Війна Юрія Шевельова

Літературний критик і письменниця — про одного з найбільших українських інтелектуалів ХХ століття та мовознавця-славіста в час Другої світової війни

6 Січня

Євгеній Стасіневич, літературний критик, літературознавець:

У грудні виповнилося 115 років від дня народження Юрія Володимировича Шевельова — одного з найбільших українських інтелектуалів ХХ століття. Театральний і літературний критик, чиї тексти досі читаються з невідступним здивуванням — через рівень авторової проникливості та свіжості запропонованих інтерпретацій.

Літературознавець, чий діапазон зацікавлень і компетенцій простягається від Барановича та Шевченка до Стуса і Андруховича.

Мовознавець-славіст, який своїми роботами на друзки розніс одну з найважливіших основ російсько-радянської пропаганди, заперечивши походження білоруської, російської та української мов від міфічної давньоруської.

Один із двигунів культурного життя української еміграції після Другої світової. Редактор легендарних журналів «Арка» і «Сучасність». Двічі президент Української Вільної Академії Наук у США. Професор Гарвардського та Колумбійського університетів. Свідок всього ХХ століття. 

Але перед цим було дитинство і юність у Харкові. І досвід війни. Навіть — досвіди.

У своїх спогадах «Я — мене — мені…(і довкруги)» Шевельов писав: «469 днів в окупованому німцями Харкові. А людині треба тільки сорок днів, щоб померти з голоду, і лише кілька годин, щоб замерзнути до смерти, і лише кілька хвилин, щоб померти на шибениці в петлі. Усі ці можливості були вповні забезпечені в ті дні від 25 жовтня 1941 до 6 лютого 1943 року.»

Що конкретно відбувалось у цей період з майбутньою зіркою світової славістики, автором «Історичної фонології української мови»? Передовсім — виживання.

Ще вчора ти міг бути аспірантом гуру радянського мовознавства Леоніда Булаховського і автором підручників з української мови («у співавторстві» з Наумом Кагановичем). А сьогодні слід добувати навіть воду:

Безжурно, літом 1941 року я писав свої розвідки про називне речення і про мову Шевченка, але зимою з 1941 на 1942 рік про це вже не могло бути й мови.

«Короткі ті дні йшли переважно на самопостачання — чи тих трямів на опалення, чи води з колодязя далеко за стрімким Мордвинівським узвозом, чи ближче — снігу, що мав бути розтоплений на воду, з усім вуличним сміттям і посмаком іржі, — собачих і котячих екскрементів там не могло бути, бо псів і котів у місті не лишилося, але людських, людської сечі виключити не можна було, адже вбиралень у місті не було, — та як було принести воду за кілометр, стрімким і зальодоватілим Мордвинівським узвозом, коли сил не було?».

Так само з їжею, якої було на кілька тижнів, а їсти хотілось як ніколи. З іншого боку, це не завадило пристрасному читачеві Шевельову якось купити на Благовіщенському базарі томик Хвильового, по сусідству з яким він жив на вулиці Римарській не один рік. Небезпечна і романтична — цілком хвильовистська — нерозсудність.

Інша історія — збереження гідності, попри вкрай несприятливі умови. Не записатися фольксдойчем, тобто не піти підтверджувати своє німецьке коріння. А воно ж було.

«Моя чеснота тоді полягала, правда, тільки в неробленні чогось, у неприйманні спокус. Не думаю, що “батьківщину не можна вибирать”, — в обставинах мішаного населення кожний її вибирає, але думаю, що можна її вибрати тільки раз.» 

І не переступити через власні червоні лінії, погодившись писати до окупаційної преси. Микола Оглоблин-Глобенко запросив Шевельова дописувати до новоствореної газети «Нова Україна». Мовознавець почав власне з мовознавчих статей. Спробував написати про Петлюру як літературного критика, але цензура не пропустила.

«Харківські теми проходили легше, ніж загальноукраїнські. З тих останніх мені пощастило тільки написати про Шевченка, Черкасенка і Олеся. На суто харківські теми видрукували ювілейні статті — 50 років з дня смерти — про Потебню та про Василя Мову.» 

Ще були публікації про культуру мови та нечасті культурні події. 

Хоча можна було писати і про інше — критикувати радянський лад, але за умови: режим слід було називати жидо-большевицьким, не інакше. На це Шевельов, загалом радше семітофіл, не погодився. Врешті це призвело до паузи у співпраці з газетою влітку 1942 року.

