[Текст створений за підтримки системи громадського велопрокату NextBike]
Ще за півроку до цього дня на європейських блошиних ринках вишукують вінтажні сережки й намиста, шиють сукні за вигадливими фасонами, гортають модні журнали, черпають ідеї для образів у книжках і ретро-фільмах. І коли погожого весняного дня підготовлені учасники велофестивалю «Ретро Круїз» виходять на вулиці Києва зі своїми двоколісними друзями, перехожі віри не ймуть, що це не актори на зйомках фільму.
Уже шість років поціновувачі європейської моди та культури засвідчують свою любов до велосипедів та приналежність до столітніх традицій. А розпочалося все з невеликого гаража та ентузіазму Маріанни Факас, організаторки фестивалю.
Диригентка
У сіті-байк Маріанна Факас закохалася в Амстердамі сім років тому. У робочій поїздці Маріанна, мама піврічної Белли, звернула увагу на метких нідерландських матусь, для яких велосипед є незамінним другом: відвезти дитину в садок, заїхати на роботу, вести своє тусівне амстердамське життя опісля неї — без двоколісного транспорту не обійтися.
Маріанна повернулася до Києва з велокріслом для Белли й мріями розвинути велокультуру вдома. Образ амстердамської мами — пластянка кави в руці, дитина під боком, педалі крутяться — не йшов із голови.
Була в Маріанни й компанія друзів, які мали невеликий велогараж. Там проектували велосипеди за авторським дизайном та зварювали деталі для них. Час до часу збиралися на велосипедні прогулянки. А одного дня дізналися про масштабний лондонський велопарад Tweed Run і ахнули: виявляється, весь світ катається з такою ж любов’ю, як вони. Схожий захід, хоч і у менших масштабах, але з неодмінним дрес-кодом, вирішили організувати у Києві. Зібралася сотня охочих вивести свої велосипеди в люди. Перший велокруїз у 2012-му планували камерним: усі свої, чай із термосів опісля поїздки. Проте ретро-дрес-код учасників свята дивував перехожих: запитували, чи це, бува, не зйомки фільму.
— Хочемо з вами, — казали.
Стало зрозуміло, що наступний захід слід планувати на більшу кількість людей. У велокруїзі захотіли взяти участь ретро-танцюристи, музиканти, які грають джаз. Тож для фінального чаювання о 17.00 за англійською традицією готували вже вишукані чашки замість похідних термосів.
А потім закрутилося. Ретро Круїз приваблював людей із різними цікавими захопленнями: хтось колекціонував пляшечки з-під парфумів, хтось збирав рамки для картин модернової епохи, хтось досліджував історію моди, хтось мав неординарні професії, як ось реставратор картин, хтось зберігав у домашніх фотоальбомах портрети киян минулих століть. Такі особистості могли бути не тільки учасниками фестивалю, а і його творцями.
Маріанна ж колекціонує знайомства з людьми. Завдяки цьому хобі захід зі звичайного велопробігу розрісся у мистецьке свято з концертами, лекціями, танцями, тематичними вечірками, екскурсіями, показами фільмів. Треба було розпізнавати таланти та гуртувати їх.
— Це як в оркестрі: щоб усе зазвучало, потрібен диригент.
І Маріанна стала таким диригентом. Диригувати вона починає приблизно за три місяці до початку заходу. Для учасників фестивалю ця робота невидима, проте, щоб усе вдалося, команда менеджерів, художників, дизайнерів, звукорежисерів трудиться з ранку до вечора або ж, трапляється, і з вечора до ранку.
Концепція, афіші, локація хоч і об’єднані спільною темою, але щороку змінюються. Цьогоріч після велопробігу учасники приходять на фестивальну частину у Музей видатних діячів української культури.
Як на весілля
Дрес-код на фестивалі хоч і обов’язковий, але не суворий. Кожен у міру власної фантазії може втілити своє розуміння ретро-стилю. Врешті, каже Маріанна, чоловікові достатньо одягнути чорні штани, а дівчині — вбратися в сукню і підфарбувати губи. Попри це, образи учасників варті подіумів.
— Колись чула про себе, мовляв, стою на вході і відсіюю всіх, хто «не ретро». Бо інакше чому б усі учасники були настільки красивими? Вдягаються, як на власне весілля, — сміється Маріанна. — Але я нізащо не хотіла б, аби ми стали закритою спільнотою снобів. Як би людина не була одягнена, головне на фестивалі — її усмішка, бажання знайомитися, спілкуватися. Це творить атмосферу.
У пані Людмили — все при ній: і екстравагантна зелена сукня, і добрий настрій. Велосипед жінка прикрашала не менш, аніж себе: квіти у кошичку перед кермом, платівка з піснями Адріано Челентано у багажнику. Пані Людмила — одна з тих, хто випадково побачив учасників першого велопараду і наступного року уже не міг пропустити свята. Тож уже вшосте жінка приходить «і себе показати, і на людей подивитися». Готується ретельно: вінтажну сукню привезла від подруги з Ізраїлю, капелюх — із блошиного ринку в Берліні, сумочка залишилася від бабусі, настрій привезла з нещодавньої подорожі до Амстердама, де їздити на велосипеді — «суцільне свято».
