Розмова з керівником одного з найбільших фондів України про те, яку роль має брати на себе громадський сектор у розбудові країни і як «Дія» стає інструментом української дипломатії.
§§§
[Цей матеріал створений у партнерстві з Фондом Східна Європа]
§§§
У чому полягає робота Фонду Східна Європа і як він став таким, яким є зараз?
Від початку 1990-х в Україні працював Фонд Євразія, який інвестував багато ресурсів у розвиток малого та середнього бізнесу, а також у громади та громадські організації. За 15 років співробітники Фонду Євразія відчули, що українська команда вже має достатньо компетенцій, щоб далі розвиватись як самостійна українська організація.
Саме тоді був створений Фонд Східна Європа. Його ідеєю було довести, що українські організації можуть виконувати складні проєкти з соціально-економічного, екологічного, культурного розвитку за найкращими міжнародними стандартами. За статусом ми — благодійна організація, але я б сказав, що ми скоріше організація розвитку.
У чому різниця між благодійною організацією й організацією розвитку?
Благодійність і філантропія в мене асоціюються з безпосередньою допомогою кінцевим споживачам.
А ми за своєю суттю радше соціальні інженери. Ми створюємо модель, яка працюватиме без нас, коли ми підемо.
Напевно, найкращий приклад — це проєкти з енергоефективності, які ми робили до повномасштабного вторгнення і продовжуємо втілювати зараз. Цю ж практику перенесли й на облаштування укриттів у школах.
Наша ідея така: коли ми модернізуємо, скажімо, львівський «Охматдит» або дитячий садочок, то показуємо всі можливі технології енергоефективності, які там можна використати. Створюємо сталі моделі.
Окрім цього, навчаємо мерів інших міст, які можуть впроваджувати такі самі енергоощадні проєкти. Навчаємо персонал цих об’єктів, як дбати про енергоефективність. Вираховуємо не тільки економічний ефект, а й екологічний, соціальний. Доводимо, що робити так — це правильно, і виводимо це на рівень регіональної або національної політики. Тож коли ми виходимо з наших проєктів, діти продовжують ходити в теплий і комфортний дитсадочок і менше хворіють, місто витрачає менше грошей на опалення, а ініціативу з енергомодернізації підхоплюють інші міста.
Тобто, якщо спробувати пояснити ще простіше і конкретніше, фонд — навчає, дає гроші, допомагає в організації?..
Все разом. Ми намагаємося знайти корінь проблеми і вирішити її так, щоб певна громада, громадська організація або цільова аудиторія не залежала від тих благодійних організацій, благодійників, які підтримують її. Тобто нас цікавить стале вирішення проблеми.
Чи є якісь тематичні напрями, з якими працює фонд?
Глобально сьогодні наша діяльність вкладається у три тематичні напрями. Перше — це розвиток сильного та спроможного громадянського суспільства. Друге — це відповідь на виклики війни, тобто у нас є напрям програм із цивільної безпеки. А ще — ефективне врядування. Ми допомагаємо владі впровадити такі сталі зміни, які б допомагали громадянам або бізнесу.
Про що йдеться?
Це все, що пов’язане з цифровізацією. Електронні послуги та сервіси, інструменти електронної демократії, розробка реєстрів та налагодження їхньої взаємодії, відкриті дані, цифрова просвіта громадян… Приміром, ви точно користуєтеся «Дією». Фонд Східна Європа пишається тим, що ми є одним із ключових партнерів Мінцифри і дотичні до цього успіху.
В чому полягала ваша участь?
В межах нашої Програми EGAP ми фінансово, експертно та адміністративно підтримували розробку порталу та мобільного застосунку «Дія». Наші експерти у співпраці зі спеціалістами Мінцифри розробили понад 60 державних сервісів, які на них представлені. Ми також профінансували комунікаційну кампанію «Дії».
За лаштунками цього — робота наших юристів, які допомагали готувати зміни до нормативно-правової бази, аби всі ці електронні послуги були спрощені, цифровізовані та з’явились у тому зручному вигляді, в якому ними зараз користується понад 20 мільйонів українців.
