Уляна Явна має сентименти до українських вишиванок. Їх у приватній колекції колись було понад шістдесят, тепер зосталося близько сорока. Першу вишивану сорочку дівчина придбала у свої 17 за тоді великі гроші — цілих 80 гривень. І уже за кілька років потому вона разом із мамою почала шукати, реставрувати й продавати давній одяг.
Про першу хвилю інтересу до української вишивки, що сталася після Революції Гідності, та те, як вишиванки й борщ можуть об’єднувати українців, — читайте в нашому інтерв’ю.
Коли і як ви почали колекціонувати вишиванки?
Я росла в 90-их. Коли в школі казали одягнути вишиванку, то відразу виникала асоціація: страшненька чорна спідничка і біла сорочка з базару. У нашій родині не було давніх традиційних сорочок. Їх бачила лише на світлинах своєї прабабці 1930-их років. Та вже й тоді це був одяг радше святковий. Тому я не мала уявлення, що таке гарна вишиванка. Однак потім приєдналася до Пласту, і, мабуть, там на різдвяних святкуваннях, на великодніх гаївках вперше побачила старі вишиванки. Це було щось неймовірне. Не розуміла, як узагалі люди могли зробити щось таке гарне своїми руками. Звичайно ж, і я захотіла мати таку сорочку.
У Львові тоді ще мало де можна було її придбати. І от моя перша купівля сталася на фестивалі у Шешорах 2005 року (міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту, що відбувався в селі Шешори на Івано-Франківщині, — TU). Гуцули самі продавали різні речі, і я купила стару сорочку із села Кути, здається, за 80 гривень. Для 17-річної студентки першого курсу це були шалені гроші.
Потім захотіла мати ще борщівську. Після університету працювала у сфері туризму, але ця мрія нікуди не зникла. Згодом так склалося життя, що я відкрила крамницю зі старими вишиванками. Продала їх чимало для того, щоб купити борщівську.
У пошуках давніх строїв щось є. Ти себе відчуваєш Індіаною Джонс. Спочатку знаєш про щось одне, шукаєш його. Потому відкриваються ще тисячі варіантів і ти розумієш, що хочеш усіх їх віднайти.
Як відреагувала родина?
Без моєї родини нічого не було б. Мама теж любить старовинні речі. Зрозуміло, у 90-их та на початку 2000-их батьки не мали можливості займатися культурною діяльністю. Їх одна за одною накривали фінансові кризи. Та й, зрештою, не було середовища для розвитку такої справи.
Але якось мамина подруга з Америки, яка була членкинею Союзу українок, попросила купити для неї кілька вишиваних сорочок. Потім почали просити знайомі. Із того часу зайнялися з мамою цією справою. Шукали сорочки, купували їх, а потім продавали.
Куди мандрували по давній одяг?
Я сама не їжджу селами в пошуках сорочок. Це вже не ті часи. У 70-80-их роках було інакше. Мистецьке покоління колекціонерів їздило селами. Тоді дійсно ще було багато речей, які можна було купити. Я знаю історії про багажники, забиті борщівськими сорочками по 5 рублів. Для власників це був просто старий одяг.
Сорочок насправді уже не так багато. Залишились ті, про які люди забули і ще не викинули, або ті, що ще самі використовують. Наприклад, на Гуцульщині збереглася традиція довгої коляди, одягати в неділю народний стрій. Те ж стосується Борщівського й Заліщицького районів. Тому непросто щось знайти й купити. Ти мусиш знати, де. У мене було чимало сорочок, які витягнули з-під курки чи підлогу ними мили. Зараз дуже багато сорочок є у Львові. Їх продають ті, хто зібрав колекції у 70-80-их роках. Я одного разу купила кільканадцять сорочок за один раз, бо людям треба було оплатити квартиру.
Для мене це був не просто бізнес, а цікаве пригодницьке життя. Я мала план, які сорочки хочу знайти, і його притримувалася. Купила близько 15 борщівських. Тоді побачила старі буковинські вишиванки із Заставнівського району, а потім ще дізналася, що є сорочки з сіл Старий Косів і Вербовець, яких ніхто не може знайти. Мені теж казали, що вони є хіба що в музеї чи збірках колекціонерів 80-их років. Решту давно спалили, порвали на шмаття. Але дива трапляються.
