Зайшовши до квартири на 14-му поверсі київської багатоповерхівки, я одразу потрапляю в атмосферу, яку вже багато разів бачив і відчував. Книжки — у шафах, на полицях і на столах. На такі ж безкінечні ряди книжок я натрапляв у помешканнях багатьох шістдесятників, як-от Івана Дзюби чи Євгена Сверстюка. На стінах — картини видатних українських митців, серед яких одразу впізнаю ескізи Алли Горської. А ще — портрети друзів і знайомих — Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола та інших дисидентів. Але передусім — Леся Танюка. Фотографії, дружні шаржі й портрети. Лесь Танюк пройшов довгий шлях — від студента-ентузіаста театрального інституту, який став натхненником осередку шістдесятництва — Клубу творчої молоді «Сучасник», — до ролі політика, який намагався утвердити роль культури вже в незалежній Україні. Поруч із ним весь цей час була дружина — Неллі Корнієнко. Це творча атмосфера саме її помешкання. Неллі Миколаївна — засновниця й багаторічна директорка Центру Леся Курбаса.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Шістдесяті: Доба поезії
Шістдесяті роки в Україні нерідко описують як час бунту молодого покоління або ж «добу поезії». Попри те, що феномен шістдесятників закономірно вкорінився у свідомості як опозиційний рух, в нову декаду багато молодих людей тоді входили з ідеалістичними переконаннями, прагнучи будувати новий світ і спільноту. Лише згодом, завдяки власному критичному мисленню, вони зрозуміли, який саме світ намагається будувати радянський режим. Не була винятком і Неллі Корнієнко, яка на початку шістдесятих закінчувала Київський державний університет.
«Ми з подругою написали листа, мовляв, хочемо їхати в Сибір, у якусь глуху школу, виховувати дітей в дусі чистоти і чогось такого “незнищенного”. Але мені тоді відповіли, що Київський університет — це занадто серйозна школа, щоб його випускники викладали десь у сибірській глушині. Зрештою я лишилась, почала працювати в Києві в інтернаті. Не минуло й чотирьох місяців, як мене викликав директор: “Неллі Миколаївно, по вас приїжджала чорна «Волга»”. Це тепер уже якісь асоціації з “воронком”, тоді ж ми не так думали».
Тоді Неллі Миколаївну запросили в Київський міськком комсомолу. Спершу вона відмовилася: «Я вам не підходжу, я зовсім інша людина, я не для комсомолу». Втім, зрештою погодилася.
Іван Дзюба у своїх спогадах писав, що, як це не парадоксально, але комсомол у той час був чи не єдиною можливістю для молоді самореалізуватись, місцем, де справді можна було зробити щось корисне. Попри те, що з часом участь в комсомолі набула негативних конотацій.
Неллі Корнієнко згадує свою роботу: «Це був відділ, який курував творчі колективи, театри і таке інше. Найсмішніше, мені тоді дали ще одне завдання: працювати з листами на моральні теми, які приходили до нас чи в “Комсомольську правду”. Я пам’ятаю, як я мирила людей, які розійшлися, розмовляла з ними. Кумедно згадувати, але я дуже серйозно до цього ставилась. Ми працювали день і ніч. У нас справді був прекрасний колектив. Тоді в цьому було багато справжнього, у всякому разі, ми були справжні. В цьому було багато творчості, мені це справді подобалось».
Клуб творчої молоді
На зламі 1950-х-1960-х тодішній студент Театрального інституту Лесь Танюк започаткував ініціативу спільного студентського колядування. На цьому ґрунті виник один із ключових феноменів українського культурного життя на початку 1960-х — Клуб творчої молоді «Сучасник». Виникнення клубу досі є предметом дискусій.
