img

Святослав Шевчук: «Українці як нація дуже хочуть вчитися»

25.04.2021 Оксана Левантович

«Університет повинен бути прогресивним, а не реакційним. Він, як мозок, має рухати вперед усе “тіло”. Якщо університет не даватиме відповіді на питання, що робити завтра, а лише реагуватиме на ті речі, у яких він сам не є протагоністом, лідером, промоутером, — він завжди буде відставати», — переконаний Глава УГКЦ, Блаженніший Святослав Шевчук.

В інтерв’ю Блаженніший розповів, чому означення «сучасний» та «інноваційний» — це не лише про технології, яка роль традицій в університеті, чим важливі особиста та академічна свобода, а також якою має бути ефективна взаємодія поміж студентами й викладачами.

[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроєкт The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проєкті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]

 

Чим є університети в контексті розвитку суспільства? 

Якщо уявити державу, суспільство як тіло, то університет має бути його мозком, який, сприймаючи, досліджуючи, аналізуючи світ довкола, випрацьовує певні орієнтири. Університети повинні сприймати дані сучасного світу, його компоненти, тенденції і казати, де ми як суспільство перебуваємо у своєму розвитку, якими є наші ризики, небезпеки, виклики. І найважливіше — куди нам рухатися. 

Як говорив один із сатириків, коли людина без розуму, куди б вона не йшла — виходить вперед. Тобто не завжди рух означає розвиток, і університети мають мати певну інтуїцію щодо цього, бо хто, як не вони, є осердям суспільства.

За вашими відчуттями, чи сприймають українці освіту як публічне благо? 

Сьогодні ми маємо протиріччя двох тенденцій, двох феноменів. Найперше, українці як нація дуже хочуть вчитися, навіть ті люди, які свого часу не отримали освіти, прагнуть, щоб їхні діти вчилися… Пригадую своїх дідусів, бабусь, які були готові тяжко працювати, щоб забезпечити навчання своїх дітей. Це певний культурний феномен. І тому за кількістю людей, що здобули освіту, ми справді є одними із найосвіченіших у світі. 

Але, з іншого боку, та система освіти, яка сьогодні де-факто існує в Україні, несе в собі відгомін совєтської системи, де освіта, університет не були осердям автентично інтелектуального пошуку, а радше ідеологічною структурою, яка втілювала у життя доктрину тієї чи іншої партії. Те, що підпадало під цю доктрину, отримувало право на існування, а що ні — завжди репресувалося. І я думаю, що наші університети ще не до кінця визволилися від такого покрою вищої освіти. Тому існує протиріччя. Українці хочуть вчитися, але не впевнені у якості, прозорості української освіти. Відтак багато наших дівчат і хлопців вирушає навчатися за кордон.

DSC_8143

Отже, в українських університетах ще багато радянського, і часто ми недооцінюємо, наскільки це глибоко вкорінено…

Все-таки більшість вишів зав’язані на державному фінансуванні, що означає скерованість, певний стиль, спосіб формування чи виховання, що провадить за собою тяглість старих форм, відповідно до правила «хто платить, той замовляє музику». Ми досі не маємо чіткої державної політики щодо розвитку університетів, але позитивною є спроба запровадити так звану університетську автономію. Для того, щоб міністерство не було тотальним контролером, а давало можливість закладам вищої освіти самим формувати порядок денний, свій освітньо-виховний процес, долучатися до тих чи інших потреб суспільства, а не просто виконувати замовлення. Як на мене, саме з цієї реформи починається реальне відшарування радянського в українській освіті. 

В одному із недавніх інтерв’ю ви говорили про кризу суспільства, спричинену ерозією інституцій. Чому ця криза існує? Як правильно будувати інституції, до яких належать і університети?

Думаю, в Україні є феномен великої недовіри до інституцій, чи то державних, чи навчально-академічних, і навіть подекуди релігійних. Усі вони в сучасному людському соціумі терплять кризу, бо більшість з них не гнучкі і не відповідають тим потребам, які має суспільство. Якщо інституції подібні до металевого одягу лицаря середньовіччя, то очевидно, що в ньому сьогодні не побіжиш «марафону», але, з іншого боку, якщо немає відповідного «одягу», тобто інструментарію, правил, то дуже непросто буде побудувати добрі інституції.

Також інституції повинні формувати певну інституційну пам’ять, тяглість, яка має гарантувати сталий розвиток і ефективність — власне те головне, що від них очікують. Очевидно, що такі вимоги стоять і перед університетами як інституціями. Щоб забезпечити цю тяглість, повинен існувати, з одного боку, відкритий діалог між керівництвом та спільнотою, а з іншого — плекання традицій університету. Якщо цього не буде, завжди існуватиме спокуса скинути той «одяг», визволитися від інституційної пам’яті і створювати все з чистого аркуша, а отже, повторювати помилки попередників і замість руху вперед тупцювати на одному і тому ж місці, думаючи, що винайшли «велосипед» .

Усі говорять про глобалізацію, про універсальність, яка не знає кордонів. Але, зокрема, 2020 рік показав, що люди повертаються до спільнот, до локального, формують кола тих, кому довіряють. Чи помічаєте ви таку тенденцію? Чим вона зумовлена? Чи повинен бути університет спільнотою?

