Біллу Артреллу шістдесят років, і він вважає себе відповідальним за Україну. «Я вірю в те, що кожен має брати на себе відповідальність за весь світ», — каже він. Але за Україну особливо, бо, побувавши у шістдесяти трьох країнах, американський мандрівник прикипів до нашої. Щоби допомогти, Білл став активістом Майдану, а згодом і волонтером на Донбасі.
— Я був активістом усе своє життя: організовував протести проти війни у В’єтнамі, не раз був заарештований. Коли бачу людські страждання, намагаюся їх зупинити. Не можу спостерігати, як когось убивають у мене на очах. Утрутитись — моя відповідальність, мій обов’язок як людини.
Одного разу в київському метро Білл побачив бійку. «Мої крики “викличте поліцію!” налякали нападника, і той просто втік», — розповідає американець. Ця історія про те, як учитель з Огайо через Амазонію та Гімалаї потрапив до київської підземки.
Учитель історії
Я виріс у Клівленді, штат Огайо. Батьки були бідними робітниками, але завжди мали бажання вчитись. У вільний час вони постійно читали — й цим надихали мене. Підлітком я, як і всі в той час, був хіпі, фанатів від бітників, читав книжки й дуже хотів мандрувати. Батько влаштовував родинні мандри до історичних пам’яток і національних парків США, наприклад, до Ніагарського водоспаду.
Після школи вирішив вивчати історію у Клівлендському університеті. Майже всі знання на курсі всесвітньої історії стосувалися Західної Європи. Здавалося, що Східної просто не існує, а єдиною слов’янською країною, про яку ми знали, була Росія.
В Америці з освітою історика можна розраховувати лише на роботу вчителя. Я викладав спершу в середній, а потім у старшій школі. Люблю дітей, завжди знаходжу спільну мову з ними і намагаюсь, як старший брат або батько, спонукати їх прожити життя захопливо.
Мої заняття були не про історію, а радше про те, як правильно використовувати свій розум. Я не хотів, аби вони вивчали лише Декларацію незалежності США чи британську Хартію вольностей. У реальному житті їм треба краще розуміти себе і вміти вирішувати конфлікти. А діти вчать мене бути спонтанним і нагадують, що життя може бути веселим.
Я завжди виживав
У 22 я шість тижнів мандрував автостопом. Із рюкзаком і 125 доларами в кишені проїхав 10 тисяч кілометрів Сполученими Штатами. Тоді це було легко: мені пропонували безкоштовний нічліг, пригощали вечерею… І всюди лунав рок-н-рол: Джон Леннон, Боб Ділан, Джимі Гендрікс. Лідери бунтівної, непокірної американської молоді.
Я досліджував Амазонку, сплавлявся Нілом, підкорював Гімалаї… Одного разу дорогою з Мексики додому зустрів на кордоні Педро й Хосе. Мексиканці добре говорили англійською й наполегливо пропонували допомогу. Насправді ж їм був потрібен мій гаманець: вони поранили мене й забрали всі гроші. У 26 захотів пожити в Європі. Боявся кидати роботу, та все ж поїхав на інший континент, про який лише читав у книжках. За рік проїхав велосипедом із Парижа до Амстердама, побував на Різдво у Ватикані, надудлився на «Октоберфесті». З цієї подорожі почалось моє романтичне життя Індіани Джонса.
У Китаї мене теж пограбували. Я залишився без грошей, документів і квитків додому. На пошті я зустрів американця й позичив у нього 50 доларів, але цього було замало, щоб повернутися у США. Довелося продавати магнітики туристам на вулицях Гонконгу, щоб заробити грошей на квиток. А в Польщі в мене вкрали фотоапарат. Найприкріше, що я не маю жодного фото звідти — вкрали камеру, хоч би повернули фото!
