Тетяна Огаркова: «Українська культура стала бенефіціаром українських Збройних сил. Якби ми не вистояли, нікому б не була цікава українська культура»

Тетяна Огаркова — українська літературознавиця, фахівчиня з французької літератури, есеїстка, журналістка і волонтерка. Вона — керівниця міжнародного відділу Українського кризового медіацентру. Вона — співзасновниця Kult: Podcast, який став чи не першим прикладом фахового, але від того не менш захопливого та доступного авторського цифрового контенту про всесвітньо відомих філософів, письменників, а також про їхні ідеї. Вона — старша викладачка в Києво-Могилянській академії, де читає курси з теорії літератури, історії французької літератури та історичного авангарду ХХ століття. Вона — членкиня Українського ПЕН, задіяна у численних проєктах. Вона — волонтерка, на чиї збори протягом усього повномасштабного вторгнення куплено сотні автівок для військових. Зрештою, вона — мама трьох доньок. 

Про становлення, любов до французької теорії, цікавість до авангарду й театру, поїздки на прифронтові території, адвокацію України за кордоном, а також створення нормальності в час, коли нормальність порушена, — в цій розмові. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Почнімо з ваших студентських років. Ви навчалися в Києво-Могилянській академії. 2002 рік, ви закінчуєте культурологію. Розкажіть про академічне середовище, у якому ви формувались та, можливо, людей, які особливо вплинули на вас та ваші наукові зацікавлення.

Могилянка — це середовище, яке сформувало не лише мене, а все наше покоління. Ми, звісно, були вже не першими вступниками, бо вступали 1996 року [відновлення Києво-Могилянської академії відбулося у 1991 році. — Прим. ред.]. 

Могилянка як осередок дуже сильно вирізнялася з-поміж будь-чого іншого. Це було надзвичайне середовище, конкурентне. Поки корупція у полі вищої освіти, принаймні у столиці, лишалася проблемою номер один, Могилянка проводила спеціальний тест.

Ідеться про роки, коли ще й близько не було таких речей, як ЗНО або НМТ, коли вся система вищої освіти ґрунтувалася на іспитах тет-а-тет і численних проблемах, повʼязаних із цим. Могилянка ж тоді акумулювала дітей з усієї України, приймаючи на дуже конкурентних умовах, — памʼятаю, що це був складний тест і що посіла друге чи четверте місце у списку й відчувала якесь абсолютне щастя. 

Зрештою, в ті роки Могилянка також вирізнялася великою мотивованістю викладачів і самостійністю студентів. Я вже мовчу про те, що йшлося про ексклюзивне україномовне середовище.

Якщо в інших університетах можна було чути на перервах російську, якщо навіть в аудиторії деякі предмети все ще викладали російською — такими були 90-ті роки, — то Могилянка наполягала на українській та англійській мовах як робочих.

Окрім цього, там навчалися дуже вмотивовані студенти. Із системою самостійного вибору курсів ми чи не вперше відчули, що самі можемо бути інженерами власних життів, — усе це дуже подобалося. Мене відразу зацікавили гуманітарні науки. Перші два роки ми вчилися за загальною програмою, на гуманітаристиці, а потім я вже обрала для себе культурологію. 

На культурології, зокрема, було кілька яскравих викладачів, які й зараз, до слова, працюють в академії. Це насамперед Олександр Івашина, Борис Чумаченко. Ми вивчали теорію та історію культури, слухали курси з античності, римської історії, вивчали культуру середніх віків, бароко, нового часу, неймовірно багато читали. 

А з іншого боку, йдеться про 90-ті роки — час інтелектуального запаморочення, захоплення постмодернізмом. Ми зараз дивимося на це трохи по-іншому, акценти дещо змістилися, але в ті роки інтерес до французької теорії — структуралізму, постструктуралізму, — до таких авторів, як Фуко, Крістева, Дерріда, до всіх цих украй складних текстів був на піку. Ми й сьогодні їх читаємо, і легше читати не стає, але тоді особливо сильно здавалося, що це потужні теорії, — вони й визначили мій вибір на користь культурології на третьому курсі.

Це заклало основи мого зацікавлення французькою літературою. Я досліджувала для дипломних робіт різні теми — на якомусь етапі почала писати про Селіна й зрозуміла, що без французької мови неможливо рухатися далі. Тому на четвертому курсі пішла вчити французьку, якої ніколи не вчила до того. Фактично за рік-два я вже вільно говорила — у мене була дуже сильна мотивація, я прагнула читати тексти, справді розуміти, про що йдеться, а не просто знайомитися з перекладами.

В ті роки українських перекладів було, до слова, не так багато, і ми часто мусили читати російські переклади, відчували певний дисонанс. Тому, власне, й довелося вивчити французьку. Це привело до подальших змін у житті: до захоплення французькою культурою, до поїздки у Францію на навчання. Усі наступні етапи були повʼязані саме з французьким контекстом — насамперед через цікавість до французької теорії, літератури та інтелектуальної традиції загалом.

Коли поміж романтизмом, бароко та цікавістю до французької теорії зʼявилася любов до авангарду? Як ви визначали для себе авангард на початку свого дослідницького шляху і як визначаєте зараз? 

Насправді інтерес до авангарду частково зʼявився ще в могилянські роки, коли я захопилася театром і, здається, нав