[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
1300-ті дні вторгнення. 70 кілометрів від Лісабона. Ми з моєю дівчиною Дашею, в короткій відпустці, прямуємо до розкішного палацу, що зветься Монсеррат. Один із кількох палаців, які формують архітектурне намисто містечка Сінтра, курортної принади узбережжя.
Нудотні серпантини звивистих доріг. Безтурботні туристи. Пагорби, вкриті звабною зеленню, що ніби запитує: «Коли ти востаннє гладив траву?»
У кав’ярні локальна традиційна випічка за 1 євро, з обов’язковим попередженням від офіціанта: «Обережно, ця штука викликає залежність». Ковтаю перший шматок і знову йду займати чергу за перепічкою. Офіціант сміється, плескає себе по чималому животу: «Я ж попереджав».
Доріжки до палацу пролягають розкішним садом, що витворює химерну суміш ароматів.
І врешті Монсеррат. Плетиво архітектурних стилів, висічені арабески на стінах та незліченні привиди історії.
Кажуть, в ХІ столітті на цьому місці була каплиця Діви Марії. Був тут і госпіталь. Був маєток, знищений Лісабонським землетрусом у 1755 році.
Аж врешті у 1790-х місцина потрапила до рук Вільяма Томаса Бекфорда. Його батька двічі обирали мером Лондона. У 10-річному віці Вільям успадкував мільйон фунтів, кілька маєтків в Англії, цукрові плантації на Ямайці і 3000 рабів.
Уславився він кількома історіями.
За легендою, яку переказував сам Бекфорд, 8-річний Вольфганг Амадей Моцарт навчав його, 6-річного, музики.
У 22 роки Бекфорд написав готичний роман «Ватек», який згодом вплинув, з-поміж багатьох, на Байрона, По і Лавкрафта.
Бекфорд мав жагу до колекціонування творів мистецтва. Серед інших йому вдалося придбати Белліні, Веласкеса, Мантенью і Рафаеля. А ще роботу 25-літнього Вільяма Тернера.
У 24 роки про Вільяма Томаса Бекфорда дізнався вищий лондонський світ. Невдовзі після одруження з шафи його особистого життя почали випадати скелети. Зокрема інтимний зв’язок із 16-літнім Вільямом Кортні, знаним як «Кітті», найкрасивішим хлопчиком Англії, втіленням ангельської краси. До всього ще й було опубліковано їхнє листування, перехоплене дядьком. Та і зв’язок їхній почався ще раніше, коли Кітті було 11 років.
Кітті та Вільям були змушені шукати кращої долі за межами рідної країни. Кітті потрапив до США, Вільям — до Португалії.
Щоправда, і в Португалії Бекфорд не зміг заховатися від кохання. Воно його спіткало і тут — в особі 17-річного італійського музиканта.
Врешті Бекфорд опинився у Сінтрі, де й почав відбудову палацу Монсеррат і плекання парку.
Та провів тут усього п’ять років і 1799 року виїхав із Сінтри, аби згодом зосередитись на ще амбітнішому проєкті маєтку в Англії.
Монсеррат був відданий на поталу хаосу.
У 1809 році рештки палацу відвідав лорд Байрон. На місці Бекфордового маєтку лежали руїни. Згадка про них є і в «Чайльд Гарольдовій мандрівці», що в перекладі Панька Куліша видзвонюють так:
Однак руїни ще пишають ся красою.
Он башти сьвітять ся «Княжецького Чертога».
Там, Ватку, ти свій рай зробив, — ти, найбагатший:
З багатих Англїчан, та ба!
Байрон зліпив автора «Ватека» і героя його юнацького готичного роману в одну сутність. «Найбагатший з багатих англійців» помре у 1844 році і від успадкованого мільйона фунтів залишить по собі менше однієї десятої частини.
І це лише одна зі складових істинної ціни за побудову раю на землі.
***
Росіяни коригують геноцидальну тактику. На півночі країни до методичного нищення Сумщини вони додали Чернігівщину. Раніше на порох стирали міста й населені пункти, за які велися безпосередні бойові дії. Натомість тепер вони прагнуть перетворити на випалену пустелю міста, до яких наразі не можуть дотягнутися руками піхоти. Вони намагаються змусити місцеве населення покинути домівки ще навіть до першого пострілу артилерії.
Під ударом моя рідна Чернігівщина.