Велосипед — постійний супутник жінки влітку. Взимку, коли не покатаєшся, змінює його на лижі. Все, аби тримати себе в формі. На фестиваль жінка приходить ще й аби показати приклад молоді: сама хоч уже 8 років на пенсії, завжди в цей день така бадьора, що потрапляє у кадри фотографів.
Вінтажну сукню привезла від подруги з Ізраїлю, капелюх — із блошиного ринку в Берліні, сумочка залишилася від бабусі, настрій привезла з нещодавньої подорожі до Амстердама, де їздити на велосипеді — «суцільне свято»
Пан Георгій крутив педалі на фестиваль із села під Васильковим. Запевняє, що життя собі не уявляє без двох вірних друзів: міського велосипеда для прогулянок і витривалішого гірського ровера. На другому їздить по селу: чи то хліба в крамниці купити, чи просто свіжим повітрям подихати. Велосипед для Георгія — подвійна любов: і здоров’я додає, і нерви береже. Бо зі своїм двоколісним другом чоловік уже забув, що таке маршрутки та електрички.
Учасниця фестивалю Анастасія ідею для свого образу знайшла у книжці. Дівчина втілює Аделю — головну героїню роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, дія якого розгортається на зламі століть, у передчутті кінця епохи, у 1900 році. Настя вбрана у бордову сукню, в якій глядачі побачать Аделю на екрані — за книжкою наразі знімають фільм, а Анастасія як працівниця знімальної групи побачила вбрання першою.
Машина часу
Не буває магії там, де нема ідеї, вважає Маріанна. Ідея велокруїзу — прокласти місточок між минулим і сьогоденням, засвідчити себе частинкою європейської культурної спільноти та творити історію далі.
— Це фестиваль для занурення на різні глибини: комусь цікаво просто покрутити педалі, а хтось йде дізнатися про уклад життя минулих століть. Ми розкручуємо цю машину часу, — каже Маріанна.
Найбільше вона тішиться, коли бачить, як одноденна подія надихає людей змінювати життя. Скажімо, один з учасників заходу після події відкрив магазин вінтажних речей. Люди починають читати про моду, колекціонують раритетні речі, звертаються до історичних джерел — себто вивчають себе, дізнаються, що їхнє захоплення — не данина моді, а багаторічні традиції.
Бо понад століття тому київська богема так само крутила педалі.
Це фестиваль для занурення на різні глибини: комусь цікаво просто покрутити педалі, а хтось йде дізнатися про уклад життя минулих століть. Ми розкручуємо цю машину часу
Століття велосипедистів
Наприкінці XIX століття у Києві існувало товариство велосипедистів-любителів — зі своїм авторитетом, статутом, правилами та розвагами. Воно організувалося у 1891 році, під впливом моди на велосипеди, яка прийшла із заходу. Велосипед тоді був не засобом пересування, а радше статусною річчю для елітного дозвілля.
Історик Ольга Мартинюк вивчала, як велосипеди впливали на міський простір, а тепер ділиться знаннями з учасниками фестивалю під час лекції просто неба у музеї.
Київське товариство було заможним і престижним, воно згуртувало понад триста людей із тогочасних «вершків суспільства». Спільнота мала власний клуб на Хрещатику, у будинку на розі з вулицею Лютеранською, та літню резиденцію на Борщагівці.
Члени товариства мали велопарк, організовували велогонки — під звуки військового оркестру, із цирковими трюками приїжджих ковбоїв, з урочистим врученням золотих та срібних медалей для переможців, влаштовували заміські прогулянки на двоколісному транспорті. А між катаннями полюбляли азартні ігри — затяті картярі забезпечували більш ніж половину річного бюджету товариства. На ці гроші й утримували інфраструктуру. Учасники товариства були частими героями тогочасних світських хронік, велосипеди робили їх неабиякими модниками.
Власники двоколісного транспорту мусили дбати і про дотримання правил дорожнього руху, і про відповідне вбрання. Велосипедисти складали іспити з велоїзди, погоджувалися з обумовленими правилами об’їздів, нічного руху тощо. Вбиралися в закриті костюми темного кольору та кашкети. Велосипед доклався до змін у жіночому гардеробі: панянки мусили одягати штани, бо поділ довгої спідниці потрапляв у колесо.
Тодішні велосипедисти прокладали свої маршрути Хрещатиком, Бессарабською площею, вулицею Васильківською та іншими центральними місцинами. Велосипед слугував не лише засобом пересування, а й демонстрацією певного світогляду. Як і тепер.
— Якщо в тебе є велосипед, ти просто щаслива людина. Нині, коли можна пересуватися цілою планетою, велосипед стає особливо цінним. Крутиш педалі й відчуваєш рух. Це і спорт, і творчість. Я б усім прописала бодай годину щоденної їзди на велосипеді, — сміється Маріанна.
Якщо в тебе є велосипед, ти — щаслива людина. Нині, коли можна пересуватися цілою планетою, велосипед стає особливо цінним. Крутиш педалі й відчуваєш рух
