Тарас Прохасько

Розмова з івано-франківським письменником та публіцистом

11.02.2015 Володимир Бєглов

Про декого з представників української літератури можна говорити: «Лишив яскравий слід». Лебедині пісні інших письменників можна видавати цілими збірками «золотих хітів». Хтось несподівано гучно з’являється, а потім — сходить на пси. Інші увесь час інтригують й епатують, старанно ховаючи за модним шматтям власні рани та болі. Хтось пише для публіки, хтось для членів журі, хтось — у стіл.

Нічого цього не можна сказати про українського письменника Тараса Прохаська. Не можна просто через те, що він тут наче від початку часів. І, видається, буде завжди. Не вигадує нічого, не страждає від незадоволеного марнославства. Уникає гучних публік, фальші, неправд. Пише.

Успішний українець Тарас Прохасько каже, що дуже важко переживає зміни, а тому головною відповідальністю письменника вважає фіксацію. Його тексти — фіксація тієї дійсності, яку він бачить.

«Звісно, наклад у три тисячі примірників важко порівнять із тридцятьма тисячами на стадіоні під час рок-концерту, — іронічно усміхається Прохасько. — Але успіх не вимірюється у кількісних показниках».

   
   
   
    

Як і чому Ви стали тим, ким є сьогодні?

Я, власне, нещодавно думав про такі речі. Оскільки я екологіст за своїм світоглядом (і це не залежить від освіти!),  я вважаю, що цих чинників є страшенно багато. Усе має свій вплив: кожен наш крок, кожне враження. Кроком може бути будь-що: якась зустріч чи щось подумане, щось пережите, якась емоція. Усе це, так би мовити, вирізьблює особу.

Якщо говорити банальними метафорами, то я — наче листя на дереві. А от самим деревом є ті умови та обставини, в яких я живу. У моєму випадку це і місцевість, де я народився, і моє оточення, безумовно. Мої дідусі і бабці, приміром, були значно старші за дідусів і бабусь моїх ровесників. Вони походили ще з ХІХ століття! Першу світову війну пройшли не як діти, а як вояки, офіцери, поранені. Тож я мав доступ до живої історії, і це теж вплинуло на те, яким  я є.

Важливим також для мене є факт, що я прожив майже ціле своє життя у Івано-Франківську, а дитинство провів поза містом – у горах.  І це для мене не просто канікулярний досвід чи враження туриста. Усе воно переплітається. А ще (не хизуюся, просто констатую) я усе своє життя провів у середовищі української мови. А водночас бував у багатьох місцях світу, багато побачив. І, безумовно, свій відбиток накладає й біологічна освіта, а ще — характерний для мене темперамент та звички. От, міркуючи над цим питанням, не хотів би нічого відкидати. Бо розумію, що все, що відбувається, робить мене таким, яким я є. І якщо б наша розмова відбувалася завтра, то я був би вже трохи іншим.

IMG_5016

Ще одне на перший погляд банальне питання, але… А чому, на вашу думку, письменник пише?

Дуже нерозважливою буде спроба шукати у цьому якісь закономірності. У мотивації до писання є дуже багато напрямів. Вдалою, як на мене, є теорія, відповідно до якої усе, що б ми не придумували, усі вчинки, які б ми не робили, мають над собою певні поверхи мотивації. І усі ці поверхи є чесними. Розпочинаючи зі служіння людству і завершуючи такими простими речами, як прагнення уваги, любові. Чи страх, до прикладу. Усі вони діють одночасно, і це жодним чином не принижує ту людину, яка пише. Про приниження можна говорити лише тоді, коли за домінуючу людина обирає собі якусь найпаскуднішу мотивацію, стає її прислужником. Проте водночас існування цих нижчих, прихованих мотивацій у вчинках є закономірним. Справді.

Точно знаю, що людина просто так не пише. Завжди мусить бути якийсь поштовх. І з віком ще більше починаю це цінувати. Скажімо, мені дуже подобається одна фраза польського письменника Анджея Стасюка. Він, що має реноме такого собі грубіяна, каже: «Я став письменником для того, щоб не ходити на роботу». (Усміхається) Спершу я до цього ставився, як до жарту, а згодом зрозумів — у цьому є велика правда. Однак, говорячи конкретно, особисто моєю найголовнішою мотивацією є фіксація. Усе, що я пережив та відчув, хочу зберегти.