Наприклад, Іван Дзюба стверджував, що клуб виник як певний компроміс між молодою інтелігенцією і партійними органами. Є навіть версія, що «Сучасник» з’явився як намагання місцевої партійної номенклатури продемонструвати делегації з Канади, яке яскраве творче життя веде радянська молодь. Однак найбільш вірогідною є теза Неллі Корнієнко, яка стверджує, що партійні органи просто «проґавили» ініціативу молодих людей і потім, поспіхом, намагались повернути її під власний контроль. У часи хрущовської «відлиги» така хаотичність культурного життя не була рідкістю.
«Це були перші колядки, Лесь тоді запрошував людей в театральний інститут із консерваторії. На цьому це виникло — колядки, коли ходили в гості до Рильського та інших. Лесь був дуже стратегічною людиною, він не попереджав, що будемо робити те й те. Він робив і залучав, він був режисером до того, як, власне, почав ставити вистави».
Клуб стрімко розростався. Поступово до театралів долучались письменники та художники. Вихором енергії в клуб увірвалась Алла Горська, в якої з Лесем Танюком вийшов творчий тандем. Уже за пів року в клубі виступав Василь Симоненко.
Згодом долучались Іван Дзюба, Іван Світличний, Микола Вінграновський, Іван Драч та багато інших. КТМ (так тоді називали Клуб творчої молоді «Сучасник», це звична абревіатура для того покоління, використовуємо її далі — TU) став епіцентром культурного життя Києва. І стрімко виходив за рамки, встановлені партійними наглядачами. Молодих людей цікавила національна культура та історія.
«Лесь дуже обережно заявив думку про те, що Розстріляне відродження є їхнім ціннісним і моральним орієнтиром. І не просто орієнтиром, а що ми повинні продовжувати цю лінію. Ми розуміли, що робити це треба делікатно, поступово. І Лесь це вмів».
«Високовольтна лінія духу»
Зв’язок між поколіннями шістдесятників і Розстріляного відродження став одним із ключових мотивів діяльності молодих людей в КТМ. В одному зі своїх нечисленних інтерв’ю Ліна Костенко афористично сказала, що шістдесятники перейняли від Розстріляного відродження «високовольтну лінію духу».
Розкриття злочинів проти покоління 1920-х років для молодих шістдесятників стало визначальним.
Василь Стус на початку 1960-х писав про відповідальність перед історією і жертвами терору, а Лесь Танюк, тоді ж, у власному щоденнику, — про «відновлення справедливості щодо тих, розстріляних».
Це стало чи не головним мотивом діяльності шістдесятників.
Тому Танюк не лише літав на Соловки, а й постійно спілкувався з тими, хто пережив сталінський терор. Таких «ниток» поміж покоління було немало: Борис Антоненко-Давидович, Ірина Стешенко, Мар’ян Крушельницький та інші.
«Лесева внутрішня драма теж була імпульсом для усвідомлення того, що відбувалось раніше. Мама його — дворянка, з “обрусівших німців”. А батько — простий чоловік із села. Стик українсько-російсько-німецької культур. І доля їхньої родини: він провів усе дитинство в німецьких концтаборах — від трьох років і практично до школи. Тоді, коли закладається емоційний фон життя, картина світу — він був під пострілами, хлопчика, з яким він у дитинстві бавився, застрелили на його очах. Вони самі зуміли уникнути розстрілу. Це все формує больовий поріг, коли ти дивишся на світ уперше і бачиш колючий дріт… Це прагнення справедливості. І водночас конфлікт культур, який його завжди цікавив».
Неллі Корнієнко розповідає: коли намагалися знайти інформацію про Курбаса — все замовчувалось. Із Курбасових колег на той момент іще були живі десятки «березільців», але мало хто з них хотів говорити. Зокрема не хотів — Михайло Верхацький, секретар Курбаса.