«Я не міг писати всього того, що хотів би, але слід було скористатися з нагоди і висловити те, що можна було тоді, а не можна було довгі роки перед тим. Більшого компромісу з сумлінням вимагали ті кілька речей, що я опублікував у радянський час, перед війною.» 

Потім була робота в книгозбірні Будинку Вчителя («Моїм завданням тепер було відсортовувати полову від зерна — себто попросту вилучити книжки з пропаґандивно-комуністичною настановою.»), в Міській Управі («Я завідував печатками всіх тих інституцій, що тоді заснувалися»), в «Просвіті» (викладацька праця) і в журналі «Український Засів», редактором якого був Віктор Петров-Домонтович.

6 лютого 1943 року Шевельов із матір’ю вибирається з Харкова. Спочатку евакуюються в Київ, а далі у Львів.

Зі своєї чималої книгозбірні вчений прихопив хіба кілька словників, сподіваючись, що перерва в науковій роботі була саме перервою, а не кінцем.

Шевельов уже був у місті Лева в 1940 році, тоді він познайомився з Василем Сімовичем — мовознавцем, який сповідував погляди, відмінні від офіційних радянських. Саме він привіз із Праги, тодішньої лінгвістичної столиці Європи, в західноукраїнську науку фонологічні методи. 

Тепер Шевельов приїздить на 13 місяців. Що перетворяться на один “медовий місяць”. «Мій справжній медовий місяць був не з людиною, а з містом, і це був Львів. Це був шал здійснення мрій, це було занурення з затхлого повітря двох диктатур — російської, а потім голодної німецької в Харкові — в чистий кисень здійснення нездійсненного, коли віра ставала реальністю або так здавалося, і, як я сьогодні це бачу, це все було чиста уява».

Саме у Львові, під впливом довколишньої атмосфери і Сімовича зосібна, Шевельов береться за мовознавчу розвідку, яка з часом буде видана під назвою «Внесок Галичини у формування української літературної мови». І це не враховуючи активної журналістичної діяльності. Як напише Шевельов згодом: це був рік і щасливий, і спокійний. Надворі тим часом 1943-й переходить у 1944-й. Посеред війни і наступу радянських військ Шевельов повертається до науки. Повертається за першої ж нагоди. І це ще один цінний досвід: професійні цінності й навички, які не занедбано.

Друга світова в біографії Юрія Володимировича Шевельова — період критичний, виснажливий і зламний, та навряд його можна назвати трагічним. Сам Шевельов, певно, так не думав. У пізніших текстах до цього періоду він звертався нечасто, за винятком спогадів, писаних у 1980-х. Куди частіше він думав про те, що зародилося і намітилося в двадцятих роках. І в перспективі української культури, і у вимірі особистісному. Адже ті роки стали для нього фундаментом, який витримав і катастрофічні 1930-ті, і тяжкі 1940-ві. 

Вміти виживати, але заразом лишатися принциповим у більшому; адаптуватися до обставин, однак за першої-ліпшої можливості повертатися до улюбленої справи. Шлях Шевельова крізь війну якщо й не виглядає взірцевим (хоча що це взагалі значить?), то цілком може сприйматися вмістилищем цінних досвідів. Які, на жаль, неважко спроєктувати на наше сьогодні. 

З іншого боку, ними можна скористатись. Чи принаймні з ними можна звіритись.

***

«У моїй пам’яті зберігається багато образів і образків війни. Люди, що згоріли в танку, повішені на ліхтарях і бальконах, салдат, що хоче стріляти в мене за портьєру, бомби й тисячі поранених у нічному нальоті, євреї Харкова, що мовчазною масою тягнуться до тракторного Заводу, і трупи, що простягають свою вихудлу руку з-під снігових заметів, і багато ще чого».

***

Анастасія Левкова, письменниця, редакторка:

Юрій Шевельов прожив майже все ХХ століття і, маючи ясний розум і добру пам’ять, у 80 років залишив украй цінні спогади. Цінність їхня в переданні не лише доби, не лише яскравих і чесних портретів сучасників, а ще й у переданні досвідів — і побутових, і емоційних, — тих досвідів, які повторюються нині. Завдяки таким спогадам ми можемо поглянути на наше сьогодні немовби з ретроспективи, немовби очима людей кінця ХХІ століття. А ще ці спогади дозволяють побачити, що змінилося, де стався поступ, а де лишились реалії, виклики і трагедії такого самого кшталту, як і майже століття тому.

Знаковим для Шевельова в період Другої світової війни є його утвердження в українськості.

Власне, з ідентичністю вже все було зрозуміло раніше — Юрій Шевельов, який народився в родині етнічних німців та змалечку спілкувався російською, в юності так захопився українським письменством (Леся Українка, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Юрій Яновський), українським театром («Березіль» Леся Курбаса), що потім, коли почалися репресії проти української культури, уже не міг відійти від того, що стало йому дорогим у двадцятих, — це «було б ганьбою й злочином перед самим собою». Коли запровадили паспорти і слід було внести туди свою національність, Шевельов записавсь українцем. 

Під час нацистської окупації Харкова людина, наближена до тодішньої адміністрації міста, поцікавилася в мовознавця, як німецькою транслітерувати назви вулиць. Шевельов наполягав на тому, що «-ськ-» у назвах вулиць «Сумська», «Римарська» тощо слід передавати через «j»: «...без j втратиться національна своєрідність форми. Таж треба показати німцям, що вони тут на Україні, а не в Росії. Усе це в мене було страшно щире, тут говорили в мені науковець і патріот». 

Коли у продажу невідь-звідки з’явилися паперові портрети Грушевського, Петлюри й Мазепи, Шевельов купив і повісив їх у своєму помешканні. У «Просвіті» він іще й вперше в житті почув, як співають «Ще не вмерла Україна», «і серце мені заходилося в припливі щастя». Саме в роки війни він, так само вперше в житті, знайшов у рідному місті справді українську громаду — українську не за кровʼю, а за духом, і друк статей у «Новій Україні», в «Українському Засіві» був для науковця та публіциста в той голодний і страшний час не тільки способом бодай щось заробити, а ще й розрадою. 

Зокрема через міцну українськість Шевельова вразив окупований нацистами Київ. У перші свої дні там він почув од голярки-перукарки: «А вы ещё до сих пор говорите по-украински?». Української громади Шевельов там не знайшов — на той час він не знав нічого ні про «Українське слово» й «Літаври», ні про розстріл Олени Теліги з товаришами, ні про раніші спроби українських сил гуртуватися, ані про розгром цих спроб.

«У Харкові ми були частиною України Київ був поза Україною, він був ніде», здавалося Шевельову. 

Уже потім потрапить в український Львів, хоча Львів насправді був тоді і польським, і німецьким, а до масових розстрілів (але й до приїзду Шевельова) — єврейським, одначе поза українськістю харківський інтелектуал більше нічого не бачив, і Літературно-Мистецький Клуб, де виголошували промови різного інтелектуального рівня, проте завжди — з акцентом на національному і самостійному, став для Шевельова мало не центром світу.

Понад те, Україна і українство стали для нього якоюсь релігією — і зі своєї наївної віри науковець на схилі літ, уже в спогадах, іронізує: «Не аналізуючи, я знав певні речі не розумом, а повітрям дихання… Що є на світі така річ, як місія поодиноких націй, а отже, є й місія України, і носієм цієї місії є українське незнищенне селянство; що воно хоче України як незалежної держави, а коли, може, не хоче або байдуже до цього, то це знов тільки тому, що йому не відслонили темряви з-перед очей».

Що Україна ця мітична і хоче розбити Росію й визволитися з поневолення. 

Причин для того, щоб не сприймати радянський режим, у Шевельова було предостатньо, та, либонь, одна з найвагоміших — саме ворожість цього режиму до України як національного утворення.

Ось чому період Другої світової для українського інтелектуала позначений ще й униканням.

Понад усе він хотів пройти цю війну неналежним ні до радянських, ні до нацистських армії та машини пропаганди. Прочитавши Гітлерів «Mein Kampf», Шевельов утратив рештки ілюзій щодо ймовірного «визволення» України нацистами і сформулював собі:

«Це була не моя війна, наша війна. Як би вона не скінчилася, Україні могло бути тільки гірше». 

«Єдине, що ми могли робити в цій суцільно не нашій війні, було перечікувати її». 

Шевельов раз по раз наголошує, в різних контекстах: «Так, я хотів самостійної України, але я не бачив жадного шансу на її постання. Моїм завданням, отже, здавалося, було тільки пересидіти, не бути втягненим до навали нищень і смертей».

Саме з цієї причини він уникав призову як до радянського війська, так і до німецького. І саме цим позначені його офіційні роботи в той час і в Харкові та Львові, і згодом в Німеччині — вони були зазвичай книжковими, мовознавчими, журналістськими, та великої ролі для культури не грали, часто це були синекури.

Прикметно, що до ідеї дивізії «Галичина» Шевельов так само ставився негативно. Про дивізію говорили: вона потрібна, щоб після вичерпання сил і Німеччини, і СРСР, українці мали зброю та військовий вишкіл для боротьби проти обох. Шевельов у це не вірив: «німцям потрібне було тільки гарматне м’ясо, щоб виграти час». 

Далі у своїх спогадах він іще категоричніший, іще радикальніший: «Трупи не творять незалежних держав» — фраза, що нас сьогоднішніх може вражати і ранити. 

Читаючи про Другу світову в Шевельова, ми бачимо теперішні наші реалії — як-от заклеювання шибок смугами паперу, ховання від бомб в укриттях. Сьогоднішні маріупольці, бахмутці чи херсонці можуть упізнати власні міста у словах

«Харків був не тільки купою руїн, він був також місцем нечинних предметів — від електричної лямпки на стелі нашої кімнати до бібліотек, музеїв і навчальних закладів».

Шевельов описує — і нам нинішнім це вже також відомо, — як за війни в людях пробуджується звіряче, але так само пробуджується й людяне та людське.

Але є й суттєво відмінне — і, певно, Шевельов його відчував би таким самим, якби жив сьогодні й бачив нинішню російсько-українську битву. Це суттєво відмінне — ставлення до воювання. 

Як би Шевельов поставивсь до того, що є сьогодні? Чи казав би, що мертві не творять незалежних держав?

Якщо уважно читати «Я — мене — мені… (і довкруги)» й аналізувати ці та інші спогади Шевельова на рівні словесному, то можна дійти висновку, що для автора історія пишеться передовсім культурою і наукою, а війна — це передовсім війна ідей. 

Скажімо, описуючи свої взаємини із зіркою американської славістики 1950-1970-х Романом Якобсоном та його колегою Горасом Лантом, Шевельов вживає слова «війна», «фронт». Згадуючи рецензії на книжки в цій «війні», наприкінці він пише: «Так робиться історія. І так пишеться історія». 

Готуючи Postscriptum до своїх спогадів у 1999-му, Шевельов, якому вже 90 років, пише про себе як про вчителя, а про згадуваних на сторінках книжки осіб — як про учнів. У цьому контексті він каже:

«Відбувалася велика таїна формування — не біймося заяложеного слова — того, на що нема іншого слова, як народ».

У шевельовському розумінні народ кшталтується у культурі, в широкому сенсі слова, — в розмовах і загалом стосунках.

А що сьогодні? Сьогоднішні ми наголошуємо: фронт є один — там, де окопи, тоді як культурний, економічний, всякий інший — це тил. Хоч цим зовсім не бажаємо применшити ролі культури, адже, по-перше, «на біса ж тоді ми воюємо», а по-друге, культура здатна підсилити воювання справжнє. (Утім, здається, загальновизнано, що нині воювання справжнє робить культуру загалом можливою). 

Сьогоднішнім нам кортить вірити, що наші мертві, серед них і ті, що загинули у кривавих, а не культурних, битвах, тепер дивляться на нас із небес і вболівають. 

Але сьогоднішнім нам дуже хочеться, щоб смертей було якнайменше і щоб історію надалі творили не кровʼю й не зброєю, а ідеями, не бойовими діями, а культурою, наукою, економікою. І щоб творили її — живі. 

…Маю підозру: сьогодні Шевельов би визнав рацію воювання України як у культурі, так і на справжньому фронті. Бо вже ця війна — ось що змінилось! — хоч розпочата не нами, таки наша. І Шевельова, гадаю, також.

Євгеній Стасіневич, літературний критик, літературознавець.

Анастасія Левкова, письменниця, редакторка.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. 

На головному зображенні світлина з архіву УВАН у США, надана Тамарою Скрипкою. Колаж Вадима Блонського.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запроси друга до спільноти

Вкажіть, будь ласка, емейл свого друга якого хочете запросити.

Купи Welcome Pack для друга

Вкажіть, будь ласка, всі дані свого друга якому хочете подарувати WP.