Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Як усе-таки добре, що людина не знає майбутнього! Бо якби в березні 2022 року, коли ми вже повною мірою усвідомили масштаб загрози, нам сказали, що цей жах триватиме щонайменше три роки, багато хто, можливо, психологічно зламався б. А так діяла віра, і вона, як відомо з Євангелія, є засадничою передумовою чуда: «Віра твоя спасла тебе» (Мт. 9, 22). І чудо сталося: Україна вистояла. Сьогодні ми й далі не знаємо, коли і як та війна скінчиться. Проте віра й далі спасає нас — передусім віра в те, що ми стоїмо на стороні добра. І віра в те, що відверте й цинічне кремлівське зло, яке зруйнувало життя стількох українських сімей і перетворило на руїну пів країни, не встоїться і западеться під тягарем своїх злочинів.
Про ці три роки повномасштабної війни можна говорити по-різному — залежно від того, крізь які окуляри дивимось: рожеві чи тьмяні. Бо події цього часу можна вишикувати як у лінію нашої гіпотетичної перемоги, так і в лінію нашої гіпотетичної поразки. Тому «з журбою радість обнялась» (Олександр Олесь).
Лінія мого оптимізму є сильнішою, оскільки мій вік полегшує мені оцінку подій у перспективі історичного часу. І я бачу невпинне крещендо нашого національного духу. Вправному кінооператорові під силу було б зняти в режимі прискореної зйомки оту феєричну картину, як ніжна і на позір квола бадилинка підриває товстий шар асфальту і пробивається до сонця.
Так і з Україною, яка невпинно стає суб’єктом своєї долі і привчає світ не додавати артикль «the» до назви «Ukraine».
Усе це стало можливим лише тому, що, попри нашу ворохобність, Україна за ці три роки війни зуміла стати «подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом» (митрополит Андрей Шептицький). І цим увиразнила свою національну і державну суб’єктність.
Швидкість цього преображення в історичному вимірі часу була надзвичайною, отож не дивно, що, як підкреслює Ініціативна група «Першого грудня», «до державної суб’єктності України виявилась неготовою не лише Росія, а й деякі наші західні сусіди в Європі. Цю суб’єктність вони іноді сприймають як надмірні претензії або й як загрозу для їхніх інтересів — економічних, політичних, історичних». Проте величезний цивілізаційний ривок України є очевидним, а тому хай ніхто не сміє сказати, що жертва, яку сплачує сьогодні наш народ, є даремною.
Кожен біль і кожна сльоза мають високий сенс, бо всі вони разом складаються для України в одну незамінну перепустку в майбутнє.
Проте за цей час увиразнились також наші численні слабинки. Знову чисте полотно високої духовності почали щораз більше бруднити кричущі факти суспільної аморальності та безчестя. Ми ніби забули, що, за вже процитованим Шептицьким, отой наш державний організм може бути «подібним до моноліту» лише за умови, що буде водночас «не тільки матеріяльним, а й моральним тілом». Інакше кажучи, наша національна (державна) суб’єктність буде можливою лише в тому разі, якщо вона спиратиметься на суб’єктність моральну.
Є й інші слабинки. Хибує керівництво країни, яке фактично ігнорує й без цього слабкі інституції і ухвалює рішення замкнутою групою людей. Сутнісного діалогу між владою та суспільством сьогодні майже нема. Хибує й суспільство, в якому щораз більше клекотить магма бунту, оскільки воно не вміє розрізняти опонентів та ворогів. Тому й привид блукає Україною — привид «чорних рад».
Якщо перша половина триріччя війни була апофеозом жертовності, самовідданості, взаємної підтримки та довіри, то друга половина позначилась психологічним вигорянням, обачністю, недовірою та егоїстичністю. Щораз частіше головним завданням стає зберегти власне життя — навіть інколи ціною ганьби і зради.
Втім оці «американські гірки» — від надії до відчаю, а тоді навпаки — не є чимось несподіваним в історії України.
Бо її розвиток іде не прямою лінією, а пульсує синусоїдою — точніше, пилоподібною кривою: стрімкий злет змінюється поступовим вигорянням аж до нового злету. Проте щоразу ми вчимося, і ті злети стають вищими, а спади — меншими. Українські Майдани це прекрасно проілюстрували.
Тому прискорена зйомка засвідчила б, як невпинно, пелюстка за пелюсткою, квітка України розкривається і заворожує погляд. Поки що рано говорити, що вона заворожує своєю красою: для цього Україні треба пережити подальші духовні преображення. Проте вона вже заворожує світ самопожертвою своїх воїнів, волонтерів, медиків, рятувальників, капеланів, підприємців та інших самовідданих людей. І ці три роки стали славою України, яку, я певен, щасливі були б побачити мої табірні побратими, загиблі в ув’язненні.
Чимало оглядачів називають 2025 рік вирішальним для долі України (якщо не всього світу). А якщо це так, то хай стануть для нас вчасною пересторогою слова Івана Франка: «Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!».
Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, політв’язень радянської доби, один з основоположників Української Гельсінської групи, президент Інституту релігії та суспільства УКУ.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