«Згодом багато інформації Лесь дістав від актора й режисера Мар’яна Крушельницького (який спершу теж, до слова, не дуже любив детально розповідати, він ніби перевіряв, із ким можна говорити, з ким ні). Це перетин джерел — ось цей дуже своєрідний культурний фундамент в сім’ї; згодом Лесь розпитував Крушельницького, і з часом він багато розповів. Це все зрештою приводить до розуміння того, що культура затоптана, і бажання з цим щось робити».
«Вони були талановиті, а значить — праві»
Лесь Танюк сприймав свою відповідальність не в останню чергу як обов’язок переосмислити і розповісти про спадок Розстріляного відродження. У травні 1962 року в рамках КТМ він організував грандіозний вечір пам’яті Леся Курбаса, який, в певному сенсі, став кульмінацією діяльності клубу.
Добре пам’ятає цей вечір Неллі Корнієнко: «Це було справді грандіозне дійство. Врешті всі виступали так, як вважали за потрібне. Дуже гостро виступив Анатоль Петрицький (живописець, художник театру і книжковий графік, — Ред.). Всі поступово завелися. Це була чи не перша така демократична акція. Це все тривало до 12 ночі, ми все записували на бобіни».
На сцені Жовтневого палацу чергувались промовці — Олекса Полторацький, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Мар’ян Крушельницький, Олександр Романенко та інші. Ведучі — Лесь Танюк і Микола Шейко — почергово зачитували вітальні телеграми з різних куточків СРСР. Політика не була основною темою вечора — згадували приватні історії з життя Курбаса, розповідали особисті історії й аналізували його роль в українській та світовій культурі.
Увечері в Києві почалась шалена гроза, у залі раптом зникло світло. Танюк запалив свічку біля портрета Курбаса, його приклад наслідували й інші, атмосфера в залі набула камерно-містичного характеру. Наступного дня Лесь Танюк записав у щоденнику: «У залі було, як у церкві. Якоїсь миті мені здалося, що Курбас тут, між нами, що він нас чує і бачить. Може, це відчув не один я… тривав потужний міракль воскресіння».
Вечір Курбаса став причиною скандалу і одним із перших серйозних конфліктів між КТМ і партійними органами. Неллі Корнієнко мала змогу спостерігати за ситуацією все ще зі сторони «контролюючого» міськкому комсомолу:
«Приходжу я на другий день до себе на роботу, мене викликає Солдатенко (перший секретар міському комсомолу Києва, — Авт.) і каже роздратовано: “Що це було?!” І одразу ж секретар з ідеології розпоряджається: “Терміново надати бобіни із записом вечора”. Ми тоді сиділи з Лесем і думали — в чому річ? Ми ніби інтуїтивно відчували, що вони щось з ними хочуть зробити — чи знищити зовсім, чи порізати. Ми ще ж тоді не знали, які вони насправді сволочі. І ми почали морочити їм голову й затягувати час. Потрібно ж було аж шість годин для того, щоб зробити копію. Хлопці нам порадили — скажіть, що зламалась апаратура. І ми так тягнули час. Нам постійно дзвонили — і навіть із ЦК КПУ, але ми не віддали записів, поки їх не скопіювали. Ми знали, що це треба залишити для історії».
Для самої Неллі Корнієнко Курбасівський вечір став переломним моментом:
«Я ж ще немовби “наглядач”, я ж була формально з боку комсомолу. Але я, відверто, дуже раділа, що там побувала. Тоді пішли всі ці звинувачення в націоналізмі і антирадянськості. Це вже було небезпечно. Але я одразу відчула цю фальш і стала на їхній (організаторів, — прим. Авт.) бік. У нас ще з Лесем не було якихось ліричних історій. Але я одразу зрозуміла, хто правий. Знаєте, є вимір талановитих і неталановитих людей. Навіть ненавидіти чи дружити можна талановито. І я одразу стала на їхній бік.
Я дивилась на них і думала: “Боже, які ж вони цікаві!”.
І Алла Горська, і Володя Прядка (вони тоді робили одну скульптуру), Леонід Грабовський… І, звичайно, — Лесь.»
