Інтерв`ю

Світлана Фесенко: «Ми — сталеві люди, ногами в городі, головою у висотах»

Художниця — про мистецтво під час війни та київських хіпі

Ірина Славінська, Данило Павлов
19 Серпня

Світлана Фесенко — художниця й ілюстраторка. Свого часу була й публіцисткою, писала на культурну тематику в журналі «ПіК», співпрацювала з легендарним журналістом Сашком Кривенком. Нині Світлана Фесенко створює ілюстрації для знакових українських книжок, як-то «Після Криму» Світлани Поваляєвої. 

У воєнні київські дні художниця почала публікувати у соцмережах свої роботи з циклу «Городи перемоги». Вона жартує, що це візити Митника Руссо з минулого, але насправді це — один зі способів говорити про непрості київські воєнні весну та літо.

Спілкуємося про те, яким є візуальний образ великої війни. Та про українців і українок як сталевих людей.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Наша розмова буде розвиватися географічно — рухатимемось у просторі. Пропоную почати з незвичного місця — льоху. Твій льох — одне з перших місць, про які я подумала 24 лютого як про можливий прихисток. Розкажи, що це за місце?

В моїй — новій — частині будинку льох робив тато, десь у 1960-х роках, коли добудовував кухню. Але тато знав і старий льох своєї мами, моєї бабусі, він у ньому переховувався під час Другої світової. І от наш новий льох — просторий, глибокий, із залізобетонними перекриттями, вентиляцією та кам’яними нішами-полицями, котрі не падають на голову. Припускаю, що підсвідомо цей льох тато одразу будував передусім не як погріб для картоплі з консервацією, а саме як укриття, бо його зроблено за всіма правилами, як бункер. 

Ти так думала про це місце?

Я з дитинства чула історії про бабусин льох, але до 2014 року не думала про свій льох як про укриття. Тому в лютому 2022 року в моєму льосі було вже прибрано, облаштовано, подушки лежали, всілякі штучки були приготовлені. Хтось пакував собі тривожного рюкзачка, а я готувала собі тривожний льох з усім необхідним.

Розкажи про старий героїчний льох, який пережив війну. Як ти про нього дізналася?

Я завжди його знала, це ж частина бабусиного будинку та частина мого життя. Часто там лазила, спускалася по картоплю та банячки з консервацією, тобто це було частиною побуту. Проте ця локація мала й історичну складову — я з дитинства чула історії про льох і київське підпілля, яке там збиралося. Від мене цього не приховували, хоч і деталей не надавали. На жаль, бабусю про це вже не вдасться розпитати.

Бабуся була людиною ще дорадянського покоління, котра дуже не любила совєтську владу, бо мала інакші уявлення про світ і власну долю. Коли почалася Друга світова війна, бабуся як патріот своєї землі нікуди не поїхала в евакуацію, а пішла до київського підпілля. Тому в цьому будинку — в старій його частині — була явка. В нас тут переховувалися люди, всі вижили. Я їх пам’ятаю, вони приходили до бабусі в гості, а з їхніми дітьми дружили мої батьки.

Після війни бабуся майже ні про що не розповідала. Ми не знали, що саме вона робила в підпіллі. 

З цим пов’язана одна карколомна історія. Коли я вчилася в першому чи другому класі, нас повели в історичний музей — той, що біля Десятинної церкви. На верхньому поверсі експозиція була присвячена Другій світовій, тобто «Великой Отечественной», зокрема на території Києва. Поки екскурсовод щось нам розповідала, на одному зі стендів я побачила бабусині фотографії. Підписи під світлинами підтверджували, що це вона. Також були фотографії її орденів.

Однокласники та вчителька мені не повірили. Коли я розповіла про це вдома, всі були вражені. Родина не знала, що бабуся має ордени, вона нікому про це не розповіла. Тодішні люди вміли мовчати та знали, що треба мовчати.

Я не знаю, що сталося з тією експозицією в історичному музеї. Все думаю якось спробувати це з’ясувати та подивитися на музейні матеріали про мою бабусю.

Вона багато мовчала, але водночас розповіла про те, як і чим жив її дім за війни — включно з переховуванням підпілля?

