В історії земної кулі 1953 рік був дуже строкатим. Західні науковці розшифрували структуру ДНК, а українські в’язні в Норильську збурили велике повстання. На вершину гори Джомолунгма вперше дісталися альпіністи, а американські глядачі надивуватися не могли кольоровому телебаченню. Майбутній президент Франції й «засновник» Європейського союзу Шарль де Ґолль з тріском програв муніципальні вибори. А компанія IBM тим часом презентувала перший у світі комп’ютер. А ще тоді помер нарешті Сталін, й одна шоста земної кулі почала дихати трохи легше.
І непомітною та непоміченою могла б лишитися у всій цій круговерті ще одна історія. Саме у 1953 році мама з татом купили 15-річному київському підлітку Валі Сильвестрову піаніно. А він по-трошки почав писати музику.
Сьогодні Валентин Сильвестров — чи не найвідоміший у світі український композитор. У нього купа міжнародних нагород, звань, титулів і Шевченківська премія. Сильвестров— улюблений. Про нього за життя пишуть книги, а він – усе життя пише музику. І дуже часто ця музика не для публіки. Це, за словами маестро, документ часу.
Валентин Сильвестров — успішний українець, який не знає, що таке «успіх».
Сьогодні ви митець світового рівня. Розкажіть нам, як стають гордістю України?
Мене з дитинства захоплювала музика. Це вже тепер, коли дивлюся згори вниз, бачу, який довгий шлях довелося пройти, однак я ніколи про це не задумувався — просто завжди любив музику. І це тепер зрозуміло — тато працював інженером, мама викладала німецьку мову, але обоє були музикантами. А ще після війни показували багато фільмів про композиторів, особливо німецьких й австрійських — Бетховена, Баха, Брамса. Мене це вражало — на екрані показували композитора, який одразу ж створював музику. Тут і зараз! Тоді я ще був дуже малий, мені це сподобалося і я подумав, що зможу так само писати шедеври, щойно мені куплять музичний інструмент. Коли батьки таки привезли піаніно, я діждався, щоб усі розійшлися. Сів, відкрив кришку і… зрозумів, що гарно грати мені не вдається. (Усміхається)
А скільки вам тоді було років?
Це сталося десь за місяць до смерті Сталіна (1953 рік — TU), мені тоді виповнилося 15-ть. Починати у такому віці уже запізно, але батьки, на щастя, оплачували уроки гри на фортепіано приватно. Тож процес пішов.
Через рік я закінчив школу з медаллю, і відверто кажучи, пов’язувати своє життя з музикою не планував, вирішив вступати до будівельного інституту. Але там мені не дуже сподобалося. Я дізнався, що у місті працює вечірня консерваторія і вирішив спробувати. До речі, золота медаль тоді дуже допомогла. Там, у вечірній консерваторії помітили, що я граю якось не так, як усі, по-іншому. Нічого особливого, але це додавало сил і впевненості.
Музику вже тоді писали?
Так, писати почав одразу, однак не афішував цього. Просто писав. А одного разу трапилася історія. Я прийшов на футбол, познайомився там з іншими студентами консерваторії. Ми розговорилися і якось так вийшло, що я розповів їм про свої композиторські спроби. Ці хлопці запросили мене до якогось товариства при консерваторії. Прийшов, сів, зіграв, і моя музика сподобалася навіть викладачам. Та настільки, що мене запросили на денне відділення. Склалася дуже нестандартна ситуація. Без іспитів та заліків студента Сильвестрова перевели із третього курсу будівельного на третій курс консерваторії, ще й одразу до геніального композитора Бориса Лятошинського. Між іншим, я тоді переганяв інших студентів у навчанні. Наприклад, коли мене перевели, інші до Шостаковича ще й не бралися (Дмитро Шостакович — видатний російський композитор, якого комуністична цензура звинувачувала у «плазуванні перед Заходом» — TU), а я уже знав його твори. Мені це подобалося, це підбадьорювало, додавало натхнення.
Скажіть, будь ласка, що для вас успіх? Ви себе вважаєте успішною людиною?
Ну, знаєте, це як у Пушкіна: «Поэт! не дорожи любовию народной. Восторженных похвал пройдет минутный шум». А потім: «Ты царь: живи один. Дорогою свободной иди, куда влечёт тебя свободный ум, усовершенствуя плоды любимых дум, не требуя наград за подвиг благородный». Ну і далі за текстом. Тобто усе залежить від твоєї мотивації. Якщо ти ставиш на успіх, то це більше личить до якогось аванґарду. Це таке собі емоційне попурі, «жовта майка» лідера, можливість якось збити інерцію свідомості. Я колись також перебував «в аванґарді», але сьогодні у мене інші мотивації.