На цьому історія з комсомолом для Неллі Корнієнко завершилась, і вона цілковито занурилась у мікросвіт шістдесятництва.
«Так загинув Танюк»
Лесь Танюк і Неллі Корнієнко одружились 17 червня 1963 року. Клуб творчої молоді святкував належно: молоді люди зробили провід Хрещатиком із промовистим плакатом: «Так загинув Танюк» (алюзія на комедійну п’єсу Миколи Куліша «Так загинув Гуска»).
Молоде подружжя опинилося в епіцентрі шістдесятництва. Танюк і далі готував вистави і провадив просвітницьку діяльність, в центрі якої був Курбас і Розстріляне відродження. Однак коротка мить відлиги дуже швидко завершилась: після тріумфального для молодого покоління 1962 року, коли проводили грандіозні вечори Курбаса й Куліша, відбувались літературні читання, а Вінграновський, Драч і Симоненко видали свої перші поетичні збірки, радянський режим вирішив закрутити гайки. Феномен шістдесятництва, який вибухнув тоді в українській культурі, трактують і розуміють по-різному. Свій погляд пропонує і Неллі Корнієнко:
«Це була та культурна цілісність, яка заявила себе суб’єктом, здатним діагностувати, прогнозувати і бачити розриви в культурі (а отже, і в цінностях) і “склеювати” ці розриви, підтримувати традицію, яка теж може втрачати енергію. І коли це відбувається і є запит на сильну суб’єктність культури — ось тоді виникають плеядні явища. І шістдесятники були саме такою плеядою, історія це довела».
Бурхлива діяльність шістдесятників, їхнє гостре зацікавлення історією, поїздка Танюка, Симоненка і Горської до Биківні, де вони знайшли масові офіційно не визнані поховання, — це все почало дратувати радянську номенклатуру.
Окрім того, в цей час Танюк характерно записав у щоденнику, що «національна культура стає бастіоном спротиву». Він не помилявся: шістдесятники, які починали свою діяльність, за влучним висловом Євгена Сверстюка, «в радянській системі координат», стрімко виходили за її межі. Неллі Корнієнко згадує, що вони тоді були «зухвалі, в хорошому сенсі. А влада почала нас боятись. Не ми їх боялись, а вони нас».
Репресивна машина поволі набирала обертів.
Для Леся Танюка розпочалася серія заборон. Мабуть, одна з найгучніших — п’єса «Так загинув Гуска», яку він підготував разом з Аллою Горською у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької. Тоді органи цензури не лише заборонили виставу, а й «запропонували» Танюкові покинути місто до 24 годин. Таке повторилося і в Одесі, де Танюк разом з Василем Симоненком намагався організувати Шевченківський вечір. Тим часом у Київському університеті розбили вітраж, підготовлений командою Алли Горської, а цензори «розсипали» верстку нової збірки Ліни Костенко. Шістдесятники стали для радянської влади проблемою і загрозою, тому цей рух треба було зупинити. КТМ ліквідували.
У центрі імперії
«Любі мої! Веду репортаж з маленької ложі Центрального дитячого театру. Край чужий, та ситуація вимагає передислокації. Радо працював би в “Березолі”, чи десь в Києві, не кажучи вже про заньківчан, але доля в образі українського керівництва цього не хоче. Та я не вважаю такий варіант за програш — я ще цій банді своє покажу…»
Ці рядки Лесь Танюк написав у листі рідним у Луцьк з Москви 20 лютого 1965 року. Радянська централізована система розподілу кадрів давала можливість державі як завгодно розпоряджатись людськими долями. Леся Танюка як одного з двигунів шістдесятництва вирішили «видворити» з України. На зламі 1964-1965 років Танюк підготував п’єсу Віктора Розова «В день весілля». Тоді ж у Харкові відбувалась усесоюзна конференція, на яку приїхав сам Розов і був у цілковитому захопленні від роботи молодого українського режисера. Так виникла думка запросити його в Москву. Водночас будь-які інші можливості, попри Танюкові спроби знайти місце в Україні, йому «перекрили» партійці. Танюк звернувся по пораду до Івана Світличного, людини, яка серед шістдесятників мала беззаперечний авторитет. Світличний однозначно радив їхати.
