[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Поки десь у світі з’являються професії майбутнього, а роботи замінюють людей, випускники українських шкіл консервативні, як у 90-х: найбільше заявок до вишів в останні вступні сезони вони вперто подають на економічні та юридичні спеціальності. Це при тому, що в рейтингу безробітних — у лідерах вони ж.
Тамара Сухенко — кар’єрна консультантка, коуч і фасилітаторка. Має освіту психолога. Колись вона пішла з високої посади у міжнародній організації, щоб змінити життя і освоїти нову професію, тож добре знає, чому важливо позбуватися стереотипів у виборі роботи.
Тепер вона консультує підлітків і дорослих, написала книжку і навіть розробила власну методику свідомого вибору фаху.
Тамаро, чому ти вирішила кардинально змінити професію? Які основні виклики й переваги у теперішній — коучингу?
Одного ранку на піку кар’єри я прокинулася з питанням — що далі? І зрозуміла, що це завершення певного етапу життя. Відповідь прийшла через три роки. Це був час переживання знову періоду юності і пошуку. Він став поштовхом до нової професії і пристрасті. Вперше я не роблю поділу між кар’єрою і життям. Робота — це і є моє життя.
Я фахівець у контактах із важливим, використовую знання із психології та коучинг як інструмент своєї роботи. Цей підхід консультування людей народився на межі кількох важливих речей — бізнесу, філософії, психології, спортивного тренерства. Мені подобається, що можна інтегрувати так багато знань.
Надихають люди, з якими я працюю. Подобається, не привласнюючи результатів клієнта, спостерігати за тим, як підсумки нашої роботи проявляються у його житті. До того ж я весь час у дослідницькій позиції. Людина в цілому є складною системою, і взаємодіяти з цією системою неймовірно захопливо.
Іноді кажуть: потрібно ходити на роботу, тому що там платять зарплату, — і я думаю: слава Богу, що я колись знайшла в собі сили вийти з системи, де все було зрозуміло, і виявила себе в цій ідентичності.
Ти консультуєш банкірів, впливових бізнесменів і навіть школярів. Твої власні діти виросли й давно знають, чим вони хочуть займатися. Навіщо тобі учні та їхня профорієнтація?
Коли я отримувала другу вищу освіту, мій університетський викладач сказав, що ненормально змінювати у дорослому віці професію. Мене це вразило. І якщо я, доросла людина, з навичкою критичного мислення, можу ігнорувати ці слова, то що будуть відчувати діти, почувши те саме? Мені було дивно, що люди мислять категоріями минулого, в той час як футурологи прогнозують, що людина за своє життя може змінювати до п’яти сфер діяльності!
До того ж мій старший син кілька разів змінював напрямок навчання. Я спостерігала за цим непростим процесом. Спочатку йому здавалося: якщо оцінки у нього кращі з гуманітарних предметів, відповідно, і професію треба вибрати з цієї сфери. Так він опинився у Прибалтиці, де семестр вчився маркетингові. Потім він поїхав на Кіпр, де також обрав гуманітарну спеціальність — рubliс administration. Це знову було не те, у результаті він поміняв спеціалізацію на computer science, і тут усе відразу стало на свої місця. Завершував навчання вже у Канаді. Зараз син повернувся в Україну, працює за фахом, він хороший програміст і любить свою роботу.
Коли ми аналізували цей шлях, ми зрозуміли, що йому як інтроверту складно було швидко перемкнутися з предмета на предмет у школі. Так, математику він засвоював важче, йому потрібно було більше часу, оцінки були гіршими, ніж з гуманітарних предметів, але робив він це набагато ґрунтовніше.
Зараз я часто бачу молодих людей, нещасливих у своїй професії, водночас, вони можуть бути доволі успішними. Мені хочеться, щоб було якомога більше людей, які поєднували б успіх і задоволення від роботи, адже зараз можливостей якісно вибрати професію значно більше.
За радянських часів були спеціальні брошури із профорієнтування і спеціальні люди, які консультували школярів. Чи займається цим хтось зараз? Ні я, ні мої діти ніколи не проходили жодних тестів. У тебе є такі?
Можу припустити, що профорієнтування у Радянському Союзі враховувало насамперед потреби держави, держава ж вирішувала, хто потрібний, і керувала всім цим процесом. Мови про те, щоб робити акцент на розумінні себе, не було, і питання, наскільки ти щасливий або нещасливий, не стояло, — потрібно було працювати, і ти працював.