2020 рік підсвітив дуже багато слабких місць, немочей сучасного суспільства і спільнот як таких. Він показав, що найвразливішим місцем сучасної людини є її здатність або нездатність будувати міжособистісні стосунки. Очевидно, ми можемо бути в контакті з сотнями людей, але режим праці онлайн випалює нас. В природному спілкуванні будувати справжні людські стосунки ми можемо тільки з обмеженою кількістю людей, а тепер від нас наче вимагають розпорошитися на сотні людей. Це виснажує наші можливості будувати повнокровні, глибокі зв’язки. Відтак ми бачимо певну тенденцію до пошуку вужчої спільноти, де можна спілкуватися повноцінно. Так, аби самому мати час на цю спільноту, і водночас, щоб спільнота мала час на нас. 

Щодо церковного контексту, то ми теж відчули, що молоді люди шукають менших парафій, які є справжніми спільнотами, де лідер є доступний. Але при цьому важливо, щоб прагнення до малих спільнот не сприяли фрагментації нашої більшої спільноти, тому ми кажемо, що велика парафія — це спільнота спільнот. 

Думаю, подібний підхід природний і для великих університетів, які мають чималу кількість викладачів і студентів, котрі потребують мати простір, місце для того, щоб бути спільнотою спільнот, де люди можуть співіснувати, дискутувати. Найменша спільнота дає можливість для такого неформального спілкування, а це допомагає молодій людині будувати справжні, автентичні людські стосунки, які захоплювали б не лише її знання і розум, а й волю, емоції, цілу особу і дозволяли відчути себе прийнятою, зауваженою, захищеною. 

Сьогодні ми часто чуємо словосполучення «сучасний», «інноваційний університет». Що для вас означають ці характеристики? Чи це лише про технології?

З одного боку, це про культуру всередині університету в ширшому значенні цього слова: культуру навчання, спілкування, передавання знань і досвіду й навіть харчування та відпочинку — культуру бути разом. А з іншого — про культуру взаємодії із зовнішнім світом. Університет буде сучасним та інноваційним тоді, коли він гармонійно існуватиме в конкретному соціумі, коли буде сучасним із тією культурою, державою, суспільством, в яких він функціонує, коли справді буде знати, як живуть, що думають, над чим дискутують інші університети, які винаходи відбулися впродовж останнього місяця чи останнього тижня. І найважливіше — інноваційний університет повинен бути прогресивним, а не реакційним. Він, як мозок, має рухати вперед ціле «тіло». Якщо університет не даватиме відповіді на питання, що робити завтра, а лише реагуватиме на ті речі, у яких він сам не є протагоністом, лідером, промоутером, — він завжди буде відставати. 

Часто кажуть, що університет має виховати вільну людину, що це місце формування свободи. Як розуміти ці слова?

 Свобода — це здатність творити добро і робити це не тому, що мене хтось примушує, а тому, що я розумію, що це правильно. Доволі незріло когось до чогось змушувати або щось комусь забороняти. Зрілим є той, хто сам свідомо з безлічі різних можливостей вибирає те, що є добрим, корисним, що допомагає стати кращим мені і ближньому. Але такі переконання не можуть взятися нізвідки, мусить бути основа, виховання, на яких вони можуть вирости. І саме університети мають потугу бути таким місцем, яке дає можливість людині відчути себе вільною і запізнати як особисту, так і академічну свободу. 

До того ж виховати вільну людину неможливо без волонтерства. Через це в сучасних світових прогресивних університетах воно є фактично умовою навчання та отримання диплома. Волонтерство — це щось, що я роблю сам з власного бажання і не очікую за це якоїсь винагороди, роблю добро заради добра. Той, хто робить добро з-під палиці, є недостатньо зрілим. 

Очевидно, ви дуже багато спілкуєтесь з українською молоддю. Чи відчуваєте, чого не вистачає молодим людям?

Сучасній молодій людині в Україні не вистачає когось, хто би нею поцікавився по-справжньому, хто би перейнявся її пошуками, зацікавленнями і болями. Цій людині не вистачає спільноти, де їй бажали б добра фахово, сучасно, прогресивно і де могли б допомогти зробити наступний крок.

DSC_8143

Ви якось сказали важливу думку: «Щоб пізнати, хто я такий, я потребую іншої людини». Так-от: в умовах дистанційної освіти нас фактично обмежили в цій розкоші фізичного перебування серед людей, навчатися спільно в аудиторії, вчитися, пізнавати себе. Чи проблема це для освіти, чи, можливо, онлайн-навчання може задовольнити цю потребу «іншої людини»?

Думаю, всі, хто пробував вчитися чи викладати онлайн, відчули, що такий спосіб комунікації, спілкування не є стовідсотково ефективним і не забезпечує можливість всього того, що потрібне як викладачеві, так і студентові. Онлайн легко інформувати, виховувати — дуже важко. Тому час, в якому ми зараз живемо, — це добра нагода для усіх нас наново переосмислити і оцінити таїнство зустрічі з іншою людиною. 