2-3 вересня 2025 року тривога тривала 18 годин 32 хвилини.
В одну з таких безкінечних тривог моїм батькам зателефонував їхній друг із Чернігова. Каже, проходив повз РАЦС, бачив п’яток весільних кортежів, які чекали під замкненими на тривогу дверима. Каже, це ж замовлені ресторани, накриті столи, привезені родичі, взяті військовими відпустки за сімейними обставинами. Що з цим тепер, якщо тривога цілий день? З розлученнями, похоронами, весіллями, банками, лікарнями, держустановами — що з цим усім тепер?
Наприкінці жовтня протягом двох діб росіяни тричі били безпілотниками по центру Чернігова. Перший удар стався в ніч проти 28 жовтня, а наступні два — вранці та пізно ввечері 29-го. Росіяни пошкодили телевежу, через її аварійний стан закрили ринок поблизу неї. Дитяча танцювальна школа змушена шукати нове приміщення. І це лише кілька історій, які потрапили в медіа.
***
1841 рік. 24-річний британський супербагатий підприємець Френсіс Кук уперше приїхав до Лісабону.
За різними даними — чи то у 1858-му, чи то у 1863-му році — придбав землю і рештки Монсеррат та почав відновлення. Кук, разом з архітектором Ноулзом, пейзажистом Стокдейлом, ботаніком Невіллом і садівником Бартом збудували Монсеррат як дивовижну комбінацію архітектури й садівницького мистецтва. А стіни палацу отримали плетиво індійських та мавританських візерунків.
Місцеві любили переказувати історії про містера Кука. Ось він говорить базовою португальською і в його мовленні всі дієслова винятково в інфінітивній формі. Ось продирається небезпечними гірськими стежками на віслюку. Ось у 1874 році відкриває школу для 300 дітей, і вона працюватиме понад пів століття, назавжди змінюючи громаду. Але незмінне одне — завжди у руці сигара з допалювачем, який дозволяє дотягнути сигару до самісінького кінця, де ховається найміцніша частина тютюну.
У саду Монсеррат понад дві тисячі рослин, що втілюють різноманіття світу. Камелії та бамбук із Японії, пальми з Австралії, агава з Мексики.
Кук любив сад якоюсь особливою любов’ю. Нащадки тих, хто працював із ним, переповідали: садівники боялися підрізати гілки, бо господар не міг знести вигляду свіжих ран на деревах. Тож обрізку доводилося робити вночі і відразу обачно прикривати надрізи корою.
1884 року померла перша дружина Кука. Через рік жалоби він одружився вдруге. З появою другої дружини, Теннесі Клафлін, починається ще захопливіша сторінка в історії Монсеррат.
Життя Теннесі та її сестри Вікторії — навіть у сухому переказі фактів — приголомшлива пригода.
Їхнього батька Бака Клафліна важко назвати респектабельним джентльменом. Із доньок він ліпив диво-медіумів. Сестри надавали повний спектр «кашпіровських» послуг: зцілення від раку, спіритичні сеанси та сеанси ясновидіння, і, звісно, енергетично заряджені мікстури, зварені власноруч.
Теннесі близько заприятелювала з одним з найбагатших підприємців США — Корнелієм Вандербільтом. Одні кажуть, то був роман між чоловіком і дівчиною, різниця у віці — 50 років. Інші подейкують, що Теннесі мала на нього духовний вплив, бо на схилку життя магнат особливо захопився спіритизмом.
Сестри відкрили першу жіночу брокерську компанію на Волл-стріт. Кажуть, не без підтримки Вандербільта. Але також чутно голоси, які згадували величезний потік жінок, котрі полинули до сестер, бо нарешті у цьому жорстокому чоловічому світі був хтось, кому можна по-справжньому довіритись.
Сестри заснували газету, що вважається одним із перших друкованих органів США, створених жінками. Наклад сягав 20 тисяч примірників. Саме тут уперше у США опублікували маніфест Комуністичної партії. Газета стала майданчиком для президентської кампанії Вікторії. Так-так, вона — перша жінка-кандидатка у президенти США. Видання було рупором радикальних ідей вільного кохання: жінка сама може обирати партнерів, а ще — з ким і коли мати стосунки, які забажає. Ну, і, звісно, газета стала приводом для безкінечних судових позовів до сестер, які не соромилися у деталях писати про перелюби відомих осіб.