Зараз у багатьох школах, як правило, проводять тестування. Можна посадити весь клас і провести тест. Але часто, коли я говорю з дітьми після такого тесту, вони не розуміють, що взагалі відбувалося, їм дуже не вистачає спілкування після цього. А шкільні психологи, які зазвичай цим займаються, часто перевантажені паперовою роботою і фізично не можуть поговорити з кожною дитиною.
Для чого потрібні такі тести й опитувальники? Тобто дитина, або навіть дорослий, може і не усвідомлювати, чого він хоче? Якими магічними технологіями це можна у нього вивідати?
Важливо розуміти, що тест — це додатковий уточнювальний інструмент профорієнтації, він не дає готових відповідей, яку конкретно професію обрати. Тест — це також причина для професійного діалогу з фахівцем, який знає набагато більше професій, ніж дитина. Він може допомогти краще зрозуміти інтереси, пов’язати їх із професіями, допомогти усвідомити, як враховувати свої індивідуальні особливості при виборі роботи.
Не треба забувати, що часто тести складені значно раніше, з огляду на категорії минулого, наприклад, з урахуванням поділу спеціальностей на гуманітарні й технічні. А сучасні професії вимагають міждисциплінарності, і часто діти мають схильності і до того, і до іншого. Це особливості часу, коли багато професій народжуються на межі різних сфер, ти можеш комбінувати і створювати свою професію, ти не повинен категорично від чогось відмовлятися.
Тести розробляють професійні інституції, це велика праця. В Україні часто використовують тест Magellano. Це західний тест, адаптований для українського ринку. Його проводять онлайн для дітей від 15 років, коштує він близько 500 гривень. Існує багато різних тестів, більше довіряти варто платним — позаяк вони повні, перевірені і адаптовані для конкретної країни, не порушують авторських прав. Зокрема, SDS-5 — це остання версія найпопулярнішої у світі методики профорієнтації для дорослих, заснованої на теорії Голланда. Є також тести для дорослих, під’єднані до баз професій, вони дозволяють порівнювати отримані результати з професіями у реальному світі.
Вивчати себе за допомогою тестів можна і треба, але не варто покладатися повністю на технології, вони не зроблять за вас того, що ви маєте зробити самі. Тому основний акцент треба ставити на розширенні свого знання професій і розумінні себе. Так, середньостатистичний школяр знає тільки 30 професій, в той час як у світі їх існує понад 50 000.
Для розвитку дитини раджу батькам ознайомитися з теорією множинного інтелекту Гарднера. Придивіться, наприклад, які з дев’яти видів інтелекту найяскравіше виражені у вашій дитині. Фокусуючись лише на шкільних предметах, легко пропусти здібності, які не можуть проявитися під час навчання у школі.
У підлітків часто буває відчуття «ненормальності», мовляв, якщо в школі мені нецікаво, то я ненормальний. Знаючи про особливості свого інтелекту, підліток розширює свої рамки. Він може бачити: так, у мене розвинений просторовий інтелект, а на це просто немає запиту у школі.
Коли багато професій народжуються на межі різних сфер, ти можеш комбінувати і створювати свою професію, ти не повинен категорично від чогось відмовлятися
Ми всі знаємо, якими мінливими бувають підлітки. Сьогодні вони хочуть співати, завтра — танцювати, післязавтра стати акторами. Якщо все дозволяти, чи немає загрози, що дитина раптом опиниться десь на маргінесі?
Це період юності, і її завдання — спробувати себе у різних ролях. Якщо уявити в сезонах, то юність — це весна, і ми маємо вибрати поле, на якому сіяти.
У мене за шкільні роки було 20 різних додаткових занять, і я тривалий час уже в дорослому віці картала себе за те, що не могла тоді вибрати щось одне, а займалася і танцями, і музикою, і великим та маленьким тенісом, і шиттям…
Зараз я розумію, що це нормально. Дорослішаючи, дитині доведеться концентрувати свою енергію на чомусь одному, як мінімум, у рамках якогось періоду часу, але на етапі юності міняти, вибирати і відчувати необхідно. Як по-іншому зрозуміти, що тобі насправді цікаво? Займаючись тим, що подобається, ти ніколи не знаєш, де всі ці точки зійдуться. Колись у майбутньому, на перший погляд, марна навичка може стати основою для професії.