П’ять років тому, пам’ятаю, була холодна непривітна погода, і торгівля в такий день була така собі. І тут приходить чоловік, який збирав вишиванки у 80-их, і пропонує мені їх купити. У нього була вербовецька сорочка! У поганому стані, вся в плямах. Люди не вміють правильно прати старі сорочки. А ми мали реставраторів, котрі вміли це робити і все виправили.
Скільки у вашій збірці сорочок?
Близько сорока. Більшість із них у моїх батьків удома, бо є для цього відповідні умови. У мене вдома близько 15 сорочок. Моя мама захоплюється ткацтвом, збирає крайки, килими. За всім цим складно доглядати. Міль ― наш головний ворог. Частину речей продали в якийсь момент. Ми відповідальні за те, що купили. Якщо розумієш, що не можеш про це дбати, краще продати комусь, хто зможе.
Часто запитують, чому не віддаємо вишиванок в музеї. Я вважаю, що такі речі мають перебувати в різних місцях: у власників, у приватних колекціонерів і у музеях. У національних музеях збірки доволі поважні, багато з них зібрані ще у 20-30-их роках. Ми теж дарували деякі речі, коли це було потрібно. Але загалом у музеях немає персоналу й місця, щоб утримувати багато однакових зразків. У місцевих музеях часто бідні збірки, вони б з радістю прийняли якісь подарунки, але не мають відповідних умов зберігання, коштів і персоналу. А ще нормальна практика, якщо колекціонери дають свої речі на конкретну виставку.
У мене постійно питають про оренду вишиванок. Є люди, які дають в оренду народні строї, але я не хочу. Не переживу, якщо хтось щось зробить з цими речами. Це ж те, чого потім нічим не заміниш. Але я й не засуджую тих, хто займається орендою, якщо їм так комфортно. Можливо, для популяризації старовинних речей такі різні підходи роблять значно більше, ніж музейні виставки.
За якими критеріями обираєте сорочки?
Я оцінюю візуально. Якщо говорити про торгівлю, то для неї обирати не доводиться. У власників мусиш купити всі сорочки, навіть якщо серед них є речі в жахливому стані, не вартісні.
Спочатку в мене була мета мати сорочки з певних сіл, які мене цікавили. Потім, коли я вже їх зібрала, то купувала щось незвичайне. Я люблю дивні речі.
Є різні колекціонери. У мене є товариші, яким треба точно знати провенанс речі, тобто її походження: з якого села, якого періоду, кому належала. Для мене ж головне ― візуальна складова. Я можу купити сорочку порівняно нову ― 70-80-их років, якщо щось мене в ній вразило.
Коли зрозуміли, що готові роками займатися колекціонуванням?
Не сприймаю цього так серйозно. Мені сподобалося, мені вдавалося. Те відчуття, коли щось знаходиш, не можеш забути ніколи. Відбувається викид адреналіну, гормонів щастя, і хочеться ще і ще це проживати. Хтось отримує нові емоції у спорті, у екстримі. А хтось, як я, у сорочках. Коли в цьому живеш, здається, що дуже багато людей цим займаються. А коли виходиш в реальний світ, то відчуваєш себе дивною пташкою. Це захоплення вирізняє, притягує. Ми всі намагаємося надати своєму життю додаткового сенсу.
Не можу сказати, що якась сорочка цінна, а якась ― ні. Я вдягаю їх доволі рідко, лише на якісь свята чи особливі події. Ходжу тільки в заліщицьких сорочках. Цьому дуже просте пояснення ― там зручні крої і є багато фіолетового у вишивці, а я люблю фіолетовий. Не всі старі вишиванки підходять для нашого темпу життя. У строях я взагалі ніколи не ходжу.