Тобто ми такі «благодійники-інноватори». Ми показуємо, що благодійні організації можуть робити більше за типову соціальну допомогу.
Як вибудовуються ці стосунки з державою?
Звичайно, ми не маємо єдиного підходу. Намагаємося бути настільки гнучкими, наскільки це потрібно для результату.
Ми починали цю історію в 2010 році, коли намагалися на рівні місцевих громад або місцевих муніципалітетів розміщувати інформацію про порядок отримання певних послуг. Потім ми створили систему електронних черг. Далі поступово виводили ці програми вгору, на національний рівень.
Перед тим, як було створене Міністерство цифрової трансформації, ми працювали з Державним агентством з електронного урядування. Саме тоді були створені перші ЦНАПи та зʼявились перші електронні послуги, як, наприклад, оформлення допомоги при народженні дитини або послуги для будівництва.
Ви ж були на сайті Кабміну, правда?
Так, і не раз.
Теж наша робота. Це ж не просто класний дизайн вебсайту — це людиноцентричне подання інформації. Ми для цього проаналізували всі можливі вебсайти інших держав. Потім ми запропонували дизайн-код для всіх інформаційних ресурсів держави.
Таку спільну креативну форму без залучення громадськості було б важко зробити. З іншого боку, уряду, напевно, було б складно організувати такий фідбек, провести фокус-групу тощо.
Але чому? Хіба не їхня робота — цим займатися?
Багато чого з того, що ми робимо, міг би робити ідеальний уряд. Але жоден ідеальний уряд не може організувати постійного зворотного зв’язку з громадянами. Він не може формувати активну соціальну та громадянську позицію. Для цього є громадські організації, які сприяють розвитку, бо вони є каталізаторами змін.
Я пам’ятаю, ще десь у 2014-2015 роках почались розмови, які подекуди виникають і зараз: з одного боку, Україна заслужено пишається своїм громадянським суспільством, але з іншого — це створює ризики, що, оскільки громадські організації «закривають» собою функції держави, держава починає нехтувати деякими своїми завданнями. Чи не відчуваєте ви такого ризику у своїй роботі? Ви робите багато важливого, і тим самим дозволяєте розслабитися владі.
Тут ми можемо увійти в полеміку з приводу того, що взагалі має робити уряд. Знаєте, у Великій Британії популярною є концепція, що уряду треба робити менше, що завдання мають бути поділеними, тобто ресурси, які виділяють на соціальну сферу, можуть брати і громадські організації, і соціальні підприємства, і приватні організації.
Але з лютого минулого року ми розуміємо, що має бути повна консолідація для того, щоб забезпечити найкращі результати.
Напевно, позиція громадянського суспільства — це боротьба з патерналізмом.
Мені здається, це класно, коли громадський сектор відіграє все більшу роль у розвитку держави. Громадський сектор не лише потребує ресурсів — він приносить ресурси в Україну. Не тільки фінансові, а й інтелектуальні — це ресурси громадської активності, громадського активізму. Це величезні ресурси, які надають величезного поштовху у розвитку країни.
Мені здається, викликом для громадського сектора стане не перетворити бажання «відігравати все більшу роль у розвитку держави» на «краще ми все це зробимо самі». Як вибудувати цю взаємодію, як не намагатися взяти на себе всі завдання — з думкою, що «ми краще самі»?
Ми хочемо зробити так, щоб уряд, держава і громадянське суспільство узгодили свою роботу і працювали якнайкраще разом, аби країна розвивалася. Поясню: жодна електронна система не буде працювати без участі громадськості. Тобто вона стане системою для системи, а не для громадян.
Українці багато років не довіряли владі. Що далі ми були від держави, то краще. До 2014-го IT-сектор розвивався тільки тому, що був поза увагою влади. Влада зосередила свою увагу на врегулюванні всіх інших секторів, а українці намагалися максимально дистанціюватися від держави. Мовляв, дайте мені прозорі правила, я готовий платити податки, але відстаньте від мене. Але це теж не дуже нормальна позиція, коли людина не відчуває себе залученою до питань держави, крім виборів; коли не бере участі в житті громади. Фонд Східна Європа намагається побудувати довіру між владою і громадянами через інструменти, які ми робимо: електронні послуги, відкриті дані, система отримання грантів для громадських організацій.