Ну погляньте, можна робити щось спеціально — зважаючи на смаки публіки, на чиїсь очікування. Інша річ — коли ти просто займаєшся тим, що тобі подобається, і так твориш, вдосконалюєшся. В такому випадку, навіть якщо комусь твоя праця не подобається, на тебе це ніяк не впливає, бо ти, перш за все, перед собою чесний. Так виникає правда — бо ти віриш у те, що робиш; знаєш, що не помилився. Коли позбутися манії величі, коли ти не любиш себе більше за музику, тоді можна створити щось справжнє.
Хоча, з іншого боку, таких «хвальків» від мистецтва теж можна зрозуміти. Вони самозакохуються просто через те, що ніхто інший їх не здатен полюбити. Це дуже сумні історії.
Особисто для мене успіх — це подяка. Цього цілком достатньо, навіть забагато. Я погоджуюся з Бодлером (Шарль Бодлер, французький поет — TU), який казав, що «закінчений твір народжує автора, але автор цей вигаданий». Тобто я не пишу музику, а музика врешті-решт пише мене.
У мистецтві взагалі багато таких парадоксів. Бувають такі твори-одноденки: написали, поспівали і забули. І це усюди — і в живописі, і в поезії, особливо в поезії. «Поети» можуть годинами розмовляти римами, але це не поезія. Це просто засвоєна технологія — не мистецтво, а ремесло. Чи цей автор успішний? А буває справжня поезія, той самий «Садок Вишневий», наприклад.
Знаєте, успіх дуже складно описати. Бувають композитори, які пишуть щось таке естрадне, часом навіть симфонічне, а воно в результаті виявляється естрадним. Чим не успіх? Ну і що з того, що воно надовго не лишиться? Люди ж аплодують. Буває «успіх першого разу» — коли композитор яскраво заявляє про себе, а потім — все гірше і гірше. А буває навпаки — коли починають дуже погано, а в майбутньому виявляються геніями. Той самий Чайковський, наприклад, і почав гарно, і рівень тримав достойно. Та багато у світі всього було, і все це «мало успіх». Тож не варто про нього так багато говорити. (Усміхається)
А що особисто ви переживали під час свого першого виступу?
Це було, звичайно, у Київській консерваторії. Саме там якийсь з моїх творів було вперше виконано публічно.
Це для мене була дуже важлива подія! Наступного дня я йшов коридорами консерваторії, готовий обговорювати вчорашню прем’єру… а мене ніхто не помічав! Нічого не змінилося!
Ось вам і приклад «вигаданого автора»! (Сміється)
Ви думали, що прокинетеся знаменитим, так?
Ну так. Прокидаюся — а слави немає. Тоді я все й зрозумів, що музика може спокійно жити окремо від композитора. Хоча, безумовно, це було дуже приємно. Бо коли сам пишеш і сам граєш, це одне. А зовсім інша справа — коли музиканти на сцені спеціально грають твої твори. Тоді сидиш щасливий, як король!
На вашу думку, яку роль відіграє музика? Вона має впливати на суспільство, змінювати світ?
Це, до речі, складне питання. Я міг би відповісти ствердно, але багато злодіїв любили використовувати музику у власних цілях. Гітлер, наприклад, використовував німецького композитора Ріхарда Ваґнера та й інших… Чув колись історію про те, як у 43-му році уже от почалася біда, а Гітлер зі своїми сидів й насолоджувався музикою Брукнера. Розумієте, так?
Музика не може самостійно змінювати світ. Усе має бути в комплексі — і музика, і політика, і все інше. Часто побутує стереотип — мовляв, якщо ти любиш музику, ти чудова людина. Ні, це не так! Звичайно, музика якось впливає на людей, на різні процеси, але не покладайте на культуру зайвих надій. Погляньте на наших сусідів, які зараз за українську мову готові вбивати на нашій же території. Незважаючи на Петра, який «вікно в Європу прорубав», незважаючи на відрубані бороди і заборону пиятик у церкві, що змінилося? Церква на Мазепу наклала анафему — за що? Анафема — це покарання за злочини проти релігії, а у нашого гетьмана була політична анафема. Допомогли тут церковні канони, допомогла культура? Ні, вирізали жінок і дітей в Батурині.
І сьогодні маємо те саме. Держава, яка має величезне культурне підґрунтя, нападає на своїх же «братів». І де тут Пушкін, Достоєвський, Толстой той самий? Азійщина якась, кланова свідомість — коли одну тисячу людей можна легко замінити іншою тисячею, коли кожна окрема особистість нічого не важить. От і виникає ситуація, коли велика російська культура не може нічого зробити зі своєю країною.