У мене є сорочки, до яких я маю сентименти. Наприклад, буковинська з пташками, яку ми дуже довго реставрували. Її колись купила за 300 доларів, вона була подібна на якусь ганчірку з дірками і плямами. Але я її побачила і зрозуміла, що мушу врятувати. Цю сорочку реставрувало четверо різних людей, бо були втрати у вишивці, у тканині. І хоч я її не вдягаю, але особливо ставлюся до цієї вишиванки.
Як стосовно реставрації: де шукали фахівців?
Пригадую, як знайшли першого реставратора. Ще на початку існування крамнички «Давній народний одяг» ми орендували приміщення в магазині, де було кілька орендарів. Навпроти нас була жінка, яка шила штори. Вона була математикинею-кібернетикинею, але у той час з такою освітою було складно знайти роботу за спеціальністю. Ми продавали сорочки, самі їх прали, намагалися підшивати і шукали кравчиню. І вона одного разу спробувала підшити щось. З’ясувалося, ця жінка має фантастичний розум і може розібрати й відновити шов, яким вже сто років ніхто не вишиває і ніхто його не знає.
Ми співпрацюємо з нею вже сім років. Вона може робити такі речі, яких ніхто, окрім неї, не знає. Вона вміє відновити крій. Співпрацюємо також з реставраторами з музеїв, які вміють відпирати старовинні речі. Зараз ще вишивальницька майстерня Магди Дзвін розвивається. У ній теж навчають відновлювати шви та досліджувати старовину.
Перша хвиля інтересу до вишиванок виникла після Революції Гідності. Розвивається і звичайна масова вишивка. Ви ж не думаєте, що всі старі сорочки ― шедеври? Люди завжди були різні, одні мали смак, інші ― ні. Я часто пишу в соціальних мережах, що в нас дуже багато міфів довкола вишиваної сорочки. Дехто навіть вважає, що це інопланетяни зіслали нам код нації.
Які міфи та стереотипи найчастіше траплялися?
У нас люди дуже погано знають історію. Потрібно хоча б орієнтуватися в загальних часових межах. Це важливо, щоб зрозуміти насамперед себе. Українці мають ефемерних предків, які вміли все краще: і готувати, і поратися, і вишивати. Насправді найкращі зразки, шедеври, за які борються всі колекціонери, вишивали не звичайні дівчата, а вишивальниці. І більшість речей, як і сьогодні, продавали на ярмарках.
Не кожен мав у хаті, наприклад, ткацький верстат. Тому не треба створювати ілюзій, що люди колись були набагато вправніші. Ні, такі ж, як і тепер. Звичайно, більшість дівчат уміли вишивати щось дрібненьке на щодень і мусіли докласти певних зусиль, надбати полотна, купити ниток. Але до сьогодні збереглися лише святкові вишивані сорочки, бо щоденні просто зношувалися, їх викидали.
Звичайно, вишивана сорочка ― це річ, у яку вкладали зусилля, гроші, тому берегли. Але треба починати з того, що вишивана сорочка ― це одяг. Одяг має конкретні функції: прикривати тіло, захищати його від холоду чи від сонця, і одна з найважливіших ― прикрашати. А вже потім все інше. Людина сама всьому додає додаткового значення. Для мене старі вишивані сорочки вийшли за межі одягу. Я їх переважно не вдягаю, а збираю, як картини. Це для мене витвір мистецтва певної людини, якої вже сьогодні, на жаль, не знаємо і не пам’ятаємо, але її робота лишилася.
Вишиванка для вас має чи не має сакральне значення?
Сакрального ― ні. Я вважаю її одягом, який став символом. Це трішки інше. Ще один з поширених міфів: вишивали тільки українці. Люди, та у вас же є інтернет! Подивіться, поцікавтеся, зайдіть до музею інших країн при нагоді. Вишивали всюди. Вишивка ― це один з найдавніших типів прикрашання одягу.
Ще один міф ― вишивали тільки слов’яни. Але в нас, наприклад, з румунами, які не є слов’янами, більше спільних традицій в одязі, у святкуваннях, ніж з будь-ким іншим. Маю на увазі наш західний регіон. У Молдові є сорочки, дуже схожі до наших борщівських. Також фантастичні вишивки у болгар, у греків.