Добре, ми не тиснемо на дитину, але чи можна направляти, допомагати? Як це зробити? Припустімо, сім’я живе у маленькому місті, де немає змоги придивитися до всіх можливих професій і проконсультуватися. Як їм бути?
Ось «допомагати» і «направляти» для мене — це два протилежних за значенням слова. «Направляти» означає, що я знаю, куди дитина мусить прийти. Зараз стверджувати батькам, що вони знають точку, куди дитина має дістатися, це означає взяти на себе величезну відповідальність, — це означає, що ви будете тягти дитину на своїх плечах і скаржитися, що вона туди не хоче.
Допомагати — так, треба допомагати. Ми як батьки повинні розуміти, що у підлітковому віці мозок дитини ще формується. Вчені стверджують, що в цей час він дуже чутливий до зовнішнього середовища, більше, ніж у дорослого. Тому батьки мають сприяти тому, щоб середовище розвивало.
Часто дитина перебуває весь час тільки у теплиці під назвою «дім» і в теплиці під назвою «школа», однак важливо, щоб соціальний досвід був пов’язаний і з іншими людьми, просторами, досвідом, ніж це можуть забезпечити дім і школа. Нехай подорожує. Не можете відправити дитину в табір — відправте до родичів, друзів з інших міст, знайдіть програму обміну школярів.
Для когось розвивальним поштовхом буде просто пожити в селі, а для когось — у великому місті. Важливий і той, і інший досвід. Я б рекомендувала батькам підлітків із 13 років використовувати всі канікули для цих цілей, не боятися слова «робота», шукати профільні табори, волонтерські проекти й активності — їх зараз набагато більше, ніж раніше. Це творчі, IT, наукові, підприємницькі програми.
Удома мають бути книжки, запрошуйте додому цікавих людей, залучайте дітей у це спілкування. У зовнішньому середовищі має з’являтися щось таке, що зможе дитину одного разу зачепити.
Наприклад, я домовлялася з друзями, щоб мої діти могли провести 1-2-3 дні в їхніх офісах, у цікавих сферах. Також до нас часто приходили в гості люди різних професій, і мої сини досі згадують ті сімейні вечері. Дітям часто бракує взаємодії з іншими дорослими, адже від нас, батьків, вони вже все «почули».
Ти часто говориш, що дітям потрібен gap year, тобто вільний рік між школою і вишем, для того щоб зрозуміти своє місце в цьому світі. Але не секрет, що багато українських сімей не можуть собі цього дозволити, і не через якісь переконання, а банально — через фінансові причини. Тобто дитина буде просто сидіти вдома і дивитися Youtube, а її весь цей час треба годувати. У виші вона принаймні буде при ділі. Та й швидше зможе піти на вільні хліби. Як бути в такій ситуації?
Практика gap year на Заході виходить із того, що не всі діти після школи розуміють, що вони хотіли б робити. Ніхто не має на увазі сидіння вдома, це не gap year. Хоча бувають такі ситуації, що дитина в такому стресі після школи, що їй терапевтично рекомендують три місяці нічого не робити. І це нормально. Але загалом ідеться про те, що цей рік дитина працює — або офіціантом, або кур’єром, у неї є якісь свої гроші, вона спостерігає за життям і міркує.
Коли я була в Італії і вчила там італійську, бачила молодь 20-25 років, вони працюють по чотири місяці офіціантами, вчать мову. Часто сучасні діти хочуть працювати кухарями або в ресторанному бізнесі. І на Заході цей крок відбувається тільки через реальну роботу. Ти їдеш, вчишся у кулінарній школі, працюєш офіціантом або помічником кухаря, і твоя професія народжується у такому досвіді. Коли я там когось питала, де вони навчалися, ніхто з них не відповів, що закінчив інститут харчової промисловості.
Те саме з готельним бізнесом. Як можна навчатися готельному бізнесові, сидячи над старими книжками в аудиторії? Безумовно, є сфери, наприклад, медицина, де навчатися необхідно в аудиторіях та в лабораторіях. Але загалом сила-силенна вишів займається профанацією. Ресурси і батьків, і дітей, і платників податків використовують не за призначенням. Коли ми розмірковуємо, мовляв, «як мінімум 5 років дитина буде чимось займатися» і «це краще, ніж нічого не робити», то ми цим підтримуємо систему, яка не приносить користі дитині і вже давно має бути модернізованою, а ми не даємо їй такою стати.