[do action=”post-slider”/]
А як ви пишете твори? Це ж цікаво — звідки приходять мелодії, як відбувається процес створення шедеврів?
Приходить натхнення. Я дуже погано вмію працювати «на замовлення». У 60-70-тих роках свої твори можна було просто нести в міністерство. Мовляв, ось таке написав, подивіться. І я носив, звичайно. Щось брали, щось ні. Одного разу приходжу з черговим твором, а у мене якийсь чиновник запитує, чи не хочу я оспівати з’їзд партії. Я йому тоді відповів: «Я би з радістю хотів заспівати, та я зараз ноктюрн створюю». (Сміється)
Розумієте, я жив і живу в ситуації ліричного поета. Є ж різні митці — хтось може сходу віршика написати, а комусь потрібно пережити щось дуже сильне. Сумніваюся, що Блокові чи Шевченку часто замовляли вірші. Звичайно, життєві обставини можуть будь-кого змусити писати на замовлення, будь-хто рано чи пізно може «переламатися». Але я не зміг.
Це, до речі, дуже добре проглядається в поезії. Коли автор справді любить поезію, його вірші самі просяться на музику. Уся хороша поезія — це як метелик, що здіймається з вуст, а потім його «розпинають» на папері. Так от, на мою думку, музика — це те, що того метелика знову вивільняє. Тоді слова знову співають. І якщо усе правильно зроблено, а не придумано, це спрацьовує.
Уся хороша поезія — це як метелик, що здіймається з вуст, а потім його «розпинають» на папері. Так от, на мою думку, музика — це те, що того метелика знову вивільняє
Як це відбувається? Не знаю. Не те, щоб я навмисно починаю наспівувати. Просто коли добрий вірш, душа сама його звільняє, це дуже красивий резонанс. В епічній творчості інші категорії — там сюжет, зав’язка-розв’язка. Епічну поезію навіть на замовлення можна писати. А правда ліричної творчості — це метелик, якого потрібно звільнити і вберегти. Це історія, коли не я створив музику. Це історія, коли музика вже існувала, а я її просто записав.
Взагалі мені здається, що лірика — це музика Всесвіту. Її складно описати. Щоб таке вхопити, зробити його людським, потрібно звузити музику до наших вух.
От ви кажете, що складно, коли тобі вказують, що робити. Проте, наприклад, у контексті майданівських подій багато писали. Навіть свій варіант гімну України створили…
Це не було замовлення. Воно приходило, а я просто реагував… І багато хто реагував, бо це все було дуже по-справжньому. І це був теж тест своєрідний.
Я ж також стояв на Майдані, а потім ще й по телевізору усе бачив. Написав п’ять варіантів гімну на відомі слова, а ще «Різдвяний псалом». До речі, зверніть увагу, як по-різному під час зимових подій звучав наш гімн. Коли у грудні були мирні протести, наш славень звучав по-мирному. А 18-19 числа навіть слів не було потрібно — він звучав з димом, з усією складністю ситуації. І слова, і музика набували інших сенсів залежно від обставин, наповнювалися по-іншому. А останнім був гімн, коли Януковича прогнали, коли вже думали, що це перемога.
У моєму «Гімні» є алюзії до дзвонового дзвону. Бо ж коли розганяли Майдан, били у дзвони. Я уже наголошував журналістам, що це був другий випадок в історії Михайлівського монастиря. Там розповіли, що вперше дзвони били під час татаро-монгольскої навали 1240 року.
Мені навіть запропонували попрацювати над тим, щоб представити цю музику у філармонії. Але відмовився — сказав, що залишаю ці твори поки як документ. Бо мені здається, це було б дуже неправдиво — ось тут, на Майдані, люди страждали, боролись, вмирали, а я буду людей у філармонії зустрічати… Це неправильно. Навіть сьогодні, коли я іду Хрещатиком, коли бачу портрети Небесної Сотні, стає соромно. Соромно, що живий. Що ідеш гарною вулицею, навколо краса така, цвіте усе. І не знаєш, що з цим робити…
Коли я іду Хрещатиком, коли бачу портрети Небесної сотні, стає соромно. Соромно, що живий. Що ідеш гарною вулицею, навколо краса така, цвіте усе. І не знаєш, що з цим робити…
Ви кажете, що були на Майдані і що не змогли не писати музику під враженням від тих подій. А скажіть, на вашу думку, відомі митці зобов’язані в таких ситуаціях займати активну й чітку позицію?
Ну, по-перше, хочу наголосити, що я не боровся на Майдані. Просто не міг там не бути. Ситуації виникають дуже різні. Ми ж усі знаємо про Ріхарда Ваґнера, який у юності брав активну участь у Травневому повстанні в Дрездені, стояв на барикадах. Його як політичного злочинця навіть у розшук оголосили!