Врешті-решт обидві сестри вийшли заміж за мільйонерів. Теннесі, відзеркалюючи долю Бекфорда й Кітті, змушена була втекти зі Сполучених Штатів і шукати прихистку в Португалії.
Вона вийшла заміж не за Вандербільта (як на те сподівався її батько), а за Френсіса Кука, господаря Монсеррат.
Невдовзі після одруження Кук отримав титул баронета, а Теннесі стала першою леді Кук і легко вжилася в цю роль.
Історія Тенессі вкотре ставить питання — скільки життів може прожити людина? Скільки є шансів почати нове життя?
У них не було дітей. Теннесі до самої смерті у 1920-х адвокатувала жорсткий контроль за народжуваністю і консультувала жінок.
І останній пуант в історії Френсіса Кука. Як і Бекфорд, він був пристрасним колекціонером мистецтва.
У 1900 році, за рік до своєї смерті, Френсіс Кук придбав картину, відому як «Спаситель світу».
У 1958 році картину перепродали за 45 фунтів, атрибутуючи її як роботу художника з кола да Вінчі.
2017 року ця картина стала світовою сенсацією. Її продали з аукціону за 450 мільйонів доларів. Цього разу її атрибутували як роботу самого Леонардо. І в історії аукціонів — це найдорожча картина, що коли-небудь ішла з молотка.
***
Під ударом моя маленька батьківщина — Ніжин.
У перший місяць повномасштабного вторгнення Збройні сили зупинили росіян ледь не за 10 кілометрів від межі міста. Протягом перших років вторгнення шахеди здебільшого пролітали над містом. Однак восени 2025 року ситуація драматично змінилася і тепер місто під постійним ударом.
14-15 вересня повітряна тривога тривала 16 годин. Через 10 днів в об’єкт критичної інфраструктури прилетіли 14 БПЛА. Росіяни били по складах, заправках, підприємствах, залізниці, поліклініці залізничників, пошті і, очевидно, по житлових будинках. Уламок шахеда впав у центрі міста.
Як завжди, у цій геноцидальній війні без відповіді залишаються питання — за що? І чому тепер?
***
Держава придбала Монсеррат і паркові території у 1949 році.
1995 року гори Сінтра і парк Монсеррат були включені до Світової спадщини ЮНЕСКО.
І невдовзі по тому відбулася масштабна реконструкція, відновивши сяйво палацу.
Я дивлюся на арабески історії, що плетуться стінами палацу, і мене накриває чорний розпач.
Я не можу не думати про українські маєтки. Яка доля спіткала б Монсеррат, якби це була Україна? Якби фуга історії кожні років 8-10 шмагала на відліг та перемелювала усе.
Ну, звісно, спершу радянська влада експропріювала б Монсеррат в іноземних власників. Було англійське — стало народне! Для наочності — хто тепер влада — старше покоління розстріляли б на очах молодших, а молодших відправили б у заслання.
У підвалах маєтку провели б кілька розстрілів і налагодили би справну роботу катівні.
У Голодомор зробили б тут зерносховище, щоб селянин дивився на будівлю з почуттям, у якому ненависть змішувалась би із жагою вижити.
У Другу світову в цьому маєтку був би штаб нацистських окупантів. Згодом червоні комісари облаштували б тут госпіталь. Але спершу кілька хвиль розстрілів і катувань.
По війні тут відкрили б інтернат для дітей, батьків яких забрала війна. Так, щоби дітвора добивала буржуазний спадок і розкурочила його до найменшої тріски. Ще трохи згодом тут відкрили б туберкульозний і шкірно-венерологічні диспансери.
А на яке ще ставлення може заслуговувати гніздо іноземних зрадників?
Зі здобуттям незалежності у маєтку, що перебуває у лімбі розпаду і танців з приватизацією, тут відкрили б музейчик локальної історії, створений місцевими аматорами.
Потім Помаранчева революція і обіцянки відновити маєток. Ось-ось, іще трохи і буде фінансування. Розгорнемо тут чернігівський Версаль, збудуємо ніжинську Венецію! Піднімемо калину й відновимо ДНК української культури!
Та нічого не відбувається.
Україна заходить у 2010-ті, сповзає в чергові темні віки диктатури.
Маєток зависає над небуттям. Затягується ера чекання — коли вже нарешті маєток остаточно перетвориться на руїну, щоб його можна було знести дощенту. Якщо очікування остаточної смерті будівлі надто затягнулося, маєтку допомогли б добрі смолоскипи тітушок та іншої продажної погані.
