Вони вбили «Батька Нації»

В Румунії, як і в Україні, уживаються два покоління: старші, діти комуністичної епохи, пам’ятають червоні зірки; молодь із любов’ю до зірок на синьому тлі намагається збудувати сучасну європейську країну. Попри відмінності між поколіннями, на всіх них вплинула одна постать — диктатор Ніколае Чаушеску й повстання проти нього. Що румуни думають про нього тепер?

***

— Коли почалася революція, мені було сім років, — попиваючи своє пиво, Штефан відхиляється на спинку яскраво-жовтого крісла так, що дрібне каміння під ним аж поскрипує. Ми сидимо біля палацу Атенеум у центрі Бухареста. В тіні монументальної архітектури можна знайти прихисток від величі і злиднів міста. — Я ходив у другий клас тоді, — згадує. — Це один з найяскравіших моїх дитячих спогадів.

У свої тридцять п’ять топ-менеджер знаної румунської компанії Штефан Чітік добре пам’ятає грудень 1989 року. Рідне містечко Бакеу, що недалеко від Сучави, подвір’я біля блоку квартир.

Згодом прийшла мама. Сильно плакала. Ми не знали, що трапилось. Увімкнули телевізор, а там була «революція». Чаушеску вбили. Вона плакала. І ми теж почали

— Мої батьки були на роботі, тож ми з сестрою бавились на вулиці, — каже. — Зараз так дітей не відпускають, але тоді це було нормально. Потім до нас підійшов сусід, передав, що дзвонила мама з лікарні (а мама працювала лікаркою) і сказала нам зайти всередину. Ми пішли. Потім прийшла вона. Сильно плакала. Ми не знали, що трапилось. Сльози просто лилися з неї, вона не могла зупинитись. Згодом ледь чутно пробурмотіла: «Увімкніть телевізор». Ми увімкнули, а по телевізору була «революція». Чаушеску вбили. Вона плакала. І ми теж почали. Не розуміли чому, але відчували, що це якась драма.

«Чаушеску нас покинув», — казали ми.

Осінь диктатора

У 1989-му Румунія переживає травму. На відміну від інших країн Варшавського договору, які пережили розвал комуністичної імперії відносно легко, їй зміна уряду далась із кров’ю.

24 травня в Угорщині починають прибирати паркан із колючого дроту вздовж австрійського кордону.

7 серпня Лех Валенса заявляє про готовність «Солідарності» взяти на себе керівництво урядом Польщі.

9 жовтня у Лейпцигу починаються протести, в яких бере учать близько сімдесяти тисяч людей. Всі скандують: «Ми — один народ!». Демонстрація стає початком кінця НДР та об’єднання Німеччини.

10 жовтня Тодора Живкова, який тридцять три роки керував Болгарією, усунено з посади.

17 листопада у Чехословаччині починається Оксамитова революція, внаслідок якої Вацлав Гавел стає президентом.

21 грудня в Румунії біля Центрального комітету компартії збираються тисячі людей. В руках транспаранти із хвалебними гаслами та портретами Ніколае Чаушеску. Як свідчать дослідження, чимало з цих людей організовано привезла партія. Натомість ще шість днів тому у місті Тімішоара розпочалися протести — населення незадоволене ситуацією в країні.

Насправді в шістдесятих роках румунська економіка показувала стабільне зростання — насамперед завдяки експорту аграрної продукції та нафти. Втім, згодом ціна на нафту впала, а позики, які Захід надавав Чаушеску і які підсилили Румунію у 60-х роках, припинились. Зовнішній борг Румунії сягнув тринадцяти мільярдів доларів, — пише Павло Солодько для «Історичної правди». І коли у вісімдесятих настав час їх віддавати, він спустошив економіку.

Того дня Ніколае Чаушеску — швець з Олтенії, якого в одинадцятирічному віці бідність привела до Бухареста, завзятий хлопчина, який у чотирнадцять вступив у заборонену тоді Комуністичну партію, неодноразово арештований відчайдух, що впевнено просувався до влади, Батько Нації, Геній Карпат, п’ятнадцятирічний президент країни, товариш Чаушеску, диктатор, що звик до овацій, — вийшов до свого народу.

На відео, що збережене завдяки трансляції румунського телебачення, видно тисячі людей, змерзлих від грудневого холоду, та літнього чоловіка у чорному пальті й вовняній шапці. Немічного, розгубленого диктатора, який більше не може контролювати маси.