Тобто бувають такі ситуації — коли на барикадах стоїть, наприклад, Ваґнер або Байрон. Але форми боротьби можна вибирати різні. Ми знаємо письменників, які через свої кращі твори ставали дисидентами. І тоді уже боролися не через літературу. Не маючи змоги писати, проявляли свою позицію якось по-іншому.
Мені здається, що кожен, перш за все, повинен працювати. Як? Через творчість або через барикади, через активну позицію або через високу фаховість. Але стояти осторонь не можна…
Розкажіть нам, а над чим ви зараз працюєте, що у вас в планах?
Зараз маю дуже багато ідей. Відкриваю знову себе як хоровий композитор, ще пишу твори на тексти Тараса Шевченка. Раніше, у дитинстві дуже не любив навіть хорового співу, надавав перевагу інструментальній музиці, а от за останні вісім років дуже багато написав. Проте зараз знову планую повернутись до інструментальних композицій. Бо вони – душа української музики як класичної, так і стародавньої.
Митці зазвичай кажуть, що вони однаково люблять свої твори. Але, можливо, є серед ваших композицій такі, що резонують особливо?
Для мене найдорожчим є те, над чим я працюю сьогодні, тут і зараз. В іншому разі просто пропадає сенс. Це як собачий інстинкт — от летить піца в повітрі і собака мусить її вхопити. Так само і в музиці (сміється), бо поки не вхопиш цю мелодію, не заспокоїшся. Неможливо «недовпіймати». І не можна зупинятися. Ніколи!
Як думаєте, чого не вистачає українцям? Часто кажуть, що українцям складно досягати успіхів, бо їх хата завжди скраю.
Тут проблема не в успішності. До прикладу, часто противники Шевченка кажуть, що він, мовляв, увесь час плаче. Ну, справді, є в українській літературі цей слізний дар. Це культура нашого серця і, на мою думку, нема підстав від цього відмовлятися.
А успіх — це уже інша категорія, інший вимір. Думаю, таку нашу «не-агресивність» в українській культурі потрібно поєднувати з войовничістю, з бойовим духом. Не варто говорити, що ми завжди лише плачемо і страждаємо. От Дмитро Павличко нещодавно написав збірку «Вірші з Майдану». У цій книзі, підписаній до друку ще 26 грудня 2013 року (тобто ще до кривавих подій січня-лютого) є вірш «Отче наш, ми люди на Майдані…». Там такі рядки: «Скільки ще разів нам помирати й воскресати на хрестах Москви?» У цій поезії-молитві Павличко звертається до Бога і питає його, чи не достатньо уже наших воскресінь і помирань? Поет просить Господа, аби він оточив нас мудрістю своєю, а як треба — захистив мечем.
Як ви вважаєте, чесність — це цінність? І взагалі наскільки важливо в сучасному світі бути людині чесною?
Часом бувають жахливі аналогії. От подивишся на тваринок, і здається, що вони інколи чесніші, ніж люди. Бо, наприклад, якщо звір гарчить, то так він каже, що сердитий. Навіть лев просто схопить, він не буде ганятися за своєю жертвою, не буде її мучити, бавитися, лише схопить собі і по всьому. У тварин є між собою своєрідна чесність, солідарність якась. Звір зробить свою справу й не робитиме більше, ніж йому потрібно. З людьми все інакше. Люди часто можуть лукавити, обманювати один одного, водити за ніс. Це неприпустимо. Адже кожен з нас має свою шахівницю життя, свої партії і ходи. І нечесна гра, яка відбувається поза людськими правилами, приречена на провал.
А чи маєте ви такі правила, життєві принципи, які ніколи не порушуєте, що б там не сталося?
Я відповім на ваше питання словами російського філософа Василя Розанова. В нього є така фраза: «Я ещё не такой подлец, чтобы думать о морали». (Усміхається) Дуже часто про мораль говорять аморальні люди, а моральні люди просто роблять свою справу.
А що ви б порадили молодим українцям?
Коли будете старіти, то ні в якому разі не «забетоновуйте» свої душі, творіть. Бо душа не старіє, старіє лише тіло. Якось російський драматург Антон Чехов дуже влучно сказав, що серед комах метелик народжується з гусені, а у людей іноді навпаки: з метелика стаємо гусінню. Подумайте над цим.
Валентине Васильовичу, а які би книги ви нам порекомендували?
Я раджу мати усім в бібліотеці класиків. Я, наприклад, люблю читати Григорія Сковороду, ця книга у мене як настільна, дуже вже до душі. Ще перечитую Миколу Гоголя, його твори різних років. Класика тому і класика, що пережила усі віки і всі народи.