Якщо говорити про роботу фонду зараз, що змінилося у вашій діяльності з лютого минулого року? Можливо, зʼявились нові пріоритети?
Всі ми відчули, що кожен в країні зараз — волонтер. Всі якось діяли, щось збирали, донатили, допомагали, давали прихисток. Це був величезний поступ для громадянського суспільства. Воно показало, що є основою реакцій держави на всі проблеми. Тільки уявіть, якби 24 лютого 2022 року громадських організацій та волонтерів не існувало і все було б покладено тільки на державу…
Ми як фонд змінили свою роботу: запустили програму «Шелтер», в межах якої завозимо в Україну гуманітарну допомогу та підтримуємо прихистки. Це 275 тонн гумвантажів. У перші тижні, коли виїжджало по мільйону людей в день, ми підтримували центр психологічної допомоги для ВПО на львівському вокзалі і згодом допомогли облаштувати 65 прихистків у 14 областях.
Запустили програму «Безпечна школа» — це про облаштування укриттів у закладах освіти. Звичайно, ми багато займаємось освітою, щоб надати українцям нові навички, які потрібні тут і зараз: мінна безпека, як говорити з дітьми про війну, як виводити дітей в укриття під час сирени, як зберегти стійкість та емоційність лідерам громадських організацій. Зробили низку таких курсів і виклали їх на платформі «Зрозуміло!».
В нас є рада директорів, яку ми збираємо двічі на рік. Одного разу, здається, це був 2014-й рік, Олексій Кредісов сказав: «У часи змін робіть те, що ви робите найкраще».
Що ми робимо найкраще? Ми маємо класну мережу партнерів серед громадського, державного та бізнес-секторів. Ми швидко вміємо залучати та розподіляти ресурси. Ми вміємо працювати над освітою, зокрема цифровою.
Напевно, «Безпечна школа» — одне з найкращого, що ми зробили з початком великої війни. Після обстрілів Вінниці — це був перший серйозний обстріл центру України — ми зібрали донорів та партнерів і розповіли про ідею відбудувати укриття в школах. Укриття — це не лише безпека. Школа не працює, якщо немає укриття. Під час навчання онлайн один із батьків залишається з дитиною, а коли він/вона залишаються, то ще й конкурують за девайс.
Ми зібрали висновки ДСНС і МОН та оцінили потреби дітей. Ми почули, що треба дітям, щоб вони більш-менш комфортно перебували в укриттях. ДСНС наголосили на безпеці. Вимог МОН до укриттів не існує, тож ми обирали за бажанням. Нам хотілось, щоб діти не тільки сиділи за партами, а щоб вони могли там лягти чи перейти на крісла-мішки. Нам хотілось, щоб там стояли роутери, а стіни були розфарбовані.
На цей проєкт ми зібрали гроші з інших організацій, благодійних фондів, приватного сектору. Ми не брали грошей в держави, навіть програм технічної допомоги не потребували. За чотири місяці ми обладнали 28 укриттів і створили 3 модельних укриття. Рік тому експертизи зі створення бомбосховищ чи укриттів ще не було, тож ми взяли звичайну середню школу в Києві, типовий дитячий садочок у Чернігові і центр творчості дітей та юнацтва у Хмельницькому. Відбудували там укриття, які стали моделями для інших міст.
Як і щороку, ми видавали гранти громадським організаціям. Але цього разу багато їхніх проєктів стосувалися підтримки ВПО або ж релокації самих громадських організацій, облаштування їх на новому місці. У межах програми «Стійкість» ми підтримали 15 таких громадських організацій. Серед них, наприклад, краматорська організація, що перемістилась до Хмельницького, адаптувалась там і продовжила свою роботу.