 

На першому фото (ліворуч) — демонстрації на підтримку Чаушеску, на другому — проти. 15 вересня 1989 року протести розпочались у Тімішоарі, а згодом перекинулись і на Бухарест. Фото — rarehistoricalphotos.com.

— Товариші! Хочу подякувати вам та ініціаторам цієї зустрічі у Бухаресті. Ми будемо боротися за свободу та єдність Румунської Соціалістичної Республіки. Зичу нам всім успіхів у всіх сферах! — повільно й виразно артикулює диктатор.

Серед натовпу хвилями відлунюють шум та вигуки, хтось кидає петарди. Ніколае, щиро переконаний у тому, що робить святу справу для Румунії, заскочений тим, що відбувається. Дружина Єлена, яка стала його правою рукою та прем’єр-міністеркою країни, каже на вухо: «Та пообіцяй їм щось!» З його вуст, ніби каміння, випадають слова про підвищення зарплати з двох тисяч до двох тисяч двохсот леїв, але чоловіка вже ніхто не слухає. Чути постріл. Охорона забирає диктатора всередину, який продовжує говорити до публіки: «Спокійно, спокійно!»

Таємна поліція і апельсини

— Батьки ніколи не говорили при нас про Чаушеску, — каже Штефан. — Вони боялися, що ми розкажемо щось у школі і будуть проблеми із Секурітате. Натомість мій дідусь та бабуся, що жили у віддаленому селі і до яких ми їздили на літо, слухали «Радіо Свобода». Там про Чаушеску говорили погано, відповідно, й ми цього навчилися. Казали на нього вже не «товариш Ніколае Чаушеску», а просто «Чаушеска». Це дуже образливо.

Батьки боялися, що ми розкажемо щось у школі і будуть проблеми із «Секурітате». Натомість мій дідусь та бабуся, що жили у віддаленому селі і до яких ми їздили на літо, слухали «Радіо Свобода»

Секурітате, або ж департамент державної безпеки, діяв в Соціалістичній Республіці Румунії з повоєнних років аж до початку дев’яностих. Їхні методи роботи мало чим відрізнялися від КДБ. Румуни жартували, що кожен четвертий у країні був агентом. Цього вистачало, аби унеможливити появу дисидентського руху. Від репресій Чаушеску постраждали тисячі людей.

— Батьки мого тата були серед них, — пояснює Штефан. — Вони були багатими і мали чимало землі, тож стали жертвами колективізації. В них забрали більш як п’ятдесят гектарів території. Я пам’ятаю, як їздив до бабусі Фрасіни і дідуся Дімітрія. Якщо дощило, з села можна було виїхати лише на двох буйволах. І за це треба було платити. Вони прокидалися о 6 ранку, тяжко працювали.

Країна загрузала у бідності, у крамницях не було продовольчих товарів, і, аби отримати щось, як і в Україні тоді, треба було стояти в довжелезних чергах.

— Я маленьким теж часто стояв у черзі за продуктами з самого ранку, — згадує Штефан Чітік. — Мені було п’ять чи шість років. Це було так нудно! Але попри все, моє дитинство минуло добре, я вважаю, — зізнається мій співрозмовник. — Мама була спершу лікаркою на заводі, а потім сімейною лікаркою. Тато був інженером, робив літаки. Тобто апельсини я бачив.

Шістдесят куль

Після провального мітингу Ніколае Чаушеску з дружиною Єленою ховаються у президентському палаці, а наступного дня їх звідти забирає гелікоптер. Демонстрації на вулицях продовжуються протягом ночі. Потім у людей починають стріляти снайпери із Секурітате. До лікарні потрапляє вісімдесят п’ять протестувальників із вогнепальними пораненнями.

 

Після 21 грудня у Бухаресті розпочалось кровопролиття. Зараз ведуться дискусії про те, чи стріляли працівники румунської служби безпеки Секурітате чи якась третя сила. Протесуючі — захищались. Фото тут і одне нижче — rarehistoricalphotos.com.

Ніколае Чаушеску з дружиною тимчасом втікають. Спершу на гелікоптері. У статті для «Історичної правди» Васілє Малютан, пілот Чаушеску, згадує цей момент.

— Коли ми сіли, мене покликав Чаушеску і наказав організувати приліт двох гелікоптерів з озброєною охороною. Я подзвонив начальнику, а той відповів: «У нас революція! Вирішуй сам».