Кожен бачить у моїх історіях щось інше, і у цьому — велика сила і безконечність літератури

Свідомо захотів стати письменником у дванадцять років. Дякувати Богу, не почав писати тоді, але чітко усвідомив, чого хочу. У тодішньому моєму середовищі відчував це покликання як власну місію. Здавалося, що таке зробити можу лише я. На щастя, виявилося, що так само думало багато людей, не я один. Але оце слово «фіксація», воно найкраще пояснює мою професію. Дуже люблю ділитися враження від побаченого із близькими людьми. Кожен бачить у моїх історіях щось інше, і у цьому — велика сила і безконечність літератури.

…Ще одним важливим моментом для мене завжди було збереження та відтворення мови, яку чув, серед якої жив. Може, звучить надто урочисто, але це так. Та особлива мова, яку я чую усе життя, не є ні міською ґварою, ні сільським діалектом. Але це така дуже архаїчна галицька говірка, яку мені хочеться вплітати в українську словесність.

Ви сказали, що любите ділитися пережитим з близькими людьми. Зважаючи на Вашу любов до розповідей, до того, «…з чого можна було б зробити кілька оповідань…», виникає запитання, чому Вас немає на Фейсбуці, чому Ви не блоґер?

Є тексти, призначені для книжки, і є — призначені для Інтернету.

У моєму уявленні існує певний окремий простір думок, ідей. За своєю природою вони є різними. Я обрав для себе літературу класичну — книжкову. Моєю особливістю є те, що мені важко писати так, як я розповідаю. І, ясна річ, складно розповідати так, як пишу.

УСПІХ НЕ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ЛАЙКАМИ

Героями проекту The Ukrainians є різні люди. І у всіх ми запитуємо про відповідальність — у підприємців, громадських лідерів, священиків, спортсменів. А у чому відповідальність письменника?

Відповідальність письменника полягає  вербалізації важливих речей. Що саме описувати словами і як це робити, кожен обирає на власний розсуд. Але власне вербалізація — найголовніше. Я колись писав, що мозок письменника — це наче аеродром, злітні й посадкові смуги якого мають здатність приймати літаки-думки, що ширяють в просторі. Слід просто виділити територію, на якій є можливість приземлитися думці. Як на мене, передавати слова, міркування, враження — це найголовніша відповідальність письменника.

Сьогодні українці живуть на відтинку від постійного стресу до постійної втоми. Незважаючи на те завзяття, з яким ми і воюємо, і волонтеримо, і пробуємо віднайти ідентичність, ми дуже втомлені та розгублені. Так виглядає. Як ви особисто відчуваєте Україну у такий важкий час?

Це питання, яке постає перед всіма, хто хоч трохи мислить. Не створюю собі ілюзій. Є люди, якими більше керує лише страх економічного розвалу та падіння бомби. Є інші, що мислять глибше та ширше. Якщо вдуматися, то це перетворюється на якусь таку певну окрему частину України. «Україна подумана» — так можна назвати найреальнішу сьогодні Україну.

Наша країна є дуже молодою. Трохи більше за 20 років! Це ще навіть не підлітковий вік, це раннє дитинство, я б сказав. І, як би не хотілося цього уникнути, українці мусять бути готовими до того, що задля щасливого майбутнього країни треба буде засвоїти ще дуже багато уроків. Лише за умови справжнього досвіду, свого досвіду, отого реально пережитого наша держава є можливою. Це як у дитинстві: потрібно перехворіти на певні недуги, аби потім бути здоровими. Вітрянку якусь пережити, грубо кажучи. Подібне відбувається зараз і з нашою державою. Це набування імунітету. Хоча, відверто кажучи,  я не впевнений, що вищим силам справді потрібно, аби українці платили таку ціну.

Зараз ми переживаємо випробування, яке, на мою думку, покаже, чи можлива Україна, чи ні. Мені особисто складно говорити про усю велику Україну, я більш компетентний в Україні західній. Мені її цілком вистачає. Але навіть тут, у такій на перший погляд «українській Україні» є ще дуже багато питань, на які треба дати відповіді, і проблем, які слід вирішувати.