Після Майдану, на піднесеній хвилі змін, зненацька ще могла б нагрянути стурбована делегація англійських нащадків: подивитися — з якого сімейного гнізда виштовхнули їхнього прадіда. Після церемонії дарування символічних ключів від маєтку, обов’язково в метр завбільшки, іноземці втішено їдуть, а місцева влада затверджує новий генеральний архітектурний план міста. Активістам, які намагаються врятувати будівлю, викручують руки, погрожують, кільком підпалюють автівки.
Прекрасна звістка! Рештки панського палацу Монсеррат нарешті будуть знесені! Минуле поступиться майбутньому!
На місці історичної будівлі постане ТРЦ. І назвемо його, звісно, Монсеррат. На честь славного зв’язку історичних епох. Відновимо ДНК української культури!
Палац зносять. Кількох активістів збирають по шматочках у травматології.
З пилу історії прозирають бетонні обриси майбутніх торгівельних площ.
А потім починається російське вторгнення.
І в перші місяці першого року вторгнення в український Монсеррат влучає російська ракета. Бо ж на старих мапах росіян, тут, очевидно, позначено історичну будівлю.
Ціль — знищити європейську спадщину, стерти будь-які згадки про присутність іноземців. Стерти пам’ять на порох.
Українські міста — покарані, місця нашої історії — поруйновані.
Плетиво арабесок життєвих доль розірвано.
***
Під ударом рідний Київ.
Удари настільки масштабні і часті, що ймовірність удару по будинку, де може проживати хтось із друзів чи знайомих, — екстрена.
Увечері 22 жовтня росіяни тричі вдарили по Подолу. Місце, де живе чимала частина творчої спільноти міста.
Шрапнель уламків у стінах квартир. Вибиті шибки. Падіння шахеда біля синагоги. В багатоповерхівки зруйновано покрівлю та дві квартири на 8-му поверсі. Пошкоджено фасад і вікна дитячого садочка. Пошкоджено бізнес-центр.
Після чергової хвилі нестерпних обстрілів, що тривають до ранку, хтось із друзів чи знайомих каже: все, це остання крапля, ми прийняли рішення виїжджати. Хто на захід країни, хто — за кордон.
І щоразу не можу не думати, що конкретно у випадку цієї родини Росія досягла своєї мети — вкорінити думку: час прощатися з рідним домом, поки ще не пізно. Тут ніщо не може бути навічно.
***
Глибоко вдихаю Монсеррат. Запахи саду, що втілює різноманіття світу. З-поміж усіх запахів свідомість усе одно вихоплює найважливіший, ностальгійний запах кримського ялівцю, який неможливо ні анексувати, ні стерти зі спогадів.
Пісок української історії сиплеться крізь пальці.
Росія нищить саму думку про можливість фізичної, матеріальної спадщини, яку можна передати майбутньому поколінню. Прагне вкорінити переконання, що на цій чорноземній, почорнілій від вогню і нищення землі, ніщо не назавжди.
***
У жовтні 2025 року Росія побила черговий трагічний рекорд року.
Росіяни випустили по території України 269 ракет.
Із них вдалося збити 120.
***
Часто місця нашої історії — це не місця, не фізичний простір.
Це простір нашого колективного пам’ятання.
Бо ж пам’ять не зітре ніщо.
***
Я закінчую цей текст через кілька днів після прощання з Костянтином Гузенком.
Морпіх. Фотограф. Найдобріший друг. Йому назавжди 28 років.
Ми з Костянтином працювали разом над подкастом «Станція 451». Продюсер першого сезону, він дбайливо збирав його дубль за дублем, аудіодоріжка до семпла і дав йому направду розкішне звучання.
Потім були його подорожі з Ukraїner. Фотодокументація наслідків вторгнення і деокупації.
Після його мобілізації я безкінечну кількість разів захоплено розповідав про Костянтина, який серед усіх можливостей вибрав героїчний шлях морського піхотинця.
Дивлячись на Костин усміхнений портрет на прощанні, на сотню відданих друзів, які схилилися на коліно перед його невеликою труною, мене рве відчуття несправедливості.
З усіх найдобріших людей — чому Костя?
Чому з усіх варіантів долі випав цей?
***
І ще одне.
Пам’ять усередині нас не зітре ніщо.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