Так Лесь Танюк опинився у Москві й оселився (буквально, не метафорично) в ложі Центрального дитячого театру, в якому мав готувати п’єсу «Гусяче перо». Незабаром до нього приєдналась Неллі Корнієнко. Згодом молодому подружжю виділили квартиру. Лесю дали можливість вибирати п’єсу, яку він хоче поставити.
«Вибрав п’єсу “Гусяче перо”. Це дуже цікава п’єса, з підтекстами. Там директор школи — такий собі тотальний керівник. Школа в цій п’єсі, що зрозуміло, про державу, про суспільство. Лесь дописав туди одну роль, увів персонажа. Він почав ставити цю виставу в Центральному дитячому театрі (попри назву, театр був геть не дитячий) і запросив тоді ще не відомого, але геніального Шнітке — зробити музику для вистави. Загалом це про незбіг очікувань, ілюзій з реальністю. Там було розсипано повно метафор, бунту. І народ на виставу валив валом.
Піднявся галас. Рецензії йшли шалені, мовляв, молодий український режисер прийшов у культуру, де вже існують Ефрос, Єфремов, Товстоногов. Вже починалась Таганка. І критики фактично визнавали, що ось цей молодий українець (це постійно підкреслювали) «поклав їх на лопатки».
Далі — п’єса за казками Пушкіна, в яку Танюк закомпонував цілий ряд українських символів. Вистава була не менш успішною, і Танюка висунули на здобуття Державної премії. Однак у той самий час Радянським Союзом ширилися репресії проти дисидентів і багато правозахисників були арештовані. Танюк підписував протестні листи, один з яких потрапив навіть на засідання ООН. Для Танюка це означало фактичну неможливість подальшої нормальної творчої діяльності.
«Зараз я вже бачу, що він абсолютно не висловив те, що хотів, навіть наполовину.
Фактично жодна його вистава не обходилась без конфліктів, заборон була маса.
Він пропонував різні речі — від Винниченка до Шекспіра — все забороняли».
У колах дисидентів
Неллі Корнієнко розповідає: на той час вони вже прекрасно розуміли, хто є хто і в якій системі доводиться жити.
«Коли Фурцева (Катерина Фурцева — міністерка культури СРСР, — Авт.) вперше і востаннє прийшла в театр на «Гусяче перо», вона сказала: «Да, вы правы, талантливый режиссёр, но воспитывать его надо…». Це було культурне життя в контексті імперії, яка гралась із лідерами думок, випробовувала їх на стійкість. Десь підкуповувала, десь карала. Безумовно, це була імперія, яка могла собі багато що дозволити: забороняти, вередувати, що завгодно. Ми все це відчували».
Втім, за словами Неллі Корнієнко, завдяки Танюку вони одразу потрапили в «демократичне» середовище. В коло тих людей, котрі намагалися бути прогресивними. Це і театрали, і правозахисники. Серед них, зокрема, був Андрій Сахаров.
«Ми одразу розуміли, що це одне з наших тутешніх завдань. Іще коли Іван Олексійович (Світличний, – Авт.) переконував Леся їхати в Москву, мовляв, йому й так нічого в Києві більше не дозволять зробити, а в Москві нам потрібна “своя людина” і “свій дім”, через який можна було б розповсюджувати документи, — Лесь розумів, що й там він працюватиме на Україну. Так і було».