Також про це розповідав батько, котрий дитиною все це пережив. Він сидів у тому ж льосі.

У бабусиному будинку під час війни жив ще й німецький офіцер — австрієць, професійний військовий. Він був нормальним, якщо вірити татовим розповідям. Рідні казали, що він годував родину та навіть пригощав дітей смаколиками — шоколадом, шпротами.

З тим офіцером пов’язана ще одна історія. Бабуся була дружиною професійного радянського військового. Дід був комісаром, тому на бабусин дім наші ж сусіди чотири рази наводили німецьку поліцію. Вони її здали, але її врятував офіцер, який жив у нашій хаті, — сказав поліції, що тут нема й ніколи не було жодних радянських комісарів. 

На той момент дід уже загинув — це сталося 1941 року, коли радянські війська залишали Київ. Могили його немає, але загинув він жахливо. Десь у Голосієві під час бомбардування на його машину наїхав і розчавив радянський танк. Усе це бачив його товариш, який прийшов до бабусі та все розповів.

Як ці сімейні історії та сімейне мовчання, лакуни в цих історіях сьогодні впливають на твоє сприйняття війни?

Думаю, що в лютому 2022 року в мені прокинулася бабуся, котра сказала, що ми не поїдемо в жодну евакуацію, бо в нас є погріб. У мене тут собака, дитина та мій дім. Поруч живуть моя мама та мій брат. Чому я маю кудись їхати?

Цей дім збудували 1938 року, він витримав Другу світову, тому витримає і це. Тож я облаштувала льох і підготувала все необхідне, включно зі зброєю, наприклад, у мене є замашна сокира. Я вирішила, що живою не дамся.

Розкажи про емоційні уроки, які ти зараз відкриваєш у воєнному контексті.

Мовчати, не репетувати, не дати збожеволіти собі, аби не збожеволіли всі інші. Баба була стрижнем — сім’я вижила тільки завдяки їй. Я вирішила чинити так само, щоб ми мали змогу жити та не скніти.

Також для мене важливим уроком стала настанова, що життя триває, навіть під час війни. Наприклад, під час Другої світової Київ і далі жив: працювали базари, люди добували їжу, обробляли городи, шукали собі розваг і навіть дозвілля. Вибачте, в нас тут теж був город, який за війни поливали олією, бо там багато всього було закопано, наприклад дідова іменна зброя. 

Коли я була малою, кожної весни, копаючи город, ми щось звідти викопували — гільзочку, срібну ложечку… З часом викопали все, крім одного ящика. Річ у тім, що з початком війни баба заварила в металевий ящик дідову шашку, маузер і родинні прикраси ще зі старих дореволюційних часів. Вона з сином, моїм батьком, найтемнішої глупої ночі вийшли його закопати на подвір’ї. Світла не було взагалі, все робили навпомацки, тому не дуже точно пригадували, де саме він був закопаний. Двір перекопали вздовж і впоперек, але ящик родинних артефактів не знайшли. Думаю, хтось це таки побачив і викопав той ящик тієї ж ночі, забрав собі. Отак і пропали наші сімейні діаманти.

Ти відчуваєш діалог з бабусею?

Так. Думаю, що є зв’язок через покоління. Коли помер тато, він почав снитися тільки моїй дочці, своїй онуці. Мені ж сниться бабуся — ми разом гуляємо, хоча іноді вона просто з’являється та видає якусь сентенцію. Вона колись прийшла та запитала мене вві сні, чому я не переїжджаю в цей дім. Я зібралася та переїхала.

Коли все це почалося, ти, маючи цей «геній місця» навколо себе, усвідомила себе дорослою — ніби берегинею родини?

Звісно. Собака, дитина, мама, брат… і тепер я сама «геній місця», тобто берегиня генія місця.

Головним завданням було допомогти вижити родині та втриматися самій. Бо якби я впала, в ту ж яму повалилися б мої рідні.

Коли почало вертатися відчуття «нормальності» на тлі війни?

Навіть у найстрашніші київські дні я намагалася зберегти щоденні ритуали. До них додався, звичайно, ритуал спускання в льох, але й він швидко став частиною сімейного фольклору.