Сто разів я міг померти під час своїх пригод, але завжди виживав. В ізраїльській пустелі я провів ніч зі зміями, у Малайзії — вертався додому крізь джунглі, де тигри напередодні з’їли кількох туристів, а в Бразилії на мене напали дикі оси. Щоразу я повторював собі: «Я не помру! Я виживу!». Було страшно безліч разів, але я ніколи не дозволяв страху зупинити себе.Коли я вийшов з аеропорту в Гаїті, мене оточили люди, що галасували: «таксі!», «житло!». Випадково мене зачепив чоловік, і ми обидва перепросили. Він сказав, що також американець, і покликав мене за собою. Коли ми сіли в його машину, він сказав: «Я щойно врятував тобі життя — всі ці люди хотіли перерізати тобі горлянку й пограбувати».
У пошуках викликів і перешкод
Я був у 63 країнах. Завжди подорожую сам, бо не хочу переймати чужі погляди і враження. Ніколи не планую наперед, що робитиму в країні, бо хочу бути спонтанним, мати виклики та перешкоди на шляху.
У подорожах я перепробував багато робіт: був малярем, барменом, працював на фабриці, продавав сувеніри, збирав фрукти. У Європі мене часто питали, навіщо я мию посуд. Я відповідав, що це просто робота. Я можу робити будь-що — мені не цікаво, перетнувши океан, знову працювати вчителем.
Удома я почуваюсь у безпеці, але не можу жити без пригод. Звичайно, хочу відвідати багато країн. Думаю, мені під силу підкорити навіть Антарктику. Є ще майже півтораста країн, де я не був, — маю куди рухатись! Коли моєму дідусеві виповнилося сорок, він почав говорити про себе «старий чоловік». Для мого ж покоління в сорок років життя тільки починається.
Я мав би писати щось на зразок мемуарів, а натомість пишу поезії. Здається, я винайшов власну форму — поєднання поезії та прози. У мандрах віршую про свої пригоди, про країни, де мені пощастило пожити, — Таїланд, Німеччину, Велику Британію, Ізраїль і, звичайно, Україну.
До Таїланду я потрапив під час дворічної навколосвітньої подорожі. Жив дуже самотньо, але натхненно — відкрив для себе буддизм. Тепер я щодня медитую кілька годин. Буддизм — єдина релігія, де правильне дихання, що дає внутрішній спокій, є частиною філософії. Думаю, саме тому таїландці живуть у гармонії.
Там я познайомився з неймовірною дівчиною Сантією. Вона була бездоганною, наче янгол — утіленням усього буддизму. Я зустрів її на автобусній зупинці. Ми поговорили, вона залишила свій номер, я зателефонував. Її родина запросила мене на обід, заплатила за нього, хоч і не була багатою. А потім її батько запропонував пожити з ними. Натомість я вчив їх англійської, адже моя друга освіта — викладач англійської для іноземців.
Бути частиною змін
2007 року, мандруючи країнами Балтії, я вперше заїхав до України. Дивно, але в університетські часи я не мав жодного уявлення про цю країну. Знав, що вона розташована у Східній Європі й мала важке минуле. У книжках її історію завжди подавали разом із російською. Дещо мені розповідали друзі і знайомі, які знали про історію, традиції, культуру й національну кухню українців від батьків. Та уявити людей, які тут живуть, я не міг.
Коли я вперше прилетів в Україну, таксист, який підвіз мене з аеропорту до готелю, взяв 108 доларів. Згодом я зрозумів, що мав заплатити 108 гривень. Мене часто намагаються обдурити — мабуть тому, що я іноземець. Таксисти їздять колами, щоби здерти якнайбільше грошей. Утім, у Нью-Йорку з вами вчинять так само, якщо ви не місцевий.
2013 року я приїхав сюди знову. Саме в цей час на Майдані почались мітинги. Коли розстрілювали людей, я був в Америці, стежив за подіями по телевізору. В мене був шок — довелося навіть ходити до психолога. А коли я знову приїхав в Україну, на Майдані все ще панував дух революції. Це було найбільш вражаюче місце у світі.