Поміж тим був і тиск, і проблеми з роботою, і обшуки. Сусіди Неллі й Леся розповідали: коли їх не було вдома — квартиру обшукували. Навіть по сусідах ходили, і все це подружжя знало. Ба більше — навпроти жила родина міліціонера, що якось сам себе незграбно видав: «К вам тут всякие хохлы постоянно приезжают, вы думаете, мы не знаем?».
Неллі Корнієнко згадує, що вдома вони мали 5 друкарських машинок з різними функціями. Таким чином шифрували написане і «збивали зі сліду».
Самвидав зазвичай друкувався на десяти аркушах одночасно. Тож друкували його на цигарковому папері, бо він — тонкий.
«Лесь передавав тексти В’ячеслава Чорновола на Захід. Приїжджала Оксана Мешко, привезла, по суті, весь свій архів. Ми тоді працювали над справою її сина (Йдеться про Олеся Сергієнка, заарештованого і засудженого в рамках операції “Блок” на початку 1970-х років, — Авт.) Майже все відправили на Захід, майже цілий рік у Європі транслювали її документи».
Меморіал
З-поміж іншого, Лесь Танюк постійно займався питаннями пам’яті. Шукав відомості про розстріляних, знаходив, доповнював. Неллі певна — так на нього вплинуло дитинство і прагнення справедливості. Згодом Лесь очолив український «Меморіал».
«Сахаров запросив його в “Меморіал”. Власне, це в ньому й так пульсувало, іще до запрошення Сахарова, Лесь писав масу листів з проханнями повернутись в Україну. Але відповідь завжди була одна: “Немає вакансій”. Тому коли він таки зумів повернутись — одразу була ідея, як треба змінювати театр, як змінювати і творити інституції. Як опрацювати наш спадок, Розстріляне відродження — ті джерела, з яких ми виходили як нація. Створити такий “Меморіал” було одне з його творчих бажань. І він його створив. У Вікіпедії ви можете прочитати, що була ініціативна група. Але не було ніякої групи — був Лесь, який збирав і запрошував людей, — ось так формувалась група».
Найрезонансніші дослідження українського «Меморіалу» — про Биківню й Дем’янів Лаз.
«Цим на початках узагалі ніхто не хотів займатись. Пригадую, як Лесь сперечався з Леонідом Кравчуком, коли той його питав, мовляв, ну а як треба робити меморіал. І Лесь пояснював, що повинні бути не лише меморіали, а на деревах повинні бути позначені імена закатованих. Ба більше, якщо вдасться встановити імена катів — то і їх треба оприлюднити. Кравчук був проти: «Це неможливо». Насправді добре, що Лесь став депутатом — бодай задля цього, — це давало йому статус і можливості, і тому йому вдалось це реалізувати. Фактично, він присвятив цьому все своє життя».
Моральна політика
В одному зі своїх інтерв’ю Неллі Корнієнко назвала Танюка «мудрецем і дитиною водночас».
«Дитина в ньому не давала забувати про мораль. Звідси його уявлення про моральну політику. І Чорноволу завжди казав: “Славку, політика повинна бути моральною. Навіть якщо це неможливо на даному історичному етапі, ми повинні це прищеплювати на майбутнє”. В ньому була ось ця пронизливість, яка не давала йому зійти з рейок… Лесь не випадково був і перекладачем, і організатором, і театральним діячем. Він дивися в глибину, мислив стратегічно. Мудрець».
Згадка про «моральну політику», чи «аполітичну політику», про роль культури в політиці мимоволі викликає асоціацію з Вацлавом Гавелом. Дисидентом, який прийшов у велику політику у той самий час у статусі колишнього політичного в’язня і намагався змінювати систему під ледве не романтичними лозунгами «Правда і любов повинні перемогти брехню і ненависть».