Пригадую, як на сусідній вулиці йшов бій, у небі літали трасери, було неясно, хто переміг. І ми вперше полізли в льох. Донька тягнула пса, котрий у позі морської зірки опирався та боявся спускатися. Ще й волав як дурний. Собака невеликий, але важкий, сильний і дуже верткий. Його потрібно тримати однією рукою, бо іншою слід триматися за драбину. Він боїться і спускатися, і підніматися драбиною, тому щоразу ми обіцяли йому смаколик за добру поведінку та спокійний спуск у льох. І тепер, щойно починає звучати сирена, пес першим мчить на кухню, сідає на ляду льоху та чекає на щось смачненьке. Зате він перестав пручатися при спуску вниз — тепер на моїй руці просто висять усі ті 16 кіло.

Собака допоміг збити весь пафос моменту ховання від бомб та перетворити ситуацію на анекдот. Бабин одеський дух і тут допоміг. Вона й за життя мала цей дар один поглядом або одним словом збити весь зайвий пафос.

В часи великої війни чимало митців не можуть творити — писати вірші, творити візуальне мистецтво. А хтось навпаки — творить багато, зберігши цю частину своєї ідентичності. Як ця фізіологія творчості працює в твоєму випадку?

Моя творчість зупинилася на два тижні — поки я вчилася налаштовувати новий побут і звикала до графіка тривог.

Я згадую свої роботи та переконуюся, що ми все це передчували. Перший свій ескіз про війну я створила задовго до 24 лютого. Це були дивні картинки з дивними назвами, типу «Рожевий міст над теорією великого вибуху». Тепер цю серію можна було б назвати «Живопис Байрактарами», тому що сьогодні на тих картинах я бачу українські краєвиди, але з ракурсу, який дає камера цих безпілотників. Один в один… але в мене є ще й рожевий місточок.

Також ще задовго до лютого я почала скуповувати матеріали як божевільна. Папір, пензлі, спеціальні фарби — мені чомусь здавалося, що треба їх купити зараз, інакше я більше не куплю їх ніколи. Так і сталося. Художні магазини нині розпродають те, що лишилося, бо поставок нема, ще й ціни виросли вдвічі, хоча ті матеріали й раніше коштували як нирка. 

Я дуже розумію і тих, хто припинив малювати. Але через два тижні після 24 лютого з мене поперло, я відчула, що з малюванням буде легше. До того ж, прямо на цьому подвір’ї росте натура.

Як це допомагає?

Розумієш, у мене немає того, що має Олекса Манн або Влада Ралко — вони вміють внутрішній жах передати візуальними образами. Я мислю іронією та пишу городи перемоги. Транслюю радість, бо це нам усім дуже потрібно. Так, це тривожна радість або радісна тривога, але радість.

Пропоную поговорити про радість у часи війни, бо чую про це дві протилежні думки — в діапазоні між «не час радіти, війна» до намірів радіти будь-якій миті життя. Де ти в цьому спектрі?

Показова штука, яка точно легітимізує радість під час війни, — це ролики з фронту, на яких наші котики танцюють. Вони так танцюють з 2014 року. Вони перебувають у таких місцях, які страшно собі уявити, але все одно танцюють або рятують котиків, із якими потім теж знімають смішні відоси.

Я вважаю, що радість під час війни не просто є. Її треба шукати. Її треба транслювати назовні.

Де її шукати?

Будь-де. Ось я прокинулася зранку — і слава ЗСУ та вдячність за ще один день. Вийшла надвір, а там розцвіли квіти — і я знову радію. 

Я та людина, котра саджала свій квадратний метр городу під звуки вибухів. З одного боку, я сама себе за це картала, бо якби прилетіло, то не було б ні городу, ні мене. З іншого боку, я думала про літо і можливі виклики воєнного майбутнього — наприклад, про ціни на кабачки та квасолю. Мій внутрішній одеський дядя Моня говорив мені, що так я дуже багато грошей зекономлю на овочах, тому більше зможу віддати на ЗСУ. До того ж, город дуже красиво росте — в мене натура для картин буквально під вікнами.