Україна змінила моє життя через Революцію Гідності: спостерігаючи за цими подіями вдома, я вирішив, що маю бути частиною змін. Я долучився до місії спостерігачів на президентських виборах у травні 2014 року. Читав лекції, ділився досвідом, навіть організував власну акцію на Майдані. А в Америці багато разів ходив на радіо й розповідав про Україну. Американці переживають через те, що відбувається тут, і справді хочуть допомогти.
Мій обов’язок як людини, якій пощастило народитись у сильній і багатій країні, — допомогти Україні.
Я хочу показати цю країну світові. Завжди всім розповідаю, що Україна переживає важкі часи, що її треба підтримати. Уже втратив через це кількох друзів із проросійськими поглядами.
Українці швидко дорослішають
Після виборів 2014-го я потрапив у Клівленді на показ українського фільму «Листи з Майдану». Українці у стрічці читали надзвичайні вірші про Революцію Гідності. Після перегляду підійшов до організаторів і запитав: «Як я можу долучитися?».
Я розповів, що написав багато поезій про Україну. Андрій і Олесь Чернюки запропонували зняти вірші на відео. А вже наступного разу в Україні ми домовилися працювати над новою стрічкою. «Дорога до свободи» (Path to freedom) — розповідь незаангажованого американця-історика, який не має жодних зв’язків з Україною, про Євромайдан та війну з Росією.
Над другим фільмом ми тільки почали працювати. Це буде повна історія України з часів заснування Києва і до 25-річчя незалежності.
Я проводжу англійськомовні курси в Києві разом зі своїм другом Джиммі Гіллом — американцем, який зараз викладає в Київському національному університеті імені Шевченка. На цих лекціях ми спілкуємось про різне — останнього разу я розповідав про романтизм у літературі, живописі та політиці. Мої українські учні — це люди віком від двадцяти до п’ятдесяти років. На відміну від американських школярів, вони більше поважають свого вчителя. Думаю, українці просто дорослішають швидше.
Я волонтерив у таборі для переселенців «Берізка» біля Слов’янська. До мене підбігали люди з камерами й питали, що я роблю в одязі з українською символікою на російському блокпості. Мені було байдуже — я просто хотів допомогти. Виступав із промовами, щоби підняти дух переселенців. Знаєте, людям треба говорити, які вони сильні і мужні.
Ви — мої герої
Мене вразило, що серед українських переселенців було чимало представників середнього класу. Бачити людей, які мали нормальне життя і втратили все, — це шок. Мабуть, американець у такій ситуації наклав би на себе руки. А ці люди всміхаються й живуть далі. Ви сильніші за інші нації, бо багато пережили. Ви не зіпсовані легким життям, і саме тому ви — мої герої.
Захоплююсь людьми, які віддають життя на передовій за ідею під назвою «Україна». Я допомагав хлопцеві — військовому, який потребував операції. Я не мав знайомих лікарів, що могли б допомогти йому у США, але дав йому свою підтримку і гроші. Ще я хотів звернутися до українських добровольців, але мені не дозволили.
Моя збірка «Портрет краси» (Portrait of beauty) містить тридцять віршів. У ній дві частини: перша — «Нація поетів», вона про Україну загалом, її історію, культуру, політику. Друга — «Нація, що вижила»: про Голодомор, Бабин Яр і Майдан. Моя поезія — подарунок для українців.
Я насолоджуюсь милозвучністю української мови, але досі не можу нормально вимовляти слов’янські імена. Щоби вимовити «Тарас Шевченко» правильно, мені знадобився майже тиждень. А прочитати кириличний алфавіт — найскладніше.
Україна має дух свободи, козацькі традиції, унікальних людей. Але вам потрібен захист інших держав і співпраця з ними. Сподіваюся, ви приєднаєтесь до НАТО і Європейського Союзу, адже ви — європейці. Я дуже хочу, щоб ви пишалися собою. Для мене ви справді варті поваги, бо ви справжні. Ви — ті, хто ви є.
Усі фото і відео — Анна Малахова