Ще одним напрямом стала підтримка громад у подоланні викликів війни. Зокрема, адаптації та інтеграції переселенців. За різними оцінками, зараз близько чотирьох мільйони українців після повномасштабного вторгнення знайшли дім у нових громадах. І вони, і місцева влада мають безліч нових турбот. Тож ми збирали представників громад, які працюють із ВПО, навчали їх визначати потреби нових мешканців, використовувати місцеві програми розвитку, розповідали, що таке гранти, як їх «заводити» у громаду тощо.
Ви багато працюєте із залученням коштів інших організацій, фондів, урядових та неурядових. Ваші проєкти спрямовані на цивільних. Чи ви працюєте з військовими? Чи виникають виклики в комунікації з західними донорами, коли треба пояснювати, чому необхідно вчити дітей мінній безпеці?
Безпека цивільних охоплює і мінну безпеку, і навички поводження при всіх можливих загрозах, приміром, ядерній, хімічній тощо. Ми це робимо з ДСНС.
Для нас межа — якщо це зброя. Ми не можемо говорити про зброю. Ми гуманітарний фонд. Кожен з нас, звичайно, допомагає армії як може, але як фонд ми допомагаємо тим людям, які покинули територію воєнних дій, які не тримають зброю.
А питання мінної безпеки з нами надовго, на десятки років. Це стосується 15% нашої території. Це безпосередній ризик для двох-трьох мільйонів людей, які там проживають.
У співпраці з ДСНС ми зробили електронну платформу з розмінування України. Ми зробили електронний курс із мінної безпеки, залучили відомих людей, які його просувають. Ми зробили спеціальну програму для лідерів громад, наприклад, як дільничні інспектори поліції чи лісники, — вчили їх три дні офлайн, показували, що таке мінування, як розпізнати, що певна територія замінована. Це дає величезний результат — думаю, ми зберегли сотні життів.
Для ДСНС набагато складніше провести роботу зі школярами, наприклад, бо вони займаються фізичним розмінуванням, а не курсами. Ми створили курс на базі Minecraft — і 30 тисяч дітей за перші два місяці його пройшли.
На вашу думку, якими можуть бути нові проєкти вашого фонду? Укриття ми вже пройшли, розмінування теж. Що буде далі?
Ми дивимось на два-три роки вперед. Думаю, що викликом стане відбудова. Ми хочемо, щоб відбудову планували із постійним залученням громадян через електронні документи й аналіз відкритих даних.
Типовий кейс — невеличке містечко десь на деокупованій території. Ми розуміємо, що не всі туди повернуться. Втрата населення може сягати 20-30%. Зміниться економічний профіль громади, бо можливостей для економічного розвитку буде менше. Відповідно, відбудова того, що було до лютого 2022 року, може бути неактуальною, а що буде актуально — можуть сказати самі громадяни.
Ми бачимо себе тими людьми, які залучають електронні інструменти демократії: електронні петиції, електронні консультації, громадський бюджет, відкриті дані. Щоб не лише відбудовувати те, що було, а збудували нову, кращу, країну.
Другий виклик — величезна кількість ветеранів, які будуть повертатися. Це тематика, з якою ми давно працюємо. Знадобляться правильна реінтеграція в суспільство, боротьба зі стигматизацією, надання робочих місць.
Я думаю, з кожним роком довіра до громадського сектора буде вищою. Ми хочемо — в ідеальній перспективі, — щоб громадський сектор набув таких самих можливостей у наданні послуг, як держава чи комерційні організації. Щоб це був модернізований ринок соціальних послуг.
Ми також дуже хочемо, щоб технології, які ми розробили, працювали в інших країнах. Уряд країни, у якій впровадять «Дію», буде прихильнішим до нас. Тому «Дія» стає інструментом української дипломатії.
Як ви особисто взагалі почали цим займатись?
Я вчився (не смійтесь) у КПІ на управлінні аерокосмічних систем. Всі чоловіки в моїй сім’ї були інженерами, причому сільського господарства. Вийти з цієї бульбашки — за рамки сільського господарства — для мене було вже великим кроком. «Перший космонавт у сім’ї».