На цю ж тему згадай фото з фронту ще 2014 року — якщо десь є наш окоп, то поруч обов’язково або посаджена цибулька, або збудована сауна, або зроблений колодязь з красивою лядою. Навіщо це нашим на фронті? Думаю, це щось наше ментальне, українське.

Так, можна поплакати, побитися головою об паркан, посумувати… але недовго. Побив себе об паркан? Тоді бери інструменти та латай дірку, що там утворилася. З цієї ж причини паркани Київської області, пробиті кулями, одразу почали ладнати — наприклад, малювати квіти на місці дірок. Треба, щоб було красиво, це врятує світ.

Мені теж було страшно, тут таке коїлося… Але я думаю, що для людської психіки корисніше зібратися, тримати себе в руках і робити те, що у твоїх силах. 

Навіщо за війни художники?

А хто ж тоді фарбуватиме паркани та малюватиме квіточки?

Якщо серйозно, то під час мого навчання в Художній республіканській школі імені Т. Г. Шевченка нам усі вчителі нагадували, що ми — працівники ідеологічного фронту. Тому я ідеологічний працівник з дипломом. Звичайно, я ненавиділа «совок» навіть більше, ніж моя родина. Баба мовчала, батьки ж не були борцями з режимом. Але я виросла нахабною дитиною, котрій була до дупи радянська ідеологія.

Натомість ідеологія в даному воєнному контексті дуже проста: або ти транслюєш жахи війни, або ти малюєш антивоєнні плакати, або ти малюєш радість під час війни.

Радість — це теж ідеологія, вона говорить про те, що ми не здамося, ми живі.

Наша сила — це вітальність. Вона є тим наріжним залізобетонним парканом, об який розбиває лоба російський танатос. Світ врятує українська краса. 

Ти згадала про антивоєнні плакати, а я згадала про хіпі. Ти була однією з київських хіпі. Розкажи про цих людей. Припускаю, київські хіпі радянського часу не завжди були пацифістами — з огляду на утиски радянської системи.

Ні, звісно. Ми знали про західних хіпі, квіти в дула танків та все інше — читали в самвидавних нелегальних репринтних поганих перекладах. «Пацифік» носили, про вільне кохання знали, але при цьому були абсолютно антирадянським рухом.

При цьому я досі ліва та з жахом дивлюся, як скніє моя ліва ідея, на що вона перетворилася. Вона стала реакційним гівном, що все відкидає назад. Водночас я досі переконана, що без лівої ідеї 1960-х не було б великої кількості сучасних речей та явищ, без яких ми не уявляємо нинішнього життя — інклюзивності, гендерного руху, антиколоніальної боротьби, антирасистських виступів, перегляду ролі та форм родини.

Першу справу на мене завели ще 1984 року. Те ж саме сталося з усіма моїми друзями. До нас чіплялися за будь-що — зачіску, драні джинси. Через це ми знали в обличчя всіх дільничних міліціонерів на Хрещатику, котрі писали рапорти про те, що порочимо обличчя будівельників комунізму.

Свій комсомольський квиток я здала ще 1985 року — прийшла в райком комсомолу та попросила виключити мене з організації. Хоча в той час я не могла навіть уявити, що «совок» розвалиться за мого життя, ще й так скоро.

«Совок» зруйнував життя моїх батьків, не дав їм нічого досягнути. В той час єдиним виходом могла бути хіба що еміграція.

Тому 1991 року вся родина дуже раділа Незалежності. Певно, я не дуже нагрішила в своїх попередніх життях, що розпад СРСР застала в свої 24 роки. Впевнена, що за свого життя побачу і розпад Росії.

Пропоную поговорити про прощання з Росією — це і про тебе, і про твоє покоління, і про художників, і про хіпі. За «совка» такі тусівки могли бути змішаними, з людьми з різних республік. Коли стало ясно, що з московськими художниками тусуватись не варто?

Це було ясно одразу навіть у тусівці хіпі. З москвичами було взагалі неможливо взаємодіяти, трохи краще було з пітерцями. Ми ж їздили туди-сюди, залишалися ночувати на «відкритих вписках» і «закритих вписках», куди міг приїхати бозна-хто з будь-якого міста. Та коли приїздили люди з метрополії — Москви чи Петербурга, — з ними неможливо було спілкуватися. В це важко повірити, але навіть хіпі в них були імперські.