До початку пандемії ми часом недооцінювали або знецінювали зустріч з іншою людиною, навіть сидівши разом за одним столом, дивилися кожен у свій гаджет і не звертали уваги або нехтували присутністю іншого поряд. Сподіваюся, що обставини пандемії, які спричинили перехід на навчання онлайн, спровокують у студентів, викладачів певну спрагу, потребу зустрічі не через плоский екран, а особисто. 

Святий папа Іван Павло ІІ говорив про таїнство присутності іншої особи через її тілесність, і я б дуже хотів, щоб ми знову повернулися до звичайного спілкування між собою, щоб університетські аудиторії знову наповнилися студентами, котрі б дискутували, провадили навчання, тобто жили разом, що онлайн зробити неможливо.

Якими повинні бути стосунки студент-викладач та студент-студент?

Якщо йдеться про стосунок студент-викладач або викладач-студент, то у сучасному світі новітніх інформаційних технологій їхня взаємодія, природно, змінюється. Викладач вже не є єдиним джерелом знань, а радше своєрідним регулювальником на перехресті, який допомагає серед безлічі різних доступних знань зрозуміти, що є фейком, а що справжнє, що вартує уваги, а що ні. 

Сьогодні кожен студент потребує такого викладача, який не затуляв би собою дороги, а провадив до першоджерел. Щодо стосунків між студентами, то вони повинні утворювати спільноту тих, які разом шукають істини, співпрацюють, обмінюються досвідом задля спільного росту. 

Сьогодні, коли говорять про проблеми українських університетів, часто кажуть про поганий менеджмент, про небажання змінюватися. Очевидно, що найперше апелюють до ректорів вишів. Яким, на ваш погляд, має бути справді професійний ректор, якими якостями він повинен володіти?

Ректор сучасного закладу вищої освіти має бути справжнім креативним лідером інтелектуального академічного середовища. Це певне покликання, харизма — здатність повести за собою. Також він має бути добрим вихователем, батьком, який, з одного боку, чуває над всією спільнотою університету, а з іншого — справді відчуває тих студентів, які є адресатами праці цієї академічної спільноти.

Це надскладне завдання, бо дуже часто, коли ті чи інші університети, маючи відповідне право, обирають ректора, їхній вибір суперечить системі, яка існує чи то в Міністерстві освіти і науки, чи в певних ментальних стереотипах ширшого середовища. Тому сьогодні цей лідер інтелектуального середовища повинен руйнувати подібні стереотипи, тобто стати до певної міри «Прометеєм», новатором, який мусить лупати сю скалу, «бо вам призначено скалу сесю розбить», як казав Франко. 

Підсумовуючи, яким має бути університет ХХІ століття?

Університет ХХІ століття — це університет у ХХІ столітті. Пригадую, минулого року я послухав лекцію одного філософа, який, пояснюючи ті чи інші джерела філософії екзистенціалізму ХХ століття, роздумував над запитанням, а коли ж почалося ХХ століття? Він зазначив, що воно розпочалося з початком Першої світової війни, коли світ, який передував цій події, впав, перестав існувати. Натомість почався новий світ, культура, епоха з новими трагедіями, болями, з новим етапом людського мислення, екзистенційного досвіду. 

А коли почалося ХХІ століття? З великою ймовірністю я наважуся твердити, що воно почалося тоді, коли все людство раптом опинилося, чи відчуло, що опинилося, в одному човні — в кайданах одної і тієї самої проблеми, яка об’єднала всіх, показала нашу вразливість. ХХІ століття почалося тепер, на наших очах. Ми говоримо про коронавірусний світ, в умовах якого народжується щось нове — нова культура, спосіб усвідомлення себе і світу довкола нас. І думаю: ми ще не побачили усіх наслідків пандемії, викликів і нових можливостей досвіду і знання, які здобуває щойно тепер людство.

Тому університет ХХІ століття — це університет посткоронавірусного світу, який повинен шукати відповіді на запитання, в якому світі ми живемо, і долати виклики, що постають перед нами у всій своїй повноті, красі та небезпеці. 

Усі фото — надані героєм.

Оксана Левантович

Схожі публікації

29845 7

Назад за веселкою

Історія колишнього директора школи з Дебальцевого, який через війну будує нове, майже студентське, життя у Києві

09.03.2018 Дмитро Пальчиков
8237 15

Анастасія Максименко: «Бізнес неможливий без візії та цінностей»

Партнерка UPharma Consulting, — про свою професійну історію, алгоритм пошуку ідеального працівника та стан української HR-сфери

24.02.2020 Ірина Ладика
28414 4

Школа, яка орієнтована на громаду

Виклик для країни сьогодні — уповноважити школу на створення цінності для громади

24.04.2017 Лілія Боровець

Популярні публікації

42184 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
79464 11

Суспільство, яке здатне себе змінити

Про можливість змін в українському суспільстві
03.10.2016 Руслан Савчинський
53811 5

Будьте наполегливими. Це важливо

Наполегливість — це вміння продовжувати, не зважаючи на почуття
24.04.2017 The Ukrainians

Введіть слово, щоб почати