«Це справді схоже на Гавела. Танюк як політик — це про те, в певному сенсі, як продовжувати ідеї Розстріляного відродження. Це про культуру, яка повинна нести в собі екзистенційні, філософські начала. Це про формування культури — своєї власної, яка буде побудована на зразках найкращих феноменів і людей в нашій історії. В основі його політики уявлення про державу, яка засновується на культурі. Це так само, як і в Курбаса. Свою політику він обстоював зі стоїцистською наполегливістю. І це стосувалося, зокрема, обстоювання державних символів».
У боротьбі за Курбаса
Захоплення Курбасом, відповідальність «за тих, розстріляних» супроводжує Неллі Корнієнко все життя. Саме вона стала засновницею Центру Леся Курбаса і вже багато років керує його діяльністю.
«Курбас — людина майбутнього, і це зовсім не метафора. Сьогодні ми можемо констатувати, що театр — а український театр так точно — не доріс до його відкриттів. І в ХХІ столітті європейський театр робить ті речі, які пропонував і впроваджував Курбас. І це був дуже важкий шлях, трагічний шлях. Курбас прийшов в народ, якому він відкривався, якому дарував свої сенси, — і зустрів велику безодню. І він був змушений себе адаптувати. Так було, бо прийшли люди, зовсім не готові до нього, так склалась історія. І Курбас насправді досі не вичерпався».
Утім, останнім часом над Центром збираються хмари. На думку Неллі Корнієнко, видається, що, попри очевидну успішність цього проєкту, Міністерство культури має власні плани щодо подальшого існування Центру.
«Ми цей тиск відчували постійно. Згодом — ковід, війна. Але ми працювали далі. В мене був якийсь метафізичний спокій. Коли почалася велика війна, я місяць не спускалася з 14-го поверху. Була без ліків, без нічого. І ніхто не міг приїхати. Я далі працювала. Цей спокій дозволив мені і нам як Центру вистояти… В нас двері відкриті, наш принцип — абсолютна повага до людини і до творчості. До нас приходять люди зі своїми ідеями, і ми намагаємось допомогти їх реалізувати. Наше гасло: “Приходь до нас зі своєю божевільною ідеєю. Тільки вона має шанс втілитись”. І це дуже важливо — ось це щасливе божевілля творчого пошуку. Саме це стимулює розвиток цінностей».
Загалом, на думку пані Неллі, вся нинішня метушня навколо Центру Курбаса схожа на ситуацію з Довженко-Центром. І причини цього можуть бути дуже прозаїчними. Надто ласий шматок — приміщення на Володимирській вулиці одразу навпроти дзвіниці Софії Київської.
«Попри певну трагікомічність ситуації, в мене відчуття, що Курбаса знову нищать. Зараз конфлікт ніби в якось тліючому стані. Але ми будемо боротись. І працювати».
Пам’ять
Поряд із боротьбою за Курбаса, Неллі Корнієнко не менше енергії присвячує спадкові Леся Танюка. Ще за його життя почали виходити щоденники. Після його смерті, у 2016 році, дружина продовжила цю справу. Вже вийшли 53 томи, всього заплановано 65. За масштабом важко знайти аналог такому проєкту. Танюк не лише вів щоденники з юного віку, а й збирав тогочасні статті, записував лекції, збирав листування. У його щоденниках відображена ціла епоха української культури другої половини ХХ століття, і її можна читати як захопливий роман. Однак стосовно життя, то воно було сповнене крутих поворотів і постійної боротьби за справедливість.
«Коли я думаю, скільки він не встиг зробити — адже Лесь був людиною, сповненою поезії, прози, театру, і всюди демонстрував клас, працював на дуже високому рівні, — коли я думаю про це, то сльози навертаються на очі. Скільки часу йому довелося провести в боротьбі, на що він витратив життя і скільки міг створити. Це була справді абсурдна імперія, якась катівня в абсурдистських тонах. І Лесь це все зафіксував, показав цю безодню в усіх найдрібніших деталях».
Зрештою, фіксувати й показати таке — це теж та “високовольтна лінія духу”, яку шістдесятники передають наступним поколінням.