Наші сорочки класні тим, що їхні взори й колористика створені у взаємодії з іншими народами. Полісся та Білорусь мають схожі елементи. Галичина, Опілля перегукуються з польською традицією. Це не означає, що хтось від когось перебрав, скопіював. Ми тут жили спільно, взаємодіяли, і, відповідно, мода розвивалася однаково.
Західна Україна ― дуже розмаїта. Є певні регіони, де вишивку довго плекали. Це, зокрема, Покуття, Гуцульщина, Буковина, Поділля, Заліщицький, Снятинський, Заставнівський і Борщівський райони. Там побутували пишні та яскраві вишивки. Наприклад, Покуття ― це про яскраво-червоні й помаранчеві кольори. Борщівський район ― нібито про темні вишивки, але на противагу існують яскраві квіткові варіанти.
Розмаїття Гуцульщини ― окрема тема. Наприклад, довкола Верховини, біля Косова й у Старих Кутах, вишивали фіолетовими відтінками. У Вербовці використовували яскраво-червоні та червоні з синім вишивки. Ці зразки мене вражають. Мені подобається те, наскільки вишивальниці того періоду були сміливими в кольорі. Тоді були фантастичні поєднання. Наприклад, у заставнівських сорочках може бути яскраво-фіолетова уставка серед усього вишневого, або яскраво-помаранчева серед фіолетового. Також дуже оригінальною була Буковина.
Щодо Центральної України та Лівобережжя, то там трохи простіше стосовно кольорів. Вони зовсім інші. Я звідти нічого не колекціоную, бо люблю західноукраїнську пишноту.
Чому для нас, українців, сорочка стала символом?
Через нашу історію, очевидно. Ми тривалий час не мали своєї державності, постійно перебували в різних імперіях. Те ставлення до вишивки, яке сьогодні маємо, ― це прямий наслідок пропаганди інтелігенції, яка жила наприкінці ХІХ ― на початку ХХ століття. Це Іван Франко, який першим почав одягати вишивану сорочку під костюм як вияв своєї національної приналежності. Згодом він був не єдиним.
Олена Пчілка багато писала про вишивку. У минулому теж були свої варіації, як модерний одяг поєднувати з вишивкою. У 20-30-их роках ХХ століття стався справжній вибух. У Львові, наприклад, активно діяли товариства «Сокіл», «Пласт», «Січ», «Просвіта» та інші організації, самодіяльні театри. Щоб виявити свою національність, українці починають вдягати вишиванки на урочистості, на сцену.
Я захоплююся журналом «Нова Хата», який виходив у 1925-1939 роках. Довкола нього зібралися інтелігентки, мисткині, письменниці, феміністки того часу ― справді емансиповані жінки. Дуже багато йшлося про народний одяг і про те, як його імплементувати в життя модерної людини. Для матеріалів у цьому журналі багато малювала мисткиня Олена Кульчицька. У цьому журналі писали про те, як використовувати різні народні тканини в модерних речах.
У мене є випуск, де написано, як з плахти зробити туфельки на пляж, пелеринку (короткий плащ до пояса або великий жіночий комір завдовжки до плечей або до ліктя, ― TU) та пляжну сумку з вибійкової тканини. А для 30-их років ХХ століття модним був костюм з елементами вишивки з різних сіл. Також у тогочасному Львові відбувалися покази народної ноші. У Стрию, Дрогобичі та інших більших містах щомісяця проводили вечори, на які міщанки вдягали вишивані строї.
У радянський час почався справжній треш. Спочатку вишивку знівелювали, а потім вирішили таки зліпити з неї щось нове. І це було дуже узагальнено. Комуністи взяли до уваги тільки гуцулів (Західну Україну вони ледь не всю вважали гуцулами) і зліпили ще один ― центральноукраїнський ― образ. Гуцули ― це кептарики, плахти з двох частин, на головах щось незрозуміле, бартки. Центральна Україна ― віночок, корсеточка.
Був інтелігентніший напрям, коли люди намагалися і зробити образ модерним, і старого не забути, але була і повна шароварщина. Її апогеєм стали 90-ті. Може тому, що тоді ми всі були розгублені. Ніхто не розумів, куди рухатися, стільки всього треба було зробити.
Тепер ми входимо в іншу хвилю переосмислення, схожу до тієї, яка була у 20-30 роках минулого століття. Мусимо знову віднайти своє й відбудувати. Як на мене, ми зараз на етапі, коли треба збудувати свій національний міф. У нас є доволі вдалі приклади його творення. Мені видається, що навіть дизайнерка Віта Кін, котра робить варіації на зразок полтавських сорочок на платтях, ― це вже хороший варіант. Це поп-культура, яка вже може з нами асоціюватися.
Де межа між автентикою та шароварщиною?
Її немає. Це все народна творчість. Наприклад, у 30-их роках на одязі вишивали рожі ― так пишно, кольорово. Це кіч, насправді. Але хіба це не має права на існування? Хто може визначити, що гарне, а що ні? Це дуже відносно. Кожен сам визначає, де межа між шароварщиною і автентикою. Що більше прекрасних речей бачиш, що більше цікавишся мистецтвом, культурою, то більше формуватиметься відчуття краси.
Із чим радили б поєднувати стару вишиванку?
Із будь-чим. Направду. Чому ні? Джинси ― прекрасно. Спідниці ― теж. Я керуюся лише правилом доброго смаку. Хочу, щоб вишиванка була модною, сучасною, живою. Для мене це не тільки про сорочки. Хочу людям донести, що в нас живе чимало стереотипів стосовно того, хто ми. Їх формували в радянський час і далі продовжують. Мені важливо показати живість історії, щоб українці розуміли своє походження, усвідомлювали, що люди завжди були різними, Україна розвивалася. Якщо подивимося на ці процеси здоровим поглядом, відкинемо нашарування, то нам сьогоднішнім буде простіше жити.
Коли щось викладаю у Facebook, одразу багато коментарів: «Боже, яка краса», «Які талановиті були колись люди», «Уляночко, ви берегиня». Я розумію, що ці дописувачі не мають на увазі нічого поганого, але вони живуть зі стереотипами і їм з ними комфортно.
Для молодшого покоління це все застарілі схеми, які не працюють і відштовхують. Мені подобається підхід Євгена Клопотенка до української культури. Він до всього ставиться з цікавістю, у всьому звичному бачить нові форми, дивиться під іншим кутом на той же борщ. Я ж так само ношуся з сорочками. Трохи втомилася від постійної героїзації, сакралізації. Чому просто не сприймати їх як класний одяг, який колись вигадали українці?
Ви використовуєте в побуті й інші автентичні речі?
Так. Ми живемо в модерному житловому комплексі: абсолютний функціоналізм, рівні лінії, у будинку ― мінімалізм, сірий колір. Але, попри це, у нас є старий килим 30-их років, скриня. Мені здається, ці речі дуже класні, мистецькі, і використання їх у модерному інтер’єрі виглядає стильно.
На мистецтво немає особливого запиту. Запит на мистецтво є в суспільствах, де є надлишкові гроші. Зараз вони у нас з’являються. Ми не дуже бідна країна. Але мусіли спочатку оговтатися після життя в тоталітарній країні, нам треба було насититися звичайними матеріальними речами. Тепер уже популярною стає політика мінімалізму. Люди звертають увагу на речі, які мають додаткове значення, бо їм хочеться мати щось особливе, надзвичайне ― щось, що їх зачіпає. Тому зараз у багатьох інтелігентних колах є давні речі або щось, що поєднує давнє і сучасне.
Ми мусимо знайти якісь спільні імперативи, спільні точки дотику по всій Україні. Ми живемо в одній державі, але різні етнічно, строкаті, маємо різний менталітет. Нам потрібні спільні речі, довкола яких ми об’єднаємося. Це і борщ, і вишиванки. Нам потрібні етно-символи, які є зрозумілими для всіх.
[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]