Але я не хотів бути інженером, бо моє покликання — соціальна робота. Вже на 5 курсі я працював у соціальній службі для молоді і, оскільки знав англійську мову, почав вивчати західні практики соціальної роботи. Вивчав нові методики, створював нові партнерства. Почав працювати з ЮНІСЕФ.
Я думаю, тут стали в пригоді не лише мої комунікаційні здібності, а й навичка аналізувати якесь явище як систему, розділяти її на частини та функції. Те, чого вчать інженерів. Це дало можливості моделювати процеси — зокрема соціальні.
Потім я здобув ще одну освіту, вчився в Німеччині, Данії, у Сполучених Штатах. Зараз здобуваю третю вищу освіту, намагаюся постійно вдосконалюватися.
Мій життєвий шлях — на стику громадської діяльності і міжнародних організацій.
Але іноді інженер у мені перемагає: людині важливо бачити результат своєї роботи, а для соціальних спеціалістів це не дуже легко зробити. Хочеться зробити щось таке, що ти побудував — і ось воно.
Чули про Жовкву? У 13-тисячному місті ми модернізували дитячий садочок та реалізували кілька енергоощадних проєктів. Поставили котли, які використовують щепу замість газу. Завдяки цьому скоротили споживання газу до 45%.
Цього року Zagoriy Foundation зробили дослідження благодійного сектора, яке показало нібито очевидні цифри, про які все одно треба говорити: третина людей, залучених у благодійний сектор, відчуває вигорання; ще третина відчуває, що ось-ось — і вони вже там. Це дуже багато. Чи ви як голова фонду думаєте про це? Чи є у вас способи убезпечити своїх колег і працівників від цього, допомогти їм?
Якби я був підприємцем, я б організував клініку психологічної реабілітації для працівників громадського сектора і санаторій.
А якщо серйозно?
Думаю, що лідери громадських організацій отримали потрійне навантаження, емоційне й психологічне. Вони переживають за себе, за рідних і близьких. По-друге, вони переживають за людей, з якими вони працюють. По-третє, вони переживають за аудиторію, з якою працюють. Це неймовірний емоційний тягар.
З початком повномасштабного вторгнення ми самі працювали по 18 годин. Я пам’ятаю, коли запустили програму «Шелтер», ми намагалися залучити гроші звідусіль. У мене було лише два стани: коли я сплю і коли працюю. Але ми пройшли через це.
Загалом у пригоді став наш попередній досвід. Ще у 2017 році у нас була довга програма із роботи з ветеранами, на якій ми відпрацювали модель психологічного коучингу. За часів Covid-19 ми навчали коучингового підходу також лідерів громадських організацій.
Люди у громадському секторі, витрачаючи себе повністю, вигорають. Зворотний бік цього — ми стаємо токсичними.
Токсична людина не сприяє внутрішньому клімату організації, організація відчуває внутрішню кризу і розпадається. Для сектора в цілому це не дуже правильно. Тому, розуміючи всю важливість питання, ми додаємо елементи психологічних практик до різних наших програм.
Плюс, хоч нам це не завжди вдається, у фонді ми намагаємося створити можливості для відновлення або легшого переживання всіх криз, пов’язаних із блекаутами або чим завгодно.
Чи є у вас особисто ціль, якої ви хочете досягнути, щоб відчути «ми недарма це робили»? Що ви відчуваєте як досягнення та успіх?
Є прагматична ціль, бо я живу в країні, яка перебуває в складній ситуації. Якщо я допомагаю країні, мені теж стає краще, я почуваюсь безпечніше, успішніше, маю більше можливостей.
Можливо, більш ідеалістична ціль — я дуже хочу, щоб нашою країною пишався весь світ. Ми маємо стати найкращою версією себе і максимально вдосконалюватися щодня. Я розумію, що під час війни це дуже важко, але без цього неможливо. Я хочу, щоб люди пишалися Україною, яку вони знають.
Нещодавно був на семінарі Аспен, де велись філософські бесіди про лідерство. Там було завдання — поставити собі мету в житті, але мета в житті буде визначатися у момент твоєї смерті. Тож я написав собі епітафію: «Жив драйвово, помер щасливо, бо працював для країни».