…Україна тільки зараз починає втілюватися. Україна мрій перетворюється на Україну реальності. Завдання очевидне. Потрібно перетворити небесний Єрусалим на Єрусалим земний. Цьому потрібно вчитися. Для українців зараз настав час великої науки. Прагнення втечі є хворобливішим, аніж готовність прийняти загрози світу і випробувати себе.

IMG_5080

Що дає вам сили не розчаруватися в Україні та українцях?

Знання людської природи. (Усміхається) За усе своє життя я уже побачив дуже багато. Я мав можливість переконатися у тому, що більшість прекрасних людей, які мені траплялися, були українцями. Але, на жаль, найбільша кількість усіх негідників, яких я зустрічав, також були українцями. Я розумію, що українець — це насамперед людина. Казав Теренцій: «Я — людина, тож ніщо людське мені не чуже». Тому українці можуть бути всілякими. Немає приводу розчаруватися, як, зрештою, немає приводу і надто захоплюватися.

Тут би ще хотів додати, що часто ми просто не маємо можливості побути собою. Люди ж мають право жити спокійніше та краще, займатися собою. З цієї точки зору дуже запущеним, недоглянутим, на жаль, є народ України.

Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?

Важко відповісти. Проте перше, що спадає на думку — нам не вистачає інстинкту самозбереження. Зрозумійте мене правильно. Маю на увазі духовне самозбереження, психічне. Немає оцього рефлексу, який спрацьовував би, коли ті речі руйнують. Мені здається, що нам бракує Ісуса Христа, на чиєму прикладі ми б знали, як жити життя.

А особисто вам чого найбільше не вистачає  в житті?

Відваги визнати у собі багато рис та залежностей. Не вистачає просвітління, легкості та неприв’язаності. (Усміхається) Я узалежнений від багатьох фантомів.

IMG_5094

А якою є ваша найбільша залежність?

Мені здається, що все гіршає. Тому моєю найбільшою залежністю є туга за тим, що руйнується і міняється, за тим, що не повернеться.

Ви згадали Ісуса Христа. А які у вас загалом стосунки з Богом?

Слово «стосунки» передбачає участь двох сторін. Не можу сказати, як про наші «стосунки» відгукуються там, але з мого боку усе добре. Я дуже довіряю Богові. Я схильний до християнської радості, яка є мені ближчою, ніж печаль і туга. І ще, думаю, на цьому важливо наголосити — я справді довіряю Божому задуму. Звісно, наше уявлення про Божий задум і сам він — дві різні історії. Але я певен, що тут можна бути спокійним, головне — визнати. Вдячність є для мене органічнішою, ніж прохання.

Ми поговорили про Прохаська-письменника, Прохаська-українця. А що є для Вас найважливішим, як для Прохаська-батька?

Найважливішим є щастя, котре прийшло з дітьми і лишилося. Це — справді щастя. Щастя — коли можеш для них щось зробити, коли маєш час з ними бути. Щастя — коли сьогодні вони уже є самостійними людьми, що живуть своє життя. І вони — хороші самостійні люди.

Який найголовніший принцип у вихованні дітей?

Найважливіше — створити справжню дружбу, близькість у стосунках між батьками і дітьми.

Вам вдалося цього досягти?

Я не знаю меж цього творення дружби. Звичайно, мені часом здається, що могло би бути ближче, дружніше, змістовніше. Але водночас я розумію, що до свого максимуму я прийшов, досягнув певного рівня, і я його приймаю.

IMG_5033

Які правила у своєму житті Ви порушили, а які не порушите ніколи?

Я досить часто порушував обіцянки. Це не був вишуканий обман, ясна річ. Радше — неконтрольована мною течія подій, які призводили до порушення даного слова. Може, часом просто не було мотивації її контролювати.

…Досить вільно ставлюся до правил. Розумію, що вони можуть бути гнучкими. Я багато чого приймаю з того, чого мабуть не варто було б приймати, з того, що бентежить інших людей. Ще не знаю, які свої правила я можу порушити, оскільки не знаю, у яких умовах можу опинитися. Єдине, що для мене попри все є цінним — життя інших. Я не хотів би рятувати власне життя, знищуючи чуже. Дуже сподіваюся, що ніколи не зроблю такого.