Після цього подружжя диктаторів спробувало захопити приватні машини. Після такого «автостопу» лікар, який був за кермом, не хотів вплутуватися в подальшу долю Чаушеску і навмисне зімітував поломку двигуна. А водій наступного авто — лісник — довіз Ніколае та Єлену до Тирговіште і порадив сховатися до ранку на околиці міста. Що вони і зробили.

25 грудня, на католицьке Різдво, у Тирговіште проводять судове засідання, де за годину оголошують вирок диктаторові

Вони пробували знайти прихисток і в партійному комітеті РКП, і в простих людей, але всюди їм відмовляли. В один момент диктатор, який вершив долі мільйонів людей, звик до розкоші і пошани, перетворився на самотнього старого чоловіка, перед яким зачинили всі двері. Він не усвідомлював причин такого ставлення до себе і до кінця стверджував, що це — справа рук іноземних агентів.

Наступник диктатора Віктор Станкулєску зрештою наказує армії припинити стріляти в демонстрантів. Загалом під час «революції» було вбито більш як тисячу осіб, а поранено — більш як три тисячі.

22 грудня о сімнадцятій п’ятдесят Чаушеску затримала поліція, яка доправила його і дружину у казарму військового гарнізону Тирговіште.

25 грудня, на католицьке Різдво, у Тирговіште проводять судове засідання, де за годину оголошують вирок диктаторові.

Через двадцять хвилин Ніколае та Єлену розстріляють.

У їхні тіла випустять шістдесят куль.

Покоління небажаних

— У ту ніч, коли почали стріляти по людях, мій батько повністю посивів. Повністю, — каже Міруна Тронкотта. Сидячи в одному із найзатишніших місць з відкритою терасою у Бухаресті, дослідниця та письменниця розповідає про долю свого батька-історика.

— Коли Чаушеску помер, мені було три роки. Батьки відвезли мене у село, тому що знали, що щось трапилось. Мій батько був у центрі Бухареста, де відбувалась стрілянина. Його не було вдома протягом тижня. Мама страшно переживала. В них же навіть не було телефонів. Ми жили в іншій частині Бухареста, далеко звідси, і навіть там стріляли. Мама була у відчаї, дзвонила по лікарнях. Згодом розповіла, що після того батькові снилися нічні кошмари і він виходив на вулицю кричати. Тоді він залишився в центрі допомагати іншим людям, — зазначає Міруна.

Виразні риси обличчя, довге волосся — красива і впевнена, вона захоплює своєю енергію та розумом. Як письменниця вона вже кілька років працює над книгою про покоління дітей, які були народжені внаслідок «бебі-буму». У 1963 році в Румунії ухвалили декрет проти абортів. Таким чином Чаушеску хотів збільшити рівень народжуваності, «щоб румунів стало двадцять мільйонів». Натомість аборти продовжували робити: ті, хто мав чим платити, робили це за гроші, хто не мав — робили аборти самі.

За різними даними, через декрет проти абортів у Румунії загинуло від двадцяти до двадцяти п’яти тисяч жінок. Багато з них вмирали, справжню причину їхньої смерті замовчували. Декларували, що це був просто нещасний випадок, що «жінка недобре почувалася». Бо інакше вирок могли дати цілій родині.

— Так, моя бабуся мені розповіла, що робила аборт… двадцять разів, — каже Міруна. — В себе вдома, сама. У ванній кімнаті. Мені в голові це не вкладається. У своєму романі я розглядаю цю проблему. Пишу про тіло жінки, але також і про ставлення чоловіка до нього. Тому що чоловіки взагалі не думали про наслідки. Вагітність була відповідальністю винятково жінки. До всього, це було й фінансовим навантаженням. Для нашого покоління це нечувані речі: як чоловік у подружжі, який любить свою дружину, міг так поводитись? Моє покоління — результат цього закону.

В Румунії відбувся «бебі-бум». Чаушеску досягнув свого, населення збільшилось на п’ять мільйонів. Це був позитивний результат у категоріях чисел, але по суті він завдав непоправної шкоди соціальному життю румунів.

— Це був геноцид проти жінок, — каже Міруна.

Тисячі жінок померли через цей закон. Це має і економічні наслідки, бо зараз ті, хто народилися під час «бебі-буму», вийшли на пенсію. Румунія має велику генерацію пенсіонерів, що є тягарем для економіки.