Як це виявлялося?

Дуже нахабні та нарвані. На всіх дивилися як на гівно. А ще вони дуже багато пили — ніхто з нас так не пив. Вони пили до білих очей.

Москвичі приїздили сюди як до сільських братів. Хоча в нас була і музика, і художники, і свій двіж… Попри це, насправді всі з москвичів сміялися.

Розумієш, Москва, весь цей пафос, але поміж них я натрапляла на людей, які до приїзду в Київ ніколи не бачили баклажанів чи інших продуктів. 

І навпаки — коли ми мандрували та проїжджали Росію, там було нічого купити, навіть якщо маєш гроші. Тобто на «вписці» тебе зустрічає хіпі-імперець, який харчується гівном. Вони не вміли готувати й не мали смаку до життя. Але були з Москви — з усіма наслідками.

В тебе з-поміж росіян залишився хтось, із ким досі спілкуєшся?

Ні. Всі російські приятелі, з якими я спілкуюся, виявились одеськими євреями, котрі давно повернулися в Україну, додому.

Ти заговорила про смак до життя. Україна його має?

Звичайно! Це перше, що ти відчуваєш інтуїтивно, навіть якщо не можеш сформулювати. Це виявляється в кольорах, кухні, вмінні смакувати й радіти.

Я завжди жила в українському гедонізмі. Наша родина була веселою — ми вміли і готувати, і смачно їсти, і жартувати, й розповідати анекдоти, і цікаво подорожувати. Пити ми не пили, але влаштовували грандіозні гульки. Всі мають претензії до батьків, звичайно, але дитинство моє було дуже веселим.

Це зараз ми знаємо світ, де можемо поїхати куди завгодно — полетіти на вихідні в Париж або Відень, забронювавши квиток і готель. За «совка» такого не було, місця в готелі, як і квитки, треба було шукати та добувати. Ти не міг планувати свою поїздку. Аби отримати місце, треба було комусь дати хабаря чи з кимось домовлятися. Та ми з батьками примудрялися кайфувати навіть за таких обставин — друзі передавали з рук в руки перевірені квартири, також ми мандрували човном і ночували в якихось комишах.

Цьому смаку до життя, як я пам’ятаю, росіяни страшенно заздрили.

Твій двір — також добра ілюстрація українського гедонізму.

Квіти й овочі — красиве і корисне.

Коли ще була жива бабуся, тут був суцільний квітник, бо в неї росло все. Окрема ділянка була зарезервована під плантацію братчиків — бабуся сама їх виводила та з того жила. В сезон вона їх викопувала, дуже красиво пакувала й несла на продаж. Це додавало до її маленької пенсії таку собі «стипендію», котра дозволяла перезимувати зиму.

Також біля хати був величезний город. Я була абсолютно міською дитиною, але мені з самого дитинства видавали в руки лопату чи сапку та приставляли до роботи в стилі «від паркану до обіду». Моя баба знала, що завжди треба мати свій городик зі своїми помідорами та своєю картоплею.

Звідки твоя ідея творити оцю нову серію натюрмортів з квітами — я би їх навіть назвала портретами городу?

По-перше, цього року все якесь особливо красиве. Воно пре, попри розбиті подвір’я й хати. Хтось встиг посадити цю красу до бомб і ракет, а хтось повертався в розбиті будинки та садив город. Думаю, це все дуже український підхід — хати нема, грошей нема, то нехай хоч свої бурячки будуть, нехай хоч кабачки ростуть.

Нам ніби сама природа каже, що все йде до перемоги. Мовляв, подивися, яка я гарна, як усе гарно росте, як життя перемагає.

Для мене це насамперед портрет цього воєнного українського літа. 

Я пишу натюрморти, але не пишу солдатів, не пишу пейзажів із розбитими будинками. Хоча знаю, що сьогодні картини на воєнну тему в тренді — аж на межі з кітчем.

Це щось нове як тенденція?

Так було завжди. Було мистецтво — і був кітч. Був смак — і була вульгарність.