За останній час Україна, крім щоденних гірких і болючих втрат на сході, загубила багато тих особистостей, які її формували. Пішов дисидент Євген Сверстюк, поет Олег Лишега, музикант Андрій Кузьменко… Багато людей вважають, що ці втрати — це втрата рис українськості. Як це сприймати?

Я дуже серйозно ставлюся до цих втрат. Особливо сильно відчуваю відхід Олега Лишеги, з яким ми були близькі. Це дуже боляче для мене. Прекрасно розумію, що він є носієм особливого світу. І без нього справді — велика пустка. Однак з християнської точки зору знаю, що у цих смертях немає ніяких знаків. Вони є  закономірними.

Євген Сверстюк прожив довге, нелегке життя. В останні десятиліття був дуже активним і зміг багато дати людям. Він мусив померти, як і всі люди. Це природно так само, якби він просто собі відпочивав.

Не бачу також ні містики, ні змови у трагедії з Кузьмою. Це дуже прикра і непоправна втрата. Але щодня українці їздять автомобільними дорогами, які не витримують жодної критики. Їздячи цими автошляхами українці, грубо кажучи, ведуть боротьбу за життя. Дуже часто хтось гине в такий спосіб.

…До слова,  я нещодавно довідався, що поляки за час Другої світової війни втратили кожного п’ятого. Це мільйони. Якою б болючою не була ця цифра, поляки витримали це. І польська ідея, польська нація від цього не зникла. Може, від цього вони навіть зміцніли. Смерть є такою самою необхідністю,  як і народження. Це непросто приймати, але це даність.

Що для вас успіх, і чи вважаєте себе успішним?

Так,  я вважаю себе успішним. Можу так стверджувати, бо відчуваю задоволення від свого місця у світі. Це задоволення є для мене показником успіху. Я ж займаюся тим, чим хочу, не порушуючи особистих правил. Живу у тому місті, яке люблю. Зрештою, пишу так, як хочу, і про те, що вважаю найважливішим. З іншому боку,  я не отримую достатньої винагороди, яка б давала мені змогу вийти на інший рівень якості життя. Однак це, хоч і суттєве, проте не настільки, щоб надто цим перейматися.

Є ще одна причина вважати себе успішним. Для мене важливою є можливість дати прозвучати якомусь іншому голосу, прозвучати по-своєму. І часом мені це вдається. Це велике задоволення — допомагати тим, хто чогось вартує.

Я не вірю в те, що успіх обов’язково пов’язаний з конкуренцією і з якимись змаганнями. Успіх не визначається лайками. Особисто мені все вдалося, я на своєму місці.

IMG_5073

Що ви зараз читаєте і що порекомендуєте?

Окрім писання, я часом перекладаю книжки. Це до слова про те, що можна отримати задоволення від того, що з твоєю допомогою прозвучить чийсь інший голос. Ось, до прикладу, зараз я перекладаю чудову книгу польського письменника Анджея Стасюка «Схід». Це і про східну Польщу, і про Україну (у тому числі — східну), і далі — в Росію, в Азію. Уже майже закінчую, у вересні ця книга вийде друком у «Видавництві Старого Лева».

Одна порада для наших читачів.

Уявіть собі, що життя — вічне. Воно не буде вічним колись, після земного життя, воно уже — вічне. Спробуйте дозволити собі усвідомити, що теперішнє життя є частиною безкінечності. Живіть з усвідомленням того, що дуже велике значення мають абсолютно усі вчинки, усе зроблене і незроблене у вашому житті.

Володимир Бєглов Чілла Палош

Схожі публікації

2898 7

Катерина Радченко: «Придбавши камеру, автоматично фотографом не станеш»

Засновниця міжнародного фестивалю Odesa//Batumi Photo Days — про фото як мистецтво і чинник безпеки

05.04.2017 Катерина Москалюк
9967 10

Мар’яна Садовська

Розмова із українською композиторкою, співачкою і актрисою

23.07.2014 Володимир Бєглов
1834 5

Андрій Чемес / Radio Skovoroda

Співзасновник першого україномовного мандрівного онлайн-радіо Radio Skovoroda

16.09.2016 The Ukrainians

Популярні публікації

42948 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
28720 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
58327 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати