В одному зі своїх інтерв’ю Вацлав Гавел, один із найяскравіших інтелектуалів XX століття, пояснював, що він є «ровесником “Бітлз”, дитям 60-х років», а тому має непобориму прихильність до всього бунтівного. Справді, шістдесяті були часом бунтів — роками сексуальної революції, студентських барикад у Парижі, руху хіпі і Празької весни.
В Україні теж виросло «бунтівне покоління», яке увійшло в історію під дещо розмитою і умовною назвою «шістдесятники». Цих людей ми перелічуємо на шкільних уроках, іноді впізнаємо їхні зображення на сторінках підручників. Можливо, навіть знаємо кілька їхніх поетичних віршів. На українське шістдесятництво протягом наступних десятиліть нашарувалось багато кліше і стереотипів. Ставлення до них часто коливається в дихотомії — від безумовного захоплення до цілковитої байдужості чи зневажливої критики. За обидвома цими крайнощами насправді часто губиться те головне, що творили ці молоді люди в епоху тектонічних зсувів у радянській імперії часів «відлиги». Хто такі шістдесятники? І про що був їхній бунт?
Звісно, бунт шістдесятників був далеко не таким розкутим, як молодіжні рухи в західному світі, і, можливо, не таким ефектним, як студентські протести у Франції чи Лондоні. Однак сутнісно він був набагато глибшим, ніж звичне бажання молоді «збудувати кращий світ».
Свого часу в одній із наших розмов Іван Дзюба, один із найвідоміших авторів самвидаву, коротко, але дуже влучно відповів на, без сумніву, вже обридливе запитання: «То хто ж такі були шістдесятники?».
Дзюба пояснював: «Ті, хто послідовно ніс етичний протест, який почасти переростав у протест політичний».
«Етика» насправді є ключовим словом шістдесятництва і дисидентства.
Ані «шістдесятник», ані «дисидент», в якого він чи вона часто перетворювались, не були «професією» чи «видом діяльності». Про те, що хтось став «дисидентом», людина зазвичай довідувалась лише після того, як відповідні органи визначали когось як «неблагонадійного елемента».
Здавалося, що для цього не варто було робити щось геть особливе — достатньо було жити і діяти згідно із власним сумлінням, власними етичними дороговказами і мати достатньо впертості для відстоювання своєї позиції. В умовах радянської імперії, яка була пронизана фальшивою мовою, культурою, ідеологією, така людина мимоволі опинялась перед загрозою репресій. І хоч-не-хоч переходила у площину політичної опозиції.
Етика бунту шістдесятників — це передусім про захист індивідуальності, про захист і самозахист внутрішнього світу на тлі пафосних і гучних колективних маршів за побудову «світлого комуністичного майбутнього». Тому поезія Ліни Костенко немовби відмежовувалась від радянської дійсності — садами, природою, дитинством («тим найкращим, що є в тобі»). Тому Василь Симоненко сформулював ось це до геніальності просте «Ти знаєш, що ти людина?». Це і є гаслом покоління шістдесятників, яке досі перегукується із найглибиннішими традиціями європейського гуманізму.
Водночас, історія шістдесятників — це історія про перемогу критичного розуму.
Шістдесятники — це люди, які народились і виростали в міжвоєнний період і чиє дорослішання припало на період пізнього сталінізму. Їхня історія — це історія людей, які пройшли усі щаблі партійної індоктринації: піонерів, комсомолу, нескінченних партзборів і наскрізь заідеологізованих університетів. Вони зростали в час, коли навіть батьки здебільшого не ризикували розповісти «зайве» при дітях. Тому, фактично, дорослішали в цілковитому інформаційному вакуумі, але водночас незмінно прагнули до знання.
Не загубитись у морі тогочасної пропаганди (або «дезінформації», як сказали б у наш час) вимагало неабияких зусиль. Саме постійний пошук правди, яка ховалась за нашаруваннями радянської пропаганди, вирізняв шістдесятників серед свого покоління. Це були часто небезпечні і болючі пошуки, які потребували неабиякої інтелектуальної відваги. «Живу як мавпа серед мавп» — написав Василь Стус. Але, зрештою, саме ця інтелектуальна відвага переросла у громадянський спротив.
Шістдесятники виростали в цілковито здеформованій культурі — не лише понівеченій соціалістичним реалізмом, а й вирваній із часової послідовності. Сталінський терор у 30-х роках минулого століття розірвав історичну лінію української культури.
Трагедія «Розстріляного відродження» стала джерелом гніву, натхнення і, передусім, «відповідальності за тих, розстріляних», як на початку шістдесятих років записав у своєму щоденнику ще геть юний Лесь Танюк. Розкриття спадку «Розстріляного відродження» завело шістдесятників на тонкий лід дослідження української історії, і зокрема дослідження теми терору 1930-років. Вечори пам’яті Леся Курбаса та Миколи Куліша стали найгучнішими подіями, які організував на початку 1960-х Клуб творчої молоді в Києві. І саме пошук історичної правди був імпульсом для поїздки у Биківню, де Алла Горська, Василь Симоненко і Лесь Танюк досліджували масові поховання, які були замовчувані навіть у час вкрай умовної і швидкоплинної «відлиги». Саме там Василь Симоненко побачив «цвинтар розстріляних ілюзій».
Ліна Костенко згодом влучно написала, що шістдесятники «перейняли від “Розстріляного відродження” високовольтну лінію духу» і намагались передати її майбутнім поколінням. Шістдесятництво починалось як етичний рух, що прагнув свободи — свободи людини і творчості. Однак дуже скоро ці молоді люди усвідомили міру своєї відповідальності. Відповідальності найперше перед горизонтом історії. І цінність українських шістдесятників саме в тому, що вони справді зуміли протримати і передати далі українську культуру у вкрай непрості часи.
У згаданій вище розмові Іван Дзюба озвучив іще одну рису шістдесятництва: «шістдесятників об’єднувало усвідомлення трагічного становища української мови». Радянський Союз, без сумніву, був за своєю суттю саме колоніальною імперією. Тому національну ідентичність, зокрема українців, піддавали постійному тиску — чи то у вигляді русифікації, чи у вигляді переписування історії, чи то у вульгаризації національної культури.
Національний нерв у творчості і діяльності молодих людей був дуже відчутним.
Водночас, засновувався не на проявах «радикального націоналізму», а радше на етиці солідарності, яку ще за п’ятдесят років до нашої першої зустрічі сформулював саме Іван Дзюба у своєму спонтанному виступі у Бабиному Яру в 1966 році. Закликаючи до викорінення будь-якого прояву людиноненависництва, Дзюба вивів просту формулу солідарності і, водночас, національного характеру дисидентства, яке саме зароджувалось: «Найвищий обов’язок людини — належати людству, але належати людству можна тільки через націю, через свій народ».
***
«Надія — це не переконання, що щось добре завершиться, але впевненість, що в цьому є сенс — незалежно від того, як це завершиться». Цей афористичний вираз Вацлава Гавела, мабуть, найвлучніше характеризує етику дисидентського руху не лише в Україні, а й в інших країнах «соціалістичного табору». Без сумніву, стосується він і шістдесятництва. Діяти згідно із власним сумлінням, особливо коли за це загрожує покарання, переслідування, а, можливо, й роки ув’язнення, — непроста справа. Але це дає відчуття відкритості і чесності перед собою.
Пропрацювавши майже десять років над книжкою про шістдесятників і бодай трішки занурившись у їхній мікросвіт, для себе історію українського шістдесятництва я бачу як уміння попри всі обставини зрозуміти: хто ти і чому ти чиниш так, як чиниш. Посеред людей, посеред культури і посеред історії насамперед. І вміння узяти на себе відповідальність за ці дії.
Євген Сверстюк колись написав: «Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву. Які питання ставив своєму часові? Чим ти зупиняв юрбу, яка летіла за вітром? Як ти будив сонних? Як ти боровся із застійним морем байдужих і теплих?»
Звісно, в такому підході є велетенська частка ідеалізму. І далеко не кожен здатен на таку інтелектуальну мужність. Але, мабуть, саме надія та ідеалізм — це те, що потрібно й нам нині.
Радомир Мокрик, історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету у Празі, автор книжки «Бунт проти імперії: українські шістдесятники».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