Іноді люди просто не вміють інакше малювати. Та іноді на цій вульгарності люди просто заробляють гроші. Це кон’юнктура та конвеєр. Я не вірю, що людина може щодня на-гора створювати по одній картині на патріотичну тематику.

Я відчуваю світ інакше. Я люблю писати речі й рослини. Людина збреше, а річ — ніколи. 

Під повітряні тривоги я робили перші воєнні замальовки — звичайною ручкою малювала куточки свого двору, перші паростки рослин і довгі тіні, яскраве світло. Пригадай, яке тоді було сонце. Над головою літає, в небі гримить, а надворі сонечко. Дихотомія добра і зла.

В ті миті мене наздоганяла бабуся й допомагала згадати, що жодне українське покоління не жило без війни. Всі думали, що моє покоління не зазнає війни, але так не сталося.

Опиши воєнне київське літо. Яке воно на твоїх портретах?

Тривожне й радісне. Київ стоїть. Ми стоїмо. Ми психуємо. Але сонце світить — навіть на руїни. Все пре та росте пишно, буяє. І це треба бачити та усвідомлювати.

Я як старий даос усюди бачу знаки, вони мені кажуть, що все буде добре.

Але потрібно не намагатися «пережити» війну, а допомагати перемозі, долучатися. Важать будь-які зусилля.

Хтось на фронті, хтось малює. Важить і можливість заробити — і на себе, і на доброчинність для нашого війська.

Ти говориш про натюрморти і що не малюєш сцени війни… Але я пам’ятаю, що воєнну тематику ти малюєш і як ілюстраторка — щонайменше в проєкті Євгена Степаненка «Абетка війни», який скоро вийде у «Видавництві Старого Лева».

Почала цю книжку до війни, а закінчувала вже під час — працювала в істериці, бо прийшов дедлайн.

Це книжка Євгена Степаненка, створена на основі його листування з донькою Солею. Вона писала йому на фронт, він відповідав. Уже коли повернувся додому, вони записували одне з одним інтерв’ю, щоб проговорити цей досвід.

Мені допомогло те, що я давно знаю цю родину. Так само я знаю, що незмінній усмішці Степаненка вірити не можна. Тож було ясно, що малювати війну не можна буквально. Я не хотіла «пошлости», не хотіла буквалізму — зображення вибухів або портретів солдатів. 

Тому я використала піктограми як головний інструмент. Схемою можна намалювати будь-що й будь-кого. Так і з’явилися фігурки волонтерів, вояків, а поруч із ними — ніжна Соля, собаки й коти. Коли я вперше показала родині готові ілюстрації, ми всі плакали.

Сприймати мистецтво треба отак емоційно?

Обов’язково. Я можу будь-які роботи оцінити як професіонал, побачити майстерність і школу. Але навіть досконалі роботи можуть не «чіпляти», з цим нічого не вдієш. Навіть попри мою профдеформацію.

А от ті люди, котрі не є фахівцями мистецтва, точно мають дивитися на свою емоційну реакцію. «Красиво» чи «некрасиво» — це не показник, не та категорія. Натомість відчуття не брешуть. Іноді буває таке, що людина просто клякне біля якоїсь роботи, не може від неї відійти. Це найкраща характеристика. 

Як треба малювати й писати Україну у війні та по війні?

Без шароварщини — нам не треба дуп та цицьок, прикрашених вишиванками. Це несмачно, це вже минуло. Треба шукати образ сучасний і різноманітний — від живопису штучного інтелекту до класичних акварельних технік. Уже виросло стільки художників, котрі добре вчилися та знають, як це зробити добре.

Також нам не потрібен постійний смуток і плач. Те, що діється, — це горе, але також це досвід. Митці повинні все це прожити й перетворити на свої нові твори.

Ти говориш про смисли, а спробуй описати образ?

Світлий і жорсткий. Ми — сталеві люди, ногами в городі, головою у висотах.

Я чомусь думаю про стімпанк штибу початку двадцятого століття — конструктивізм, як у любому Харкові, котрий тримається та стоїть. 

Зачіска й макіяж: Veronica Edelsson

Прикраси: Alil Jewellery

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!