— Так, у моїй сім’ї було троє дітей. Я росла з бабусею, у селі. Це був найпростіший шлях для людей, бо так робили зазвичай — віддавали дітей у село. Жінки після пологів мали лише два місяці в декреті, далі повинні були повертатись на роботу. Єдиною опцією було віддати дітей в ясла. Але умови там були погані — кепське харчування, антисанітарія. Я жила з бабусею до семи років. Це було багате село, мої бабуся і дідусь мали чимало землі, ліси, тому в мене було набагато краще дитинство, аніж я могла би мати у місті. Там усюди були злидні.

Чому мовчать Секурітате

— Дехто з моїх родичів працював у Секурітате. Я знаю про це, підозрюю, тому в нашій сім’ї ніхто не постраждав від таємних служб. Я хотіла в них розпитати про це. Але я вивчала політичні науки, родичі знають, що маю до них упереджене ставлення, тому були дуже закриті. Але робота в Секурітате була персональним рішенням. Людина обирала між життям з обмеженнями та перевагами.

Працюючи для Секурітате, людина мала привілеї:доступ до кращих продуктів, до забезпечених канікул. Як зараз у великих корпораціях — щедрий соціальний пакет.

— До того ж багато людей думали, що працюють задля великої ідеї. Вони не усвідомлювали, що це щось погане. Нічого особливого: всього лиш робота. Але я щаслива, що після революції мої родичі не стали антикомуністами, як робило багато людей після 1989-го року. Тоді всі раптом перефарбувались на антикомуністів. В моїй сім’ї не змінили позиції.

Батьки Міруни у школі були вчителями історії, тож мусили проводити уроки політичної ідеології. Це було так зване виховання громадянської культури.

— Проте ніхто не перевіряв, як ти проводиш ці уроки. Вони не були пропагандистами. Це теж питання персонального вибору. Вони трохи ностальгують за комунізмом, правду кажучи. Раніше було простіше, зокрема, і у фінансовому плані. Я отримала хорошу освіту, наприклад, ступінь доктора, продовжую своє дослідження — але досі не можу дозволити купити собі квартиру. Якщо порівняти рівень можливостей, то зараз значно складніше.

Після розмови з Міруною я кілька разів намагаюся поговорити з літніми людьми, аби розпитати про період комунізму тих, хто найбільше відчув його на своїй шкірі. Молодше ж покоління знає його у пом’якшеному варіанті. Але всі домовленості зриваються. Хтось раптово хворіє, в когось з’являються невідкладні справи.

У потязі до Констанци незнайомий хлопчина, побачивши, що я пишу щось про Румунію, сам починає розмову. Гарною англійською говорить про те, як Румунія зараз працює над тим, аби бути повноцінною європейською державою, як бореться з корупцією. В його очах — відкритість, обізнаність, віра в майбутнє.

— Мої батьки добре пам’ятають комунізм, тато був у поліції, вони вам усе розкажуть! — каже хлопчина.

Ті, звісно ж, відмовляються.

Велич і страх

Про соціалізм і Чаушеску в Румунії воліють мовчати. Так, як і в Україні, ті, хто був частиною комуністичної системи, зазвичай мовчать.

Страх.

Ось те, що відчуваю, наближаючись до помпезної будівлі парламенту, або ж Народного дому, на площі Єдності у Бухаресті. Про неї багато пише польська репортерка Малґожата Реймер у книжці «Бухарест: пил і кров».

— Уже тривалий час Ніколае Чаушеску відчуває сильну потребу зробити дорогому народу якусь велику послугу, щось, щось спонукає людей не спати ночами, споглядаючи геній свого Вождя, — пише Малґожата Реймер. — Ще у сімдесяті роки в його голову приходить ідея: збудувати палац. Великий. Найбільший у Європі. Від буде подарунком для народу від любого вождя.

Перед початком будівництва в 1983 році було знесено історичну частину міста — сім квадратних кілометрів забудови в центрі старого кварталу – і переселено звідти більш як сорок тисяч людей.

Над палацом працювало сімсот архітекторів і двадцять тисяч робітників.

Зараз після Пентагону Народний дім є найбільшою у світі цивільною адміністративною будівлею. Площа її — 350 тисяч квадратних метрів, об’єм — 2550 тисяч кубометрів.