Мудрість батьків у тому, аби в сім’ї була чітка позиція: якщо ти відчуваєш, що саме хочеш вивчати і до чого лежить душа, ми готові тобі давати для цього можливості; якщо ж ти поки ще не знаєш, чим хотів би займатися, ми це теж приймаємо, є ж можливість попрацювати, повчитись додатково.
На тому ж Prometheus або на Coursera є безліч цікавих навчальних курсів, можна заплатити за курс від 30 доларів, а Prometheus узагалі безкоштовний.
Коли батьки занадто консервативні — як підліткові відстояти свою позицію, свій вибір професії? Де межа між авторитетом і мудрістю дорослого й свободою вибору в дитини?
Якщо дитина робить зусилля, щоби просуватися у певному напрямку, то зазвичай це доволі переконливий доказ серйозності намірів для батьків. Якщо ж дитина тільки заявляє і нічого не робить, то у батьків більше переживань, вони не бачать здібностей і можуть вирішувати за дитину. Підліткові потрібно демонструвати, що він готовий навіть без додаткових вкладень пробувати себе в обраній ролі.
Часто, якщо не знають, куди вступати, вибирають економічні та юридичні спеціальності, і кількість поданих туди заявок шокує. Ці дві спеціальності стали універсальним рішенням. Така стереотипність породжує величезну кількість безробітних.
Часто до мене на кар’єрну консультацію приходять юристи й економісти у віці 23-25 років і кажуть, що вони не можуть знайти роботу. Якщо говорити про юристів і подивитися прогнози щодо професій майбутнього, то їхня кількість суттєво зменшиться, тому що алгоритми вирішуватимуть безліч кейсів. Тому сюди я раджу йти тим, хто дійсно не уявляє свого життя без цього напрямку.
А якщо дитина зовсім нічого не хоче? І на запитання: «Що будеш робити в житті?» відповідає: «Не знаю». Як перемогти таку пасивність?
Зазвичай, якщо простежити історію, то дитина щось до цього хотіла, але не мала достатньо навичок, щоб озвучувати та відстоювати своє бажання. Тому потрібно дуже уважно прислухатися до своєї дитини.
Буває, що дитина дуже сильно чогось прагнула, але їй сказали: та ну, дурниця, нецікаво. І коли всі рухи в професії відбуваються на батьківській енергії, є ризик, що людина виросте і скаже: ви мене не почули — і тепер я нещаслива.
Часто, якщо дитина дуже пасивна, за цим стоїть надмірна активність батьків. Вони так сильно контролюють життя дитини, що їй простіше здатися.
І от, припустімо, вибір зроблений. Людина починає ходити в університет — і раптом розуміє, що це не її. Як бути в такій ситуації? Де просто стрес від змін у житті, а де дійсно неправильний вибір?
Є механізм переведення з однієї спеціальності на іншу. В Україні це складніше, але можливо. Все одно на перших курсах є спільні для всіх спеціальностей предмети. Можна перевестися, можна шукати. Це нормально, ненормально — не шукати.
Я не підтримую тих батьків, які говорять: ну ось ти довчися, а потім подивимося. Ні, це час пошуку себе. Батьківський прагматизм можна виявляти не в тискові, а в тому, щоби стимулювати дитину, наприклад, працювати одночасно з навчанням.
А чи такий важливий вибір університету? Чимало людей не закінчували журналістики, але це не заважає їм цікаво писати. Може, життя покаже?
Є, наприклад, спеціальності, для яких і зовсім не обов’язково закінчувати університети. Якщо ми переглянемо статистику з безробіття, то побачимо величезний дефіцит спеціальностей, які отримують в іншій категорії навчальних закладів: у нас їх називають технікумами чи ПТУ — і їхні назви чомусь звучать у нашій реальності як вирок.
Ті навчальні заклади, де річний або дворічний курс навчання дає професію, слід називати по-іншому, вони повинні мати інший формат і свій престиж. Щоб не всі йшли в цю тривалу подорож на 5 років до університетів. З огляду на те, що в сучасному світі ми всі маємо постійно вчитися, зовсім немає сенсу інвестувати в навчання за партою стільки років.
Дуже ефективно сфокусуватися на розвиткові навичок, які більшою мірою, ніж диплом, гарантують працевлаштування. Це і комп’ютерна грамотність, і знання англійської на рівні мінімум B2, навички комунікації та самоорганізації, вміння читати складні тексти та критично мислити.
