про давню історію розлуки та неможливості бути разом.
У цьому селі в нас завжди жили болгари, але ми говорили різними мовами. Хто болгарською, хто молдовською, хто російською
Таких відчуттів часто доводиться зазнавати мешканцям села і зараз, позаяк молодь переважно виїжджає за кордон.
— Старша моя дочка, Райна, поїхала до Болгарії, — розповідає жінка. — Вона закінчила Софійський університет і тепер працює журналісткою на телебаченні. Їздить по цілому світу! — з гордістю пояснює Марія Михайлівна. — Кожного четверга я дивлюсь її передачу. Ось має бути повтор, ходіть покажу, — веде мене в іншу кімнату вихователька.
— У цьому селі в нас завжди жили болгари, але ми говорили різними мовами, — пояснює Марія Бурлакова. Хто болгарською, хто молдовською, хто російською.
Через те, що раніше в Лощинівці був колгосп і в селі не вистачало людей, сюди з’їжджалися люди з інших поселень. В садочку, де вона працювала, були діти різних національностей.
— Так я навіть молдовської від дітей навчилася, — сміється пані Марія.
На пенсію вихователька пішла передчасно. Втомилась.
При згадці за події річної давності сім’я Бурлакових не реагує майже ніяк. Кажуть, що роми в Лощинівці крали, продавали наркотики, та й все.
— Провчили їх! Добре, що наші стали на захист.
4.
За будинком Бурлакових в інший бік — ромський «квартал».
— Але ви туди не йдіть, там нема що дивитись, — кажуть мені.
Заглядаючи туди, я бачу зруйновані будинки, де по розбитих приміщеннях гуляє вітер. Цегляні стіни з облупленою побілкою впинаються в покалічені шиферові дахи. Не чути ні тварин, ні людей.
Пустка.
3.
— Я приходила до них, і одразу було видно, що вони під наркотою, — пояснює жінка, яку випадково зустрічаю на вулиці. Тася, сама чуваської національності, — лікарка-ветеринарка. Вона приїхала сюди з Росії сорок п’ять років тому і живе в будинку, що навпроти ромських. Її роми неодноразово викликали до себе, коли щось траплялось із кіньми.
— Часом посеред ночі дзвонили. Я прийду — а вони геть п’яні. В цій ситуації Катю [Моїсеєнко] я б цілковито теж не захищала, бо в неї постійно бардак, — наголошуючи на неоднозначності ситуації, пояснює Тася. — Але роми шкодили. Крали. Їхні діти часто бавились з моїми, але додому я їх не впускала. Воду винесу, все винесу, але додому — ні.
— Всі роми тепер виїхали?
— Ні, та де. Циганка Аза ось ще тут живе, — показує рукою, — Фрося і сім’я того хлопця.
— Який підозрюваний?
— Так.
2.
Собака зривається з ланцюга. Заливається гавкотом. За парканом видно постать, що наближається до воріт. Тут має жити сім’я підозрюваного Чеботаря, але я помиляюсь будинком.
— Це будинком вище. Ви про дівчинку пишете? Я її тіло знайшов. Це ж поруч з моїм городом, ось тут, — вказує рукою чоловік. — Я виходив скотину виводити.
За будинком видніються городні ділянки, які межують одна з одною.
— Ангеліна її звали. Вся була закривавлена. Одяг потім в хлопця вдома знайшли, викрутка, яку він використовував. Це те, що знайшли. Насправді, я не знаю. Цим займаються правоохоронні органи. Але факт того, що дівчинки нема, — каже пан Валерій.
Мати Ангеліни розповідала, що працює в барі, і того вечора голова сім’ї Моїсеєнків пішов допомагати дружині після закінчення зміни прибрати стільці. Саме у цей час хлопець увірвався в будинок. Вдома була ще одна маленька дитина, яку закрили в одній з кімнат.
Виганяли приїжджих, а вони корінні. Насправді, скажу вам, конфлікту як такого і не було. Справа не в національностях
«Була якась перепалка, дівчинка вискочила з дому через вікно. І її цей 20-річний хлопець наздогнав», — так говорила глава Ізмаїльської райдержадміністрації Валентина Стойкова в ефірі 112 каналу.
— А чому його сім’я живе тут, якщо всіх ромів вигнали? — питаю Валерія.
— Тому що його бабця тут живе з дитинства. Виганяли приїжджих, а вони корінні. Насправді, скажу вам, конфлікту як такого і не було. Справа не в національностях. Просто є роми нормальні, а є… Тих прогнали, бо наркота у них…, дітей били. Ви ось вище підніміться будинком. Маму звати Ляна.
Собака продовжує скавуліти.
1.
Розтоптуючи переспілі вишні під ногами, стукаю у ворота. Вони відчинені — несміло роблю кілька кроків — і назустріч мені виходить чорноволоса повненька жінка у хатньому одязі.
— Я приїхала до вас…
— Я не могу ничего сказать, я не знаю! — чи то втікаючи, чи то випихаючи мене гучно каже жінка. — Ничего не знаю!
До мене збігаються молодші діти, прикипіло розглядаючи фотоапарат.
— Йди, проведи дівчину, — каже жінка одному із старших синів, оцінюючи мене поглядом.
— Дякую, сама дійду, — кажу і пришвидшеним кроком спускаюсь вниз по вулиці, намагаючись вирівняти дихання.
0.
Запізнюючись на останній автобус, зауважую, що городи сім’ї Моїсеєнків та Чеботарів прилягають один до одного.
Сусіди.
Усі фото — авторки.