Попри те, що в Народний дім було вкладено мільярди євро і зведення його далось максимальними жертвами, самі румуни до нього ставляться холодно. Від помпезності будівлі перехоплює подих, але є щось, що фізично відштовхує. Площа перед ним не стала ані громадським місцем, де можна просто провести час, ані тою площею, де збираються на демонстрації.

Тьмяне світло з вікон народного дому — вогонь свічки, яка ніяк не загасне.

Нова генерація

Вже десять років Румунія є членом Євросоюзу. Посткомуністичне покоління, яке поступово набирає ваги, вже має нову ментальність.

Політолог Александру Даміан із Румунського центру європейської політики каже: за останні роки в країні змінилося чимало.

— Зокрема в інфраструктурі, — каже Алекс, — від доріг до лікарень. Але де був найбільший поступ — то це в боротьбі з корупцією. Румунія стала рольовою моделлю у своєму регіоні — хоча, звичайно, насамперед через тиск ЄС та США. Завдяки їм у нас працює ефективний Національний антикорупційний директорат, який за роки роботи відправляв за ґрати і колишніх міністрів, і десятки парламентарів, і навіть наших олігархів.

У січні 2017 року в Румунії починаються антиурядові протести. Це стається за кілька діб після присяги уряду, сформованого Соціал-демократичною партією Румунії. По суті, вона має мало спільного з соціалізмом — це класична «партія влади», кістяк якої вийшов із Комуністичної партії. Причиною протестів стало рішення уряду помилувати засуджених за низкою статей кримінального кодексу, в тому числі за статтями про корупцію і перевищення повноважень.

На площу вийшли шістсот тисяч людей. Це був протест проти корупції. Ми розуміємо, що саме вона заважає нам досягти такого рівня життя, як в інших європейських країнах

— Я брав участь у протестах, — розповідає мені Штефан. Він вивчав міжнародний бізнес та економіку в Бухаресті. Як і сотні тисяч молодих румунів, він має можливість навчатись і працювати в інших країнах ЄС. Але виїжджати чоловік не хоче. — Я не націоналіст, але мені просто добре в Румунії. Хочу, аби вона розвивалась. У мене тут робота, друзі — цього достатньо. А те, що зробили наші політики взимку, було надто зухвалим. Без будь-якого обговорення вони постановили: якщо ти накрав на суму менш ніж сорок тисяч євро — це не є кримінальним злочином.

«Як таке можливо?» — спитали журналісти міністра юстиції. «Не ваша справа, — відповів він. — Наступне питання, будь ласка». Це нас обурило. І після закликів у Фейсбуці на площу вийшли шістсот тисяч людей. Це був протест проти корупції. Ми розуміємо, що саме вона заважає нам досягти такого рівня життя, як в інших європейських країнах.

З «Дачею» на Захід

— Пригадую, як після 90-х мої батьки почали більше заробляти й ми вперше поїхали за кордон, — згадує Штефан. — Хотіли побачити Захід. Подалися нашою «Дачею» (румунська марка машин Dacia) в Німеччину, до Саарбрюккена. Це було просто «вау». Я з таким захопленням ходив по супермаркетах! Це цікавило всіх, усі мої однокласники хотіли туди поїхати. На житло чи номер у готелі батьки грошей не мали, то ми залишилися в знайомих у Саарбрюккені. А перед тим ночували в наметі. І коли ми їхали, я і мій батько спали у наметі, а мама та сестра — в машині на матрацах… Добре пам’ятаю це відчуття іншого життя. Ми не ходили по музеях, ми ходили по супермаркетах. 

Але навіть після реальної смерті Чаушеску й формальної — комунізму в Румунії лишається чимало проявів старого життя. Як приклад, Штефан розповідає про свій недавній досвід у лікарні.

— Гастроентеролог сказав, що в мене просто катастрофа і треба ледь не операцію робити. Я засумнівався й пішов підтвердити діагноз до іншої лікарки, знайомої нашої сім’ї. Пройшов там обстеження, здав аналізи. І не заплатив за це — адже то державний заклад, нащо я маю платити? Відповідь була така: «Як ти думаєш, як твоя мама виростила тебе?». Жінка ж знала, що моя мама — лікарка, і натякнула, що вона теж брала хабарі.

— Іди до біса! — сказав я.

І вийшов з кімнати.

Фото — авторки.